Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
24.01.2021

Про них згадують двічі на рік – на різдвяні свята та День захисту дітей. Робочі колективи спільнокоштом закуповують мандарини та цукерки, відряджають до інтернатів піарницю з фотографом, ще з тиждень роздивляються у соцмережах репортажні світлини дітей з подарунками. А діти залишаються сам на сам у системі, де жоден подарунок не надасть їм почуття безпеки та родинного затишку… Чому в Україні досі залишається в пріоритеті інтернатний спосіб виховання, і яким має бути цивілізований підхід до подолання сирітства – «ГРОМАДА Схід» дізнавалася у програмної директорки благодійної недержавної організації «СОС Дитячі Містечка Україна» Дар’ї КАС’ЯНОВОЇ та засновниці волонтерської організації «Мартін-клуб» Вікторії ФЕДОТОВОЇ.

Згідно з даними Міністерства соціальної політики, в Україні чисельність дитячого населення складає трохи більше 7,5 мільйона. Серед них спеціалісти соціальних служб виділяють дві категорії вразливих дітей: діти-сироти (69 852), та діти, які залишилися без батьківської опіки (47 229). Майже 50 тисяч із загальної кількості дітей без батьків виховується в сім’ях близьких родичів – це традиційна опіка. Незначну кількість – в середньому 1 200 дітей на рік – всиновлюють. Наразі на всиновлення чекають 6 000 дітей. Така форма опіки вважається пріоритетною, бо дитина припиняє бути сиротою і набуває усі права біологічної дитини усиновителів. Близько 13 тисяч дітей, позбавлених батьківської опіки, виховують у прийомних сім’ях та дитячих будинках сімейного типу. А ще майже 100 тисяч дітей заповнюють будинки дитини, інтернати, школи-інтернати, санаторії, притулки, центри соціально-психологічної допомоги та безліч спеціальних закладів інтернатної системи. З них тільки 8 тисяч дітей не мають батьків, решта перебуває в інтернатах через скрутне становище родин.

ІНТЕРНАТНЕ ЛОБІ

Щодня 32 дитини в Україні залишаються без батьківської опіки, і держава вперто продовжує «пакувати» їх переважно до інтернатів. Деінституалізація  (реформа інтернатів), започаткована 2017 року, мала би змінити такий стан речей, але вона серйозно гальмувала і ось у січні 2021 року, здається, зовсім відкотилася назад. Правозахисники б’ють тривогу: у проєкті нормативного акту, розробленого з власної ініціативи Мінсоцполітики і розісланого по регіонах, вже не йдеться про скорочення інтернатних закладів та дітей у них. Тож гроші знову розподілятимуть не на користь будинків сімейного типу або прийомних родин.

Щомісяця на одну дитину, яка перебуває в інтернатній системі, Україна сплачує 30 тисяч гривень. Власне на дитину витрачається лише 5-7% від цієї суми, а левова частина йде на утримання будівель інтернатів, зарплатню персоналу та податки. Натомість розмір допомоги на дітей, над якими встановлено опіку чи піклування, з 1 січня 2021 року становить від 4 800 до 8 300 гривень, а послуги прийомних батьків та батьків-вихователів оцінюються трохи більше 2 тисяч гривень на дитину. Оце так ефективне розподілення наших податків!

– Те, що відбувається у фінансуванні –лобіювання інтересів інтернатів, – описує ситуацію Дар’я Кас’янова. – Щороку держава на інтернати виділяє 13 мільярдів гривень, а прийомні сім’ї ледь кінці з кінцями зводять, особливо в умовах військового конфлікту та карантину. В інтернатах зараз живуть переважно діти з населених пунктів вздовж лінії розмежування, діти, які мають батьків. Через скрутний стан родини, коли немає продуктів харчування, немає чим опалювати хату – інтернати сприймаються як помічники, і ця традиція тягнеться ще з радянських часів. Діти перебувають в інтернатах з 1 вересня і до кінця навчального року, вдома бувають тільки влітку. – Якщо казати про Донецьку область, особливо про населені пункти вздовж лінії зіткнення, то тут інтернатів не залишилося зовсім. Є інтернат у Жованці, та у Торецьку є ЦСПД (центр соціально-психологічної допомоги – ред.). В Луганській області такі заклади є у Щасті та у Попаснянському районі. Тож дітей часто відправляють за сотні кілометрів від рідних майже на рік, і ті не завжди мають змогу навідатися – знову ж таки, через відсутність грошей.

