Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
15.03.2020

«Є можливість допомагати іншим – допомагай». Маріуполець залишив завод, аби дарувати людям те, що власноруч виростив на землі.

Знайти в місті житло Олександра Федорова не важко: на табличці поруч з назвою вулиці зазначене його прізвище. Непоказний, скажу вам, райончик. «Азовсталь» в усій своїй «красі» – незмінний пейзаж на задньому тлі. Мене зустрічають і спокійно проводжають двором два невеликих собаки – мабуть, вже звикли, що сюди часто заглядають незнайомці. 

 

На ділянці у шість соток панує весняний безлад: десь улюлюкають індики і кудкудакають кури, двір заставлений горщиками з квітами, скрізь господарський інвентар. Поруч з маленькою теплицею господар дбайливо перебирає цибулини тюльпанів – незабаром за ними приїдуть мешканки міських багатоповерхівок.

Вибачається: «Ви не звертайте уваги на безлад, зараз все зазеленіє – буде веселіше виглядати, та й порядок наведу, а то все руки не доходять». Про господаря будинку знає майже кожен у Маріуполі. До Олександра звертаються всі, хто хоче посадити квіти біля свого під’їзду чи будинку, кому потрібна розсада овочевих культур, або молоко, яйця, індики для розведення. Щось відвідувачі в нього купують, а щось отримують абсолютно безоплатно. 

Я не приховую свого здивування: мовляв, як безоплатно? На що пан Олександр доброзичливо усміхається: «Торгівля була 6-8 березня, а зараз вже роздавати буду. Ще залишилися квіти в горщиках, трохи в ящиках є – все пороздаю. Квіти закінчаться – розсаду садити буду. Зароблю трохи для сім’ї, решту роздам. Мене з дитинства вчили ділитися. А мені й не шкода».

Не без гордості показує своє нехитре господарство: «Ось у мене інжир росте, на одному дереві кілька сортів – сам прищеплював. Ось мімоза, я її з Італії по інтернету виписав. Шкода, що у нас клімат для неї не підходить, в теплиці поки що живе. Ось кизил, ось хурма. Відростки сусідам роздав недавно. А ось Рогулька моя, коза, молоко в неї смачне. Хочете скуштувати?».

Олександр народився у місті, та все життя хотів жити і працювати на землі: «Міська квартира – не моє. Я в дитинстві завжди пропадав у бабусі в селі. А в батьківській квартирі у Маріуполі вічно садив в горщики то огірочки, то помідорчики, навіть кавуни вирощував. Уявляєте п’ятиповерхівку і балкон, де цілий рік зелено?». На початку 2000-х зважився на покупку будинку, де ї живе зараз разом дружиною і двома синами. І заводський пейзаж їх не бентежить: «Хотілося б, звичайно, щоб подалі від заводу. Мені подобаються місця, де є ліс і річка. Але коли ми купували будинок, то виходили зі своїх можливостей. Купили його за 5 тисяч гривень, скільки у нас було, стільки й витратили».

За 17 років життя в своєму будинку Олександр перепробував все, що тільки можна перепробувати в сільському господарстві. Каже, що розводив курей і перепелів – не сподобалося. Зупинився на розведенні індиків. Їх у нього півсотні. Продає не тільки м’ясо, але й яйця. «Індики несуть десь 100 яєць на рік, я їх по Україні розсилаю через інтернет, люди купують для розведення. Грошей від продажу нам вистачає, тож я можу собі дозволити індичат і дарувати. Можу яйця подарувати. Ось сьогодні бабусі приїдуть з села, знайшли мене через знайомих, а знайомі про мене знають з у Фейсбуку, ось приїдуть і навіть ще не знають, що я їм подарую (сміється)».

Олександр каже, що приїжджають до нього звідусіль: з Маріуполя, з довколишніх сіл, з окупованих територій, навіть з Донецька. Він не відмовляє нікому. А тих, хто ще не стикався з розведенням птиці і тільки починає цим займатися, Олександр готовий і навчити. Навіть інкубатори дає напрокат, щоб людина дарма гроші не витрачала і могла спробувати, аби зрозуміти, чи буде цією справою займатися, чи ні.

Питаю у Олександра, чи є особлива категорія людей, які можуть розраховувати на допомогу. «Я знаю, що таке голод. Були часи, коли харчувалися одними бичками, які перш за все наловити треба було. Знаю, що означає «немає грошей». Тому всюди пишу, що допомагаю незаможним. Тим, хто не може собі дозволити купити яйця, курку, молоко. Багато самотніх людей з дітьми, є багатодітні сім’ї, а є родина, де одна дитина 10 років живе серед важко хворих родичів. Як не допомогти? Мені їх жаль».

Оздоблення будинку найпростіше, без надмірностей, таке можна побачити мало не в кожному селі. До матеріальних благ Олександр ставиться стримано: «Мені всього цього вистачає. Повинні бути дах над головою, їжа та трохи одягнутися. Я не вибагливий, можу носити і те, що купив, і те, що подарували. Чистеньке й годі. Мені і телефон наворочений не потрібен, він має дзвонити – це головне. Я мінімаліст в цьому плані. І я щасливий. Щасливий, що пішов з заводу, щасливий, що є діти, щасливий, що є час присвячувати родині і займатися улюбленою справою, щасливий, що жінка у всьому підтримує».

Ось чого б Олександрові ще хотілося б, так це пару гектарів землі. Мріє створити екоферму, де можна було б не тільки вирощувати все, що він вже вміє, а ще й дітей привчати до цього. І не лише своїх. Над цим Олександр зараз думає. І помічники вже є – громадська організація «Берегиня» готова забезпечити економічний супровід та допомогти з бізнес-планом.

Є в Олександра ще один заробіток: він  допомагає людям знаходити загублені речі. Особливо курортники часто звертаються. «Беру металошукач і шукаю. На березі, у морі. Такий собі маленький бізнес – я копієчку зароблю, а людина зі своєю коштовною річчю залишиться. Окуляри, телефони, ключі від машини, каблучки, ланцюжки, годинники – люди часто звертаються, ще й винагороду виплачують. Ось такий собі стартап (сміється)». Оголошення про незвичайну послугу можна побачити на усіх пляжах міста.

Йшла я від Федорова з чарівним відчуттям умиротворення. Чи від того, що поспілкувалася з доброю людиною, небайдужою до чужих проблем, чи  від того, що ніби побувала у селі, не залишаючи міста. 

Вже на зупинці автобуса я раптом подумала: індиків я, звичайно, розводити не буду, та й квіти мені, мешканці багатоповерхівки, вирощувати нема де. Але шкода, що я не знала про цю людину раніше, коли золоту каблучку у морі втратила та багато часу боялася розповісти про це своїй мамі. Подарунок був…

Олена СВІТЛА/Громада Схід №4(13) 2020