Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
15.10.2019

Фото: Ірина Горбасьова/Громада

 Село Орловське, незважаючи на свою близькість до Павлополя (ці села розділяє понтонний міст і всього три кілометри), все ж викликає відчуття ізольованого від зовнішнього світу населеного пункту. Мала чисельність жителів, бідність інфраструктури, порожні очниці вікон покинутих будинків та занедбані поля навколо села тільки посилюють це відчуття.

Довідка: Село Орловське входить до складу Чермалицької сільської ради Волноваського району Донецької області з 11 грудня 2014 року. Раніше належало до Тельманівського району. Населення за переписом 2001 року складало 370 осіб, на початок 2014-го – близько 500 осіб, які жили у 305 приватних домоволодіннях.

До війни, як кажуть самі жителі, Орловське не можна було назвати ані  процвітаючим, ані вмираючим. Таке собі звичайне маленьке село (всього 1 кілометр завдовжки) працювало на землі: обробляло поля, вирощувало овочі та худобу. Проте були ферми і механічна майстерня, клуб, їдальня, дитячий садок. Зараз в селі постійно проживають 156 людей. З них 42 дитини, 17 інвалідів, 46 пенсіонерів та 35 безробітних. Неважко підрахувати, скільки селян мають хоч якусь роботу і постійний статок. Решта, прихопивши з собою дітей і залишивши домівки,  2014-го поїхала до міст і селищ, де «спокійніше».

Разом з іншими прифронтовими селами Орловське останні п’ять років мало не кожен день згадувалося у військових зведеннях. Але завжди щастило: жодного снаряда на село не впало, постраждали тільки околиці та багато будинків потріскалося від близьких вибухів.

Центром села, якщо хочете  – сільським клубом, а також дитячим садочком, місцем зустрічей, зборів, свят і вечірніх посиденьок тут вважається старенький будинок з красномовною вивіскою «Центр дозвілля та допомоги». Там розташована ГО «Будемо жити». Організація працює з перших днів війни, хоча офіційний статус отримала лише 2017-го. Зараз у будинку ремонт – надто вже він занепав за довге життя. Ремонтують самі жителі, хочуть до зими встигнути полагодити тріснуті стіни і навести лад всередині. Довгою зимою сюди будуть приходити односельці: хто потеревенити, хто погрітися, хто документи скласти, а хто й дітей прихопить погратися – іграшок тут море.

Влітку на просторому майданчику перед будинком жителі села збираються мало не кожен день. Ті, звичайно, хто здатний прийти самостійно. Зовсім недавно на цьому місці з’явився дитячий майданчик з каруселями та гойдалками і величезний намет. Місцеві називають його літнім кінотеатром і приходять сюди не лише поспілкуватися, а й кіно подивитися. Сюди ж приїжджають всі організації та волонтери, які опікуються допомогою селу.

«Я живу в Маріуполі, але живу я в Орловському», – з такою суперечливої фрази почалося знайомство з головою громадської організації «Будемо жити» Валентиною Наумович. Далекого вже 2014 року Валентина приїхала з дітьми та онуками до села на відпочинок,  винайняла будинок і сподівалася провести літо подалі від міської метушні. Війна застала її в Орловському і більше не відпустила.

До школи «дорогою життя»

Школи у селі ніколи не було, розповідає пані Валентина. Як до війни, так і зараз дітвора вчиться в сусідніх населених пунктах. Щоранку школярі йдуть пішки до найближчого Павлополя, а звідти на автобусі роз’їжджаються навчатися. Увечері їх зустрічають батьки. Хто на велосипедах, хто на моторолерах, у кого є – машиною забирають стільки дітей, скільки зможуть підвезти. Дошкільнята, а їх шестеро, залишаються в селі. Дитячий садок в Орловському не працює – будівля знаходиться в аварійному стані. Тому малюки і проводять час в Центрі дозвілля. Два рази на тиждень діти ходять на заняття в гуртки – в селі їх навчають  рукоділлю та рибальству. Вчителями є самі жителі села.

«Ангели» замість «швидкої»

Медицина у селі – поняття умовне. Є фельдшерсько-акушерський пункт, куди приїжджає один раз на тиждень медсестра з Чермалика. «Таня до нас приїжджає, Тетяна Валентинівна, вона дуже хороший фахівець, лікує нас всіх, робить будь-які процедури. Але не завжди транспорт є. Їй електровелосипед виділили, так вона то прив’язана до розетки, то щось ламається – подивіться, які дороги. Один раз приїхала, а іншим разом немає. Так ось цей пункт хочуть закрити. Ми і в район писали, до депутата Лубинця, і до сільради», – каже Валентина Наумович.

