Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
21.02.2021

Радниця заступника міністра Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України (Мінреінтеграції) Оксана СУХОРУКОВА родом з Донеччини. Переїхала до Києва ще до війни, розпочала підприємницьку діяльність. З часів Майдану все більше вільного часу приділяла волонтерській діяльності, аж поки вільного часу практично не залишилося і довелося жертвувати роботою і прибутком. Допомагала переселенцям, дітям на Сході України, зрештою стала виконавчою директоркою благодійного фонду «СВОЇ», який за кілька років став спеціалізуватися на наданні допомоги хворим з невиліковними хворобами. Потім зовсім залишила підприємництво і пішла на держслужбу заради просування медичної реформи. У 2018-2020 роках очолювала Директорат медичних послуг при Міністерстві охорони здоров’я (МОЗ). Наразі на громадських засадах у Мінреінтеграції  допомагає поліпшити доступність медицини для населення прифронтових територій Сходу України.

Є ПРОБЛЕМИ, ЯКІ З КИЄВА НЕ РОЗВ’ЯЗАТИ

Нещодавно ви були з інспекцією у медичних закладах Сходу України. Яка головна мета цього відвідування? 

– Я б не назвала це інспекцією, скоріш робоча поїздка до Донецької області. До Луганської я, на жаль, ще не доїхала. Була я в медичних закладах Маріуполя, Волновахи, Курахового, Мар’їнки, Авдіївки, Світлодарська, Бахмута і ще в декількох місцях прифронтової зони. Поїздка мала одну мету: запропонувати рішення, як допомогти зустрітися медицині і місцевому населенню. З’явилися ідеї щодо залучення лікарів, доступності ліків, є пропозиції щодо покращення комунікацій. Не буду поки що забігати наперед і щось анонсувати, бо це дуже складні перемовини, до яких має залучитися місцева влада. Є проблеми, які з Києва не розв’язати.

А чому саме Мінреінтеграції переймається доступністю медицини, а не МОЗ?

– Справа у тому, що МОЗ виписує єдині умови для всіх. А для того, щоб змінилися умови на Сході, де ситуація більш напружена, треба, щоб у цього регіону був голос. Щоб були люди, які розуміють, що, де і як говорити, які візьмуть ноги в руки і підуть по кабінетах пробивати лобами стіни. На жаль, у людей, котрі мешкають вздовж лінії розмежування, такого голосу нема. Тут не проходили вибори, тут живуть переважно старі люди, і вони не є відомими блогерами, аби донести проблеми до потрібних кабінетів, їх не чути. Є правозахисні організації, які про це говорять, але цього недостатньо. Якщо у Києві ФОПиперекриють Хрещатик, то ця подія матиме розголос у ЗМІ, потрапить у поле зору політиків і змусить їх реагувати на проблему, розв’язувати її просто зараз. МОЗ також буде щось робити, якщо йому хтось розповість про те, що на Сході не вистачає лікарів та ліків, десь нема опалення ФАПу, десь цей ФАП неможливо оформити, бо документи на непідконтрольній території… 

На фото Донецької ОДА: у селі Клебан-Бик за програмою розвитку сільської медицини побудували нову амбулаторію, яка обслуговуватиме також мешканців прилеглих сіл Катеринівки та Плещіївки

Я дуже радію тій команді у Мінреінтеграції , яка стукається у кожні двері. Ви вже бачили логістичні центри на КПВВ, де є всі необхідні сервіси. Я сподіваюся, що їх буде більше, а це дуже велика робота. І сподіваюся, що проблеми з медициною ми також зможемо розв’язувати разом із МОЗом, треба тільки донести їх так, щоб там виникло бажання це робити.

ЛЮДЯМ ТРЕБА ПОЯСНЮВАТИ ЗМІНИ

 Чи помітили ви якісь позитивні зміни в регіоні, і над чим ще треба працювати?

