Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
04.04.2021

Раді представити своїм читачам текст-переможець третього конкурсу дитячого репортажу «Юний Самовидець». Це конкурс-меморіал, присвячений пам’яті Степана Чубенка — 16-річного школяра із Краматорська, закатованого 2014 року у Донецьку за проукраїнську позицію. Мати Степана вчителька Сталіна Чубенко входить до журі конкурсу, який організувало видавництво «Темпора». Цього року журі обирало з 15 художніх репортажів, авторами яких є школярі від 10 до 17 років. Роботи надсилали навіть з Івано-Франківська, проте 1 місце посіла 16-річна Дар’я ГРИГОРЕНКО з Донеччини (Краматорськ). 

Уявіть — 25 566 діб. На перший погляд цифра величезна, а якщо я скажу, що в цьому шестизначному числі заховалося 70 років? Воно все ще здається великим? Усього із 25 тисяч діб складається 70-річне життя людини, якихось 25 тисяч! Хіба це не напрочуд мало? Хіба цього часу достатньо, щоб встигнути втілити всі плани? І це ще не все, бо до калькулятора життя ми не внесли 4,5 роки, які йдуть на їжу, 5 років, які ми проводимо в мережі Інтернет, цілих 26 років, які йдуть на сон, і все це з позначкою мінус, треба віднімати від вже не такої й великої цифри 70. Звісно ж, ми не на уроці математики, і рахувати ніхто нікого не змушує. Можу сказати лише одне: цифра набагато зменшилася. І на руках маємо 34,5 роки «життєвого прибутку». Не дуже то й багато часу в кожного з нас залишається на справжнє буття: прийняття рішень, нові знайомства, сміх, смуток, кохання хобі й боротьбу… боротьбу за місце в цьому світі…

Вона була схожа на кульбабу: волосся було таке ж пухке та світле, і складалося враження, що варто тільки дмухнути на нього, і волосинки розлетяться. А ще була схожа на павука, бо постійно щось в’язала, уся кімната її була завалена тисячею і одним клубком з нитками, їх було стільки, що я мимоволі починала замислюватися щодо наявності мотузяної фабрики десь поблизу. На блідому обличчі її було достатньо зморшок: «Я просто багато посміхаюся, так багато, що шкіра трошки деформувалася в мімічні морщинки, і це непогано, бо світ заслуговує на посмішку кожного з нас», — так вона відповідала всім, хто питав про її вік, ніби натякаючи, що вигляд досить підстаркуватий. Улюбленим її місцем був письмовий стіл із невеликою зеленою лампою, від якої надходило тепло-жовте світло, таке приємне для очей. Поблизу знаходилося велике коричневе крісло з широкими боковими частинами, на які зручно було спиратися руками. Там кожного вечора вона години зо три сиділа й писала, писала вірші, але нікому ніколи їх не читала, говорила, що там якісь особисті думки, які легше залишити на папері, ніж тримати в голові, і що ми зможемо прочитати все, коли на це прийде час… Але скільки таємниць та болю ховала вона в собі…

Ба, так я її називала, бо слово «бабуся» було мені не до вподоби, занадто довге. Іноді називала її офіційно, Тетяна Іванівна, це завжди піднімало настрій моїй ба. Так до неї зверталися на роботі, але після виходу на пенсію це могла робити тільки я. Ім’я разом із увагою бабусі було в моєму розпорядженні, що дуже тішило. Ми проводили з нею багато часу, кожного дня після школи я забігала на вареники з вишнею, які були настільки смачні, що до мого шлунку вміщалося відразу дві порції. Часто залишалася на ночівлю, а зранку бабуся робила мені два хвостики з блискучими резинками для волосся, які виробляла власноруч. Але один день лишиться в моїй пам’яті назавжди, тоді цінними були не вареники з вишнею, не резинки для волосся, і навіть не увага Тетяни Іванівни, а життя, яке є найбільшою цінністю.

У цей день, четвер, 11 вересня, я завітала до Ба. Помітила, що на її голові вже остаточно не залишилося ні волосинки, воно випадало й до цього, але в той день голова бабусі була ніби дуже ретельно поголена.

– Ба, а де твоя кульбабка на голові? — спитала я

– А, дід почав дмухати, і вона розлетілася, уявляєш!? Але це нічого, скоро з’явиться знову, — відповіла вона.

