Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
05.10.2020
Інтернет-проєкт «Старобільськ – музей під відкритим небом»: ріка Айдар вчора і сьогодні

Віртуальну подорож Луганщиною розпочинаємо з цікавезної історії Старобільського краю. Наш «гід» – викладач Старобільського професійного ліцею (а ще – підприємець, громадський діяч, тренер-спортсмен, віце-президент Федерації силових видів спорту Луганської області) Олександр ЛУК’ЯНЕНКО. Разом із братом-близнюком Дмитром, який вчителює у школі і входить до правління Луганського осередку Національної спілки краєзнавців України, він створив інтернет-проєкт «Старобільськ – музей під відкритим небом» та активно популяризує історію рідного краю на сторінках соцмереж. До речі, рідний дідусь братів – відомий поет-фронтовик Іван Савич (Лук’яненко), який присвятив своїй малій батьківщині чимало ліричних творів рідною українською.

ДОВІДКА: до складу Старобільського району 2020 року увійшли, окрім власне Старобільська та прилеглих сіл, території Біловодського, Марківського, Міловського та Новопсковського районів. Населення району – близько 130 тисяч людей. Адміністративний центр – Старобільськ – отримав статус міста 1938 року. Заснований 1686 року українськими козаками як Слобода Більська, з 1730-х він позначається на мапах як селище Стара Біла, а згодом стає повітовим центром Харківської губернії під назвою Старобільске. У 20-ті роки минулого століття Старобільський повіт був перетворений на Старобільський район сучасної Луганської області.

Олександр ЛУК’ЯНЕНКО

ОТАКА ВЖЕ ВОДА ЖИВА РІЧКИ СОНЯЧНОЇ – АЙДАРУ

За словами Олександра Лук’яненка, історія Старобільщини сповнена таємничих загадок та легенд. Одна з них – про підземний лабіринт, цілі підземні вулиці, створені під Старобільськом: 

– При будівельно-ремонтних роботах часто відбувається обвал землі, і тоді розкриваються ходи – про це чимало спогадів жителів міста. Регулярно згадується, що саме в цих підземних ходах захований скарб батьки Махна – то вже легенда номер два. Нібито Нестор Махно увійшов до Старобільська, маючи свій «золотий запас», а залишив місто вже без нічого. Що це було – паперові гроші? Документи? Золото і дорогоцінні каміння? Церковне приладдя і предмети мистецтва? У будь-якому випадку, щось було, і це «щось» заховано під Старобільськом.

Поранений Махно під час перебування у Старобільську

Будемо чекати, поки історики знайдуть розгадку цих таємниць. А поки нас цікавлять люди: звідки вони прийшли на ці землі, як заробляли, чи заможно жили, до яких традицій тяжіли? І Олександр розповідає – як з невеликої слободи, що заснували на березі річки Айдар вихідці із Гетьманщини, поступово створюється Старобільський повіт, до якого увійшли зрештою 79 слобід та 29 сіл. Свого часу він був найбільшим повітом у Харківській губернії та займав понад 1/5 її площі.

1870-го року населення повіту складало аж 276 тисяч людей. З них лише 442 дворянина, решта – різні верстви селян. Навіть у місті майже 70% людей записувалися як селяни. Понад 83% населення вважали себе українцями, 1,5% – білорусами, менше 15% – росіянами (переважно це мешканці військових поселень).

Територія повіту в основному була рівнинною, бідною на ліси та багатою на чорнозем, тож головним заняттям місцевого населення стало землеробство та скотарство. Сіяли переважно ячмінь, жито та пшеницю, особливо добре тут росла яра пшениця арнаутка. Головним чином хліб збували у портах Азовського моря, частково – на крупчатках Воронезької і Курської губерній, а також у Єльці, де старобільська арнаутка користувалася неабияким попитом. Ще вирощували льон і пеньку, лляне насіння теж йшло до Азовських портів, а вироби з сировини залишали собі. На місці також споживається соняшник та олія з нього.

Табір військовополонених поляків

Вівці повіту вважаються кращими в губернії, їх називають «айдарськими». А ось рогата худоба (її вирощували лише трохи менше, ніж овець) є поміссю сірої української породи з донською калмицькою. Тут розташовані і державні кінські заводи: Стрілецький та Ново-Олександрівський казенний розплідник арабських коней у Лиморевському державному кінному депо. Також селяни тримають кіз і свиней, займаються риболовлею та млинарством на річці Айдар.

