Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
10.06.2021

Завжди приємно, коли читачі цікавляться нашими текстами і пропонують свої теми для публікацій. Справжнім відкриттям для редакції став лист краєзнавця Сергія Каленюка, який більше 40 років прожив у Сєверодонецьку. З його розповіді ми дізналися, що після закінчення Другої світової до Луганщини були вислані видатні німецькі хіміки. А потім народився цей матеріал, непересічний та цікавезний.

До недавнього часу історики фіксували події, дати, імена, але оминали деталі повсякденного життя і мало роздивлялися, чим жили люди, якими були їхні стосунки, погляди, деталі побуту. Деякі теми за радянських часів взагалі були заборонені. Не згадували, наприклад, про участь у відновленні країни військовополонених, інтернованих громадян та радянських в’язнів. В одному Сєверодонецьку таких людей у повоєнні роки було понад 7 тисяч. 

Минув час, архіви відкрилися, і у вільному доступі (зокрема, на сайті ЦРУ) я знайшов спогади про перебування в СРСР німецьких вчених, які залишили свої свідчення після повернення додому. І мені видалося вельми цікавим, яким німці побачили життя у «хімічному трикутнику Донбасу».

ГОСТРІ КУТИ «ХІМІЧНИХ ТРИКУТНИКІВ»

Йдеться про «трикутник», утворений Лисичанським содовим заводом і хімкомбінатами Рубіжного й Сєверодонецька. На той час третя його вершина – нинішній Сєверодонецький «Азот» називався Лисичанським хімкомбінатом, він ще тільки будувався у селищі Лисхімбуд. Подібний «хімічний трикутник» Галле – Мерзебург (Лойна) – Биттерфельд, розташований у Гейзельтальскому буровугільному басейні, під час війни мала Німеччина. Тоді на хімкомбінаті міста Лойни група інженерів і хіміків під керівництвом доктора Пауля Герольда розробила проєкт заводу з виробництва «важкої води», яка була потрібна для виробництва атомної бомби. 

Будівництво майбутнього «Азоту»

Після війни ці німецькі вчені не з власної волі перенеслися з Лойни до селища Лисхімбуд. У жовтні 1946 року разом із сім’ями, домашніми речами і меблями їх завантажили у вагони та вивезли до Радянського Союзу. Спочатку німців доставили до підмосковного фізико-хімічного інституту імені Карпова, де також працювали над темою «важкої води», а 1948 року групу розділили. Одна частина поїхала до Ніжегородської області, а решту на чолі з Герольдом направили до Лисхімбуду, який 1950 року отримав назву Сєверодонецьк. Вони приєдналися до 60 німецьких фахівців, включно з 14 докторами хімічних наук, залучених до відновлення хімічної промисловості у нашому регіоні.

Одразу скажу, що у Сєверодонецьку «важкою водою» німецькі фахівці не займалися. Їм доручали лише теоретичну дослідницьку роботу, і принаймні частина завдань взагалі не мала стосунку до місцевого хімкомбінату. Жоден з німців там навіть не був, їм не дозволяли туди ходити. Натомість вони мали розробити, наприклад, проєкт виробництва з випуску 50-60 тисяч тонн карбаміду на рік. Коли німецька команда заявила, що не має необхідних для такого проєкту знань, їй запропонували скласти план оснащення лабораторії контролю виробництва висококонцентрованої азотної кислоти. Німці від таких різноманітних доручень так і не змогли зробити жодних висновків щодо майбутнього виробництва у Сєверодонецьку. Їм здавалося, що завдання народжувалися з відчаю, бо керівництво не могло знайти для них адекватну роботу. 

Однак на околиці селища за двором тюрми німецьким фахівцям були надані котеджі («фінські будиночки»), а за роботу з технічною документацією вони отримували зарплатню у 10 разів вищу від зарплати хорошого спеціаліста-будівельника. Працювали німці в адміністративній будівлі, яку називали «Дім проєктів», там, по суті, було управління комбінату. 

