Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
23.05.2020

 

«ГРОМАДА Схід» неодноразово писала про додаткове навантаження через дистанційне навчання для українських школярів. А тепер помножте цю проблему на два, додайте труднощі з морального та фізичного подолання кордонів – і ви отримаєте невеличке уявлення про те, із чим стикаються діти, які живуть в окупації і одночасно навчаються в українських закладах освіти.

ІСТОРІЯ ПЕРША. ПРО ПОДВІЙНУ «ДИСТАНЦІЙКУ»

– Літо 2014-го ми, як і більшість донеччан, «пересиджували» на морі. У вересні саме там, в Бердянську, відправили до школи у випускний 11-й клас старшого сина, а в жовтні залишили його там на орендованій квартирі із родичкою. Самі з меншим сином, на той момент п’ятирічним, змушені були повернутися до Донецька, – розповідає  мешканка Донецька Ольга. – За рік старший син вступив «на бюджет» до вишу у Києві, а молодший згодом пішов до першого класу поряд із домівкою, у Донецьку. Ментально життя нашої родини розділилося навпіл, бо душею та подумки ми були в Україні, але фізично вимушені були залишатися в «денеерії». Малий це прекрасно відчував, а ми постійно переймалися і нервували, бо у всіляких шкільних тестах він писав, що столиця його Батьківщини – Київ, а на вулиці міг почати співати гімн України. Українська мова, хоча формально залишалася у програмі (згодом як факультатив), звісно, практично не викладалася. Довелося шукати репетитора, адже ми не уявляємо собі майбутнього дитини в цьому «новоутворенні» і обов’язково переїдемо звідси, як тільки дозволять обставини. Або ж (все ще мрію!) сюди повернеться Україна…

Наразі наш Юрко закінчує початкову школу, причому одразу і місцеву, і українську. Минулого літа ми зареєструвались на платформі E-School і цього навчального року паралельно навчались тут – очно, а у 29-й школі Маріуполя, яка є базовою для таких, як ми – дистанційно. Ну, а останні місяці дистанційно – і тут, і там. До речі, тільки в нашому класі таких дітей принаймні п’ятеро. Отже, довелося нам опанувати премудрості електронного листування, сканування домашніх завдань та їхнє завантаження на платформу. Все це нам, музикантам, здавалося просто нереальним, але подолали, тепер  жартуємо, що стали «хакерами».  Також довелося купити пристрій для друку-сканування-копіювання, бо кожного дня бігати за гроші роздруковувати та сканувати виконані завдання – не варіант. 

Програми у Донецьку та у Маріуполі не співпадають, тож з початком «дистанційки» з двох сторін склалося таке враження, що вчимося ми всією родиною і до того ж цілодобово (зізнаюсь, деякі поробки «на труди» виготовляє чоловік, а реферати іноді пишу я). Окрім школи загальноосвітньої, дитина ще займається музикою і англійською мовою. А малюванням довелось пожертвувати, бо тотально не вистачає часу.  Добре, хоч з сином пощастило – він добре вчиться, не лінується і з комп’ютером, на відміну від нас, батьків, взагалі «на ти».

…Що нас дійсно турбувало – це державна підсумкова атестація (ДПА). Бо її дистанційно не складеш, мали б їхати до Маріуполя, і для цього потрібно було оформляти дитині проїзний документ (аналог закордонного паспорту у дорослих), щоб КПВВ перетинати без перешкод. У лютому в Києві подали документи, а ось забрати готовий проїзний вже не встигли – рух транспорту зупинився, карантин. Дуже ми переймалися: як тепер? Втім, як відомо, ДПА в цьому році скасували, тож ми автоматично продовжимо навчатися в п’ятому класі. А зараз чекаємо на канікули як на манну небесну!

 

ІСТОРІЯ ДРУГА. ПРО ЖИВИЙ СПІВ ТА НАВЧАННЯ НА ВІДСТАНІ

Одинадцять класів Маргарита закінчила 2016-го з медаллю у Донецьку, і останній рік паралельно вчилась в Сєверодонецьку (звідки родом її мама, і де вони всією родиною зареєстровані як переселенці). Тож отримала два документи про загальну середню освіту. Цікаво, що зуміла скористатися обома: у Донецьку вступила до музичного училища, а у Полтаві навчається на факультеті іноземних мов в одному з вишів-переселенців.

