Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
04.05.2021
Фото авторки

Людям літнього віку особливо важко залишитися на самоті, без грошей та підтримки. Тим більше – на лінії розмежування під час війни та пандемії коронавірусу. Аби подарувати надію на краще та забезпечити людям гідну старість, волонтери створили у селі Гранітному на Донеччині благодійний притулок. 19 квітня до Будинку Милосердя заїхала перша мешканка.

Ми вже писали про те, як завдяки пасторові-волонтерові Сергієві Косяку про Гранітне дізнався світ, і з 2019 року у селі на лінії розмежування розпочалося створення благодійного закладу для самотніх літніх людей. Карантинні обмеження дещо загальмували його відкриття – куплений та відремонтований будинок довго стояв пустим. І от нарешті він відчинив свої двері і зустрів 72-річну Нелю Малімонову.

– Раніше можна було жити, але все зіпсувала війна… Чоловік помер — залишилася сама, – розповідає Неля Олексіївна. – Коли ми були удвох, було легше, а зараз навіть немає з ким поговорити. Ось тільки Наталя, соціальна працівниця, до мене двічі на тиждень приходила. Поговорю із нею й стає менше дурних думок у голові. Адже іноді й жити не хочеться, бо пенсії маленької у 1 850 гривень на життя не вистачає. Топити нічим – 1 500 гривень за дрова треба платити, а це ж навіть не на всю зиму, а на 20 днів. 

За словами Наталії Собчак, яка вже 20 років працює соціальною працівницею у Гранітному, бабуся Неля ледь пережила зиму:

– Коли я до неї приходила, вона завжди була вдягнена у теплі речі, бо в будинку було дуже холодно. Вона не тільки мерзла, але й була голодна, бо всі гроші з пенсії витрачала на ліки, комунальні послуги та дрова.

– Я голодувала, бо якось не могла попросити про допомогу. Раніше ж ми з Віктором жили нормально, самі навіть людям допомагали. Чоловік, як наловить риби, так всім сусідам роздає. Я працювала на хлібозаводі комірником, тож вдома завжди був хліб, також ділилися з сусідами. Хазяйство ми тримали — свині були й птиця. Я ніколи не могла уявити, що колись можу опинитися у такому становищі, що не буде чого їсти. 

Важко стало, коли чоловік захворів. Його пенсія повністю витрачалася на ліки. Це вже було не життя — ми виживали. Мені порадили поставити банку для збору пожертвувань у магазині, але Віктор відмовився, бо це для нього було ганебно. Він був сильний духом і ніколи навіть мені ні на що не жалівся.

2019 року я сама захворіла. Швидка відвезла мене до Волновахи. Я якраз тоді пенсію отримала. Три дні мене там тримали, кожного дня на лікування та крапельниці гроші брали, а на четвертий день в мене грошей залишилося тільки на автобус додому, на швидкій мене ж не повезуть назад? Сказала, що грошей немає, то мене й виписали — під нагляд сімейного лікаря. Ще направлення до Маріуполя дали, але я не поїхала, бо куди ж мені їхати, якщо чоловіка не можна надовго самого залишати?

Неля Олексіївна досі корить себе, що тоді не попросила допомоги у людей – можливо, це хоча б трошки подовжило чоловікові життя. Але їй було соромно, як було соромно просити цієї зими під час найсильнішої скрути. 

– Що їла? Та хто що дасть — хліб та чай. Я навіть вже не хотіла їсти. Мріяла тільки про смерть і думала, як би ранком не прокинутися. Мене вбивали думки про Віктора, якого не стало вісім місяців тому. Він був сенсом мого життя, бо я знала, що потрібна йому. Як він помер, я залишилася нікому не потрібною, – каже бабуся.

Зрештою соціальна працівниця запропонувала їй пожити у Будинку Милосердя, і пані Неля залюбки погодилася туди переїхати. Адже там створено всі умови для самотніх пенсіонерів: тепло та чисто, у приміщенні є спальні кімнати, кухня, кімната для відпочинку з великим телевізором, гаряча вода та туалет, облаштований для людей з інвалідністю. Волонтери кожного дня готують смачну їжу та перуть у пральній машинці речі для нужденних, якими опікуються.

За словами Сергія Косяка, який наразі є керівником гуманітарних проєктів у Гранітному, під опікою волонтерів тут знаходиться близько півсотні самотніх людей похилого віку. Для тих з них, хто не має здоров’я, аби сходити за ліками, продуктами та навіть приготувати собі їжу, Міжнародний центр допомоги спільно з командою волонтерів FrontLine організували доставку гарячих обідів та створення Будинку Милосердя. Сергій досі переймається, що волонтери щодня годували старих гарячими стравами, а голодна бабуся Неля сиділа на самоті, про неї і не знали. Він сам приїхав перевезти першу мешканку до нової домівки.

– Звісно, мені страшно. Страшно покидати дім, який береже багато спогадів, – хвилюється Неля Олексіївна, пакуючи речі для переїзду. – Як мені буде на новому місці? Там же будуть незнайомі люди. Як ми з ними будемо жити та спілкуватися? Напевно, деякий час мені буде незвично, але іншого виходу в мене просто немає, бо ще одну зиму я так не переживу. Бо доводилося самій дрова рубати, з пічкою возитися, таскати воду… Як дрова колола, поліно відскочило прямо в лоба — все обличчя в крові тоді було. А з роками я ж старшою роблюся, а раптом прийде час, коли я води не зможу собі принести? Авжеж, шкода залишати будинок, бо розкрадуть все — у нас же жахіття як будинки обкрадають. Хоча що тут брати? Неробочі холодильники, старий телевізор, застарілі меблі та одяг — все моє нажите добро. Але, звісно, я радію, що буду жити серед людей.

Вона поправляє барвисту хустку і посміхається нам. Каже, що нудьгує за спілкуванням і їй приємно, коли люди так уважно її слухають. Ділиться спогадами про дитинство, розповідає про улюблені книжки та кросворди, які рятували її від самотності цієї зими.

— Я змалку мала багато захоплень, гарно навчалася у школі та знаю три мови: українську, російську та греко-татарську. Бо народилася у селі Білокам’янці, де жили переважно греко-татари. Його зараз немає, бо повністю розбомбили.

При вході у Будинок Милосердя пахне борщем. Бабусі Нелі насипають тарілку, а вона зізнається, що вже вісім місяців не їла рідкого. Після обіду жінка оглядає свій новий будинок, знайомиться з волонтерами та посміхається: «Привіт, мій новий дім! Тепер я не сама».

Анастасія ХАРІНА/Громкор ГРОМАДА Схід №8(41) 2021