Німці свідчили, що їхні переміщення суворо контролювалися. Спочатку їм дозволялося їздити до Рубіжного до колег, пізніше такі візити заборонили. Заборонено було перебувати на правому березі Дінця і ходити до річки без охорони. Втім, це було одне з положень, яке ігнорувалося без жодних негативних наслідків. Єдиний докір вони отримали від свого «коменданта», коли прийшли до річки у шортах («Ми шокували місцеву владу, і нам наказали одягатися більш пристойно»).

Попри намагання влади обмежити контакти німців з місцевими жителями, спілкування все одно відбувалося: вчені зверталися до лікарів, ходили на ринок, до клубу, навіть у гості до місцевих колег. Тож вони отримували певне уявлення про місцеве життя, з цікавістю його роздивлялися та описували.

МІЖ РОДЮЧОЮ УКРАЇНОЮ ТА БЕЗПЛІДНОЮ ПРЕРІЄЮ

Зі збереженням орфографії наведу ці описи. Ось щодо місця свого розташування: «Геологічно Сєверо-Донецьк розташований на лінії розмежування між родючою Україною та безплідною прерією. Околиці селища виглядають як піщана пустеля, на якій де-не-де є якась рослинність (…). Сєверо-Донецьк – це велике трудове селище, яке побудовано поблизу заводу з випуску хімічних добрив. Усі житла, магазини, постачання в цій громаді є частиною заводського комплексу і перебувають під контролем адміністрації заводу».

Окремо німці відзначали гострий дефіцит житла: «Хоча місто будувалося швидкими темпами, населення зростало швидше, ніж воно могло придбати житло. Кілька разів ми бачили, як сім’ї переїжджають у нові житла ще до того, як повставляють вікна та двері. На наш подив, ці поспішні орендарі не були виселені. Їм завадили б переїхати, якби їх спіймали в процесі, але після самовільного вселення їх залишали в спокої». 

Самі німці жили у збірних двоповерхових будинках, які називали «фінськими». Коли вони заселилися, їх дуже здивувала робота слюсарів з обслуговування, які працювали повільно та недбало. І, схоже, німці швидко навчилися у наших людей «економити» на комунальних витратах: «Опалювальна установка в підвалі спочатку не працювала, оскільки труби спрямовували тепло вниз, замість того, щоб спрямовувати вгору, але після деяких експериментів нам вдалося виправити цю несправність. У нашому будинку було електричне освітлення. Ми з’ясували, що Ради не знали системи лічильників для вимірювання споживання електричного струм, і рахували використану електроенергію по кількості лампочок у квартирі. У нас був шпигун, який повідомляв про прихід обліковця, і ми завжди ховали багато лампочок перед його приходом».

У таких будиночках жили німці

На початку 1950-х років, коли у нових будинках вже з’явилися лічильники, їх теж навчилися обходити: «Електроенергія була дуже дорогою. Оскільки радянські громадяни вважали за краще використовувати електроенергію, а не економити, вони стали дуже вправними в аферах щодо адміністрування рахунків за електроенергію, втручаючись в роботу лічильника. Визнаю, що в цьому плані я навчився від Рад кільком способам. Після того, як адміністрація дізналася, що орендарі втручалися в електролічильники, вона перекрила доступ до них, залишивши лише доступ до кількох розеток. Проте, орендарі обходили і це за допомогою спеціальних саморобних «пробок», виготовлених з голок».

Майже всі будинки сучасного Сєверодонецька були побудовані після війни і, порівняно з довоєнними умовами життя, вчорашнім радянським селянам вони здавалися розкішними, адже мали водопровід та центральне опалення. Однак якщо німцям на сім’ю виділяли чотирикімнатну квартиру, що займала половину будинку, то місцевим робітникам призначали по одній кімнаті, і дві-три сім’ї ділили одну кухню.

