Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
27.07.2021
Центр громади

Степ улітку – щось неймовірне. Різнокольорові квіти вкривають його наче строкатим килимом. Аромат різнотрав’я ніби вплітається у повітря. Так пахне лише Донеччина! Але чим далі вглиб, тим більша небезпека. На лінії зіткнення природа максимально поглинула все, що колись забрала в неї людина. За хащами вже майже не видно хат мешканців «нуля». Пожовклу від спеки літню флору і військові, і місцеві інакше ніж «зеленкою» не називають.

Що змінилося з нашого останнього візиту до Травневого та Гладосового у лютому минулого року? Небагато. Ми писали про відсутність електрики – то світла знову немає. Селяни у розпачі намагаються врятувати запаси у холодильниках. Оскільки до бодай якоїсь «цивілізації» транспорт не ходить, люди гуртом винаймають автівку, аби дістатися магазину і максимально закупитися на тривалий час. 

ВЛАДА НОВА, АЛЕ ПО ФАКТУ НЕМАЄ ЖОДНОЇ

– Регулярно сидимо без світла, – ділиться Світлана Данілова.Буває і по п’ять днів, і по сім, і по кілька тижнів. Зранку ще світло було, а за кілька годин не стало. Напередодні ми чули постріли. Вийшла у двір, бачу – біля воріт у траві щось горить. Підняла голову, а там дріт перебитий. Шкода харчі. Живемо переважно за рахунок домашньої птиці, яку зберігаємо в холодильниках на зиму – кормів же небагато. 

За весь час війни тут не пам’ятають, щоб через відсутність світла давали «режим тиші». Гарантувати безпеку у безпосередній близькості до бойових дій ніхто не береться. Комунальники не ризикують. А ризик цілком реальний: до позицій противника лічені кілометри. Надія лише на місцевих «кулібіних».

– Ми вже звикли самоорганізовуватися. На щастя, є чоловік, котрий розбирається в електриці. Він на свій страх і ризик рятує все село від темряви. Одного разу стався випадок, коли поруч з аварійною ділянкою була розтяжка. Добре, що все минулося без наслідків, – розповідає жителька Травневого Інна Чиж.  

Що справді тут змінилося, так це дорога. Раніше було взагалі неможливо заїхати до села у негоду. Авжеж, асфальту на непрохідній раніше ділянці у 350 метрів не поклали, проте багнюку засипали. Місцеві завдячують цим попередньому керівникові «сіміків». Представники цивільно-військового співробітництва взагалі намагаються тримати потреби селян на контролі, допомагають. Але нещодавно тут пройшла ротація, і наразі у ланцюгу взаємодії волонтери – військові – місцеві триває період притирання. Без непорозумінь не обходиться.

Територіально прифронтові села колишніх Торецького та Бахмутського районів тепер стали частиною Світлодарської громади. Для керування створена військово-цивільна адміністрація, проте очільник ще не призначений. Тож влада тут нова, але по факту немає жодної. Тому багато питань залишаються нерозв’язаними. 

Будинок Світлани Данілової розташований у Гладосовому, між двома протилежними блокпостами. До війни це була одна з вулиць Гольмівського, селища Горлівки. З початком війни адміністративний статус цього населеного пункту протяжністю сім кілометрів довго був невизначений. І весь цей час село оминали навіть благодійні організації. 

Благодійники, до речі, забезпечують прифронт водою. У місцевих колодязях вода є, але технічна. Улітку привізної води селянам бракує, оскільки її вони використовують і для закруток на зиму.

Фото авторки

«МИ ЗРОБИЛИ СВІЙ ВИБІР»

Інформацію місцеві мешканці отримують переважно з телевізійних програм. Тут добре приймають і українські, і російські, і канали з окупованих територій. А ось про те, що відбувається у сусідніх громадах, люди обізнані погано. Про це розповідають волонтери, які привозять з собою і газети. У яких селах гарно відремонтували дороги чи відновили парк, а в яких, як і тут, роками сидять без світла та води – місцеві слухають із цікавістю, переймаються.

Перед Центром громади, де збираються селяни, роздають гуманітарку волонтери, ведуть виїзні прийоми лікарі, на дірявому від обстрілів стовпі віднедавна майорить синьо-жовтий прапор. 

– Чи не провокуватиме це той бік до обстрілів? У нас є сумніви,  – розмірковує Інна Чиж. –Ми боїмося. Ми і так знаємо, що живемо в Україні, нас переконувати у тому, що ми українці, не потрібно. У кольорах державної символіки і стовпи біля людських будинків. Ми зробили свій вибір, якщо ми тут. Навіщо нас таким чином додатково наражати на небезпеку? Наше бачення – краще поставити стелу на в’їзді до села. І прапор там буде доречним, і люди розумітимуть, куди вони приїхали. 

Не менше побоювань у місцевих викликають занедбані хати, що аж до дахів позаростали бур’яном. Очерет у ставках через дощі вже сягає понад два метри. У посушливі дні все це посилює ризик пожеж. Минулого року у вогні згоріли два будинки. 

– Профілактична робота з попередження пожеж проводиться. Звичайно, багато чого залежить від самих мешканців, від їх самоорганізації. Тим більше, коли ще керівництво ВЦА не призначене, фінансування обмежене, – коментує ситуацію офіцер групи цивільно-військового співробітництва у місті Світлодарську Олександр Батюк.

А ще люди бояться коронавірусу. Попри те, що села «на нулі» живуть практично в ізоляції, пандемія їх не оминула. Третина населення Травневого і Гладосового вже перехворіла на ковід. У багатьох хвороба протікала важко, а двоє людей не змогли подолати недугу.

До медичних установ що Світлодарська, що Бахмута – майже 35 кілометрів. Тож уколи місцеві робили собі самі чи кликали сусідок. Щоправда, з ліками допомагали волонтери. 

– Отримати медичні послуги дуже складно. Щоб доїхати до Світлодарської лікарні, ще потрібно отримати направлення від лікаря у Новолуганському, – бідкається місцевий дідусь. – Ані інтернету, ані нормального телефонного зв’язку тут немає. Як записатися? 

Загалом у Травневому та Гладосовому проживає нині до сотні людей. Родин з дітьми серед них немає. Але дітлахи на вулицях бавляться – це онуки приїхали на канікули провідати бабусь та дідусів. Переважна більшість малюків з окупованої Горлівки. Коли працював контрольно-пропускний пункт «Майорське», їх було значно більше. А зараз відвідини рідні багатьом не «по кишені» – окупанти людей не випускають, а шлях через РФ в обидва боки виходить до 5 000 гривень. Деякі родичі живуть в десяти хвилинах пішки один від одного. Втім, не те що обійняти один одного не можуть, а й навіть провести в останню путь…

На питання, чому лишаються у небезпечній зоні і чи не хотіли б переїхати у глиб країни, якщо була би така можливість, селяни сумно посміхаються. Кажуть, у казки не вірять давно. 

– Ми зберігаємо батьківські будинки. Якби нас тут не було, вони вже були б зруйновані, як і решта порожніх осель, – з сумом констатує мешканка Травневого Тетяна Володимирівна. 

– Ми тут нікому не потрібні, не чекають на нас і деінде, – підтримує сусідку Світлана Данілова. – Краще вже тут – вдома, за рідними стінами. 

– У порівнянні з тим, що йде війна, наші проблеми – дрібнота, – вважає Інна Чиж. – Але ж війна вже восьмий рік…

Лілія АНДРУСИК/Громада Схід №13(46) 2021