Селища, які втратили свого «годувальника» – чи то вугільну шахту, або, як у нашому випадку, гранітний кар’єр – схожі один на одного, мов близнюки. Усі вони будувалися навколо тих підприємств, які були запорукою хай не заможного, але стабільного життя. Вони давали роботу, житло, можливість навчати дітей, лікуватися, ходити у кіно до будинку культури. Біда в такі селища приходить зненацька, руйнуючи звичний уклад. Щойно «годувальник» припиняє дихати, життя поволі починає покидати і селище. Навіть у мирний час. А тут ще й війна…
ДОВІДКА: Мирне – селище міського типу в Мирненській селищній раді Волноваського району Донецької області України з 11 грудня 2014 року (до того входило до складу Тельманівського району). Населений пункт був заснований 1951 року як робоче селище поруч з родовищем граніту. Містоутворююче підприємство – Каранський кам’яний кар’єр (видобуток граніту, виробництво піску і щебеню – ред.). Йому були підпорядковані два заводи і гірничий цех. Також у смт працювали підприємство Каранського гранітно-щебеневого кар’єроуправління тресту «Донецькнерудпром» та автоколона Волноваської автобази. Площа 4,586 км², населення – 1 863 людей на 2019 рік.
ШІСТЬ ЗАЛІЗНИХ КОНЕЙ
До Мирного ми вирушаємо рано вранці – поспішаємо до школи, де зі створення дитячої велосекції розпочинає роботу громадська організація «Модерна нація». –Тут зібралися батьки, вчителі, голова сільради і місцеві активісти, раді зафільмувати подію. Щасливі хлоп’ята на новеньких велосипедах, прикрашених різнокольоровими кульками, роблять коло пошани, охоче фотографуються «для історії» і зникають зі шкільного двору – похвалитися перед однолітками на вулиці.
– Проєкт створення шкільної велосипедної секції вразив своєю оригінальністю і став переможцем у щорічному конкурсі грантових програм від нашого благодійного фонду, – каже спеціалістка з громадських комунікацій «Карітас Маріуполь» Ірина Гежа. Саме вона допомагала 2018 року створити «Модерну націю» у селищі Привільне, що неподалік від Мирного. Тепер, коли її керівник переїхав до Мирного і діяльність організації перемістилася сюди, виникла ідея відволікти дітей від ґаджетів та соцмереж через заняття спортом.
Отримавши трохи більше 20 тисяч грантових гривень, «Модерна нація» купила шість велосипедів, а голова організації Олександр Яроцький віддав під них свій гараж. До складу організації входять дві багатодітні сім’ї, тож і напрямок діяльності, спрямований на дітей, зрозумілий. Чоловіки будуть допомагати сільським дітям опановувати техніку та ремонтувати її, а вчителька за фахом Світлана Сковальчинська буде навчати правилам безпечного руху. Планується створення декількох шкільних велосипедних груп, а також виїзди за межі селища – такі собі мінітуристичні велоподорожі з вивченням рідного краю.
РОБІТНИЧЕ СЕЛИЩЕ БЕЗ ЗЕМЕЛЬНИХ ПАЇВ
Тим часом знайомимося із селищем. Мирне – єдиний населений пункт у районі, де немає сільськогосподарської землі. Хоча якусь дрібну домашню тварину тут тримають і огірки з помідорами на власних маленьких городах теж вирощують, але не у тих масштабах, як у селах поруч. Те, що люди тут трішки відрізняються від пересічних селян, кидається в очі відразу: життя не одного покоління місцевих жителів будувалося не за агрокалендарем, а за циклами нічних та денних змін на родовищі граніту. За часи роботи кар’єру там у три зміни були зайняті близько 800 людей, а населення тоді складало понад 3 000 жителів. Тобто в кожній родині хтось працював на кар’єрі.
Може, саме тому в Мирному не дуже квапляться з відкриттям власних бізнесів. Підприємців тут всього з десяток набереться, здебільшого це представники торгівлі. Інші ж сподіваються, що кар’єр знову розпочне роботу і люди, котрі покинули селище через його закриття, а потім ще й через бойові дії, повернуться додому. А поки що напівпорожні будинки чекають на своїх господарів.
– Ви ж подивіться – селище покинуте. Зайдіть у багатоповерхівку, там одна-дві квартири на під’їзд, де люди живуть, всі інші стоять порожні. Про приватний сектор я вже мовчу – покинуті хати, жах суцільний. Роботи немає, для молоді тим паче, повиїжджали майже всі, – розказує продавчиня місцевого магазину.
У магазинах, до речі, можна знайти все необхідне. Правда, це не великі супермаркети, як, наприклад, у Миколаївці, а маленькі крамнички, куди фірми-виробники централізовано постачають продукти харчування. У промтоварному магазині знайдеться і знаряддя для роботи на городі, і будматеріали, і одяг, і побутова хімія, і іграшки. Навіть штучні квіти для поховання є в наявності, бо все може статися.
Кажуть, що невеличкі підприємства на кар’єрі вже почали працювати і наймати робітників, але цього недостатньо для більш ніж для тисячі працездатних людей. Кому пощастило, працюють на залізничній станції, вона тут неподалік, 30 людей – у відділенні міськводоканалу, дехто їздить на роботу до Маріуполя. Жінки зайняті у бюджетній сфері – у селищі працюють школа, дитсадок, амбулаторія, сільська рада та будинок культури.