Тоді все було досить дивно: дідусь постійно комусь телефонував, а бабуся, сидячи зі мною на дивані, дуже швидко в’язала кофтинку сірого кольору. В’язала з такою швидкістю, ніби це було замовлення, що терміново слід виконати. Великі карі очі її були наповнені смутком, який повільно замінювала порожнеча. Усі три години, поки бабуся в’язала, ми мовчали, хоча зазвичай обговорювали щось цікаве. Улюбленою нашою темою був життєвий родовід. БА розповідала про кожного родича, а я слухала роззявивши рота. Вона наразі ніби хотіла щось сказати, але замість того, щоб зробити це, голосно й дуже важко зітхала. Зітхала так, що в мене перехоплювало подих, а очі збільшувалися до розміру п’ятдесяти копійок, помічаючи це, Ба сміялася й міцно мене обіймала, роблячи вигляд, що все добре. Але не все було добре, відчула я це ще під час наших обіймів. Тетяна Іванівна з такою силою стискала мої плечі, притуляючи до себе, ніби боялася, що я кудись піду. Від неї надходило не звичне для мене тепло, а щось дивне, але нічого не було зрозуміло. «Можливо, вони з дідусем їдуть на відпочинок, ні, вони б обов’язково взяли мене із собою, а можливо, вони роблять якийсь сюрприз для моїх батьків», — думала я тоді. Припущень було багато, але жодне з них не вийшло за межі моєї свідомості. Ми продовжували мовчати…

«Ку-ку-ку-ку», — пролунав звук годинника, попередивши про те, що вже опів на другу і час сідати обідати. «Все готово, дівчата, я починаю»,- галасував дідусь. Кожного дня, рівно в цей час, вони з бабусею сідали їсти, і ні хвилиною пізніше, бо діду потрібно було приймати ліки. Я швидко встала й збиралася бігти на кухню, але краєм ока помітила, що Ба не може піднятися з крісла. Вона уперлася обома руками в ті самі широкі бокові частини, прикладала зусилля, але марно. «Напевно, втомилася, тільки не кажи про цей випадок дідусю»,- прошепотіла старенька. Довелося кивнути головою, ніби погодившись на це мовчання, але переляк та тривога за її здоров’я ставали дедалі більшими. Поки ми дістались обіднього столу, дідусь уже доїдав останні краплини супу з фрикадельками, перехиляючи тарілку, щоб було зручніше зачерпнути ложкою ту юшку, що залишилася. Він підняв голову, оглянув бабуню з голови до ніг і продовжив свою трапезу. Ба сіла, поклала долоні одна в одну і почала діалог:

– Може, не поїдемо, дивись, мені вже краще, я навіть сама сюди дійшла, — сказала вона і подивилась на мене. Я знову через силу кивнула.

– Припини це, будь ласка, виїжджаємо за пів години, готуйтеся, — промовив дідусь нервово.

– Ні, Сашко, мені дійсно набагато краще, давай завтра, до того ж нам ще потрібно відвезти онуку до художньої школи, — Тетяна Іванівна промовила цю фразу дуже обережно й подивилися з легкою посмішкою на діда, чекаючи схвальної відповіді.

– Таню, ні, невже ти не розумієш, що ми можемо не встигнути, РАК нікого не щадить. Він вбиває, безжалісно й швидко. Невже так важко хоча б раз дослухатися до мене? Ми втратили вже досить велику кількість часу, все, досить, збирайтесь! — майже прокричав дідусь, виходячи з кухні.

– Рак? Це той зелений, який перетворюється на червоного, коли його кидають у киплячу воду? — спиталася я.

– Майже, — відповіла Ба і прибрала сльозинку, яка так стрімко котилася по щоці. Вона підвелася й попрямувала до коридору, а я все сиділа й думала про те, що надто багато галасу вони підняли через якось рака. Ніби дорослі, а такі дивні.

За 25 хвилин починався прийом у лікаря, до якого, за словами діда, ми так швидко прямували. Чи розуміла я щось? Ні! Єдине, що мене тішило, то це бабусина записна книжка з віршами, яку я встигла захопити перед виходом, бо треба було ж щось читати, поки ми будемо стояти в черзі, а журналу на столі не знайшлося, тому довелося взяти перше, що потрапило до поля зору. Їхали ми мовчки, єдине, що розважало в дорозі, — бабуся, яка робила різні гримаси на обличчі.

– Приїхали, — сказав дід.

– Зараз, хвилинку, зачекай нас біля лікарні, — сказала Ба і легко стиснула мою руку, а я почала безглуздо кивати головою.

– Дашко, ти питала про рак, це не той, якого ми варимо і їмо. Це дуже погана хвороба, така велика пухлина, яка з кожним днем росте і росте, позбутися її важко, але ми все зможемо, правда ж? — лагідно говорила бабуся.

