Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
26.07.2022

Вона тепло згадує свій маленькій бізнес – кав’ярню «Cafe48» на Лівому березі Маріуполя. Там вона власноруч робила ремонт, дбайливо підбирала кожне горнятко, пишалася своїми квітами, які додавали закладу атмосферності. Під час обстрілів кав’ярня стане для її родини сховищем, а для сусідів – штабом, де людям допомагатимуть харчами та одягом. Даша Пшенична втратить все: будинок, бізнес, квартиру. Але то все матеріальне. Найдорожче – дитину, кішку і собаку – вона забрала з собою.

23 лютого, як і завжди, Дар’я Пшенична була на роботі у кав’ярні. Попри загрозливі прогнози, виїжджати з міста її родина не планувала:

– Ми не вірили, що може бути вторгнення. Ніхто навіть і не думав кудись їхати, а вже 24-го нас розбудили вибухи, від яких здригався увесь дім.

Саме з Лівого берегу, де був будинок Даші, почалася російська навала на Маріуполь. Коли вже не лишилося жодних сумнівів, що то війна, вона зробила спробу вивезти до Запорізької області сина. Однак на пів шляху з’ясувалося, що до Мелітополя зайшли російські військові – довелося розвернутися. А вже за кілька днів потому ворог візьме Маріуполь у кільце і виїхати з нього буде неможливо.

2 березня зникло світло і тривога збільшилася у рази

Рідний будинок лишали бігцем, під нищівними обстрілами. Хапали все, що потрапляло на очі, тоді не думалося про документи, фото, коштовності. Завданням номер один було врятувати дитину та вивезти у безпеку хатніх улюбленців. Більше вони сюди не повернуться.

Дашина кав’ярня у Маріуполі

Згодом сусіди розкажуть, що будинок вцілів, але з нього винесли майже все… свої ж, місцеві. То буде потім, а тоді Даша з чоловіком як найшвидше прагнули дістатися до кав’ярні. Там ще було відносно безпечно.

– Темно, десь поодаль горить свічка, і ми лежимо та мовчки слухаємо як свистять ракети, я навіть рахувала вибухи. Було дуже лячно. Авіабомби – це найстрашніше. У мене й досі, коли чую літак, починаються панічні атаки. Сховатися від них неможливо. Максимум, що можу зробити – вкритися ковдрою з головою. Перші трупи я побачила, коли ми переносили речі до квартири у центрі. Поруч було влучання у магазин, і ті чоловіки, які його охороняли, загинули. Їх просто винесли на тротуар та прикрили ковдрами.

5 березня на мобільний телефон прийшло смс-повідомлення про те, що є «зелений коридор». Подружжя почало хаотично збирати речі, бо залишатися з дитиною у мікрорайоні, де вибухи не вщухали ані хвилини, було смертельно небезпечно. Але на виїзді з міста автівки завертали військові – дорогу щільно обстрілював ворог. Невдалою виявилася і друга спроба виїхати, через ще 10 днів.

У «Халабуді»: серед людей, на яких можна покластися

Душевний порятунок Даша знайшла у волонтерському хабі «Халабуда». Там вперше вона не стримала сльоз.

– До цього я не могла собі дозволити плакати, бо відчувала відповідальність за дитину, рідних мені людей. Але, коли я побачила свого друга у повній амуніції, стримувати емоції не було вже сил. Він стояв неголений, втомлений, палив цигарку. Я обняла його і просто розплакалася від розпачу.

Халабуда до війни

У «Халабуді» – ще кілька днів тому вона була освітнім простором, а тепер стала гуманітарним штабом – Даша стала до волонтерства. «Халабудяни» невпинно фасували гігієнічні набори, харчі, ліки для військових та цивільних, організовували бомбосховища, налагодили навіть випічку хліба. Спільнодія допомагала впродовж дня відволікатися від реальності, де зовсім не було інформації з «великої землі», а були лише «прильоти» та пожежі.

– Залишатися в «Халабуді» ставало дедалі небезпечніше. Поруч вже все було потрощене. З торговельного центру за рогом від обстрілу злетів весь верхній шар, аж до металевого каркаса. Крізь діру у будинку напроти було видно сусідню вулицю. Багато будівель стояли без дахів та вікон. Щоразу, як видавалася вільна хвилинка, я бігла додому, бо там були син та бабуся.

Ворог цілеспрямовано знищив у Маріуполі всі комунікації, тож вода була на вагу золота.

– На вулиці стояла сусідська ванна. Туди ми збирали дощову воду та сніг. Гріли її на вогнищі, потім заносили у квартиру і намагалися якось помитися. Це було непросто зробити через те, що опалення вже давно не було, на вулиці -7, а в приміщенні +7 градусів, навіть роздягатися бажання не було, бо постійний холод забирав останні сили. Голову помити було розкішшю, волосся відмовлялося висихати. За три тижні я помилася цілих два рази. Щоб заснути у підвалі на підлозі, потрібно було гарненько вкутатися в ковдру, а попередньо натягти на себе чи не увесь теплий одяг.

Бруд і запах вогнища настільки в’ївся у шкіру, що перше, що зробили маріупольці на вільній Україні – це помилися. Кожен по кілька разів. Усі речі двічі попрали, але запах диму на одязі та у волоссі ще тривалий час нагадував про згарище, на яке росіяни перетворили Маріуполь.

«Хотілося встромити ножа їм у шию»

15 березня родина Даші виїхала – разом з такими ж відчайдухами, які зважилися без безпекових гарантій залишити окуповане місто на власних авто.

– Коли виїжджали, дивитися на окупантів було гидко. Поводилися вони зухвало. А від їхнього «Счастливой дороги», хотілося встромити ножа їм у шию.

У Франківську

Зараз Дар’я збирає себе по шматочках на Франківщині. Про повернення до Маріуполя після його звільнення вона навіть не думає, оскільки повертатися не має куди.

– Важко відповідати на питання «коли ви виїхали?». Таке враження, що це якось допоможе зрозуміти, що саме ми пережили. Я не хочу бути «ВПО». Я не хочу бути «біженкою зі сходу» у власній країні. Я не хочу відчувати себе інвалідом, коли кажу, що я з Маріуполя, і бачити погляди зі співчуттям. Не хочу чути: «Нічого, головне, що живі вибралися». Так, вибралися, але ніколи не повернемо те, що залишили там.

Лілія АНДРУСИК/Громада