Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
29.02.2020
На фото – реконструкція весільного віночка (Ірина Крюченко)

Весна, краса, кохання – тут і до шлюбних клопотів недалеко. Про те, як святкували весілля мешканці Волноваського краю, «ГРОМАДІ Схід» розповідає краєзнавиця та керівниця народного фольклористичного пошуково-дослідницького гурту «Заграйярочка» Ірина КРЮЧЕНКО.

Пані Ірина народилася у селі Малинівка Волноваського району, де з дитинства закохалася у народні обряди та пісні.

–  У 70-х роках, коли мені було дев’ять років, виходила заміж моя старша сестра Людмила. Люди тоді не ходили вже масово у традиційних українських костюмах, але культуру берегли. Щоб запросити гостей на весілля, сестричка за обрядом ходила по хатах зі своїми дружками. А моя сусідка, тітка Люся, яка виходила заміж п’ятнадцятьма роками раніше, кликала родичів з сусіднього села, їдучи з дружками на бричці та співаючи традиційні обрядові пісні, – згадує  Ірина Крюченко. – Я пам’ятаю, як наша мати покликала коровайниць, як вони сиділи за великим дубовим столом біля української пічки, місили тісто на весільний коровай та співали пісні. Потім вони випікали цей коровай, а я мотала весільні шишки. Мені здавалося, що такі традиції звичні, що так і має бути. 

Село Малинівка, Волноваський район

Під час роботи у Златоустівському Будинку культури Ірина почала звертатися до носіїв культури — старожилів сільської місцевості Волноваського краю. Вона стала засновницею творчої групи, яка по крупицях збирала обрядові традиції під час тематичних експедицій протягом 2004-2017 років. Все зібране жінка дбайливо вклала у свою книгу «Звила собі Галочка віночок», яка наразі є в кожному музеї Волноваського району.

ЗНАЙОМСТВО ТА РОЗВІДИНИ

Парубки й дівчата знайомились переважно в теплу пору року «на вулиці». Починалися «вулиці» традиційно дівочим співом. А потім музиками до них приходили парубки та починали грати й танцювати. 

Зазвичай парубок і дівчина одружувалися після тривалого знайомства, за згодою батьків. Шлюбні пари були з того ж самого, або, зрідка, з сусіднього села. Попереднє розвідування родиною молодого про наміри батьків молодої називалося «запитами». На розвідини йшли мама або тато молодого чи хтось з близьких родичів – запитати про згоду на сватання.

 

Cело Миколаївка, Волноваський район

СВАТАННЯ

Сватати дівчину так звані «старости» вирушали пізно ввечері, щоб на випадок відмови зберегти сватання у таємниці. Мати нареченого перев’язувала старостів рушниками через одне плече, давала їм пляшку горілки та загорнутий у рушник хліб, який сама випікала з думками про вдале сватання.

Зайшовши до хати з хлібом у руках, перехрестившись три рази перед образами, вклонившись в пояс та привітавшись, старости починали традиційну розмову про мисливців, котрі «потрапили на слід куниці (олениці) — красної дівиці». Потім кликали дівчину й запитували її згоду на шлюб. Дівчина під час цієї розмови мала соромитися, колупаючи грубу або піч. Відповідь нареченої була обов’язковою та вирішальною.

Якщо дівчина погоджувалась йти під вінець, до хати кликали нареченого, який до згоди дівчини стояв за дверима. Старости клали хлібину з рушником на стіл та просили молоду перерізати її навпіл. Взявши дві половинки хліба в руки, говорили: «Все, Марусю, відрізана ти скиба від хліба…», адже скоро йти їй від батьків назавжди до іншої домівки.

А як у батьків був сумнів щодо весілля, то вони самі віддавали небажаним старостам їхній хліб, а дівчина виносила їм гарбуза.

ОГЛЯДИНИ ТА ЗАРУЧИНИ

Місто Волноваха (з сімейного архіву С.Ф. Нєвойт)

Після сватання батьки нареченої знайомилися з родиною сватів і майбутнього зятя, їхнім господарством, умовами, в яких доведеться жити доньці. Домовившись про все, що стосується весілля, вони розважалися, пригощалися і в цей же день могли запросити сватів до себе, щоб ближче познайомитися та продемонструвати сватам свій добробут.

На заручинах молодих вперше саджали поруч як наречену пару, і вони обмінювалися подарунками для закріплення остаточної згоди на шлюб та прилюдного оголошення весілля.

