Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
08.01.2022
Володимир Сосюра, 1921, Харків

«А ще дужче я люблю свою Донеччину і Третю Роту», – писав Володимир Сосюра у фіналі автобіографічного роману «Третя Рота». Йшлося про село, територіально розташоване на Луганщині, проте поет узагальнив географію Донецьким краєм, пояснює краєзнавець із Сєверодонецька Сергій КАЛЕНЮК. Неодноразово він ходив тими ж місцями, де колись ходив поет, шукав у романі відповіді на питання, що виникали. І не завжди знаходив їх саме там. Історію цих пошуків і пропонуємо нашим читачам до днів пам’яті поета.

«Я ДО ТЕБЕ ПРИЙШОВ, МОЯ МАТИ, ТРЕТЯ РОТА, КОХАНА МОЯ»

Серце Сосюри зупинилося 8 січня 1965 року, того ж року не стало і Третьої Роти. Втім, і до того цю назву марно було шукати на мапах. Колись тут було прикордонне «Козацьке містечко», яке трансформувалося у слободу Біленьку, де 1754 року стояла третя рота слов’яносербського полку. Тієї осені сербський поручик Михайло Прерадович побудував шанець Верхній Біленький – за назвою місцевої річки, що впадала у Сіверський Донець. Згодом офіційною назвою містечка стало Верхнє, а неофіційною – Третя Рота.

Третя Рота. Худ. Іларіон Горох, друг Сосюри з дитячих років

1965 року Верхнє об’єднали з Лисичанськом, тепер це південна частина міста. Не стало поета, не стало й оспіваної ним Третьої Роти, яку він називав коханою матір’ю. Але ж як бути із загальновідомим начебто фактом, що поет родом з Дебальцевого? Сосюра ж ніби сам це підтверджує: «Народився я на станції Дебальцево о десятій годині ранку шостого січня 1898 року. Народився на тиждень раніше. Це було так. Мати на останнім місяці вагітності виходила а вагона, і її ударив в живіт гострим кутом скрині якийсь пасажир. Він це зробив ненавмисне…».

Виявляється, мати їхала народжувати дитину до своїх батьків у Луганську, і станція Дебальцево була лише транзитною. При пересадці прикрий випадок і спричинив передчасні пологи. Чи можна через це називати Дебальцево батьківщиною – «землею батьків»? От і Сосюра вважав справжньою батьківщиною Третю Роту, де проминули дитинство і юнацькі роки, сталися перші публікації і перше кохання.

СОССЮР, СЮСЮРА ЧИ…?

Місце народження – не єдине питання, яке викликає біографія Сосюри. Наприклад, у книзі «Летописцы шахтерского края» написано, що він «з сім’ї шахтаря». Але шахтарем батька поета назвати важко.

Автограф волосного старшини села Верхнього Василя Сюсюри, 1870. Так писалося прізвище усіх родичів поета до 1920 року

В автобіографічній поемі «Червоногвардієць» Сосюра пише про своє французьке коріння: «Мій предок був Густав Сосюр/Що йшов до нас крізь сніжні далі/і на Москву під скрежет сталі/й наполеонівських побід». У романі «Третя Рота» він повторив цю версію: «Батько мій був з походження (чоловіча лінія) француз, – правильне прізвище Соссюр, навіть з приставкою «де». 

Батько поета, 1878

Дід поета Володимир Кирилович, який теж писав вірші, навіть ставив під ними підпис «Соссюр». Але це був лише літературний псевдонім: адже і дід, і прадід, і усі родичі у ревізійних матеріалах села Верхнє писалися як Сюсюри. Тож залишалося лише дорікати писарям за те, що вони «українізували» прізвище. 

Сьогодні вже відомо про перші публікації молодого поета у лисичанській газеті «Голос рабочего» у жовтні-грудні 1917 року, які спочатку були підписані «Соссюра» (очевидно, навіяло псевдо діда). Але в грудневих публікаціях вже стояло «Сосюра». Напевно редактор подумав, що дві «С» — забагато, і одну букву прибрав.

На початку 1918 року у Бахмуті вийшов журнал гуртка української шкільної молоді «Вільні думки», де було розміщено два вірші за підписом «В. Сюсюра». І це — справжнє — прізвище фігурує під віршами аж до 1920 року, відколи у Харкові починається нове літературне життя поета, у якому немає місця ні Сюсюрі, ні Соссюрі. І на збірці «Поезії» лютого 1921 року вже вказано прізвище нового радянського автора – Сосюра. 

