Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
11.07.2020

Фотограф-аматор з Донеччини Марко Залізняк прожив майже 90 років і залишив архів свідчень про непересічні події від Першої світової війни до 1970-х років. Унікальну спадщину з тисяч світлин зібрав онук Залізняка Володимир Гавщук. У своїй книжці про діда він вперше спробував реконструювати його біографію за щоденниками. А розповів нам про цю постать дослідник та популяризатор історії Донеччини й Луганщини Олександр МИХЕД, автор книги «”Я змішаю твою кров із вугіллям”. Зрозуміти український Cхід», виданої 2020 року.

ДОВІДКА: Залізняк (Желізняк) Марко Микитович (1893–1982) народився в селі Сергіївці Бахмутського повіту Катеринославської губернії (нині – Покровський район Донецької області). Закінчив двокласну школу, з дитинства захопився фотографуванням. За службу під час Першої світової війни був нагороджений Георгіївським хрестом 4 ступеню. Автор документальних світлин про сільське життя Донеччини, зроблених у селі Удачне поблизу хутора Романівки (Костянтинівський район). Мав чотирьох синів і чотирьох дочок. Помер 10 листопада 1982 року. Похований у Романівці.

ЖИВІ КАРТИНИ ЖИВОГО ЖИТТЯ

Марко Залізняк фотографував усе свідоме життя, більше 70 років – відтоді, як батько порадив обирати ремесло, здатне прогодувати. 12-річний хлопець побачив рекламу «Хочете заробляти 100 карбованців на місяць – займіться фотографією». Наколядував 4 карбованці і замовив перший фотоапарат. Довгий час не міг порозумітися на техніці проявлення, щоразу засвітлював фото – поки не підгледив, як проявляють світлини сусіди-німці: у повній темряві, закриваючи вікна ковдрою. Тоді все стало гаразд.

Далі були окопи Першої світової, де молодий Марко також фотографував, вже як військовий кореспондент. Був поранений, загубив той перший фотоапарат, але став популярним через публікацію світлини свого полку на обкладинці журналу «Огонёк». 

Після революції рік пішки повертався аж з Румунії додому на Донбас, а там був призваний до Червоної армії. Служив до 1923 року, потім оселився з родиною у Романівці, літописцем якої він зрештою став.

Олександр Михед та Володимир Гавщук на виставці «Uтопія: трансформації українського Сходу» (Київ, 2018)

 

Відомий історик Дмитро Яворницький називав світлини Залізняка «живими картинами з живого життя українського народу». 1931 року Марко майже рік працював фотографом в археологічній експедиції Яворницького на Дніпрі, а ще на прохання вченого, який здружився із сім’єю Залізняків, протягом десяти років збирав для нього етнографічні матеріали. «Йдіть і далі по тому ж шляху: знімайте характерні типи людей, їх житла, одежу, хазяйські приладдя, худобу — все, що коло чоловіка й для чоловіка. Записуйте народні пісні, казки, прислів’я, загадки, окремі виразні слова, лайки, вуличні прізвища — в усьому цьому виявляється душа, серце, розум, бажання живого чоловіка», — писав йому Яворницький.

КОЛЕКТИВІЗАЦІЯ, РОЗКУРКУЛЕННЯ, ГОЛОД

На хуторі Романівці Залізняк оселився через те, що поряд був дубовий гай — красиво. Але побутові картини сільського життя ставали дедалі страшнішими. Люди опиралися утворенню колгоспів, їх розкуркулювали та висилали – кого до інших районів, а кого за Волгу, ба навіть до Сибіру. Місцеві можновладці охоче запрошували Залізняка фотографувати їхні «подвиги» (до речі, безоплатно), чекіст-енкавеесник під’їжував: «Снімай, Желєзняк, нам врєдітєлєй!»

Розкуркулена родина біля своєї хати, с. Удачне, 1930-ті роки

Залізняк йти на службу до НКВС відмовився, від участі у колективному господарстві – також. Кілька разів він мав неприємності через свої фото, ходив на допити. 1934 року його навіть засудили за нібито розкрадання колгоспної пасіки (насправді Марко, який тоді був бджолярем, відмовився давати мед голові сільради), проте жорстоких репресій він не зазнав. Але зазнав підступної зради: 16 односельців свідчили проти нього у цій недолугій справі, що тягнула, між тим, на 10 років ув’язнення. А його сім’я зазнала голоду – під час слідства дружині Марії Леонтіївні довелося жебракувати, аби прогодувати дітей. На зароблені в колгоспі трудодні – а їх було 600 – родині нічого не дали через арешт батька. Восени 1935-го Марія зуміла пробитися на прийом до секретаря облвиконкому. Той прислав до села уповноваженого. У крадіжці визнали винним голову сільради, а Залізняка виправдали.

