Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
06.07.2022

Два довгих місяці вона з синами перебувала у підземеллі, поки її чоловік у складі «Азову» боронив Маріуполь. Зголосившись на ризиковану евакуацію з «Азовсталі», Катерина ТУРЧИН досі не може позбутися почуття, що залишила там частину свого серця.

Фото: Maxim Dondyuk

«Якщо батько каже, що там безпечно, то треба його слухатися»

 Зараз Катерина з синами та мамою вже понад місяць «відходять» від війни неподалік від Варшави. Зізнається: жахи не сняться, але згадувати 60 діб, протягом яких вони не бачили сонця, досі складно.

— Намагаюся сприймати цей досвід як той, що не купиш. Тобто, якщо ми це пережили, то так було потрібно. Ми стали тими, хто має розповісти світові про те, що відбувалося у Маріуполі. І повинні зробити все, щоб таке не сталося більше ні з ким.

Коли розпочалася «велика» війна, чоловік Катерини Олександр виконував завдання в іншому районі Маріуполя, тож рідні не бачилися з ним з 21 лютого. Вони одразу переїхали до бабусі, бо здавалося, що безпечніше знаходитися на її першому поверсі, ніж на їхньому п’ятому. Вже потім Катерина дізналася, що через півтора місяця будинок, де сім’я шукала прихисток і де залишалася бабуся, згорів.

— З охопленого вогнем приміщення бабуся з моєю мамою побігли на дачу, жили там, потім неймовірними зусиллями їм вдалося дістатися Бердянська. Вони пройшли цей шлях без нас: ми зустрілися вже на вільній території. Це була довга та важка історія, про яку мама досі не хоче говорити. Навіть зараз вона ще у складному емоційному стані. Намагається удавати, що все гаразд, але я знаю, що це не так. Бо, на відміну від нас, мама бачила все, що відбувалося у місті. Таке не  залишається без наслідків. Під обстрілами бігала по адресах, де б ми могли бути, шукала, переживала…

Тут и далі фото: Катерина Турчин

А Катерина з дітьми тим часом вже перебувала на «Азовсталі» — 4 березня за дорученням Олександра за ними приїхали військові, аби відвезти у безпечне місце.

— Тоді ми були впевнені, що це ненадовго, і треба просто перечекати загострення, як 2014 року: ми тоді не виїжджали з міста. Цього разу теж думали, що Маріуполь добре захищений, адже «Азов», Нацгвардія, ЗСУ — всі готувалися до атаки. «Якщо батько каже, що там безпечно, то треба його слухатися», — пояснила я дітям. Ніхто не думав, що місто вирішать просто зрівняти з землею…

Катерину з дітьми привезли в один з цехів «Азовсталі». На той момент по заводу не стріляли, тож була обережна впевненість, що окупанти не планують його руйнувати. Ліжка робили з дверей, замість матраців працівники заводу настилали товсті фірмові куртки «Метінвесту». Катерині бабуся дала з собою великий матрац, подушки, ковдри, то їм було на чому спати. Жили мирно, без конфліктів: попри певну інформаційну блокаду люди, котрі залишилися на заводі, розуміли, хто розв’язав війну, хто і навіщо веде нищівні обстріли.

9 березня територію заводу вперше жорстко обстріляли, загинула мама військового медика, сильно контузило хлопця. Тож усі мешканці цеху, понад 30 людей, вирішили переміститися до бомбосховища.

Тільки 21 березня Катерина з синами вперше з початку повномасштабного вторгнення побачили чоловіка та батька.

— Вони з хлопцями зайшли до нашого бомбосховища, аби дізнатися потреби тих, хто там живе. Я спала, а інші почули, кажуть: чи це, бува, не твій Сашко? Я побігла дивитися… Звісно, кинулися обійматися, ніхто не стримував сліз, бо з початку березня ми не знали нічого одне про одного. Я намагалася дізнаватися у хлопців, де він — хтось згадував і щось розповідав, інші розводили руками. Коли побачила чоловіка, на хвилинку подумала: все, увесь цей жах закінчився. Але виявилося, що стало тільки гірше. Потім він теж перебував на «Азовсталі», але в іншому бомбосховищі, тож бачилися ми не часто.

