Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
08.03.2021
Фото авторки. Мобільне відділення «Ощадбанку» працює у Жованці

Газета «ГРОМАДА Схід» просувається все ближче до лінії фронту. Минулі числа газети потрапили вже практично на передову. Саме там розташована Жованка – село на Донеччині, яке щодня чує і відчуває війну. 

Вікна забиті чи загороджені дошками. Через це навіть вдень у хатах постійні сутінки.  Увечері світло вмикають одиниці і лише за гострої потреби. Так живуть ті, хто попри ризик і страх залишаються у небезпечній зоні.

Селище Зайцеве – це лінія розмежування. Жованка, його околиця – вже самісінька «червона лінія», за нею – тимчасово окупована територія. Війна поділила навпіл не лише населений пункт, а й родини. Зв’язки з близькими припинилися разом з зупинкою роботи КПВВ. Тепер вони спілкуються лише дистанційно. 

Чутно постріли. Десь впав снаряд, далеко, але земля під ногами помітно здригнулася. Через небезпеку лише минулого року сюди вперше зайшли бригади для ремонту дахів в будинках. А в цих будинках мешкають понад сто людей, в тому числі – семеро дітлахів. П’ятьох з них на власному авто возить до школи керівник Зайцівської ВЦА. Одну маму з трьома дітьми гуманітарні організації кілька разів намагалися переселити до більш безпечного місця, але марно. Щоразу родина поверталася до Жованки. 

За зверненнями селян у Жованці почала роботу комісія щодо оцінки зруйнованого житла. Ті, хто встигли подати заяви 2020 року, вже отримали свої 300 тисяч гривень. Власник колись «шикарного», за місцевими мірками, «Євроготелю» позов на відшкодування подав до Європейського суду. Споруда стоїть на пагорбі, тому і дісталося їй чи не найбільше. Від колишнього шику тут не лишилося нічого. Навіть вцілілий посуд місцеві розтягли «на сувеніри». 

ПОЧУВАЮСЯ БРАНЦЕМ У ВЛАСНОМУ БУДИНКУ

Спогади про минуле – напевно, єдине, що наразі гріє селянам душі. 

Олександр Каулін чекає на пандус

– Жованка раніше була великою і заможною. У радгоспі вирощували овочі. Парники були, а там і огірки, і помідори, і перець, і капуста. Такі сади були, ліс, річка! Дуже гарно, – згадує Віра Петрівна.

Її чоловікові Олександрові Кауліну вже 87 років. Тривалий час Олександр Іванович працював шахтарем, також був у радгоспі трактористом. Сьогодні хвороба усадила чоловіка до інвалідного візка. Втім, як і раніше, він не втрачає вольової вдачі і прагне встати на милиці, а ще краще – на протез. Та поки що йому несила навіть на візку виїхати з хати. На заваді – один, але крутий поріг, і ще кілька сходів з коридору. 

– Я відчуваю себе бранцем власного будинку. Хочеться вийти на вулицю, щось робити по господарству. Та й просто подихати. Ми і так тут між двох вогнів. Селище опинилося на межі, – каже дідусь. 

Віра Петрівна в усьому підтримує чоловіка. Оселю тримає в порядку – все аж блищить. Живуть удвох, допомогти стареньким немає кому. Хоча по суті потрібно не так вже й багато: обладнати пандус до порогу, щоб можна було безпечно пересуватися без сторонньої допомоги. Придбати будівельні матеріали готова громадська організація «Проліска-Майорськ», яка наразі займається оформленням для Олександра Івановича пільгової пенсії через втрату ноги. А чого не вистачає, так це робочих рук. Ніхто з фахівців не хоче їхати під обстріли, аби подружжя Кауліних змогло повноцінно доживати віку в рідній оселі. 

ГУМАНІТАРНИЙ «ГАРАЖ» 

Це зараз у гуманітарного штабу Жованки проблеми сучасні – немає інтернету. А починав він свою роботу… у гаражі. І хоча давно вже переїхав до будинку, місцеві й досі називають штаб «гаражем». Тут жителі Жованки гуртуються для вирішення спільних питань, платять за комуналку, оформлюють документи, спілкуються. 

По подвір’ю штабу прицільно били не один раз, хоча військові тут не стояли і всім було відомо, що збираються тут самі цивільні. Гатять в тому числі із школи, де за мирних часів здобувала освіту місцева малеча. 

– Саме завершилася служба і тут було людно. Почався обстріл. Десь людей з п’ятнадцять сховалися на подвір’ї, бо ми завжди вважали, що між кухнею та гаражем – найнебезпечніше місце. Як трохи стихло, ми почали розходитися. Аж раптом снаряд влучив туди, де ще 15 хвилин тому стояли люди, – з жахом згадує події 2016 року колишня вчителька початкових класів Людмила Пахома. 