Цікаво, що пізніше сам поет встановив датою початку своєї творчості 1920 рік, а першою книжкою – збірку «Поезії» 1921 року. Наче до цього нічого й не писав. Навіщо? Що він намагався приховати? 

«І ПІШОВ Я ТОДІ ДО ПЕТЛЮРИ»

1949 року Сосюра вимушений був зізнатися, що його вірші друкувалися в «газетах петлюрівської армії», і що після Проскурівського погрому, спричиненого Третім Гайдамацьким полком, командиром Волохом на гроші вбитих євреїв було «видано першу збірку моїх поезій «Пісні крові», де на обкладинці було моє справжнє прізвище Сюсюра». 

Зрештою, самий факт перебування в армії УНР приховати було важко, тож його Сосюра визнав майже одразу після закінчення визвольних українських змагань 1917-1921 років. 1924 року вийшов вірш, який починався рядками: «І пішов я тоді до Петлюри/Як громами в степах загуло/Скільки нас отаких попід мури/Од червоної кулі лягло».

Аби виправдати цю сторінку своєї біографії, у романі «Третя Рота» він пише: «Грудень 1918 року. Мобілізація. Мій рік має йти. Мати мене жене з дому: в мене вже й штанів немає. Я їй кажу: “Підождіть, ось уже недалеко червоні”. А вона мені: «Доки прийдуть твої червоні, так ти будеш світити голими… Іди, сукин син, доки ти будеш сидіти на моїй шиї…». Що ти поробиш… Пішов. Тільки не в Бахмут, а знов же до цього полку, штаб якого стояв у нашому селі. Думаю, все одно. Всі однакові, а Бахмут далеко… То хоч трохи ще ходитиму до дівчат».

Та й до віршу був внесений коректив – тепер питання «Коли пішов?» змінилося на «Чому пішов?»: «І пішов я тоді до Петлюри, бо у мене штанів не було».

Але ж зовсім не за штанами пішов Сосюра до Петлюри. Ворошилов теж дав би штани, як дав він штани і зброю лисичанам.

Щоб зрозуміти вибір поета, слід повернутися до історії Третьої Роти, або ж села Верхнього. Саме тут у Лисичій балці у XVIII столітті була побудована перша у Російській імперії вугільна шахта. Але верхняни, нащадки козаків і гусарів, до шахти лізти не бажали. Тож дві тисячі робітників із Верхнього і навколишніх сіл працювали переважно на Донецькому содовому заводі, збудованому 1892 року. А на рудники з шахтами вислали 1796 року робітників із Петрозаводська та Липецької губернії, яких доповнювали також рекрутами та засудженими до каторги. 

Тож коли у березні 1917 року почали створюватися Ради робочих і солдатських депутатів, революційна енергія була вкрай руйнівною саме на лисичанських рудниках, де умови праці були жахливими. Тоді як на Донсоді через своїх представників у Раді продовжував керувати директор заводу Сигізмунд Тепліц, який був добрим ґаздою. Завод мав свій парк, де вечорами у вихідні грав оркестр, утримував стадіон і футбольну команду. Робітників годували за рахунок підсобного господарства, і коли у Лисичанську хліб подорожчав вдесятеро, тут його продавали за довоєнною ціною. Військові дії не сильно позначилася на діяльності заводу: соди почали виробляти менше, але набрали воєнних замовлень на отруйні і вибухові речовини. Не без згоди директора на Донсоді було створено профспілку, уведено 8-годинний робочий день, а революційну енергію робочих Тепліц направляв на господарську діяльність. 

Завод «Донсода» у селі Верхньому

У романі Сосюра описав ситуацію на заводі, яка пояснює, чому шахтарі Лисичанських рудників під впливом більшовиків масово йшли до Ворошилова, а працівники Донсоди залишалися вдома: «На заводському майдані грозово лунали мітинги, охриплі агітатори в хрестах кулеметних стрічок закликали до червоних лав, але робітники сумно й ніяково стояли й мало хто йшов до смертників революції. І чого їм іти, коли в заводському магазині пшоно, м’ясо й олія продаються по цінах мирного часу, наприклад, хлібина на вісім фунтів коштувала 18 к., а коли чого не було в магазині, то робітникам зверх звичайної платні видавали гроші на ці речі по цінах ринку. Завод належав чужеземцям і директор Тепліц знав, що робив. Тільки окремі герої йшли до червоної гвардії».