Рятуючи сім’ю від голоду, Марко Микитович обміняв свій Георгіївський хрест та інші нагороди на два пуди хліба. А далі вивіз усіх Залізняків з села до станції Гришине (нині місто Покровськ) і влаштувався там на завод – робітникам давали хлібні картки. Опанував професію слюсаря, принагідно створив докладний фотолітопис будівництва заводу – зараз він показаний у музеї міста.

 

Олександр МИХЕД, письменник:

– Деякі речі стають зрозумілими, якщо розмотаємо плівку часу трохи далі. Це щодо історії про міфічний Золотий радянський вік, який минув. Коли ми бігали швидше, фрукти пахнули сильніше, бабуся була жива, а жили ми буцімто однією великою братською родиною. І коли комусь дуже закортить його повернути – тут і стане у нагоді Залізняк та його літопис про те, як все було насправді. Залізняк ніколи нічого не забував. Його особливість  — пам’ять і про добрі, і про погані речі, які робили з ним і з його селищем. В його світлинах часто можна прочитати прихований зміст щодо тих, хто здійснював розкуркулення, хто гнобив особисто його родину. Чи простив він – не знаю. Але знаю, що для мене Залізняк  — не просто фотограф. Я бачу подвиг видатної людини, яка щоразу опинялася в епіцентрі історії і не заплющувала очі, фіксувала для нас всю правду першої половини ХХ сторіччя.

 

Навіть коли людоїдські роки спали і Залізняки повернулися до свого села, жили все одно упроголодь. Донька Марка писала, що закінчивши 1938 року 7-й клас, нікуди не поступила — «по бідності» — і вирішила вдруге ходити до того самого класу, аби дослухатися заповіту Леніна «Вчитися, вчитися і вчитися». Цікаво, що писала вона все це до Сталіна, жаліючись, що через нужду не може гарно вчитися: «Просю я Вас щоби ви мені допомогли в моєму учені. (…) гола (приходилось мені шукать всі старі чоботи ризові і скакати в їх цілу зіму) і боса (платьтя зовсім нема, є юпка одна і батькова сорочка, а пальта зовсім нема ніякого драненький піджачок та тонкий платок, оце все в чому я ходила й хожу в школу зараз. Коли прийдеш додому їсти нема чого подивишся на батька й матір, братів і сестрів, серце заболить і нічого не зробиш, починаєш учити уроки (…) починаєш думати починає в очах жовтіти голова кружиться і тоді нещуєса коли і падаєш в постелі і прокидаєся коли йти в школу знову отак я провадю своє учення в цьому році».

Цей лист дівчинки до «вождя народів» має ніби свідчити про те, що виховання у родині відбувалося за усталеними радянськими принципами. Та й біографія Залізняка є начебто суто радянською. Під час німецької окупації 1941-1943 років він перебував удома, після приходу Червоної армії у 50-річному віці був призваний на фронт. Воював у Карелії, де був поранений, лікувався у Ленінграді, завідував там городно-підсобним господарством при шпиталю. Згодом знов повернувся до Романівки, де спочатку працював конюхом, а потім зливачем молока від міськмолокозаводу і візником — від колгоспу. Не «бандерівець», не бунтівник, не дисидент.

Але не все так просто. За словами Олександра Михеда, є сімейний переказ про те, що Залізняк віддав дружині останні гроші, щоб та купила портрет Сталіна, а потім довго бив той портрет черевиком.

На звороті багатьох своїх світлин Марко Микитович, україномовний у повсякденному житті, писав коментарі – чи то українською, чи то ламаною російською. І що він пише 1932 року на фото сина, якого тримає на руках дружина? Він пише: «Колгосп є зовсім невдячна організація», «експлуатування труда», «дальніше перебування вважаю для себе недоцільним».

Активісти села Удачне з конфіскованими колосками біля сільради, 1932 р.

Ось кінець 1933-го, у колгоспі імені Дем’яна Бєдного платять за роботу. На звороті знімка коментар: «Конюха получают авансом муку на трудодни у кладовщика и гнут маты за такой заработок. За это фото целую неделю потом водили на допрос. Но они сказали: мы попросили Железняка и он нас снял». 

 

Видача продуктів колгоспникам за трудодні, с. Удачне

Приблизно тоді ж — узимку 1933-го — зроблене фото дітей з Удачного, які збирають мерзлу картоплю на колгоспному полі. Марко Микитович підписав його: «Здобутки колективізації».