Німецькі діти йдуть зі школи

«Орендну плату сплачували безпосередньо керівництву заводу за тарифами, що базувалися на розмірі площі. Радянська сім’я сплачувала щомісячну оренду в розмірі 1.25 рубля за квадратний метр за перші п’ять квадратних метрів на людину і 2.5 рубля за квадратний метр додаткової площі (наприклад, сім’я з чотирьох осіб, якій виділили 30 квадратних метрів, виплачувала оренду в розмірі 50 рублів на місяць). Крім того, орендареві доводилося платити за воду, каналізацію та електроенергію», – зафіксував один з німців, називаючи мешканців службового житла «орендарями» (самі мешканці, звісно, питанням власності не переймалися і свої житлові умови не коментували)

Учениця 5 класу Барбара Ґейб, дочка Карла Ґейба

ЦІНИ І «КОСМОС»

Для порівняння зазначу, що середня зарплата висококваліфікованих будівельників 1950 року складала 600 рублів. Середні зарплати жінок були менші від чоловічих, приблизно 350 рублів. Німецькі ж вчені отримували 6 000 рублів.

Передбачалося, що німці мали купувати товари у «центральному» магазині. Згодом він отримав назву «Космос» і там отоварювалися всі іноземні фахівці, а тоді це був просто єдиний у селищі універмаг з гастрономом, невеликим відділом галантереї і парфумерії, а також відділом господарчих товарів. Перед святами він міг працювати навіть до 11 години вечора, бо через радянську традицію здавати об’єкти до символічних дат робітники напередодні працювали допізна.

Втім, німці домовилися із завідувачем магазину про відмову від деяких магазинних харчів, аби купувати продукти на ринку, біля якого жили. Подібні домовленості не дозволялися, проте німці швидко зрозуміли, що таке радянський дефіцит і чому краще харчуватися з ринку. З селянами на ринку вони не торгувалися, адже дорожчі товари були вищої якості. Щоправда, цукру на ринку не було до 1950 року, також не завжди вистачало картоплі.

Далі просто наведу переклад спогадів німецького вченого: «Мої знайомі сказали мені, що ціни тут будуть набагато дешевші, ніж у Москві, але я не помітив великої різниці. Місцеві продукти, такі як виноград, були набагато дешевші в сезон; з іншого боку, різноманітність споживчих товарів у Сєверо-Донецьку була вкрай обмежена в порівнянні з Москвою (…). Магазини добре запасалися лише в періоди, що передували урочистостям 1 Травня і Жовтневої революції. Пшеничне борошно зазвичай продавалося лише перед великими святами. Рис, жир, цукор і кава були рідко, якщо взагалі були. Періодичні дефіцити майже всіх інших продовольчих товарів та одягу відбувалися через неефективне розповсюдження або навмисне регулювання урядом. Поширеною скаргою, наприклад, було те, що в червні були доступні калоші, а літні туфлі – у грудні. Магазин міг продавати сорочки протягом трьох тижнів, а потім тільки футболки. Середньостатистична людина не могла накопичити такі товари, коли вони були в наявності, бо не могла дозволити собі таких великих витрат».

«Дім проєктів», наші дні

1947 року було оголошено періодичне зниження цін, і товари стали дещо доступнішими, проте ненадовго. Спостережливий німець і тут все зафіксував: «Після кожного зниження ціни поступово зростали з поясненнями, що пропонуються якісніші товари (…). Протягом наступних кількох років продовжувалася постійна нестача деяких товарів (…). Більшість харчових продуктів були далеко за межами можливостей середньої сім’ї. Середньостатистична сім’я робітничого класу повинна платити 10 рублів на день за звичайну дієту, що складається з води та чорного хліба на сніданок; капустяного супу, картоплі та крупи на обід, та каші з молоком на вечерю. Однак майже всі сім’ї в Сєверо-Донецькому робітничому селищі доповнювали свої магазинні продовольчі закупи продуктами, вирощеними на приватних городах. Ці невеликі городи іноді розташовувались за 20 кілометрів від населеного пункту, але безкоштовне автобусне перевезення, яке підприємство надавало у неділю, допомогло вирішити цю проблему».