– Донька в нас творча, талановита, закінчила музичну школу по класу бандури, всерйоз займалася вокалом. Отже, вирішили, як  то кажуть,  не «наступати на горло» її пісні і дати дитині шанс навчатися улюбленій справі, – каже мама Маргарити, Євгенія. – Одночасно ми усвідомлювали, що з «денеерівским» дипломом про освіту ніде в світі не візьмуть на роботу. І хоча на той момент наша родина була вимушена залишатися у Донецьку, бо на руках була прикута до ліжка мати чоловіка і про переїзд на вільну територію мова не йшла, ми прекрасно розуміли, що Марго не повинна зв’язувати своє майбутнє з цим місцем. Окрім цього, були в нас сумніви щодо практичного застосування обраної професії співачки. Тож, коли ми дізналися про можливості дистанційного навчання у вищій школі, вдалося знайти компроміс. Маргарита успішно склала ЗНО і вступила до Луганського національного університету імені Шевченка, який працює зараз у Старобільську. Правда, факультет, який обрала донька, знаходиться у Полтаві, бо на ньому вчаться іноземці, а згідно з законодавством, не можна навчати іноземців на території областей, де тривають військові дії. Але нічого, і цю перешкоду подолали, трохи раніше довелось нашій Маргариті подорослішати, пожити у хостелах, гуртожитках. Це все досвід…

Три роки після школи дівчина опановувала вокал у Донецьку та паралельно вивчала англійську та німецьку мови в українському виші. Їздила до Полтави 2-3 рази на рік на тиждень-два. Але останній рік – четвертий, випускний курс – повністю живе, вчиться і навіть вже працює (викладає іноземну мову на відповідних курсах) у Полтаві. Каже, що місто для неї замале і до магістратури там вступати не планує. Як тільки отримає диплом бакалавра, поїде шукати долі до мегаполіса  – Харкова або Києва. А, можливо, і за кордон. 

…Щодо співу, то зараз Марго іноді орендує невеличку студію у Полтаві і записує там пісні у власному виконанні. Здебільшого співає англійською, але друзі кажуть, що найкраще в неї виходить українською.

ІСТОРІЯ ТРЕТЯ. ПРО ВИПУСКНИЙ, ЯКОГО НЕ БУЛО

Цю історію я почула трохи більше року тому у потягу «Львів – Маріуполь». У Вінниці до вагону зайшли мама з донькою, вмостилися на верхніх полицях, та згодом спустилися чаювати донизу – і почалася сповідь.

– Возила доньку на першу в її житті сесію. Вчимося у Донецькому національному університеті, що наразі перебуває у Вінниці, на найпрестижнішій спеціальності – політології, – з гордістю поділилася мама. – Уявляєте, дівчина з Донецька здала ЗНО з української мови на 180 балів! Якби ви знали, чого нам це вартувало – знайти гідного репетитора, який би її підготував. А з історії України взагалі довелося по інтернету займатися, бо в нашому місті ніхто не береться готувати… Саме тому, мабуть, і не вистачило балів, щоб на бюджет пройти, тож обрали заочне навчання за контрактом – воно дешевше. Бо взагалі-то воно дуже відчувається – плата за навчання, плюс приїхати, прожити в готелі більше тижня, ще ж і нічого не приготуєш там, все їли всухом’ятку , по борщу скучили… Ось повертаємось додому, здали іспити, всі на 80 балів, уявляєте? Правда, у Донецьку і похвалитися нема кому, ось хіба що вам…

Коли ж я зауважила, яка, мовляв, донька молодець, що навчалась одночасно у двох школах і, відповідно, здавала вдвічі більше іспитів, мати геть змарніла… За словами пані Наталії (так вона назвалася), дівчинку виключили з донецької школи за півроку до її закінчення, коли дізналися, що одночасно вона отримує українську освіту у Слов’янську: «Здійснили галас, зібрали спочатку батьківські збори, потім педнараду, ганьбили її як якусь правопорушницю, це був такий жах!», – ледь не плакала моя попутниця.

Тож маємо лише одне свідоцтво про освіту, зате – українське. Хай вони там своїм «республіканським» вдавляться! Але ніколи їм не пробачу, що лишили доньку випускного балу. Бо випускний і весілля – два моменти в житті, коли жінка виглядає, як принцеса, ми і сукню купили ще за рік, але не судилося… А до Слов’янську вона сама не захотіла їхати на випускний, бо нікого ж не знає з однокласників, який сенс?

…Три години мати першокурсниці розповідала, яка красива Вінниця, які прекрасні викладачі в університеті і яка молодець її дівчинка, що впоралася і, дай боже, про свій вибір ніколи не пошкодує. «А гроші ми заробимо, доню, правда, не переймайся. Татко поїде на заробітки до Польщі, бабусі пенсію українську відкладають на твоє навчання, все буде добре!».

Олена САМОЙЛЕНКО/Громада Схід №9(18) 2020