– Я народилася на Донеччині, у Дружківці, і добре знаю, що тут відбувалося та відбувається, постійно за цим стежу, і була дуже вражена тим, як розвивається регіон. Я побачила чудовий медичний кардіологічний центр в Маріуполі, створений на базі лікарні швидкої допомоги – реально сучасний центр, якому Київ може позаздрити. Я побачила Авдіївську міську лікарню, де проведено сучасний ремонт, і не у сенсі «бєлім-красім стєни», а з правильною вентиляцією, передовим обладнанням.. 

Одразу зауважу, що позитивні зміни відбуваються не тільки на Сході. Усі регіони починають розвиватися, і там, де є тямуще керівництво, ми бачимо прогрес. Але все ж таки Донецька та Луганська області – це регіон, пошкоджений війною, він дуже відрізняється від інших. І коли ти, заходячи у прифронтову лікарню, бачиш резервні ємності для води (бо будь-коли може припинитися водопостачання), це б’є по нервах. Розумію, що таким лікарням вздовж лінії розмежування, де мешкає небагато людей, дуже важко виживати, я ж бачу місцеві бюджети. Але їм допомагає місцевий бізнес та міжнародні донори. Гроші вкладаються, це добре, це дуже тішить.

А от від чого хочеться плакати, то це від відсутності достатньої кількості освітніх програм і взагалі комунікацій з лікарнями щодо того, як їм розвиватися і куди рухатися. Ми всі знаємо, що другий етап медреформи був недокомунікований. Спочатку МОЗ погодилося з усім, що було зроблено попередниками, потім вирішило все поміняти і зрештою нічого не поміняло, крім незначного додатку. Те, що було зроблено і прописано до 2020 року, все діє. Проте комунікаціям це завдало шкоди. Людське розуміння застрягло десь на етапі, що реформа – це «геноцид нації» і крах медицини. Бо впроваджені зміни людям треба пояснювати, а не вважати, що вони самі додумаються. 

Реформа діє вже два роки, але досі є багато нарікань на нову систему медичних послуг… 

– Мені б дуже хотілося, щоб реформа йшла швидше, щоб люди відразу бачили карколомні зміни. Але є так як є. Це не погано і не добре, це факт. Спочатку мені було важко це сприйняти, однак таке відбувається в усіх країнах – реформи йдуть роками, змінюється влада, щось відкидається, щось доповнюється… Тішить, що в нас вже зроблені три важливі речі, які скасувати майже неможливо: автономізація медичних закладів – за субвенціями вони вже не зможуть працювати, зміна підходу до фінансування і впровадження електронної системи охорони здоров’я. Це речі фундаментальні.

Де вже є конкуренція – є реальні зміни. Бачимо це на «первинці», де її запроваджено. Вже всім хочеться записатися онлайн, прийти на прийом на свій час без ніяких тобі черг, зустріти щирі посмішки персоналу, пройти обстеження, отримати безоплатно консультацію або довідку. А змін немає там, де один сімейний лікар, який знає, що до нього все одно прийдуть. Не скажу про всіх взагалі, але у більшості так є. 

Тож сказати, що з «первинкою» вже все працює добре, не можна. У досконалості немає межі – завжди є куди йти, і ще багато чого треба зробити. На Сході я побачила велику нестачу лікарів «первинки». Побачила, що люди потрапляють до лікарні і не можуть отримати фахову допомогу. Не тому, що лікарі дурні, а тому, що нема персоналу. Основна проблема Донецької і Луганської областей полягає в тому, що з цього регіону їдуть лікарі, бо є достатньо місць, де умови значно кращі. І я не побачила жодних програм стимулювання, а це може бути житло, оплата навчання, багато чого може бути. Але місцева влада з цим не працює.

Є ще багато аспектів покращення медпослуг для людей, де має працювати місцева влада. Можна було б запровадити безоплатний муніципальний транспорт, який зняв би частину питань. Йдеться не тільки про доступ до лікаря, а й про доступність до ліків. Аптека – комерційний об’єкт. Він працює там, де є люди, де достатньо клієнтів. Там, де живе 20-50 людей, там ніколи не буде аптеки, це економічно невигідно. Але ж проблему з доступом до ліків треба закривати!

