Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
14.09.2021

«Життя – одне. Радій йому!» – каже жителька Бахмута Ангеліна Шостак. Втім, не просто жителька: волонтерка, депутатка, майстриня. А ще – людина, яка успішно поборола онкологічну хворобу і навчилася жити наново. 

2015 року до Книги рекордів України було занесено 27-метрову патріотичну «фенечку», плетену з 2 192 елементів. Влітку 2016 року в Києві для тієї ж Книги рекордів презентовано найбільший в країні національний прапор з вишитим текстом з Конституції України: «Єдиною державною владою в Україні є народ». А 23 серпня 2018 року у небо над Авдіївкою на повітряних кульках було запущено прапор України площею аж 120 квадратних метрів – гроші на нього збирали волонтери, жителі вільних та окупованих територій. Авторкою цих виробів і є Ангеліна Шостак.

РУКОДІЛЛЯ ПРОТИ ОНКОЛОГІЇ

Рукоділля жінка вважає приємною «залежністю», здобутою з дитинства: 

– Я навчалася у школі в скрутні радянські часи, коли неможливо було знайти якогось ексклюзивного подарунку – все було стандартне, – розповідає пані Ангеліна. – На полицях магазинів стояли лише кришталь та статуетки, які були в кожного вдома. Тому ми з мамою власноруч виготовляли подарунки для друзів, знайомих, вчителів та лікарів. Плели зі стрічок кошики-кишеньки, які на стіну можна було повісити, шили кухонні рукавички, прикрашали їх аплікаціями та вишивками; прихватки, що вдягалися на чайник, ще багато чого… Потім матуся навчила в’язати гачком та спицями, і у восьмому класі я собі зв’язала перший светр з ниток, розпущених від іншого светра. Також матуся підробляла в’язанням шапок, я допомагала їй і в цьому. Я призвичаїлася до такої роботи. Поступово це переростає в таку залежність (у доброму сенсі цього слова), що ти весь час хочеш щось творити своїми руками. А коли вже зіткнулася із онкологією, лікуванням – то саме це і рятувало, відволікало від поганих думок.

2008 рік розділив життя Ангеліни на «до» та «після». Зовсім несподівано пролунав вирок: лімфома Ходжкіна, або лімфогранулематоз. 

– Спочатку були сильні болі в спині, кілька років спостерігалася у лікаря-невролога та лікувалася від остеохондрозу. Коли біль став нестерпним, лікар порадив мені басейн, для цього треба було пройти флюорографію. Ось там я і дізналася, що в мене рак. Завдяки моєму чоловікові ми все робили швидко. Він знайшов гроші на лікування, клініку в Києві. 

Далі були 8 курсів хіміотерапії, 17 курсів опромінювання, операція, під час якої Ангеліні видалили нижню частину легенів. І весь цей час – жахливий біль, від якого жінка вигиналася дугою та скручувалася бубликом…

– Моя мама молилася про себе і ніколи не плакала при мені. Не плакав і чоловік, натомість просто тримав мене за руку, це було найкращою підтримкою. Найважче було синові – мама помирає, коли тобі 16 років… Взагалі, в мене три друга по життю: матуся, чоловік Андрій і син Михайло. Під час лікування вони втрьох тримали мене на цьому світі. Це важка боротьба, але не менш важко людям, які поруч. Вони спостерігають цей біль і не можуть нічим зарадити. Я свій біль могла контролювати, могла покричати, поплакати. Але я ніколи не бачила від них ставлення як до людини, яка помирає. 

Повірте, не всі люди біль можуть осягнути. Вони кажуть: «Все буде нормально». Та не нормально! З хворою людиною треба, як з дитиною. Коли дитина каже: «Мені боляче душевно, мене хтось образив», а батьки кажуть: «Та нічого страшного» – для дитини це найстрашніше. Отак само з тими, хто лікується. Це боляче, це страшно, це треба розуміти і підтримувати. Якщо людина вам каже: ти мені потрібен – то підтримуйте, це дуже важливо. У кожного свій характер, і я думаю, сам хворий дасть знати, як саме його підтримати. Когось потрібно було розвеселити, мені – навпаки, цього не треба було. Але найелементарніше – бути поруч і казати, що ми разом все зможемо, не ти сам, а ми. Так мені чоловік Андрій казав. Тому і я тепер кажу, що не я поборола онкологію, а ми побороли. 

Родина пройшла весь цей важкий шлях, випробування онкологією ще більше її об’єднало, «зацементувало» стосунки. Після лікування через 20 років подружнього життя Ангеліна з Андрієм обвінчалися. Як виникають проблеми, відтоді кажуть: «А пам’ятаєш, про що ми мріяли тринадцять років тому? Просто дихати. Просто жити».