Найстрашніше — невизначеність

Діти є діти, за будь-яких умов вони галасливі, неслухняні і допитливі. Тому жахливо почути від мами, що стримувати їх від пустощів та бажання погуляти на свіжому повітрі було легко. Бо хіба треба ще щось казати, коли вони бачили хлопчину, який став сам не свій після контузії, і знали, що жінка, яка просто вийшла в момент обстрілу, вже нежива?

—Вони не бачили смерті, але бачили нашу реакцію і розуміли, що ми у небезпеці. Дітям 11 та 6 років, а здається, вони стали набагато старшими…

Продукти доводилося економити: зранку могли попити чай з чимось, на обід — вівсянка, на вечерю — більш поживна каша та суп з тушкованкою, аби спати не голодними і не мерзнути вночі. У сховищі, до речі, було стабільно 14 градусів — але, на диво, ніхто не хворів, організм призвичаївся. Хлопці тягали технічну воду з великих баків назовні, спускали у маленьку підвальну кімнату, де раз на два тижні мешканці бомбосховища цією водою милися— і це було маленьке свято.

Діти постійно говорили про війну. Питали маму, коли ж виженуть усіх росіян і нарешті помре путін. Разом мріяли про перемогу, будували плани, заспокоювали один одного.

— Найстрашніше — це невизначеність, коли ти не розумієш, що трапиться через хвилину. Найжахливіший день був, коли на «Азовсталь» з міста відійшли всі наші військові — я тоді збагнула, що ми у кільці, і на якийсь момент зникла надія. Здавалося, що ми не впоралися, і весь світ про нас забув, кинув. Бо новин жодних, нічого не знаєш, сонця не бачиш…

Я пояснювала дітям, що заради безпеки треба брехати

Можливості безпечно вибратися не було довго. На Великдень військові записали відео, де жінки і діти з бомбосховища просили допомоги у всього світу. За кілька днів хлопці повернулися і сказали, що це відео подивилися мільйони людей, і що, мабуть, буде евакуація за участі третьої сторони.

— До евакуації ми бачилися з Сашком 28 квітня. Він готував нас до того, що будуть перевіряти при переміщенні. Я багато плакала, бо не хотіла полишати його. Здавалося, коли ми там, йому є до кого прийти. А так, виходить, я його покинула.

«Портал» на волю виглядав, як розбитий автобус без скла, на якому українські військові вивезли людей із заводу до мосту, у таку собі «сіру зону». Там групу зустріли міжнародники ООН та Червоного Хреста і провели до автобусу вже з російськими військовими.

— Відчула відразу. Було неприємно, хоча вони до нас не зверталися. Просто супроводжували зі зброєю до Безіменного на фільтрацію. А там вже було дуже багато військових, чи то росіян, чи то з Донецька, без жодних шевронів. Там ми заночували.

Як і попереджав чоловік, без перевірки у так званому фільтраційному таборі не обійшлося. Кожну людину, що вивезли з бомбосховища, заводили до намету, де проводили обшук та допитували.

— Мене завели з дітьми, на допиті була присутня дівчина з ООН. Але вона не розуміла російської, якою з нами говорили. Тільки питала мене постійно: іt`s ok? Там знаходилися жінки, як змусили роздягтися до спіднього: шукали татуювання, шрами, сліди користування зброєю. З пересторогою питали: чого тебе так трусить? Кажу: мені дуже неприємно те, що відбувається.

Далі переглядали телефони, шукали сповіщення та листування. Якщо у телефоні не було сімки або знаходили замало контактів, питали: а чого видалили, що ви приховуєте? У другому наметі збирали відбитки пальців, долонь, записували маріупольську адресу, запитували, де хто працював. Обов’язково дізнавалися про ставлення до міської влади, до України.

