Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
29.06.2022

Контакти Тетяни ОРЛОВОЇ (ім’я та прізвище змінені на прохання героїні – ред.) ми отримали у Маріупольській асоціації жінок «Берегиня», де жінці допомогли з реабілітацією та виїздом до безпечної країни. Історія евакуації її сім’ї дещо схожа на інші. За однією різницею – Орлови були серед тих, хто виїхав з Маріуполя «в останньому вагоні», тобто автобусі. Сталося це 7 травня. Наступного дня окупанти зачинили місто.

Виживання сім’ї у Маріуполі тривало більше двох з половиною місяців. Думки вибратися з’явилися одразу, але, як і багато мешканців міста, Орлови сподівалися, що міська влада організує системну евакуацію, тому треба лише почекати.

До початку «великої» війни родина запланувала зробити ремонт у своєму будинку і на місяць орендувала квартиру на «Тищіку» (мікрорайон у Маріуполі – прим. ред.). А щойно розпочалися обстріли, то «переїхали» до підвалу тимчасового будинку.

– Нас, виходить, врятувала квартира, яку ми знімали. Точніше підвал, де ховалися 35 людей. Бо дім, де ми вже почали ремонт, весь згорів, сусіди загинули.

Колаж: Анастасія Пономарьова (мотанка), Євген Сосновський (світлина квартири у Маріуполі)

Що відбувалося у районі, де опинилася родина Тетяни, знають тільки ті, хто намагався там вижити. Воду збирали  з бойлерів у квартирах, топили сніг, черпали з калюж. Готували з того, чим встигли запастися, переважно каші. Відсутність зв’язку, будь-якої інформації, постійні обстріли додавали страхів та невизначеності – люди не знали нічого про те, що відбувається в Україні, у місті, навіть на сусідній вулиці.

Треба було мати неабияку сміливість, щоб вийти з підвалу на пошуки їжі або води. У кожній крамниці, дитсадочку, школі або приватній оселі окупанти бачили бази «нацистів» з полку «Азов», тож обстріли не вщухали з четвертої години ранку. А Орловим, бігаючи поміж обстрілами, ще й доводилося годувати та доглядали стареньку маму Тетяни.

Ризикуючи життям, люди почали виїжджати.

– Організованої евакуації з Маріуполя не було. Принаймні, ми про неї не знали. З наших сусідів по підвалу виїхало багато тих, хто мав автівки – на свій страх та ризик. Ми просилися до них, але місця у машинах для нас не знайшлося. Пішки виходити з міста ми не наважилися. На той момент нас було троє: я, чоловік та молодший син, йому одинадцять, бо старший син, коли почалися обстріли, пішов до своєї дівчини та до нашого підвалу не повернувся. Це я вже потім дізналася, що він живий, що разом з дівчиною виїхав з Маріуполя на попутках. Сталося це ще в березні, а я й не знала. Він теж весь час не знав, чи живі ми, чи ні. Дивився всі програми по телебаченню, шукав у інтернеті відео, сподіваючись нас побачити…

Саме від старшого сина, коли вже на початку травня той зміг зв’язатися із сусідами, Орлови дізналися про можливість евакуації від ООН та Червоного Хреста. Міжнародники забирали людей з «Азовсталі», водночас готувався виїзд евакуаційної колони від торгівельного центру «Порт Сіті».

Чекати довелося майже три дні – люди записувалися на виїзд о п’ятій ранку і  до ночі сиділи просто неба, виглядаючи автобуси. Тетяна записалася одразу у дві черги, а потім Орлови по черзі приходили до «Порт Сіті» чатувати. Чергувала навіть 85-річна Тетянина мати.

– Люди чекали на виїзд по три тижні, один чоловік навіть під деревом спав весь час. «Денеерівці» всіх розганяли, не давали писатися у чергу. То був жах. Виїхали, я вважаю, дивом, бо спочатку евакуацію скасували через обстріл «Азовсталі», потім дали всього два автобуси замість п’яти. Ми туди запхалися, наче оселедці. Через велику кількість людей нам дозволили навіть стоячи їхати. Але все одно пощастило не всім. Чекали на виїзд десь 350 осіб, а два автобуси вмістили всього 140. Як люди благали та плакали…

Спочатку евакуаційна колона прибула до Безіменного, де росіяни влаштували для маріупольців фільтраційний табір. Тетяна каже, що він був більше схожий на концтабір, де людей принижували, роздягали до нижньої білизни, пильно оглядали – шукали татуювання, дивилися телефони, ноутбуки, речі, знімали відбитки пальців та фотографували. Весь час відмовляли їхати на Запоріжжя, питали, чому люди не бажають потрапити до РФ.

– У таборі нас не годували, не давали води. Єдине, що було дозволене – під конвоєм ходити у туалет. У таборі були представники Червоного Хреста, багато журналістів, тож дехто з людей одразу ж давали їм інтерв’ю. Після фільтрації нас, прибулих у двох великих автобусах, розкидали у п’ять маршруток за списками. Так нас тримали цілу ніч. Виходити не можна було, ми сиділи в тих маршрутках, мерзли… Згодом до нашої колони доєднали «азовстальські» автобуси і у супроводі БТРів та військових повезли у бік Запоріжжя.

Знущання у фільтраційному таборі було не останнім іспитом на шляху до вільної України – попереду були ще численні блокпости, обшуки, перевірки та провокаційні розмови.

Дорога до Запоріжжя тривала 30 годин. Лише о другій годині ночі 9 травня виснажені біженці дісталися міста і потрапили в оточення волонтерів. Маріупольці нарешті отримали воду, їжу та медичну допомогу.

– Мамі моїй допомогли, в неї високий тиск був після переїзду. А жіночку з сусіднього автобуса взагалі з того світу витягли – у нашій колоні їхали медики-іноземці, вони спрацювали  швидко і якісно, тож жінка залишилась жива.

Вже потім Тетяна дізналася, що потрапила на останній евакуаційний рейс з окупованого Маріуполя – більше шансів виїхати автобусами у бік України окупанти не залишили нікому.

А наша героїня разом із сім’єю надалі поїхала до Дніпра, де її чекали волонтери «Берегині». Там змогла прийти до тями від маріупольських жахіть, дещо відновити сили. Наразі вже перебуває у Європі, намагається збудувати нові плани на життя. А день 9 травня, коли вона ступила на вільну від окупантів українську землю, тепер набув для Тетяни зовсім іншого змісту, ніж раніше – він став днем її власної перемоги над темрявою окупації і днем народження нового життя, де їй більше ніколи не доведеться чекати останнього автобуса.

Ірина ГОРБАСЬОВА/Громада