І справа не в тому, що всім байдуже, а тому, що не налагоджено комунікацію. Це можна виправити, але має докорінно змінитися менеджмент у закладах і менеджмент закладами. У лікарні має бути директор, і такі зміни були прийняті. Про це казала Уляна Супрун, що лікар має лікувати і не відволікатися на інші речі. А знаходити гроші, допомагати закладу стати на ноги, вести перемовини з місцевою владою повинен директор. Ані у головних лікарів, ані у юристів з економістами, які працюють у штаті закладу, нема такого досвіду, вони довго працювали в іншому законодавчому полі. 

ДЛЯ ПЕРЕТВОРЕНЬ ПОТРІБЕН ЧАС

Наведіть приклад сучасного підходу до управління лікарнею.

– Є лікарня, не буду казати, яка і де, в якій жаліються, що «все пропало»: не вистачає лікарів-гінекологів і державного пакета коштів для створення начебто конче потрібного відділення хірургічно-гінекологічного профілю. Виявилося, що лікарня робить всього 3-5 гінекологічних операцій на місяць. І для цього треба створити ціле відділення з великим штатом працівників замість того, щоб утворити одну посаду гінеколога, який буде працювати у хірургічному відділенні? У цьому ж відділенні під наглядом цього ж лікаря пацієнтка може перебувати в післяопераційний час у жіночій палаті, яку не треба буде окремо утримувати як суто профільну, адже за відсутності гінекологічних пацієнтів місця будуть зайняті хворими з іншими діагнозами. Виходить, що таке рішення або ніколи не спадало на думку, або вважалося, що так не можна. 

На фото Посольства Німеччини: для Сходу України Німеччина виділяє 2 млн євро на підтримку Міжнародного комітету Червоного Хреста та 13,1 мільйона євро на посилення 12 медичних закладів

Такі дрібні, на перший погляд, але ефективні речі – наслідок зарегламентованої медицини. На жаль, лікарі ще живуть з цією спадщиною. Однак не тільки вони, багато хто вважає, що лікарні мають діяти як раніше. Для перетворень у голові теж потрібен час.

Вам заважає працювати чиновницький бюрократизм?

– Мені взагалі не подобається така постановка питання. Ніколи не думала, що буду захищати державних чиновників, поки сама не стала чиновницею і не побачила, як ці «бюрократи» працюють. Працюють, коли не вистачає людей, коли приходять на роботу о восьмій годині, а йдуть об одинадцятій ночі, розуміючи, що те, що вони роблять, стосується життя людей. Бюрократизм – це, зрештою, те, що захищає, тож вважати, що він на заваді, неправильно. Бюрократи, або ж державні чиновники, перебувають в атмосфері тотальної нелюбові, хоча на них лежить велика відповідальність. І вони такі ж звичайні і потрібні люди, як лікарі, вчителі, сталевари або продавці у крамницях. Для них теж важливо, щоб хтось сказав їм «дякую» і посміхнувся. 

До речі, чому ви стали чиновницею? Перехід від волонтерки до держслужбовця – досить серйозний крок. Що вами керувало?

– Як волонтерка я щодня стикалася з системою, бачила, як вона гальмує на вищому рівні, і як щиро виконавці середньої ланки за можливості намагаються допомогти. А до походу у МОЗ мене підштовхнула особиста проблема. Мій батько важко хворів на онкологію, а це, до речі, одна з найбільш великих проблем Донеччини та Луганщини. Коли йому не змогли своєчасно поставити діагноз, і ми потрапили до Інституту раку, він вже потребував агресивної терапії та оперативного втручання. Я на власні очі побачила, що коїться всередині лікувального процесу, за що треба викладати гроші, причому немалі. Кошти з мене брали на кожному кроці, я навіть почала про це писати – що йдуть вони не через касу, а «на руки», що пацієнт беззахисний, що ситуація вкрай важка. Через мої заяви у контролюючі органи, до яких змогла достукатися, вийшов публічний скандал. От тоді я прийшла до МОЗу і сказала: «Шановні, я дізналася, що в Інституті раку є вільна посада економіста, в мене є відповідна освіта, хочу бачити, що відбувається, і що з цим робити, щоб все поміняти». Спочатку мені просто хотілося стерти це похмуре місце, де стільки болю і відчаю. А коли поговорила з фахівцями, зрозуміла, що звільнення лікаря нічого не змінить, прийде інший і буде так само працювати, в тій самій системі. Тож треба змінювати систему. Таким чином я замість Інституту раку подала документи до МОЗу і виграла відкритий конкурс на керівну посаду у Директораті медичних послуг. Адже руйнувати можна все що завгодно, але завжди треба пропонувати альтернативу і брати на себе відповідальність.