Діти збирають мерзлу картоплю, с. Удачне

А ось вже 1963 рік: «Враження таке, наче пахне якоюсь мертвечиною на нашій Україні. Людей мало бачиш і ті якісь сумні, мовчазні, сердиті, виснажені. Видно, що чимось незадоволені і враження таке, що дай якось сірника і почнуть один одного розривати на шматки. Особливо у мене склалося це враження, коли я недовго побув (…) на Кураховці, де робочі билися за одержання буханки чорного хліба, як кирпичини. Який гідний тільки свиням за свої гроші і як і того не хватало всім». 

СПРАВИ НАШІ СЛЮСАРСЬКІ

Як зазначає дослідниця Олена Стяжкіна, до 1974 року селяни СРСР юридично взагалі не були громадянами жодної країни (тож і вибори впродовж попереднього радянського періоду були нечинними? – Авт.). Мало хто зараз згадує, але 50 років селяни не мали паспортів і жили наче кріпаки, отримуючи за свою працю лише трудодні. Ані лікарняних, ані відпусток, ані пенсій. Довідку, на основі якої райвідділ НКВС видавав «зелену книжечку» (тоді паспорти були зеленими), можна було отримати від голови колгоспу і голови сільради тільки за хабар. За свідченням Віди Шашкіної, вчительки школи у селі Малоянісоль під Маріуполем (Нікольський район), «паспортних» у селі було всього дві – вона та її однокласниця, яка викладала в паралельному класі.

Саме ці кріпосницькі порядки і фіксував Залізняк у своєму літописі, який наразі зберігається у Центральному державному кінофотофоноархіві України імені Г. С. Пшеничного у Києві.

«А в самому ділі от чого на сьогодні таке сталося на нашій колись квітучій та веселій Україні, яку я знаю і яке веселе та безтурботне життя сам переживав до революції, тобто при царизмі, буття якого знищили, заганили та зіпсували, як видно на свою голову та своїх невинних дітей в такій дурості, бо як жилось добре, спокійно, весело, та захотілося ще чогось кращого, кращого не одержали, а тільки як видно на віки зіпсували всім — собі і своїм дітям життя на своїй милій Україні. (…) Я згадав факти, які були у ті далекі часи і про які усі люди не хочуть чути, і якось заплювали ці часи, а на сьогодні може б і були раді, щоб такі часи були, та вже їх не буде, бо самі деякі люди записались, пошились у дурні» — писав Марко Залізняк у своєму щоденнику.

Як не дивно, але його думки цілком співпадають із думками тодішнього керманича країни – Микити Хрущова. Обидва вони були свого часу слюсарями, обидва могли порівнювати. 

«Я женился в 1914-м, двадцати лет от роду. Поскольку у меня была хорошая профессия (слесарь), я смог сразу же снять квартиру. В ней были гостиная, кухня, спальня, столовая. Прошли годы после революции, и мне больно думать, что я, рабочий, жил при капитализме гораздо лучше, чем живут рабочие при Советской власти. Вот мы свергли монархию, буржуазию, мы завоевали нашу свободу, а люди живут хуже, чем прежде», – замислювався Хрущов у своїх мемуарах.

До речі, за царату сам Хрущов приїхав на заробітки з рідної Калинівки на Курщині до Рутченкового (нині територія Донецька). Але за часів його правління після смерті Сталіна  пленум ЦК КПРС 1953 року хоч і покращив становище селян, зменшивши численні податки, паспортів селяни так і не отримали.  Адже саме у «покріпаченні» селян Хрущов убачав запоруку існування сільського господарства СРСР і побоювався, що в разі запровадження паспортів села стануть пустками. 

Втім, за роки радянської влади селяни вже звикли покладатися лише на власні руки у власному подвір’ї. Так і Марко Залізняк, вийшовши на пенсію 1954 року, продовжував займатися виноградарством, бджільництвом, садівництвом. І фотографуванням, авжеж.

ПРОЙШЛИ РОКИ

Олександр Михед зазначає, що односельці неприхильно ставилися до Залізняка. Він постійно писав скарги на розкрадання та інші злочини місцевої влади. За це його не любили – сутяга, гордій. Можливо, заздрили успіхам: 1970 року вже у дуже похилому віці Марко Залізняк став лауреатом фестивалю самодіяльного мистецтва УРСР, володарем бронзової медалі, переможцем обласного фестивалю самодіяльного мистецтва, 1972 року — знову переможцем області за серію знімків «Пройшли роки».

Років відтоді пройшло ще багато. Відійшов фотограф, відійшли його односельці, хороші та не дуже. А світлини залишилися, залишилися і щоденники. А в них залишився Марко Залізняк та його Донеччина – такою, про яку він мав мужність нам розповісти.  

Єгор ТОПОР/Громада Схід 12(21) 2020