— У мене була «легенда», що мій чоловік — торговий агент, залишався у місті з бабусею і невідомо, що з ним зараз. Я готувала до цього дітей, пояснювала, що заради безпеки треба брехати. Малого Левка ми разом зі старшим Марком спеціально тренували, багато разів перепитували, щоб він зрештою відповідав, як треба. На допитах я казала, що працюю на заводі, політикою не цікавлюся, мені все одно, відпустіть мене до родичів. Насправді я — домогосподарка і на «Азовсталі» ніколи не працювала.

А ще там був чоловік, який начебто не агресивно, але дуже настирливо пропонував повертатися до Маріуполя. Бо там, мовляв, вже все добре, все відновлюється, а в Україні, куди ви прямуєте — злидні, у Запоріжжі йдуть бої і далі буде тільки гірше.

 «Берегиня», яка оберігала

На ранок тих, хто пройшов фільтрацію, пересадили на автобус у бік Запоріжжя. Весь час довгої та виснажливої дороги їх супроводжувала російська військова техніка. Пересувалися об’їзними шляхами, заїхали майже до Донецька, заночували десь під Бердянськом у школі. І тільки наступного дня о п’ятій вечора вже 3 травня дісталися Запоріжжя.

— Коли перетнули останній російський блокпост, водій у гучномовець сказав: «Все, далі – наші». І ми махали з автобуса військовим, поліції, рятувальникам. Побачили наші прапори — нарешті відчули, що вдома! Хтось плакав, хтось плескав у долоні… Як скажені, автобусом скакали діти — раділи, кричали, вітали військових.

У Запоріжжі евакуйованих маріупольців зустрічали журналісти та волонтери, які одразу пропонували їжу, одяг, тимчасове житло або одразу їхати за кордон.

— Нас відвезли до шелтера, де надали все необхідне. А потім нами опікувалися батьки моєї давньої подруги, котрі, як виявилося, нас шукали. Вони з маріупольської організації «Берегиня», що допомагає нашим переселенцям виїхати та облаштуватися у Польщі. Місяць я з дітьми жила у них у Дніпрі, а потім вони просто «випхали» нас до Польщі: треба вам, кажуть, відпочити від вибухів та сирен. Це неймовірне відчуття, коли зустрічаєш людей, які дають емоційну підтримку, на яку ти навіть й не розраховував.

З мамою Катерина зустрілася вже у Дніпрі, а бабуся зупинилася у своєї сестри у Запоріжжі. Чоловік, який залишився на «Азовсталі», кілька разів писав дружині у телеграм. Коли повідомив про можливість виходу звідти, було зрозуміло, що телефон він там і залишить, то зв’язку не буде.

— Сашко одразу це називав полоном. Попередив, щоб я не хвилювалася. Коли з’явилися відео евакуації військових, я кожне передивилася разів сто. Але жодного разу він не потрапив на камеру: така вже він людина, що уникає публічності. Йому навіть у такій ситуації вдалося не зрадити своїм принципам. Через деякий час він мені зателефонував, що все нормально, знаходяться в Оленівці. Інколи дзвонить, але то дуже короткі розмови і він майже нічого про себе не каже.

До першого великого обміну військовополонених Олександр не потрапив. Катерина заспокоює себе: там були тяжкопоранені хлопці, а він — цілий. Головне наразі — продовжувати вимагати обміну, постійно нагадувати світові про те, що відбувається в Україні, не давати нікому заспокоїтися, звикнути, забути. Такою Катерина бачить свою місію, тим і займається у безпечній Польщі.

— Щоб ми могли побороти цю навалу, нам потрібна зброя. Ми про це публічно говоримо, пояснюємо нашу мотивацію. Україна має дуже вмотивованих людей, потужну армію. Ви б бачили вогонь в очах мого чоловіка — він та його побратими не будуть терпіти, щоб по нашій землі ходили окупанти. І знаєте, я жодного разу не чула тут нічого з російських «лякалок» щодо «Азова». Про них говорять як про героїв.

Єлізавета ГОНЧАРОВА/Громада