– Мої припущення щодо чогось страшного підтвердилися, — сказала я, і сльози почали виступати з очей, але я швидко витерла їх рукавом від светра й почала допомагати Ба вийти з машини, тримаючи великі сині двері.

Перед очими виросла велика біла забудова. Це була лікарня, ми бували тут дуже часто, возили бабусю нібито на профілактику, а, як потім з’ясувалося, на хіміотерапію, тому з цим білим велетнем були вже знайомі.

«Знову приїхали на профілактику, зараз почекаємо годину, поки бабуся буде на процедурі і поїдемо вчити уроки», — заспокоювала себе я, тримаючи в руках бабину записну книгу з віршами, які вже так кортіло прочитати.

Ми подолали сходи, дісталися до потрібного кабінету, такого я ще не бачила, на цьому поверсі була вперше. На диво, черги не було. Я сіла на великий дерев’яний стілець, а Тетяна та Сашко відкрили двері та ввійшли до лікаря. Я дістала записник і відкрила на першій сторінці, звідси випало фото всієї нашої родини, мами, тата, прабабусі, прадідуся, баби та діда.

«Люблю вас», — такий підпис був на краєчку фотографії.

Перегорнувши сторінку, я побачила вірші про нашу родину, про щастя, яке надходить від неї, про життя та його прекрасні моменти, але варто було відкрити останню сторінку, звідти насунулися строфи про злого ворога — хворобу, що знищує сутність людини, про те, що треба жити зараз, насолоджуючись моментом, бо ніхто не знає, коли його час закінчиться. Палець продовжував водити по рядках, а очі ніби відмовлялися бачити літери. «Невже бабуся не вилікується, чому ж вони раніше мені не сказали, невже ця хвороба просто знищить її?»- сльози сховати було вже неможливо, але, як казала Ба: «Завжди тримай себе в руках». Тому я зібралася й вирішила почекати, поки з кабінету вийде дід, і спитати про все в нього, але мої думки перервала розмова, яка лунала звідти.

– Ми прибрали всю зайву рідину з легень, зробили хіміотерапії, тепер ваша дружина може дихати вільно, але це ненадовго, бо хвороба прогресує швидко.

– Скільки залишилось часу?

– Точно визначити не може ніхто, може місяць, а може й день.

– Але ж ви казали, що за результатами аналізів стан здоров’я покращується.

– На жаль, рак — хвороба, що дуже любить обманювати, на такій стадії вилікувати її неможливо.

Почувши це, я вибігла з лікарні, заховалася в кущах і кричала. Кричала від того, що нічим не можу допомогти людині, яка є невід’ємною частиною мого життя. Гірко ставало від того, що нещодавно все було добре, а тепер котиться в прірву. Чому саме моя Ба, невже вона на це заслуговує, чому я не можу зупинити час? «Тетяні Іванівні дуже нелегко зараз, не роби їй ще важче своїми сльозами, єдине, що ти можеш, — зробити останні години її життя щасливими», — промовила медсестра, яка спостерігала за мною весь цей час. «Вона мріяла подивитися на мою картину з лебедями, яку я не в змозі закінчити вже близько року, треба встигнути сьогодні. Дякую вам, жіночко»,- відповіла я медсестрі й швидко побігла до машини, де вже шукали мене дідусь і бабуся. Обійнявши їх з такою силою, якою, як мені здавалося, не володію, я спитала, чи відвезе дідусь мене до художньої школи. Він погодився.

О сьомій годині я вже старанно малювала трьох лебедів: Ба, діда й себе. У голові крутилося одне: «Хоча б встигнути».

Час минув, і ось ми вже їхали додому. Я хотіла було попросити дідуся їхати швидше, але він і без цього почав тиснути на газ. Приїхали, відчинили двері, тримаючи в руках картину, я швидко забігла до квартири.

Не встигли, моя Ба вже не дихала. Якби я знала, що це її останній день, то ні на хвильку б не відпустила. Який біль терпіла вона кожного дня, але продовжувала посміхатися крізь сльози.

Єдине, що залишилося на згадку від неї, — книжка з віршами, останнім у якій був вірш із назвою «Я завжди поруч», і кофтинка. Та сама, що вона так старанно її в’язала вранці, але не встигла закінчити. Саме це наштовхнуло мене вчитися в’язати.

Життя. Непередбачувана й така коротка річ. Не марнуйте його. Бережіть тих, хто поряд, бо кожен новий день з людиною може стати останнім.

Громада Схід №6 (39) 2021