ВІД ТЮРМИ І СУМИ…

У німців склалося враження, що майже всі радянські люди пройшли через тюрми і не соромилися в цьому зізнатися, бо не виживеш, якщо не вкрадеш чи не пограбуєш: «Злочини, особливо дрібні крадіжки, були дуже поширеним явищем в Сєверо-Донецькому регіоні. Більшості людей довелося вдатися до крадіжок, щоб існувати. Всі «хороші радянські» проводили деякий час в тюрмах або трудових таборах за кримінальні злочини і відкрито говорили про винесені їм кримінальні вироки без будь-якого явного почуття сорому. З іншого боку, ні слова не було сказано про політичну діяльність. Було очевидно, що радянські люди вкрай боялися публічно обговорювати цю тему».

Можливо, з цієї причини толерування місцевими людьми тюремного досвіду не стосувалося тих в’язнів, які працювали на будівництві Лисхімбуду. До них ставилися з насторогою: «Всі робітники, зайняті на будівництві житлового комплексу, в якому я жив, були ув’язненими, але було неясно, чи були вони кримінальними чи політичними в’язнями. Ув’язнені утримувалися в спеціальних казармах біля житлової забудови і не мали контактів з рештою населення. Жителі забудови уникали контактів з ув’язненими і ніколи не говорили про них». 

До речі, окрім вітчизняних в’язнів, тут працювали і військовополонені. В офіційних документах про них не згадували, а «літописці» історії Сєверодонецька писали про понад 5 тисяч молодих добровольців, які за покликом партії прибули сюди на будівництво хімкомбінату, що надасть селу добрива. Лише з книги бригадира будівельників С. М. Чиркова, яка побачила світ 2008 року, стає зрозумілим, що у післявоєнному відновленні Лисичанська, Рубіжного і Сєверодонецька брали участь 2 тисячі радянських в’язнів та 5,5 тисяч німецьких і угорських військовополонених та інтернованих. Їх кількість чомусь збігається з кількістю тих самих «молодих добровольців»…

ЧОМУ НА ДОНБАСІ ЗАПАНУВАЛА РОСІЙСЬКА

Читаючи свідчення про стосунки між українцями та росіянами, згадав слова Шевченка: «Як німець покаже/А до того й історію/Нам нашу розкаже…». І дійсно, ще 70 років тому німецький вчений виявив, чому в Сєверодонецьку, а ширше — на Донбасі, запанувала російська мова. 

«Я помітив деяку напруженість між російськими та українськими жителями в Сєверо-Донецьку, але вважав, що це незначне суперництво викликане національною гордістю з боку українців. У зв’язку з цим часто ходили чутки про рух опору, нібито активний у Західній Україні. Росіяни, почувши ці історії, сміялися і не сприймали їх серйозно. Українці, однак, вірили чуткам і завжди повідомляли про це з певною гордістю (…). Перебуваючи у Сєверо-Донецьку, я помітив, що місцевість населяли переважно українці; робочий клас складався майже повністю з українців. Однак більшість чиновників були росіянами. Всі культурні заходи, такі як вистави, кінофільми та концерти, були російського походження і проводилися російською мовою. Навіть вивіски на магазинах і етикетки на харчах були написані російською мовою. Я ніколи не бачив і не чув про будь-яку українську культурну діяльність, таку як пісенно-танцювальні концерти, на які я сподівався. Це при тому, що я чув українську мову, якою розмовляли в сільській місцевості навколо, переважала вона і в Сєверо-Донецьку. Тим не менше, я ніколи не чув жодних скарг з боку українців щодо цієї очевидної русифікації території». Можливо, німець не знав, що усі, хто міг поскаржитися на русифікацію, на той час вже були знищені або сиділи у таборах.