 

ЗАПРОСИНИ ДІВОЧІ

 

У більшості сіл Волноваського району запросини проходили у четвер або п’ятницю, що передували весіллю. Молода ходила з дружками селом у святковому національному одязі, підперезаному рушником. Замість весільного вінка голову прикрашали різнокольорові стрічки, поверх яких одягалась біла хустка, що означала перехід від дівоцтва в жіноцтво. А в деяких селах наречена одягала звичайний дівочий віночок з паперових різнокольорових квітів, або плела вінець з барвінку. Обов’язковою прикрасою нареченої також була нагрудна біла воскова квітка зі стрічками, яку чіпляли з правого боку, що означало скоре одруження. Дружки ж мали червоні або рожеві нагрудні паперові квітки з лівого боку, як символ дівування.

Дружок у молодої повинна була бути парна кількість. Рідну сестру не можна було брати в дружки, бо вважалось, що це погана прикмета, бо та може заміж не вийти. Серед дружок обиралась головна дружка, яка мала обов’язки носити в торбинці весільне печиво – шишки (як символ запросин на весілля), заходити разом з нареченою до хат родичів та бути свідком запросин. Ідучи селом, дружки співали обрядових пісень, ніби прощаючись з подругою, яка виходила заміж.

Місто Волноваха (з сімейного архіву С.Ф. Нєвойт)

Дівчата йшли спочатку до хрещених батьків, потім вже до інших родичів та наостанок — до свекрухи. Наречена у свекрів вклонялася тричі, клала на край стола шишку, промовляючи: «Мама й тато просять Вас прийти на хліб-сіль на свайбу». Свекруха зі свекром дякували та обмінювалися шишками. Свекруха пригощала дівчат пирогами, вони їх ховали у торбинки, а потім на вулиці їли. 

Співаючи дорогою, поверталися до молодої додому. Батьки молодої щедро пригощали дівчат, після чого ті розходилися по домівках.

ЗАПРОСИНИ ПАРУБОЧІ

Такого ж обряду запрошування гостей дотримувались й молодий з боярами. Найкращий товариш молодого виконував функції старшого боярина. Хлопці могли запрошувати гостей як пішки, так і на конях.

Молодий був одягнений у святкову сорочку, на голові – обов’язково картуз з червоною квіткою. У бояр з лівого боку були рожеві квіточки, у молодого — з правого боку біла воскова квітка, а на правій руці — рушник або червона хустка, яку пов’язала наречена ще на сватанні.

ВИПІКАННЯ ВЕСІЛЬНОГО КОРОВАЮ

Вважалося, що вже сам процес випікання короваю мав чудодійну силу. Тому-то й пекли його шановані й щасливі в подружньому житті жінки-коровайниці. Вони приносили із собою муку, яйця, масло, а іноді й цукор. А керувала усім процесом головна кухарка  -хватьмарша. Готували коровай одночасно у хатах молодого та молодої та обов’язково з примовками та піснями, оспівуючи долю молодятам.

У кожному селі були свої особливості весільної випічки, форми та прикраси (зазвичай прикрашали квітами та пташками), але важливо було для всіх, щоб коровай був високим і рум’яним, не тріснутим та не впалим.

Випікався коровай впродовж двох годин. Увесь час  в хаті зберігалася повна тиша. Навколо спеченого короваю виплітали вінок з зеленого барвінку, а зверху прикрашали калиною — символом вірності та любові.

Також під час випікання короваю ліпили шишки та солодкий хліб, який називали «дивень».

ПРИГОТУВАННЯ ПОСАГУ

У передостанній день весілля завершували готувати посаг (придане). Він складався з двох частин: першу виділяв батько (худоба, певна сума грошей, клаптик землі), а другу  – «скриню» – дівчина мала готувати собі сама або ж разом з матір’ю. Скриня включала постіль, рушники, одяг, а також стрічки та хустки, якими дівчина мала обдаровувати весільних гостей. 

На посаг нареченої приходили подивитись сусіди та всі охочі односельці. Якщо дівчина не встигла приготувати собі придане, народні звичаї передбачали передвесільні «торочини», на які приходили допомагати подруги нареченої.

ДІВИЧ-ВЕЧІР

Обряд прощання молодої з дівуванням починався з того, що у післяобідній час до неї приходили дружки та просили у матері благословення нареченій змивати голову, а потім вбирати косу. Мати з головною дружкою змивали нареченій голову, а потім дружка утирала молодій волосся спеціальним новим рушником.

Далі мати вичісувала нареченій волосся, дружки співали, а молода — плакала. Згодом дружки заплітали молодій косу та прикрашали її стрічками, яких нараховувалося до двохсот. Хату прикрашали «гільцем» – символом дівочої краси і цноти. Ламали гілку з дерева, яке росло на подвір’ї, обкручували її тістом, запікали, начиняли смаколиками та встромляли у високу хлібину або посудину з зерном. Таке ж «гільце» виготовляли й в хаті молодого.