Про недоліки інтернатної системи можна говорити годинами. По-перше, не кожній дитині підходить життя у великому скупченні людей, часто це призводить до виникнення психологічних відхилень та агресії. По-друге, більше половини дітей, котрі потрапляють до українських будинків дитини цілком здоровими, без індивідуальної турботи й піклування починають відставати в розвитку. Такі шокуючі цифри – результат досліджень міжнародної організації «Надія та житло для дітей». Дослідження також виявило, що 68% дітей через невідповідне їхнім потребам харчування отримали проблеми із здоров’ям. 58,6% дітей мають затримку росту, 20,2% – низьку масу тіла.

ІНОЗЕМНИЙ ДОСВІД ТА ІНШИЙ ПОГЛЯД НА ПРОБЛЕМУ

Інтернатів вже не залишилося майже ніде у світі. Перевага надається будинкам сімейного типу, коли самотні люди чи сімейні пари виховують десять і більше дітей; або прийомним сім’ям, де можуть перебувати до чотирьох дітей. Авжеж, люди, які беруть у сім’ю прийомну дитину, отримують кошти від держави, бо це робота, яка накладає велику відповідальність. Кожен з прийомних батьків проходить жорсткий відбір, має відповідний дозвіл на виховання дітей. 

Саме на виховання дітей у родині спрямовані зусилля організації «СОС Дитячі Містечка Україна», яка наразі працює у Київській та Луганській областях.

– Це австрійська модель. Після Другої світової війни було багато дітей-сиріт. Їх почали виховувати у прийомних сім’ях, щоб вони до інтернату або притулку не потрапили. Чоловіків тоді було мало, тому, як правило, це була жінка, їй допомагала інша жінка. У більшості держав світу така модель використовується й донині, – каже Дар’я Кас’янова. – Ми ще до війни так працювали у Луганській області: купували будинки для сімей з прийомними дітьми, будували нові, брали під супровід багатодітні сім’ї – ставали їм партнерами. Гроші родинам ми не надаємо, але сплачуємо вартість послуг, які знімають деякі проблеми конкретної родини. Коштів у прийомних батьків, як правило, не вистачає на логопедів, викладачів, психологів, на медичну допомогу. Може не вистачати часу – коли вихованців треба везти на заняття танцями або малюванням, а вдома лишаються ще діти. То у нас є така посада, як «тьотя»: це жінка, яка допомагає доглянути дітей, прибратися або приготувати їжу, коли мама зайнята. Буває потрібна допомога з «важкими» підлітками, тут до роботи підключаються психологи. Кожну сім’ю супроводжує наш соціальний працівник, бо ситуації різні, різний підхід до кожної. Ми цим і відрізняємося від інших організацій, що виявляємо низку проблем окремої багатодітної родини і комплексно їх розв’язуємо, позбавляючи стресу батьків, а, значить, і дітей.

У Броварах організація має велике поселення, воно так і зветься – «Дитяче Містечко». Тут 16 комфортабельних будинків, де можуть постійно проживати багатодітні сім’ї з прийомними дітьми. Є молодіжний центр, де працюють з підлітками та дітьми, котрі готуються вийти з-під опіки (вважається, що у будинку сімейного типу діти можуть жити до 23 років, доки вони не завершать освіту). Під час бойових дій до Броварів вивезли більшу частину багатодітних родин з Луганська. Коли з часом деякі сім’ї вирішили повернутися на Луганщину, організація «СОС Дитячі Містечка» почала активно працювати і там: відкрила у Сєвєродонецьку та Старобільську центри «Укріплення сім’ї» та наразі підтримує на цій території навіть ті дитячі будиночки сімейного типу, яких не створювала. 

