Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
20.10.2021
Олена Бондаренко біля виставки УІНП, де розповідається про її маму. 2019 р

Вже певний час редакція «ГРОМАДИ Схід» підтримує партнерські та дружні стосунки з мережею сайтів «Район», розгалуженої на Волині. Схід та Захід дійсно разом, і наші матеріали часто ставали у нагоді волинським редакторам. А ми не змогли пройти повз цей матеріал з сайту «Район.Історія». Адже присвячений він нашій землячці, яку затягнуло у вирій міфів, пов’язаних із краснодонською «Молодою гвардією». Сподіваємося, історія українки, якій відвели роль зрадниці в ідеологічному романі, не залишить вас байдужими.

 «Я хочу, щоб ми були разом на небесах», – сказав у концтаборі хлопець дівчині. Їх повінчав католицький священик, а сталося це під час Кенгірського повстання політичних в’язнів у ГУЛАГу. 

Щастя бути разом у закоханих тривало менше двох місяців, а точніше – 42 дні. Однак любов не терпить обмежень, і на війну їй байдуже – вона творить диво народження нового життя й апріорі перемагає. У Києві живе витвір їхньої любові – донька Олена Бондаренко.

ДВІЧІ ЗАСУДЖЕНА ЗА ЗРАДУ, ЯКОЇ НЕ БУЛО

Ольга Лядська народилася 2 березня 1926 року в селі Оріхівці Краснодонського району на Луганщині. Закінчення школи припало на нацистську окупацію. Восени 1942 року дівчина отримала повістку на відправку до Німеччини.

«Готуючись до від’їзду, я написала великого листа своєму шкільному товаришу, – згадувала Ольга Лядська. – Проклинала у ньому війну, німців, Гітлера. Лишила лист своїй шкільній подрузі Тоні Мащенко і попросила передати адресату. Тоня при цьому розповіла мені, що у місті з’явилася якась підпільна організація, але чим вона займається і де знаходиться, не знала. Виконати моє прохання подруга не змогла, лист лишився у неї. Через це мене згодом арештували німці – 9 січня 1943 року в Оріхівку приїхав заступник начальника Краснодонської поліції Захаров і забрав мене»..

Її подружку нацисти арештували разом із «молодогвардійцями», тож і Ольгу допитували у цій справі. Її били, але вона казала, що нічого не знає, бо й справді не знала. 

Мама Ольги днювала і ночувала під поліцією. За підказкою місцевих, викупила доньку за бутель самогону і дві «турецькі» шалі з посагу.

Через три місяці прийшла радянська влада. Почалися репресії проти місцевого населення – за перебування під окупацією. Те, що Ольгу Лядську нацисти арештували, але вона уникнула покарання, було підозрілим для радянських спецслужб. Залишилася жива – отже, зрадниця. 2 квітня 1943 року Воєнний трибунал Уральського воєнного округу засудив 17-літню дівчину на 10 років позбавлення волі з поразкою у правах ще на 5 років. І відправив її до концтабору.

У післяокупаційному Краснодоні люди жваво обговорювали страту нацистами юних підпільників-антинацистів. Радянська влада вирішила створити героїчний роман для пропаганди комуністичної ідеології. Твір «Молода гвардія» спочатку запропонували написати Борисові Горбатову. Але Горбатов, приїхавши з Краснодону, відмовився це робити. Можливо, довідався, що страчена молодь була не надто вже й комуністичною. Про свій вплив на цих юнаків залишили спогади провідні діячі Організації українських націоналістів Василь Кук і Євген Стахів, які будували на Сході націоналістичне підпілля.

Про міфічність роману Олександра Фадєєва «Молода гвардія», який опублікували 1946 року, написано чимало. На вимогу Сталіна письменник кілька разів переписував твір, використовував матеріали радянської комісії, які й лягли в основу роману. Через цей твір Фадєєв покінчив життя самогубством, звинувативши у передсмертному листі Сталіна у тому, що він кат. Ймовірно, письменник довідався, що в результаті фальсифікованої за романом справи постраждало близько 200 людей.

Ольга Лядська і Зінаїда Вирікова в романі описані як зрадниці, через яких нібито постраждали підпільники. Використані у художньому творі прізвища та імена дівчат стали причиною того, що радянська влада у концтаборах відновила розгляд їхніх справ. 