«На заводському майдані грозово лунали мітинги». Худ. І. Горох

У романі згадується момент, коли Сосюра вперше взяв до рук зброю: «Демобілізовані солдати організували секцію при раді депутатів і, скориставшись повстанням куркулів, обеззброїли заводський загін червоногвардійців, поклялися Раді, що будуть вірні революції, і стали нести охоронну службу. Я записався в цей загін. Секції дали зброю з умовою, що вона буде одступати разом з останніми загонами червоної гвардії».

Тут мало що можна зрозуміти. Що за «секція», яка без зброї обеззброїла загін червоногвардійців? А потім їй дали зброю, і вона мала відступати разом із загонами, які обеззброїла?

Насправді солдатська секція, до якої записався Сосюра, була створена для охорони Донсоди на кошти акціонерного товариства ще після Лютневої революції. Вона нараховувала до 400 чоловіків, переважно з тих, які повернулися з фронту. А згадане «повстання куркулів» – це події, які сталися у селі Ново-Астрахань на початку квітня 1918 року. Там селяни під керівництвом місцевого священника розправилися з продармійським загоном, що реквізував хліб для потреб загонів Ворошилова. На допомогу продармійцям прийшли лисичанські червоногвардійці, до яких долучилися і верхнянські. Вони придушили опір селян, а сімох стратили разом із священником. Аби захистити селян від сваволі, з Верхнього прибув загін солдатської секції, але вже було пізно. Повернувшись до заводу, керівники солдатської секції доповіли про незаконні дії заводських червоногвардійців, і відібрали у них гвинтівки. Коли Ворошилову довелося відступати від німців, він видав солдатській секції зброю, сподіваючись на її приєднання до Червоної армії. Натомість секція донсодівців обстріляла поїзд відступаючих більшовиків, а після їхньої втечі намагалася ліквідувати ревком у Лисичанську. Після цього Сосюрі нічого іншого не залишалося, як взяти «штани» у Петлюри, а не у Ворошилова. 

 «РВАЛИ ДУШУ МОЮ ДВА ВОЛОДЬКИ»

«Рвали душу мою два Володьки в бою; і обидва, як я, кароокі, і в обох ще незнаний, невиданий хист, рвали душу мою комунар і червоний фашист», – пізніше описував поет свій тогочасний стан.

У лютому 1920 року підрозділ Сосюри переходить до «червоних», він стає бійцем 1-го Чорноморського полку і встигає повоювати з поляками. У травні в Одесі його приймають до Комуністичної партії (більшовиків) України. А через 20 років в газеті «Красная Звезда» виходить окремою книжкою поема «Червоногвардієць» з підкоригованою біографією. 

З поеми не дуже зрозуміла позиція героя під час Української революції 1917-1921 років. У тексті йдеться, що він воює за Ради, Леніна та Сталіна проти гайдамаків, дончаків, Григор’єва, дроздовців, білої гвардії, поляків. Петлюрівці не згадуються взагалі. Про те, що він на той час складав вірші, Сосюра пише лише в епілозі («Мої там вірші друкували в газеті «Красная Звезда»), а закінчує поему на пафосній ноті: як «груди орденом Пошани мені прикрасив мій народ за голос мій». 

Орденом його було нагороджено 5 березня 1939 року. А 15 жовтня 1940 року газета «Прапор Ілліча» Донецького содового заводу вітала «земляка, видатного поета Радянської України Володимира Миколайовича Сосюру в день 20-річчя його літературної діяльності».

На цей час уже не існувало Володьки Сюсюри, який стріляв у поїзд Ворошилова, служив у війську УНР і писав вірші до гетьманських та петлюрівських газет. Залишився лише радянський літератор Володимир Миколайович Сосюра, а збірка «Пісні крові» – то не його, то – Сюсюрина. 

Втім, цей гріх поетові все ж не вдалося приховати, як він не намагався це зробити через самоцензуру автобіографічних творів. Коли із збірки «Вибране» вилучили вірш «Любіть Україну», а КДБ розпочав стеження за квартирою, виснажливі допити й пошуки компрометуючих фактів з біографії, довелося каятися. 3 січня 1949 року Сосюра написав заяву до парткому письменницької організації. У п’яти пунктах заяви поет зізнається в усьому, що «накоїв» отой, другий Володька, якого «обдурили».

У жодному творі поета про цю заяву – ані слова. А вона, зрештою, виявилася рятівною. Деякі учасники тих подій навіть з меншими провинами не пережили сталінські часи. Сосюра пережив. 6 січня 1965 року йому виповнилося шістдесят сім, а за два дні потому, одразу по Різдві, його серце не витримало непогамованого тиску від боротьби у душі двох Володьок.

Сергій КАЛЕНЮК/для Громади