Фабрична промисловість у повіті незначна: за даними 1870 року, тут всього 6 заводів, з яких 5 винокурних і 1 салотопний. До обробки сала у подальшому і була спрямована промислова діяльність – згодом у Старобільську з’явилося ще кілька заводів сально-свічкового і салотопного напрямку. Ремесла у місті теж мало розвинені. Ремісників лише кілька сотень, переважно це кравці, шевці, ковалі, столяри та шапкарі. Смушевих селянських шапок на рік виробляється на суму понад 3 000 рублів, і всі вони розпродаються у повіті. 

Торгівля відбувається переважно сільськими товарами, між якими пшениця і жито займають перше місце. Всього у повіті 54 дрібні ярмарки, у місті їх 4, базари бувають раз на тиждень.

Багата продуктивність у повіті рослинних і тваринних продуктів робить досить значною вивізну торгівлю. Окрім названих товарів, до Азовських портів везуть сало та шкіри, солонину, вовну. Причому деяку кількість товарів доставляють так звані самовози з місцевих селян.

Отже, Старобільщина була аграрним кластером Харківської губернії і не мала великих підприємств, тому промислову революцію кінця XIX-початку ХХ століття практично не помітила. З тієї ж причини тут не відбулося інтервенції іноземного капіталу і виникнення поселень європейських колоністів, як це було багато де на Луганщині та Донеччині. Але місцеве купецтво завжди йшло в ногу з часом і розуміло вигоди впровадження революційних ідей і технологій. Тому у Старобільську з’явилося перше на Донбасі типове пожежне депо, перший у Харківській губернії сінематограф, найсучасніше борошномельне обладнання, прогресивне ремісниче училище та багато іншого.

ПАМ’ЯТЬ – ЗАГАЛЬНА, МИ – ОДНЕ ЦІЛЕ 

До 1917 року, каже Олександр Лук’яненко, місто було дуже багатим – і духовно, і матеріально. А далі прийшла катастрофа. 

– Революція для міста пройшла майже непомітно – воно працювало, жило своїм повітовим життям. Але сталися перша німецька окупація, громадянська війна, потім важкий тягар колективізації, голодомору, пошуки «ворогів», репресії… Сказати про катастрофу в цифрах – буде просто суха і «нежива» статистика. В районі постраждала кожна сім’я. Немає жодної сім’ї, яка згадує події цього проміжку часу без судоми в серці. 

Олександр та Дмитро Лук’яненки

Краєзнавці сумлінно зберігають і публікують спогади про ці трагічні події. Як 1918 року Старобільщина стала ареною кривавих боїв між військами Директорії УНР, «білими» та «червоними» (про це, до речі, є згадка у «Тихому Доні»). Як селяни, м’яко кажучи, негостинно зустріли продрозкладку та примусову колективізацію. Як у 1918-1921-му і 1929-1930-х роках Старобільське перетворилося на центр повстанського руху на півночі Луганщини. 

На піку народних повстань Старобільщина опинилася на початку 1930 року. Під час НЕПу селяни встигли повернути собі відчуття власної вартості, тому вони вірили, що масовий спротив та демонстрація незадоволення діями радянської влади примусить її відступити.

Як пише луганський історик Олександр Набока, найбільш поширеними протестами стають так звані «бабині бунти» або «волинки». Розлючені селянки приходили на колгоспні подвір’я та, не звертаючи увагу на крики охорони, із матюками та скандалами забирали вилучену корову або конфісковану пшеницю. 