Аптеки в селі теж немає. Всі необхідні ліки привозять лікарі БФ «Карітас Маріуполя», МО «Медичний корпус», волонтери й самі жителі. У найскладніших ситуаціях виручають «Ангели Тайри». Ця військова медична служба приїжджає в село за першим дзвінком. Не поодинокими є випадки, коли саме військові парамедики рятували життя селянам.

Нещодавно в Орловському почав працювати проект опіки над людьми похилого віку, котрий здійснює БФ «Карітас Маріуполя» за підтримки уряду Польщі. У селі наразі 3 опікуна і 9 підопічних, яким гарантовано медичний супровід і догляд. 40-річний уродженець Орловського Микола Носов говорить, що доглядати за людьми похилого віку йому не складно, до будь-якої роботи звик, бо виріс у селі.

Натуральний обмін: городина як валюта

Орловське виключно аграрне село, промислових підприємств тут ніколи не було, хіба що механічна майстерня, про існування якої вже всі забули. Все найнеобхідніше для життя вирощується на городі. Жителі села утримують домашню худобу і птицю, забезпечуючи себе м’ясом, яйцями і молоком. Це і є місцева валюта, якою можна розплатитися за дрібні роботи по дому або на подвір’ї. А коли приїжджають дачники з селища за півкілометра від Орловського, то можна й певні гроші виручити – містяни дуже люблять продукти «без ГМО», кажуть орловці.

Магазин в селі один. Асортимент небагатий, продається в основному те, що на городі не росте: хліб, печиво, солодощі, деякі ковбаси, чай, цукор, сірники, предмети першої необхідності і побутова хімія. Продавчиня магазину Алла Волкова каже, що до них в село приїжджають представники різних торгових фірм. Замовлення вона робить невеликі, всього потрохи, постачальники завозять товари в село самі.

Раз на місяць кожен, хто їде до Маріуполя отримувати пенсію, намагається привезти те, чого у сільському магазині нема – собі і сусідові, якщо треба. Про дрібниці можна попросити тих, хто щодня їздить на роботу і ввечері повертається додому..

З’їздити у справах до сільради або до Маріуполя за покупками не проблема. Автобус до села заїжджає за графіком, двічі в день проїздом з Чермалика. Ціна за проїзд  25 гривень.

Таємничий Степан і довгоочікувана вода

Нещодавно в Орловському з’явилася вода, якої раніше не було. Приїхав в село невідомий чоловік на ім’я Степан, сказав –  почув, що в селі немає води, привіз бурову машину, пробурив свердловину і… поїхав. Подейкують, що цей самий Степан родом з цих місць, але ніхто в селі навіть прізвища його не знає. Проте всі йому щиро дякують. Вода виявилася на диво якісною, і її всім вистачає.

Активісти ГО «Будемо жити» оформили свердловину, як треба: і проби провели, і документи отримали. А місцевий депутат грошей виділив на обладнання. Це придбання не потішило тільки одну сім’ю, яка довгі роки воду у селі продавала за гроші. Поговорити з ними не вдалося, але місцеві запевняють, що всі позапланові перевірки від санстанції, пожежників, всіляких інспекцій і комісій досі ініціюють «конкуренти». Подібні «баталії» не дають нудьгувати активістам і трохи пожвавлюють монотонне сільське життя.

«Нам би велосипед, тоді взагалі все буде добре»

Потрохи життя в селі сповільнюється – наближається зима. Мешканці кажуть, що в сніжні зими сюди взагалі не дістатися. Міст, яким було легко проїхати до села, зруйнований, а крутий схил до понтона взагалі ускладнює пересування. Але в селі не сумують і не скаржаться. Кажуть, що попри всі труднощі все у них добре.

«Інтернет в центрі дозвілля є, сигнал ми отримуємо з Павлополя, обладнання все є, оргтехніка подарована або куплена на гроші гранту від «Карітасу Маріуполя», вода є, про старих не забуваємо. Навіть тим, хто не потрапив до проекту опіки, допомагаємо, готуємо їм гарячі обіди. Нещодавно ось брикети для опалення привезли, ми дуже раді. Значить, не замерзнемо. Нам би ще велосипед, щоб гарячі обіди швидко розвозити, і тоді взагалі все буде добре. Будемо жити!», – каже Валентина Наумович.

Олена Світла/ГРОМАДА Схід №4, 2019