Лише одна деталь вказувала тоді німцям на те, що знаходяться вони в Україні – у святкові дні та в дні виборів на будівлі міської влади вивішувався «не радянський червоний прапор із молотом та серпом, а лише синьо-червоний прапор України». 

Або ось спостереження щодо школи. На той час у селищі працювали дві школи – російськомовна №1 та нова українська №2. Так сталося, що діти з німецьких сімей ходили саме до школи №2, де вивчення української мови розпочиналося з першого класу. Але… «Школа, яку називали «українською», була єдиною десятирічною школою в цьому переважно українському поселенні. Проте всі уроки, за винятком української мови, проводилися російською. Більшість викладачів були росіянами. Я не помітив істотної різниці між цією «українською» і звичайною російською школою. Більше того, я не чув жодних скарг від радянських матерів, що заняття не проводяться українською мовою (…). З 30 годин щотижневих занять приблизно 6 годин були присвячені українській мові, 12 – російській мові та літературі».

ПІД ГРИФОМ «СЕКРЕТНО»

Карл-Германн Ґейб

Я навів лише деякі описи повсякденного життя жителів невеликого післявоєнного донбаського селища. Ці записи дозволяють нам сьогодні побачити наше минуле «чужими» очима. Але не дозволяють зрозуміти, чому не змогли повернутися з Сєверодонецька до Німеччини керівник групи учених Пауль Герольд і автор методу отримання «важкої води» Карл-Германн Ґейб. 

Ґейб, слід думати, радів переїзду з Підмосковʼя до Сєверодонецька. Тут хоч і не зовсім наука, але й не таємна робота над смертоносною зброєю, яка його давно обтяжувала. Проте 1949 року його викликали до Москви. Звідти Ґейб дав телеграму дружині, що його примушують працювати по його темі, і він має намір відмовлятися. На цьому зв’язок обірвався. Дружині дали зрозуміти, що чоловік арештований, і все.

Пауль Герольд

Офіційну відповідь від РФ сім’я змогла отримати лише 1993 року: за 10 днів після арешту та звинувачення у шпіонажі Ґейб помер у Бутирській тюрмі «від туберкульозу шийного хребця». До виклику у Москву хімік був здоровий і ні на що не скаржився. Чи дійсно сталася така швидкоплинна хвороба, чи Ґейба з такою пристрастю вмовляли залучитися до впровадження його винаходу, що випадково звернули шию – неясно.

Про долю Пауля Герольда відомо не більше. 1951 року перед закінченням заслання він поїхав до Києва, де начебто й помер у лікарні від серцевого нападу – так сказали його товаришам по роботі. Це, принаймні, виглядало правдоподібно, бо Герольд був найстаршим у групі, мав хворе серце і проблеми з ногами. Однак 2012 року у радіопередачі про німецьких учасників радянського атомного проєкту журналісти Німеччини розповіли, що родичі Герольда отримали зовсім іншу версію подій. Нібито у посилках, які Герольд відправляв до Німеччини (у Сєверодонецьку він перебував без родини), були знайдені секретні дані, і за це вченого відправили до табору. Сім’я тоді так нічого і не дізналася про його зникнення, бо спроби зібрати інформацію у комуністичний Німеччині розцінювалися як антирадянська діяльність. Тепер долю свого діда намагається з’ясувати онук Пауля Герольда.

На відміну від ЦРУ, Росія з відкриттям центральних архівів силових структур не поспішає. Отже, мусимо чекати, поки дані про перебування в СРСР німецьких фахівців та планів щодо них радянської системи позбавляться грифу «секретно». А до того часу історія Сєверодонецька середини ХХ століття й надалі міститиме чимало таємниць. 

Сергій КАЛЕНЮК/спец. для Громади Схід №10(43) 2021