Вона розповідає, що роботи у селі немає, і зітхає, що жителі змушені жити на гуманітарку: 

– Так, це неправильно, але ж ми нахлібниками стали не зі своєї волі. 

Той самий газовий балон, який став «трембітою», що сповіщає про біду

Колись у селищі проживало до 800 селян. Сьогодні – трохи більше сотні. Сусіди доглядають один за одним. Адже на цілу вулицю лишаються обжитими лише по кілька будинків, інші покинуті чи розбиті. 

Вулиці Попова, Журавського, Вернадського – їх вже майже немає. Сухостій стоїть вище будівель. Зрозуміло, що суха трава та обстріли спричиняють часті пожежі. Лише за минуле літо спалахувало тричі. Ще на початку буремних часів хтось почав калатати у газові труби, аби покликати на поміч. У такий спосіб селяни збирають людей й досі. Зараз труби стоять обстріляні, посічені, у дірках та все одно вони добре розносять по Жованці відлуння ударів. Місцеві свій винахід ще й трохи вдосконалили: причепили до труби газовий балон. Якщо у нього б’ють швидко – у селі пожежа, повільно – збори «на гаражі». 

На сигнал тривоги збігаються усі: жителі, рятувальники, військові. До речі, для того, щоб ліквідувати вогонь, у хід йде зовсім не вода, бо її можна знайти не в усіх куточках селища. У нагоді стають саморобні віники з гілок. Благодійні організації забезпечили штаб ще й вогнегасниками.

ХОЧЕТЬСЯ ЧОГОСЬ КРАСИВОГО 

Щодня на «гуманітарній передовій» – представники гуманітарної місії «Проліска-Майорськ». Допомагають з документами, ремонтують побиті вікна, долають комунальні проблеми і в цілому намагаються хоч якось поліпшити селянам життя. Спільно з Міжнародним Комітетом Червоного Хреста підготували списки на вугілля, щоб люди були взимку в теплі – отримали усі. Зараз розпочали новий проєкт з встановлення віконниць на вікна. Планують охопити до 30 будинків у Жованці і ще допомогти з цим 16 родинам у Майорську.

– Віконниці від снарядів не врятують, але принаймні дадуть можливість людям не сидіти потемки, коли заходить сонце, – каже керівниця «Проліска-Майорськ» Анна Тимофєєва. – Та й вигляд в такому разі вікна мають більш естетичний. Все ж краще, аніж шпали забиті чи столи. Всім вже хочеться чогось красивого.

За словами Анни, немає сенсу шукати відповіді, чому люди обирають лишатися тут, під обстрілами:

– На те, мабуть, у кожного є свої причини, і це потрібно прийняти. Звичайно, жити тут не просто, кажу, як є. Але і від гасла «всепропало» люди вже втомилися. Вони облаштовують свій побут, як можуть: відвідують релігійні збори, вирощують квіти та городину, займаються рукоділлям і чекають на мир. 

ЧИ ВИЛІКОВНІ ФІЗИЧНІ ТА ДУШЕВНІ НАСЛІДКИ ВІЙНИ? 

Унаслідок вибуху втратив зір, снарядом пошкодило кінцівки, осколки зняли частину шкіри на голові – таких сумних історій у місцевих багато. Декому поранення нагадуватимуть про себе все життя. Але документально підтвердити той факт, що вони спричинені війною, вдалося одиницям. 

«Проліска-Майорськ» встановлює перші віконниці

– Отримати статус «інваліда війни» місія не з простих, – стверджує спеціалістка із соціального супроводу гуманітарної місії «Проліска-Майорськ» Наталія Панченко. –Олександр Онипченко був двічі поранений, осколки суттєво пошкодили чоловікові ноги. Він – один з небагатьох, хто продовжує виборювати право на соціальну справедливість. Зараз чоловік на етапі проведення судово-медичної експертизи. Писали ми і до генеральної прокуратури кілька разів, і до СБУ. Процес повільно, але рухається.

Не менш трагічні історії розповідає психологиня Інна Доля. Родина втратила близьку людину, яка не встигла сховатися від міни. Дитина стала свідком загибелі власної матері. Такі душевні рани також навряд колись загояться. 

– Тим не менш, скрізь «на нулі» до людей необхідно стукати. Через упередження вони зазвичай кажуть, що їм психологічна допомога не потрібна, бо вони «нормальні». Але з досвіду я добре знаю, що війна багато в кого вже у голові породила думки про суїцид. Сумна статистика каже про те, що 20% опитаних навіть робили спроби накласти на себе руки, – каже психологиня.

На думку Інни Долі, психологічної підтримки потребує усе населення територій, які межують із зоною проведення бойових дій. Це ж скільки психологів треба Сходу, щоб позбавити людей травм війни?

Лілія АНДРУСИК/Громада Схід №4 (37) 2021