Виховання у сім’ї не замінить жоден інтернат, вважає Вікторія Федотова. У далекому 1995 році створена нею у Макіївці громадська організація «Мартін-клуб» розпочала боротьбу з дитячою безпритульністю і забрала з вулиць, взявши під опіку, понад 300 дітей. З часом над проблемою дітей-сиріт працювала вже ціла мережа правозахисних центрів Донбасу, куди увійшли схожі організації з Донецька, Маріуполя, Алчевська, Луганська та аСєвєродонецька. 

«Мартін-клуб» існує на пожертви приватних благодійників і тепер вже у Дніпрі продовжує допомагати вразливим родинам або матерям-одиначкам у вихованні дітей. За допомогою польського волонтера Вікторія створила перше «Дитяче село» і притулок «Маленька мама», започаткувала проєкт з інтеграції переселенців у сільські громади. В організації немає великих ресурсів, але за збереження кожної біологічної родини для дитини тут б’ються до останнього. Для підтримки мам відкрито міні-пекарню та кав’ярню, які дозволяють заробляти гроші. А у шелтері (соціальній квартирі) жінкам допомагають уникнути домашнього насильства та стати на ноги.

– Алгоритм дій дуже простий, – пояснює Вікторія Федотова. – Як тільки ми дізнаємося, що якійсь жінці з дитиною потрібна допомога, і вона потребує безпечного місця перебування, вона приїжджає до нас. Іноді привезти жінку до шелтера допомагають партнери. За потреби жінка проходить медичне обстеження, отримує продуктові та гігієнічні набори, ми допомагаємо з відновленням документів та займаємося супроводом в усі інстанції для отримання соціальних виплат. У разі випадків домашнього насильства ми співпрацюємо з поліцією та адвокатами. Дитину ми влаштовуємо або до школи, або до садка. Якщо за три місяці перебування у нашому соціальному житлі жінка приймає рішення переїхати, вона їде. Якщо потребує подальшої допомоги, ми розробляємо план дій і продовжуємо термін перебування ще на три місяці. Ми працюємо як кризова служба для жінок з дітьми, але наша головна мета – діти. Все, чого потребує дитина згідно з українським законодавством, для нас у пріоритеті. 

Обидві наші співрозмовниці впевнені: найбільше діти бояться залишитися самотніми та втратити родину. Наведені приклади альтернативного розв’язання проблеми наочно доводять: є моделі, значно ефективніші за інтернатну. Але реформування інтернатів в Україні провалене. Мільйони доларів, надані Світовим банком на зміни у цій системі, «проїдені». Кошти українських платників податків, як і раніше, йдуть на утримання будівель інтернатів. А право дитини на життя у родині, нехай навіть у прийомній, змушені захищати лише волонтери на пожертви благодійників.

Ірина ГОРБАСЬОВА/Громада Схід №1 (34) 2021

 

Вікторія ФЕДОТОВА, засновниця НГО «Мартін-клуб»:

– Інтернати – це уламок радянської системи виховання. Старше покоління пам’ятає «систему Макаренка» з його підходами.  Вона не передбачала розвиток сім’ї, хоча і декларувала його. Інтернати були створені, аби ізолювати частину населення, дітей у тому числі, які мали деякі потреби і були проблемою. Те, що інтернат не пристосований для виховання дитини – це не мої домисли, це факти. Дитині потрібна родина, а не інституція, діти не можуть та й не хочуть жити в цих інституціях. В них донині нічого не змінилося. Інтернат – це не вихід, це велика системна помилка. Сподіваюся, що останній інтернат в Україні закриється за моє життя.

 

 

 

Дар’я КАС’ЯНОВА, програмна директорка благодійної недержавної організації «СОС Дитячі Містечка Україна»:

– Інтернати «вербують» дітей доволі агресивно, спокушуючи батьків п’ятиразовим харчуванням. А віддають назад в сім’ю – дуже неохоче. За умов комплексного підходу до подолання бідності сімей з дітьми, підвищення батьківського потенціалу, розвитку інклюзивної освіти, наявності спеціалістів і послуг з підтримки дітей і сімей за місцем проживання – можна запобігти влаштуванню більшості дітей до інтернатів і забезпечити їх виховання в сім’ї і в громаді.