Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
24.08.2020

Селища, які втратили свого «годувальника» чи то вугільну шахту, або, як у нашому випадку, гранітний кар’єр схожі один на одного, мов близнюки. Усі вони будувалися навколо тих підприємств, які були запорукою хай не заможного, але стабільного життя. Вони давали роботу, житло, можливість навчати дітей, лікуватися, ходити у кіно до будинку культури. Біда в такі селища приходить зненацька, руйнуючи звичний уклад. Щойно «годувальник» припиняє дихати, життя поволі починає покидати і селище. Навіть у мирний час. А тут ще й війна…

ДОВІДКА: Мирне – селище міського типу в Мирненській селищній раді Волноваського району Донецької області України з 11 грудня 2014 року (до того входило до складу Тельманівського району). Населений пункт був заснований 1951 року як робоче селище поруч з родовищем граніту. Містоутворююче підприємство – Каранський кам’яний кар’єр (видобуток граніту, виробництво піску і щебеню – ред.). Йому були підпорядковані два заводи і гірничий цех. Також у смт працювали підприємство Каранського гранітно-щебеневого кар’єроуправління тресту «Донецькнерудпром» та автоколона Волноваської автобази. Площа 4,586 км², населення – 1 863 людей на 2019 рік.

ШІСТЬ ЗАЛІЗНИХ КОНЕЙ

До Мирного ми вирушаємо рано вранці – поспішаємо до школи, де зі створення дитячої велосекції розпочинає роботу громадська організація «Модерна нація». –Тут зібралися батьки, вчителі, голова сільради і місцеві активісти, раді зафільмувати подію. Щасливі хлоп’ята на новеньких велосипедах, прикрашених різнокольоровими кульками, роблять коло пошани, охоче фотографуються «для історії» і зникають зі шкільного двору – похвалитися перед однолітками на вулиці.

– Проєкт створення шкільної велосипедної секції вразив своєю оригінальністю і став переможцем у щорічному конкурсі грантових програм від нашого благодійного фонду, – каже спеціалістка з громадських комунікацій «Карітас Маріуполь» Ірина Гежа. Саме вона допомагала 2018 року створити «Модерну націю» у селищі Привільне, що неподалік від Мирного. Тепер, коли її керівник переїхав до Мирного і діяльність організації перемістилася сюди, виникла ідея відволікти дітей від ґаджетів та соцмереж через заняття спортом.

Отримавши трохи більше 20 тисяч грантових гривень, «Модерна нація» купила шість велосипедів, а голова організації Олександр Яроцький віддав під них свій гараж. До складу організації входять дві багатодітні сім’ї, тож і напрямок діяльності, спрямований на дітей, зрозумілий. Чоловіки будуть допомагати сільським дітям опановувати техніку та ремонтувати її, а вчителька за фахом Світлана Сковальчинська буде навчати правилам безпечного руху. Планується створення декількох шкільних велосипедних груп, а також виїзди за межі селища – такі собі мінітуристичні велоподорожі з вивченням рідного краю.

РОБІТНИЧЕ СЕЛИЩЕ БЕЗ ЗЕМЕЛЬНИХ ПАЇВ

Тим часом знайомимося із селищем. Мирне – єдиний населений пункт у районі, де немає сільськогосподарської землі. Хоча якусь дрібну домашню тварину тут тримають і огірки з помідорами на власних маленьких городах теж вирощують, але не у тих масштабах, як у селах поруч. Те, що люди тут трішки відрізняються від пересічних селян, кидається в очі відразу: життя не одного покоління місцевих жителів будувалося не за агрокалендарем, а за циклами нічних та денних змін на родовищі граніту. За часи роботи кар’єру там у три зміни були зайняті близько 800 людей, а населення тоді складало понад 3 000 жителів. Тобто в кожній родині хтось працював на кар’єрі.­

Може, саме тому в Мирному не дуже квапляться з відкриттям власних бізнесів. Підприємців тут всього з десяток набереться, здебільшого це представники торгівлі. Інші ж сподіваються, що кар’єр знову розпочне роботу і люди, котрі покинули селище через його закриття, а потім ще й через бойові дії, повернуться додому. А поки що напівпорожні будинки чекають на своїх господарів.

– Ви ж подивіться – селище покинуте. Зайдіть у багатоповерхівку, там одна-дві квартири на під’їзд, де люди живуть, всі інші стоять порожні. Про приватний сектор я вже мовчу – покинуті хати, жах суцільний. Роботи немає, для молоді тим паче, повиїжджали майже всі, – розказує продавчиня місцевого магазину.

У магазинах, до речі, можна знайти все необхідне. Правда, це не великі супермаркети, як, наприклад, у Миколаївці, а маленькі крамнички, куди фірми-виробники централізовано постачають продукти харчування. У промтоварному магазині знайдеться і знаряддя для роботи на городі, і будматеріали, і одяг, і побутова хімія, і іграшки. Навіть штучні квіти для поховання є в наявності, бо все може статися.

Кажуть, що невеличкі підприємства на кар’єрі вже почали працювати і наймати робітників, але цього недостатньо для більш ніж для тисячі працездатних людей. Кому пощастило, працюють на залізничній станції, вона тут неподалік, 30 людей – у відділенні міськводоканалу, дехто їздить на роботу до Маріуполя. Жінки зайняті у бюджетній сфері – у селищі працюють школа, дитсадок, амбулаторія, сільська рада та будинок культури.

