Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
09.06.2022

У Волинській області вже два місяці працює розмовний клуб, де російськомовні переселенці безоплатно вдосконалюють знання української.

З кінця лютого Волинь кожного дня приймала евакуйованих. Змучені люди з Волновахи, Харкова, Маріуполя, Києва, Попасної, Сєвєродонецька – у шоці, у розпачі… Волонтери Луцька допомагали чим могли. А доцентка кафедри історії та культури української мови Волинського національного університету імені Лесі Українки Оксана ПРИЙМАЧОК взяла на себе створення для переселенців клубу української мови.

У пані Оксани дві освіти – російська та українська філологія. В університеті Луцька вона працює більше 30 років, захистила дисертацію з української мови, була першою аспіранткою новоствореного Інституту української мови Академії наук України.

– Як виникла ідея створення розмовного клубу?

– До початку російського вторгнення ідеї викладати українську не тільки студентам в мене не було. Лише розуміння, що так, як є зараз в Україні, не має бути. Коли виїжджаєш у відрядження до Києва і далі на схід, складається враження, що потрапляєш до росії. Тому коли почали звертатися переселенці з питаннями «А де б у Луцьку почати вивчати українську мову? А де б її вдосконалити та відшліфувати?», наша кафедра вже за три-чотири дні готова була розпочати заняття мовного клубу, до якого долучилися й російськомовні лучани.

– Яку методику використовуєте на заняттях?

– Наш клуб не має затвердженої програми, це мій досвід та інтуїтивне відчуття, що потрібно робити та як можна зрушити справу з місця. Це кількагодинна підготовка до кожного заняття, це любов до української мови та перші успіхи моїх «одноклубників». Хтось тільки починає розмовляти, хтось вже краще читає, комусь зрештою вдається подолати мовний бар’єр. Вони старанно займаються, роблять помилки, але це тільки перші кроки у вивченні мови. Я повторюю: практикуйтеся у крамниці, на вулиці, вдома, дивіться фільми та слухайте музику українською – і все буде. Ви маєте зараз величезну перевагу: Луцьк – українськомовний, можете удосконалювати свій рівень української щодня.

– Історія про те, що російськомовні не можуть вимовити слово «паляниця» – міф чи правда?

– Слова, за якими у різних мовах розпізнають чужинців, філологи напівжартома-напівсерйозно називають «словами-шиболетами». Є така біблійна історія про річку Шиболет, через яку не мали переправлятися чужинці. Коли хтось приходив до переправи, його просили озвучити назву ріки і чужинці завжди відповідали «Сіболет», адже в їхній мові не було шиплячих. Звідси і пішла умовна назва мовних «паролів», які не підкорюються чужинцям.У кожній мові є такі специфічні звуки, які важко відтворюються носіями іншої мови. У нашій мові є м’який звук [ц’], а в російській [ц] тільки твердий. Український звук [и] відрізняється від російського [ы]. До того ж, у нас у сусідніх складах постійно чергуються тверді та м’які приголосні, і це теж ускладнює артикуляцію.

Хто вивчає іноземні мови, досить часто стикається з такими випадками. Тобто справді є такі звуки, які носії іншої мови не можуть відтворити без постійних тренувань.

 

Пані Світлана, 56 років, бухгалтерка з Курахового

Так сталося, що на Донеччині жінка розмовляла виключно російською. До 24 лютого навіть не замислювалась про важливість та значення української у повсякденному спілкуванні. Але все змінилося, світ розділився на «до» та «після», цінності та пріоритети стали зовсім іншими.

–  Життя вмістилося в одну валізу, а найцінніше тримаєш за руку і чуєш: «Бабушка, а мы бежим от войны? А война нас не догонит?», – згадує пані Світлана, як з п’ятирічною онукою їхала до Луцька.

Онука Ліза і стала для всієї родини натхненницею та мотиваторкою в опануванні розмовної української.

– Ліза майже не відвідувала дитячий садок – спочатку був карантин, а потім нова фаза російської агресії, тому української вона не знає. Вдома це було непомітно, бо ми були російськомовними, а тут ми побачили, що при спілкуванні з дітьми вона нічого не розуміє. Рішення прийшло швидко: зараз наша родина розмовляє тільки українською. Але зіштовхнулися з мовним бар’єром – ніби знаєш, що сказати, але часом складно сформулювати речення.

В одній з соціальних мереж жінка побачила запрошення до розмовного клубу, де навчають української всіх охочих. Без обмежень за рівнем володіння мови та віком, головне – бажання вчитися, а воно у пані Світлани було величезним.

– Дорослі – приклад для дітей, тож якщо ти хочеш, щоб твої діти та онуки розмовляли, завжди починай з себе. На кожному занятті ми читаємо, вчимо скоромовки, перекладаємо з російської, відкриваємо для себе світ сучасної української поезії.

Жінці вже набагато легше розмовляти українською. Ще є невеличкий акцент, але вона практикується, це ж дуже легко в україномовному середовищі. А Ліза вже чудово розуміє українську та дещо починає розмовляти. Її перше та найулюбленіше речення: «Бабусю, пішли на майданчик, там гойдалки».

Пані Ніна, 66 років, інженерка з Херсону

Наша співрозмовниця українській мові навчалася дуже давно, ще у радянській школі. На гомінких вулицях Херсону вже тоді можна було чути різні мови, і до їхніх носіїв у дівчини виникало відчуття заздрості.

– Люди всіх національностей дуже добре розмовляли російською, але коли треба було перейти на рідну мову, вони робили це легко та невимушено, без бар’єрів. Я до себе питалася – от чому вони можуть, а ми, українці – ні? Бо щойно починаємо розмовляти, то майже одразу знов збиваємося на російську.

Коли у Центральній бібліотеці Херсону відкрилися мовні курси української, пані Ніна зазбиралася вдосконалити свої знання, аби розмовляти лише українською. Проте завжди виникали якісь побутові перешкоди: то робота, то поміч дітям та онукам, то домашні справи…

– Ми ж завжди кудись поспішаємо, не маємо часу, важливі речі відкладаємо на потім… Тут, у Луцьку, в мене нарешті з’явилася можливість здійснити мою мрію – вільно спілкуватися рідною мовою.

Цю можливість жінка вже не проґавила. Зі своїм чоловіком, дітьми та онуками вона наразі розмовляє виключно українською. Звісно, що мимоволі вириваються деякі російські слова, але спілкуванню це не заважає.

–  Я – українка, я люблю Україну і я хочу розмовляти українською. Після Перемоги я обов’язково повернуся додому і маю надію чути у Херсоні нашу солов’їну з кожного відчиненого вікна.

Галина ПОМАЗАН/Громада