До речі, вони познайомилися лише 1990 року, вже після реабілітації. До того часу кожна вважала, що інша дівчина – вигадана.

А тоді після виходу роману Ольгу із Сибіру привезли до Москви. Спочатку допитували у НКВС на Луб’янці, потім у тюрмі в Лефортово. 

Слідство тривало три роки. Про ув’язнену тижнями «забували» у карцері, позбавивши їжі. У в’язниці Ольга захворіла на туберкульоз. Зрештою, підписала брехливе звинувачення, послухалася слідчого: «Тут, у підвалі, тобі певна смерть, а у таборі, може, й виживеш». 

Дали 15 років, 1949 року вислали до «Степлагу» у Казахстані. Як і всі політв’язні, носила номер, її – СЧ-666.

Картина «Кров Кенгіра». Автор – учасник подій Юрій Ференчук

КОХАННЯ ПІД ЧАС ПОВСТАННЯ

У Кенгірі у таборі особливого режиму Ольгу Лядську лікували від туберкульозу. Одного разу відправили до фельдшерського пункту біля чоловічої зони – на рентген. Там вона зустріла лікаря-в’язня Ференца Варконі-Лебера, угорця за національністю, хірурга за професією.

Два роки вони потай листувалися. Молоді хлопці та дівчата, що потрапили до ув’язнення, були розділені мурами і колючим дротом по різних зонах, але знаходили шляхи для знайомства і сердечних почуттів. Закохані перекидали записочки через паркани, передавали їх через наглядачів, залишали клаптики паперу у таємних схованках. В одному з листів Ференц написав, що кохає Ольгу й хотів би мати її за дружину.

16 травня 1954 року розпочалося Кенгірське повстання політв’язнів. Після смерті Сталіна політичні бранці (переважно українці, учасники визвольних змагань 1917-1921-х років) вимагали не лише полегшення умов життя, а й перегляду їхніх справ та звільнення.

Тоді Ольга Лядська побачилася зі своїм коханим. Одного дня Ференц запропонував їй повінчатися. 

– Для чого? – запитала Ольга. – Адже нас все одно повбивають. 

– Я хочу, щоб ми були разом на небесах, – пояснив Ференц. 

«Так уже случилося, що я завагітніла. І він вирішив, що треба нам обвінчатися. А його кращий друг – Куява Антон Миколайович, він поляк, католицький ксьондз. На сцені доктор Куява проводив Службу Божу, і тоді нас обвінчали. Що то було за свято! Багато народу було – естонці, латиші, поляки. А після нас стали брати шлюб естонці, латиші, а потім ще українці», – згадувала у наші дні Ольга Лядська. 

Сімейне життя тривало недовго. 26 червня стіну табірної зони проламали п’ять танків, за ними заїхали три пожежні машини, та увійшли біля двох тисяч озброєних піхотинців. Жінки закрили собою чоловічий барак, куди їхали танки. Але вони не зупинилися і розчавили багатьох… Ольгу відштовхнув у яму знайомий її чоловіка. 

Зона була буквально залита кров’ю. Вранці на машини скидали понівечені тіла. Стверджують, що того дня загинуло від 600 до 700 осіб. А проте ті, котрі вижили, таки відчули смак перемоги. Умови утримання політв’язнів полегшили, а з 1955 року розпочався перегляд їхніх справ. Багатьох звільнили, а ГУЛАГ поступово реорганізовували. 

Після придушення повстання Ольга і Ференц загубили один одного. Повсталих кенгірців розвезли по різних таборах, а 1955 року Ференца Варконі обміняли на радянського розвідника. Він оселився у Німеччині, де першим (задовго до Солженіцина!) розповів світові про Кенгірське повстання. Ольгу ж разом з іншими вагітними жінками відправили до Тайшету, а звідти ще 20 кілометрів, у мороз, гнали етапом до спецтабору. Їй трапився жалісливий конвоїр, який у важкі хвилини дозволяв відпочити на санях, доки ніхто не бачив. 13 лютого 1955 року народилася Олена – донька Ференца і Ольги. 

Дівчинка мамою і татом називала бабусю і дідуся. Вони вивезли ледь живу дев’ятимісячну крихітку до Луганщини. В Оріхівці вона й виростала до повернення мами.