Попри вимушене звільнення з МОЗу, ви й досі вірите, що принципова людина, опинившись у владі, здатна досягати поставленої мети?

– Тут справа навіть не в принциповості. Я вірю в те, що можна змінити ситуацію на кращу, що можу зробити для цього все від мене залежне. При цьому неважливо, де я знаходжуся. Я просто не працюю над проєктами, в які не вірю, а серед великої кількості справ обираю таку, на яку кидаю всі свої сили та знання. В якийсь період це був другий етап медичної реформи, і як би там не було – він розпочався. Наступний етап для мене – Схід.

Ірина Горбасьова/ГРОМАДА Схід №3 (36) 2021

 

 

ПОРАДИ ВІД ОКСАНИ СУХОРУКОВОЇ

ЩО ТРЕБА, АБИ ГОЛОС ГРОМАДИ БУВ ПОЧУТИЙ?

По-перше, мати активну позицію. Активну не у тому сенсі, що «от ви, влада, нам нічого не робите, створіть швидко нам умови» – ні. Будь-яка активна позиція має бути конструктивною. Якщо постійно хаяти владу, вона буде від вас тільки відхрещуватися. Якщо ви щось конструктивне пропонуєте – починається діалог. Цей діалог має задовольнити обидві сторони, інакше нічого не вийде. Все велике складається з дрібничок: громада може сама організуватися, щоб допомагати літнім людям, щоб прибрати біля ФАПу тощо. Зробіть щось і вирушайте до діалогу. Добре, якщо у спільноти є шляхи вирішення, але з досвіду громадської діячки, держслужбовця і знов громадської діячки я розумію, що інколи у громади є такі рішення, які практично неможливо виконати. От для цього і потрібен діалог, щоб прийняте рішення влаштувало всіх. Коли виграють обидві сторони – це найкраще, що може бути.

ЯК ЗАЛУЧИТИ ЛІКАРЯ ДО СЕЛА?

Має бути програма місцевих стимулів. Вона дозволить лікарю обрати саме це, конкретне село. З децентралізацією на місцях з’явилося багато повноважень. Але будь-які права треба виборювати. Якщо люди будуть нехтувати своїми правами, цими правами будуть нехтувати всі. Члени громади мають вимагати від керівництва громади створення умов для лікарів, щоб вони до них їхали. Важко говорити про умови прямісінько вздовж лінії розмежування, там трохи інша ситуація. Але більш-менш великий населений пункт у більш-менш сталому районі повинен створювати умови для лікарів, і місцевий бюджет це часто дозволяє. Якісь доплати, або житло, або оплата навчання – у кожної громади має бути індивідуальний підхід. Єдиного рецепту для цього немає. 

ЯК СІМЕЙНИМ ЛІКАРЯМ ВПЛИВАТИ НА ЗМІНИ?

Сімейні лікарі мають свою асоціацію лікарів первинної ланки. Це значно впливовіший орган, ніж кожен лікар поодинці, бо тут працює ефект синергії. Лікарі мають свідомо до цього підходити і, розуміючи можливості держави, формувати до неї певні вимоги. Якщо лікар дійсно прагне змін, він має відчути себе частиною професійної спільноти: бути активним в обговореннях у тематичних соцмережах, просувати до порядку денного нагальні проблеми, брати участь у формуванні спільного бачення їхнього розв’язання. А тоді вже варто крокувати з пропозиціями до МОЗу. Там є заступники міністра, які відповідають за медичну частину, з ними і треба обговорювати, як і що можна покращити у конкретних ситуаціях.