Село Валер’янівка, Волноваський район

Потім дружки сідали за стіл та виробляли весільний вінок, оздоблюючи його готовими прикрасами з воску. Кожен колір у віночку мав своє значення: блакитний — побачення, рожевий — любов, зелений — здоров’я тощо. Віночок повністю білого кольору робили для сироти, без матінки та батька. Якщо напівсирота — квіти були білі з рожевою серединкою. Якщо наречена не сирота — квіти рожеві з білим краєчком. Також віночок нареченої прикрашали крапельками, які називали «слізками», бо наречена під час весілля мусила плакати. Вона журилася за своїм дівуванням, бо більше не піде на вечорниці, не поспіває з подружками, дуже рідко зможе відвідувати батьків, адже в неї з’являється власне хазяйство. Казали, що чим більше плакатиме наречена на весіллі, тим щасливішим буде в неї життя. Тож люди на весіллі її не заспокоювали – такі традиції, так потрібно. Віночок потім зберігали навколо ікони та вважали, що він зберігає сім’ю.

ПАРУБОЧИЙ ПІДВЕСІЛОК

Під час підвесілку, що проходив в домі нареченого, молодий і всі його бояри просили благословення на одруження у сватів, батьків та всіх присутніх. Молодий цілував ікони та вклонявся батькам, а потім всіх запрошували до столу та влаштовували жартівливі сцени.

Далі молодий з боярами приходив в дім нареченої з подарунками. Майбутній дружині він міг подарувати хустинку, сестрам нареченої — намисто, батькові — табакерку, а тещі — чоботи. Дарунок тещі мав особливе значення, бо вважалося, що у такий спосіб зять «протоптує» доріжку до будинку тещі, сподівається побудувати з нею хороші відносини.

ВЕЧОРИНКИ

Спільне передвесільне молодіжне гуляння називали «вечоринками». Батьки молодої накривали стіл, а парубки приносили із собою випивку. Всі пригощалися, співали веселих пісень, а десь о 23 годині розходилися по домівках.

«СВАЙБА»

День власне весілля складався з таких частин:

  • Урочисте одягання молодого та молодої у весільне вбрання.
  • Обряд розплітання коси.
  • Обряд викупу нареченої (викуп дороги, викуп воріт, викуп нареченої у дружок).
  • Обряд благословення на вінчання молодих.
  • Вінчання.
  • Обряд зустрічі наречених в домі молодої.
  • Обряд посаду молодих та частування гостей в домі молодої.
  • Обряд обдарування.
  • Обряд розподілу короваю.
  • Обряд покривання молодої.
  • Обряд від’їзду молодої до нареченого.
  • Обряд переходу молодих через вогонь біля двору молодого.
  • Зустріч наречених в домі молодого.
  • Посад молодих.
  • Обряд покривання голови молодої в домі нареченого.
  • Обряд шлюбної ночі.
Cело Златоустівка, Волноваський район

До кожного обряду існували свої прикмети. Доброю прикметою для дівчат було встигнути сісти першою на стілець, де сиділа наречена: кому пощастить випередити своїх подружок, та і вийде заміж наступною. Оберегти молоду від пристріту», аби не зурочили, мала барвиста вінчальна сорочка, на якій дівчина вишивала узори гладдю або хрестиком. У нашому регіоні сорочки зазвичай вишивали квітами і найчастіше – червоними та чорними нитками. Вінчальну сорочку, до речі, зберігали протягом усього життя, вдягаючи її лише на великі свята. Нерідко такий одяг передавався у спадок дочкам або онучкам.

Щодо верхнього одягу нареченої, то він у нашій місцевості складався з бавовняної, однотонно-темної, широкої та довгої спідниці, на яку зодягали фартух з вибіленого тонкого полотна з вибитою прошвою та вишивкою. А поверх сорочки зодягали керсетку, під якою молоду оперізували весільним рушником. Такі рушники виробляли на фабриці у Кролевці, вони були дуже модні, тож заможні панянки його купували, а інші дівчата свій «кролевецький рушник» вишивали самостійно. Взувалися у чорні або червоні сап’янові чоботи. Шию прикрашали намистом.

Всі ці елементи одягу і прикрас сільського весільного «дрес-коду» зберігалися у селах і деінде зустрічалися навіть у містах Донеччини – аж до того часу, коли українське знову увійшло у моду. І тепер вже сучасні красуні намагаються відтворити бажаний образ за старими весільними світлинами 1930-1970-х років. 

Анастасія ХАРІНА/Громада Схід №3(12) 2020