В ув’язненні Ользі було дуже важко, адже її сприймали за зрадницю, тому принижували і намагалися помститися. 

 «Моєю напарницею була Ольга Лядська, прототип відомого персонажу «Молодої гвардії»,. – писала у спогадах колишня бранка Майя Улановська. – Доля цієї жінки в таборі була жахлива. Вона відсиджувала звичайну десятку, як багато інших, хто отримав строк за перебування в окупації. І тут вийшов роман Фадєєва. І людина розплачувалася за примху фантазії автора: їй дали новий строк. В таборі її переслідували кримінальниці, конвоїри погрожували застрелити. Смілива українка Оксана мінялася з Ольгою бушлатом, щоб відволікти від неї увагу». 

1956 року комісія переглянула справу Ольги Лядської і звільнила її зі зняттям судимості. 1990 році її реабілітували за відсутністю складу злочину. Перед Ольгою вибачилися із Москви ті, хто виписував повідомлення про реабілітацію. Так само визнали невинними й інших учасників справи «Молода гвардія».

ТЕРНИСТИЙ ШЛЯХ ДО БАТЬКА

Уперше мама розповіла дівчинці про батька, коли вони вже жили в Луганську в однокімнатній «хрущовці». Ольга Лядська працювала маляром і навчалася на вечірньому відділенні машинобудівного заводу.

«Якось серед паперів я знайшла своє свідоцтво про народження, – згадує донька Ольги Олена Бондаренко. – У графі «батько» стояв прочерк. «Хто він?» – запитала я, коли мама повернулася додому. І вона стала розповідати. Описувала його таким голосом, якого я ніколи від неї не чула. Так говорять… про Бога. Взагалі кожна дитина, яка виростає без батька, малює собі його образ. А який – це залежить від матері. Мама, свідомо чи ні, формувала у мене образ людини майже святої. І якщо мене хтось ображав у дитинстві, і пізніше, я завжди подумки поверталася до батька. І дуже просила, щоб він мене почув»..

Якось вдома дівчина знайшла листи чоловіка на ім’я Франц Лебер, датовані початком 1970-х років, написані дрібним красивим почерком неправильною російською. Це були листи батька. Спочатку пристрасні, потім шанобливі. І дуже ніжні звернення до доньки. В останньому листі Ференц просив Ольгу віддати доньку йому, бо хотів влаштувати їй краще життя.

Ольгу тоді викликали до КДБ, де виявилося, що за їхнім листуванням уважно стежать. Повідомили, що Ференц Варконі має намір приїхати до СРСР, щоб побачитися з ними. Злякавшись за безпеку коханого, Ольга, повернувшись додому, написала йому, що вийшла заміж, і попросила більше її не турбувати. А підстави для небезпеки були, бо Ференц працював у Мюнхені на угорську редакцію «Радіо Свобода» і радіо «Вільна Європа». Листи в Україну перестали надходити. Насправді ж Ольга ніколи не мала іншого чоловіка – усе життя була вірною Ференцу.

Із 16-ти років Олена почала шукати батька, пишучи листи до міжнародного «Червоного хреста». Але марно. Коли Україна здобула незалежність, дівчина закінчила факультет журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка, а згодом там же і юридичний факультет. У 1994-2001 роках вона була заступницею голови Народного Руху України В’ячеслава Чорновола. У пошуках слідів батька їй допомагали і Чорновіл, і лідерка Конгресу українських націоналістів Слава Стецько. 2000-го пані Слава, приїхавши з Мюнхена, зателефонувала й повідомила: «Оленко, здається, вашого тата вже немає…».

2007 року Олена Бондаренко несподівано натрапила в інтернеті на спогади Ференца Варконі «Допоки одного дня» про Кенгірське повстання. Вони були оприлюднені на сайті російського священика Якова Кротова. Через нього вдалося знайти дядька її батька, завдяки якому Ференца змогли витягнути з ГУЛАГу до Німеччини. Виявилося, що Ференц Варконі-Лебер помер 27 червня 1987 року. Він був одружений на Ірмі-Марії Лебер, яка також була жертвою радянських концтаборів, дітей вони не мали. Дружина померла у вересні 1995 року, перед тим (вочевидь, за заповітом) вона перевезла прах Ференца до Будапешта. Лише 2009 року Олена Бондаренко вперше змогла пройти стежками свого батька у Мюнхені…

Ольга Лядська у часи незалежності жила у Луганську. Із початком російської окупації 2014 року донька перевезла маму до Києва. Ольга стала героїнею документального фільму «Кенгір. 40 днів свободи», створеного на одному з центральних телеканалів України. Про неї розповідається і на виставці Українського інституту національної пам’яті «Тріумф людини. Українці, які перемогли ГУЛАГ».