Коли хвороба нарешті відступила, лікарі  порадили Ангеліні відзначити одужання шампанським… А нещодавно жінка із чоловіком були в клініці на профілактичному огляді, де зустріли всіх спеціалістів, котрі її тоді рятували. Вони й досі зберігають її подарунки. Хоча лікування давало навантаження і на руки, і на суглоби – жінка не кидала рукоділля, шила та в’язала. Так підіймала настрій собі та іншим.

– Тоді я пороздавала всім дівчатам-медпрацівницям в’язані кофтинки, які сама виготовила. Це була подяка лікарям, Всесвіту. Дійсно, коли ти віддаєш частку добра, ти отримуєш від цього велике задоволення, винагороду не грошима, а добрими стосунками із добрими людьми, яких ти зустрічаєш на своєму життєвому шляху.

Ангеліна Шостак вважає, що українські жінки, особливо у віці за 40, мають проблеми через те, що нехтують регулярними профілактичними оглядами у лікаря. Бо коли приходить рак, він не болить. А як вже болить, то це вже глибока стадія: більше болі, більший обсяг лікування, більше грошей, ніж лікуватися на ранній стадії. 

«ХТО, ЯК НЕ МИ?»

Минулого літа депутати Краматорської міськради, з якими Ангеліна була поруч на багатьох патріотичних заходах, запропонували і їй долучитися, піти на вибори за партійним списком. Вона порадилася із чоловіком, адже сім’я не має страждати від таких рішень. І Андрій підтримав її. 

– Позиція моя і родини відома ще з 2014 року. З початком війни ми активно допомагали військовим, брали участь у заходах, присвячених захисту України, нашій непохитності та незалежності. То чому б не присвятити п’ять років свого життя тому, аби зробити щось добре для країни, якщо маю час і натхнення? Знала, що на виборах ми будемо у меншості, але все одно пішла на це. Бо є таке гасло у волонтерів та військових: «Хто, як не ми?». 

Ангеліна Шостак до останнього не знала, що її поставили третім номером у списку. І так сталося, що до міськради пройшли чотири депутати від цієї політичної сили. Так, суттєво впливати на політику міста чотири голоси не можуть, але у деяких питаннях здатні бути вирішальними. Зокрема, ця четвірка домоглася надання краматорській школі імені Степана Чубенка, 16-річного краматорчанина, якого катували та розстріляли влітку 2014 року за патріотичну позицію і прапор України у наплічнику. Також спрямували на пам’ятник Степанові гроші з міського бюджету. 

– Я бачу фронт своєї роботи, розумію, що можу допомогти окремій людині чи місту в цілому, і це надихає. Поки ще я не розчарувалася у тому, що роблю. Натомість прийшло розуміння всіх процесів, як і що відбувається. А головна моя настанова: не торгувати своєю совістю. Поруч є мій чоловік, який не дасть мені цього зробити. Дехто ще й досі думає, що за депутатську діяльність сплачують гроші. А коли пояснюєш, що це не так, люди кажуть: «Не може бути! Навіщо туди тоді взагалі йти?». Так, зараз ми у меншості. Але якщо добре попрацювати, то наступного скликання можемо бути і у більшості. 

А заробіток Ангеліни – авжеж, рукоділля. Це та справа, яка приносить їй і матеріальне, і психологічне, і фізичне задоволення. Зараз жінці все складніше поєднувати задоволення з депутатством, бо вона постійно розривається між Бахмутом і Краматорськом: то засідання комісій, то сесії, то депутатські прийоми. Часу все менше, але все одно свої задуми Ангеліна Шостак намагається втілити в життя. На замовлення шиє ексклюзивні подушки, робить шалики. Але основне заняття – пошиття прапорів, в них завжди є потреба. 

«Щастинки від Ангелінки» – хештег, за яким можна знайти вироби бахмутянки в інтернеті. Колись вона запропонувала друзям допомогти з назвою. Багато було пропозицій, одна дівчинка надала цю, яка підійшла ідеально. 

Під цією назвою жінка планує і далі розширяти напрями рукоділля: шити торбинки із старої джинсової тканини, робити подушечки для діток із тяжкими хворобами, аби надавати їм сили. Зізнається – всі пережиті випробування докорінно змінили її погляди на життя:

– Люди не розуміють, що щастя – не в грошах. Не потрібно брати хабарі, не потрібно розбудовувати якісь супербудинки, мати суперавтомобіль. Я маю кілька вишиванок – і мені не потрібно дорогих суконь чи сорок пар взуття. Я щаслива, і життя для мене набагато цінніше за будь-які земні речі. Я думаю, на небесах так було задумано, щоб ми пройшли ці випробування. Перенесені тяжкі хвороби завжди дають розуміння, для чого ти живеш. Зараз все набуло зовсім іншого сенсу. Ми стали багато подорожувати. Немає грошей зробити ремонт – але є подорожі. Життя – одне, тут і зараз. Якщо ти можеш радіти життю – то радій.

Юлія ЧЕБРЕЦЬ/Громада Схід №16(49) 2021