БЕЗ ГОДУВАЛЬНИКА
Дорога до Мирного закінчується вже за селом Анадоль. Далі суцільна рокада (військовий термін: залізна, шосейна або ґрунтова дорога у прифронтовій смузі – ред.) За роки війни військові «накатали» через поля ґрунтівку так, що вона тепер схожа на асфальт. Але це – омана, восени дощі розмиють її до небезпечного стану. Хоча місцеві кажуть, що нормальні дороги тут зникли ще до війни, коли до Донецька великими вантажівками вивозили граніт на будівництво об’єктів Євро-2012.
Через відсутність доріг почали зникати перевізники: з семи автобусів, які за хороших часів курсували у різних напрямках, лишився один, який ходив раз на тиждень. З початком карантину і його не стало. До райцентру (Волноваха) від Мирного 25 кілометрів, до Маріуполя майже 90. Щоб дістатися туди, треба наймати приватника і викласти від 600 гривень. Місцеві кажуть, що потрохи починають відсипати гравієм дорогу на Волноваху, подекуди її латають асфальтом. Голова селищної ради Микола Лавренюк говорить, що майже 7 тисяч тонн шлаку цього року відсипали на розбиті дороги, аби дістатися сусідньої Андріївки. Це покращує ситуацію, але цього недостатньо. Голова сподівається, що під місцеві вибори щось зрушиться з мертвої точки. А поки що Мирне залишається без транспортного сполучення.
– Грошей в нас небагато, надходжень таких, як було раніше, немає, – секретар селищної ради Світлана Тімашова розповідає про економічний стан Мирного. – Коли кар’єр працював, нам платили за використання надр, тепер все це відсутнє. Плату за надра нам заборгували на півтора мільйона, борг так і не повернули. Живемо ми на дотаціях, гроші отримуємо від району: на водопостачання та водовідведення, на електроенергію, на утримання сільради, дитячого садка, будинку культури.
– Зараз кар’єр намагаються реанімувати, там почали працювати мініустановки з видобутку граніту, планується відкачка води із забоїв, відновлення виробництва… Тож ми чекаємо на перші надходження до селищного бюджету. Все буде працювати, тільки для цього потрібен мир, – додає голова Микола Лавренюк.
За мирних часів у селищі працювали лікарня і соціальній центр опіки над літніми людьми. Через відсутність фінансування центр закрився, а в амбулаторії тепер працює лише один сімейний лікар, який опікується ще й мешканцями сусідніх Кам’янки, Новоселівки та Степанівки. На сьогодні у Мирному відкрита медлабораторія з прийому аналізів, а гуманітарні місії допомагають з її технічним обладнанням.
Селище взагалі знаходиться під щільним наглядом гуманітарників. Юридичну та консультаційну допомогу здійснюють міжнародні і маріупольські громадські та благодійні організації. БФ «Карітас Маріуполь» нещодавно встановив бювет з питною водою, а зараз починає роботу зі створення центру соціальної допомоги з опікунами для літніх людей. Данська рада у справах біженців надала обладнання для ремонту водоводу (у селищі централізоване водопостачання), а місцеві жителі самотужки відремонтували усі колодязі. Незабаром у селищі відкриється сучасний хаб – простір для спілкування та навчання, який за допомоги Маріупольської асоціації жінок «Берегиня» створює громадська організація «Мирний світанок». Членкині цієї організації вже кілька років беруть активну участь у культурному житті селища.
ТЕРИТОРІЯ МИРУ
Свіжою фарбою сяють сходи загальноосвітньої селищної школи. У новому навчальному році сюди прийде 82 дитини, шість із них – першокласники. У дитячому садку підростають ще 30 малюків. Прийде час і вони, у буквальному сенсі перейшовши через дорогу (бо садочок розташований навпроти школи), будуть опановувати науки. Для цього у школі є і сучасне устаткування, і комп’ютерні класи, і, головне – вчителі, у яких горять очі.
– Нам є чим пишатися: з дев’ятьох наших випускників цього року вісім здали ЗНО і вступили до вишів, це ж прекрасний показник!, – розповідає директорка школи Олена Макущенко, проводячи екскурсію школою. – Ось тут будуть навчатися найменші, днями привезуть для них новенькі парти. Ось тут вивчають грецьку мову, тут лінгвістичний кабінет, є інтерактивні дошки, комп’ютери. А от наш шкільний краєзнавчий музей. Всі експонати зібрані учнями та вчителями, кожен приносив з дому те, що було у бабусь на горищі та могло розповісти про історію краю. Ви подивіться на цю колекцію рушників, тут вся історія України! До речі, музею вже 10 років. Взагалі в нашій школі є все, що потрібно, а навчання тут не припинялося навіть у найскрутніші часи, коли не було ані світла, ані опалення. Все є, тільки от спортивного майданчика поки що немає. Тобто, сам майданчик є, обладнання ще нема. Думаю, згодом і це з’явиться.
ПРОСИМО НЕ ПЛУТАТИ, МИ – НЕ СЕЛО
Мої необережні спроби назвати Мирне селом кожного разу дуже делікатно присікалися співрозмовниками: «Ми не село, ми – селище міського типу». Дорогою додому згадалося, як після закриття шахти тихо відходило життя з такого ж селища, де пройшло моє дитинство. Я навіть не помітила, як опинилася у передмісті Маріуполя. Спіймала себе на думці: а й дійсно, тут все дуже схоже на Мирне. Ті ж добротні будинки за бетонними парканами, дбайливо висаджені квіти попід ними, ті ж супутникові антени, автівки… Точно, не село. Тільки з однією особливістю: повертаючись у такі населені пункти після довгої розлуки, ти все одно, наче у селі, вітаєш кожного зустрічного. І не тому, що когось впізнаєш, а тому, що є надія, що впізнають тебе…
Так, мабуть, і буде, коли люди почнуть повертатися додому. І будувати нове життя.
Ірина Горбасьова/ГРОМАДА Схід 15(24) 2020