БЕЗ ГОДУВАЛЬНИКА

Дорога до Мирного закінчується вже за селом Анадоль. Далі суцільна рокада (військовий термін: залізна, шосейна або ґрунтова дорога у прифронтовій смузі – ред.) За роки війни військові «накатали» через поля ґрунтівку так, що вона тепер схожа на асфальт. Але це – омана, восени дощі розмиють її до небезпечного стану. Хоча місцеві кажуть, що нормальні дороги тут зникли ще до війни, коли до Донецька великими вантажівками вивозили граніт на будівництво об’єктів Євро-2012.

Через відсутність доріг почали зникати перевізники: з семи автобусів, які за хороших часів курсували у різних напрямках, лишився один, який ходив раз на тиждень. З початком карантину і його не стало. До райцентру (Волноваха) від Мирного 25 кілометрів, до Маріуполя майже 90. Щоб дістатися туди, треба наймати приватника і викласти від 600 гривень. Місцеві кажуть, що потрохи починають відсипати гравієм дорогу на Волноваху, подекуди її латають асфальтом. Голова селищної ради Микола Лавренюк говорить, що майже 7 тисяч тонн шлаку цього року відсипали на розбиті дороги, аби дістатися сусідньої Андріївки. Це покращує ситуацію, але цього недостатньо. Голова сподівається, що під місцеві вибори щось зрушиться з мертвої точки. А поки що Мирне залишається без транспортного сполучення.

– Грошей в нас небагато, надходжень таких, як було раніше, немає, – секретар селищної ради Світлана Тімашова розповідає про економічний стан Мирного. – Коли кар’єр працював, нам платили за використання надр, тепер все це відсутнє. Плату за надра нам заборгували на півтора мільйона, борг так і не повернули. Живемо ми на дотаціях, гроші отримуємо від району: на водопостачання та водовідведення, на електроенергію, на утримання сільради, дитячого садка, будинку культури.

– Зараз кар’єр намагаються реанімувати, там почали працювати мініустановки з видобутку граніту, планується відкачка води із забоїв, відновлення виробництва… Тож ми чекаємо на перші надходження до селищного бюджету. Все буде працювати, тільки для цього потрібен мир, – додає голова Микола Лавренюк.

За мирних часів у селищі працювали лікарня і соціальній центр опіки над літніми людьми. Через відсутність фінансування центр закрився, а в амбулаторії тепер працює лише один сімейний лікар, який опікується ще й мешканцями сусідніх Кам’янки, Новоселівки та Степанівки. На сьогодні у Мирному відкрита медлабораторія з прийому аналізів, а гуманітарні місії допомагають з її технічним обладнанням.

Селище взагалі знаходиться під щільним наглядом гуманітарників. Юридичну та консультаційну допомогу здійснюють міжнародні і маріупольські громадські та благодійні організації. БФ «Карітас Маріуполь» нещодавно встановив бювет з питною водою, а зараз починає роботу зі створення центру соціальної допомоги з опікунами для літніх людей. Данська рада у справах біженців надала обладнання для ремонту водоводу (у селищі централізоване водопостачання), а місцеві жителі самотужки відремонтували усі колодязі. Незабаром у селищі відкриється сучасний хаб – простір для спілкування та навчання, який за допомоги Маріупольської асоціації жінок «Берегиня» створює громадська організація «Мирний світанок». Членкині цієї організації вже кілька років беруть активну участь у культурному житті селища.

ТЕРИТОРІЯ МИРУ

Свіжою фарбою сяють сходи загальноосвітньої селищної школи. У новому навчальному році сюди прийде 82 дитини, шість із них – першокласники. У дитячому садку підростають ще 30 малюків. Прийде час і вони, у буквальному сенсі перейшовши через дорогу (бо садочок розташований навпроти школи), будуть опановувати науки. Для цього у школі є і сучасне устаткування, і комп’ютерні класи, і, головне – вчителі, у яких горять очі.

– Нам є чим пишатися: з дев’ятьох наших випускників цього року вісім здали ЗНО і вступили до вишів, це ж прекрасний показник!, – розповідає директорка школи Олена Макущенко, проводячи екскурсію школою. – Ось тут будуть навчатися  найменші, днями привезуть для них новенькі парти. Ось тут вивчають грецьку мову, тут лінгвістичний кабінет, є інтерактивні дошки, комп’ютери. А от наш шкільний краєзнавчий музей. Всі експонати зібрані учнями та вчителями, кожен приносив з дому те, що було у бабусь на горищі та могло розповісти про історію краю. Ви подивіться на цю колекцію рушників, тут вся історія України! До речі, музею вже 10 років. Взагалі в нашій школі є все, що потрібно, а навчання тут не припинялося навіть у найскрутніші  часи, коли не було ані світла, ані опалення. Все є, тільки от спортивного майданчика поки що немає. Тобто, сам майданчик є, обладнання ще нема. Думаю, згодом і це з’явиться.

ПРОСИМО НЕ ПЛУТАТИ, МИ – НЕ СЕЛО

Мої необережні спроби назвати Мирне селом кожного разу дуже делікатно присікалися співрозмовниками: «Ми не село, ми – селище міського типу». Дорогою додому згадалося, як після закриття шахти тихо відходило життя з такого ж селища, де пройшло моє дитинство. Я навіть не помітила, як опинилася у передмісті Маріуполя. Спіймала себе на думці: а й дійсно, тут все дуже схоже на Мирне. Ті ж добротні будинки за бетонними парканами, дбайливо висаджені квіти попід ними, ті ж супутникові антени, автівки… Точно, не село. Тільки з однією особливістю: повертаючись у такі населені пункти після довгої розлуки, ти все одно, наче у селі, вітаєш кожного зустрічного. І не тому, що когось впізнаєш, а тому, що є надія, що впізнають тебе…

Так, мабуть, і буде, коли люди почнуть повертатися додому. І будувати нове життя.

Ірина Горбасьова/ГРОМАДА Схід 15(24) 2020