Померла Ольга Лядська 19 березня 2021 року на 95 році життя внаслідок ковіду. Похована у Києві.

Леся БОНДАРУК Громада Схід №18(51) 2021

 

…І ЩЕ КІЛЬКА ФЕЙКІВ ПРО «МОЛОДУ ГВАРДІЮ»

1951 року, коли вийшла друком друга редакція «Молодої гвардії», Фадєєв зізнався, що писав не справжню історію «молодогвардійців», а роман, що припускає художню вигадку. Ця його «вигадка» загубила більше життів, ніж каральна операція нацистів проти краснодонських підпільників у січні 1943 року. Полювання на відьом, тобто зрадників організації, зачепило більше 30 людей разом з їхніми родинами. Зрештою всі вони були реабілітовані, більшість – посмертно.

Розрізнити факти від вигадок очільника Спілки письменників СРСР і досі складно. Історична правда його взагалі не цікавила. Сюжетну лінію він писав переважно зі слів матері Олега Кошового (тому у творі той і став керівником організації), а потім барвисто розцвітив роман ідеологемами з подачі комсомольсько-партійних функціонерів, спецслужб і особисто Сталіна. Краснодон був першим містом на Луганщині, звільненим від нацистів, масова страта місцевих підлітків дійсно вражала уяву, тож роман мав стати взірцевим посібником підпільного руху та беззаперечним доказом його існування на окупованих територіях.

Між тим, а архівах (ані радянських, ані німецьких) не зберіглося скільки-небудь переконливих свідчень того, що антинацистська діяльність молоді у Краснодоні та Ровеньках була системною та масштабною. Таємні осередки були, але діяли вони так само, як і деінде: розповсюджували листівки, збирали зброю (її тоді всі потай збирали «аби було»), кілька разів вивісили прапори і… все. Навіть історія про підпал біржі, звідки примусово вивозили юнаків та дівчат до Німеччини, виявилася міфом. Німецькі жандарми, які опинилася під слідством після війни, не змогли згадати жодної «операції» спротиву, яка б нанесла відчутних збитків нацистській окупаційній машині у Краснодоні. У комендатурі знали про існування підпільників (і навіть деякі імена!), але закривали очі: місцева поліція була не надто зацікавлена у розшуку односельців, а у військових своїх справ вистачало, не їхня то робота. 

Зірки склалися трагічно, коли активізував свою роботу абверівський підрозділ «Герес група Б», який розшукував… ні, не розклеювачів листівок, а випускників Ворошиловградської Школи особливого призначення — військових розвідників і радистів, залишених для виконання підривної роботи у тилу 6-ї німецької армії. Однією з таких радисток, до речі, була Любов Шевцова, яка взагалі не підтримувала зв’язків з підпіллям і не знала навіть про його існування. А роковим став напад «молодогвардійців» на армійський фургон з новорічними подарунками – їх вирішили продати на місцевому базарі, аби в організації були гроші. Поліція затримала підлітка, який продавав цигарки, той вивів на «дорослих», що їх надали, а далі справою зацікавилися абверівці…

Багато питань і досі залишаються відкритими. Починаючи з назви організації (на допитах спочатку вона проходила як «Молот», «Молода гвардія» з’явилася пізніше) і закінчуючи її зв’язками з націоналістичним підпіллям (це стверджував керівник молодіжної організації ОУНівського руху опору Євген Стахів, якого Фадєєв – чи випадково? — вивів у романі як зрадника Євгена Стаховича). Тож історія молодих краснодонців, які загинули лютою смертю у шурфі шахти №5, все ще чекає на правдиве та позбавлене ідеологічної брехні дослідження.

ДМИТРО ЛЕЩУК/Громада Схід №18(51) 2021