Серйозний бунт відбувся на Старобільщині 12 лютого 1930 року. Жінки – мешканки села Містки – прийшли на колгоспний двір по зерно, відібране активістами декількома днями раніше. Зерно це було відкладене на посів, насувалася весна, і що тепер сіяти? «Волинка» перекинулася на інші села Старобільського та Білокуракинського районів, центром повстання зрештою стало село Кругле. З Місток до нього приїхала Меланія Перепелиця і дорікнула на сходці місцевих 

«куркулів» і «середняків», що вони сидять склавши руки в той час, як інші села вже охоплені заворушеннями. Наступного ранку кругловчани вийшли на вулиці з гаслами «Час нам уже звільнитися від радянського ярма», «Давайте бити комсомольців і активістів». Ймовірно, тоді був створений загін з двохсот чоловіків, який очолив Микита Гребеник. Разом з селянами сусідніх Коноплянівки і Дем’янівки повстанці розпочали спільний похід, виганяючи активістів, які оперативно заселилися до будинків розкуркулених. Незабаром повстання було придушене, 11 його учасників були засуджені до розстрілу, інші отримали від 5 до 10 років таборів на півночі СРСР.

Пам’ятник за мотивами «Дванадцяти стільців»

За твердженням Олександра Набоки, повідомлення про масові та індивідуальні опори селянства Донбасу якось разом зникають з початком голоду 1932-1933 років. Голод та смерть єдині могли послабити дух та приборкати гнів розлючених селян.

Велику біду принесла на цю землю і Друга світова війна, яка для місцевих мешканців почалася не так і не тоді, як про це писалося в радянських підручниках з історії. Восени 1939 року після вторгнення Червоної армії до Польщі у радянському полоні опинилися польські солдати, офіцери, поліціянти, держслужбовці та представники інтелігенції. Всупереч міжнародному праву військовополонених передали органам НКВС. Для них було створено вісім таборів-розподільників, один з яких знаходився у Старобільську на території зачиненого у 1920-ті жіночого монастиря. Тут утримували 4 000 офіцерів польської армії, 3 820 з них були розстріляні 1940 року.

А невдовзі розпочався наступ вчорашніх «союзників» – нацистів. Протягом піврічної окупації Старобільська було страчено і замордовано 673 місцевих мешканці, більше 2 000 юнаків та дівчат насильно вивезено на каторжні роботи до Німеччини. 23 січня 1943 року Старобільськ звільнили від ворога, проте він залишався прифронтовим і 42 рази піддавався бомбардуванням. Місто лежало в руїнах. Всього на фронтах Другої Світової загинуло понад 9 000 жителів Старобільщини. 

Старобільськ був першим українським містом, визволеним від гітлерівців під час наступу радянських військ, тому кілька днів він був столицею УРСР – тут тимчасово базувалася влада республіки.

У повоєнні часи місто активно розвивало промисловість. Було введено в експлуатацію деревообробне й ковальське відділення авторемонтного заводу, розпочалося будівництво автомобільного та інструментального цехів, підприємство почало випускати нафтодвигуни. Розширено і переобладнано  швейну фабрику, маслосироварний завод, хлібозавод, пивоварний завод, створено меблеву фабрику, кукурудзокалібрувальний і плодоконсервний заводи, стала до ладу нова електростанція тощо. У 1990-ті через економічну кризу Старобільськ втратив майже всі містоутворюючі підприємства і до нього повернулася слава аграрного центру.

Так і жив би край своїм тихим розміреним життям, якби не війна на Сході України. Наразі від Старобільська до лінії фронту можна дістатися за годину. 2014 року сорокатисячний райцентр прийняв десятки тисяч переселенців із окупованої частини Луганщини. Сюди ж переїхали Луганський національний університет імені Шевченка та обласна бібліотека. Саме Старобільщина у переломні для всієї країни часи стала базою формування добровольчого батальйону «Айдар», що одним із перших постав на лінії вогню. 

Зараз молоді небайдужі люди, які добре пам’ятають своє минуле, творять тут вже сучасну історію краю. 

– Ми відкриваємо місця, яких немає на карті, але рано чи пізно завжди повертаємося додому. Туди, де ми зробили перші кроки, де плине наша річка Айдар, де дзвінка тиша і запах рідної домівки, – слова Олександра Лук’яненка лунають наче вірш. – У кожного з нас вже своя особиста історія, але пам’ять – загальна, ми – одне ціле. Тут наша сила і ніжність, наше минуле і майбутнє. Саме тут беруть початок дороги, які ми обираємо..

Залишається сподіватися, що попереду – щаслива розв’язка. 

Юлія ЧЕБРЕЦЬ/Громада Схід №18(27) 2020