Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
02.11.2020
Фото авторки

«А люди де?» – перше, що я спитала у керівника групи фахівців БФ «Карітас Маріуполь», щойно ми заїхали до Кам’янки. Питання це, мабуть, так і стояло у моїх очах, доки ми діставалися «штаб-квартири» сільської громадської організації «Берег надії». Порожні вулиці, більшість з яких без асфальтового покриття. Кинуте біля воріт сільськогосподарське знаряддя. Стиглі сливи, що не дочекалися дбайливого господаря і, попадавши з дерев, вкрили землю синьою ковдрою. А ще невеличкі гурти корів, які зосереджено і мляво жували на узбіччі пожовклу траву. Сумну картину підсилював дрібний осінній дощ… 

Але ж за півгодини все змінилося. Ні, людей не побільшало, змінився настрій.

ДОВІДКА: село Кам’янка входить до складу Новоселівської сільської ради Волноваського району Донецької області (до 11 грудня 2014 року входило до Тельманівського району). Засноване 1865 року, мало назву Нова Карань до 1945 року. Населення до війни – 1 170 людей, зараз – 640.

Вдягаючи на ходу захисну маску, з двоповерхового старенького будинку, де зараз працює ГО «Берег надії», виходить енергійна, усміхнена жіночка – це Тетяна Караджелі, голова громадської організації. Жваво вітається, запрошує усередину будівлі. Зупиняє погляд на мені, відповідає на неозвучене запитання: «Здивовані? Не турбуйтеся! У нас доріг немає, а люди є! Небагато, але є!». 

Кам’янка – переважно грецьке село. Тут доволі тверді та суворі традиції, розповідає пані Тетяна. Жінки мають дбати про родину, дітей, без діла по селу не вештатися. Тож організація «Берег надії», яку створили ще 2015 року, приділяє багато уваги розвитку жінок, які тепер мають змогу і спілкуватися, і навчатися, і дбати про дітей.

Знайомство з громадським центром розпочалося з манікюрного кабінету. «Кабінет», мабуть, дуже гучна назва, це швидше робоче місце, але сучасне: з гарним устаткуванням та усміхненою майстринею на ім’я Марина. Далі у просторому приміщенні – розподіл на зони для навчання та відпочинку. Відчувається, що у будинку завжди є люди, і тут ще не закінчено ремонт.

– Так, ми зовсім недавно сюди переїхали, – веде розмову пані Тетяна. – Раніше в нас було маленьке помешкання, отой будиночок, повз який ви проходили. Тепер доводимо тут все до ладу. На другому поверсі у нас буде центр для жінок, які потерпають від насильства. На жаль, в селі є домашніагресори. Ми, правда, навчилися їх приборкувати, громадський вплив – велика річ. Деякими родинами опікуємося дуже ретельно. Скоро запрацює громадська пральня, бо не в кожній оселі є вода, і не всі мають пральні машини. Зараз купуємо ще кулінарне обладнання. Хочемо з’єднати корисне з приємним: щоб жінки, поки білизна переться, а діти граються у дитячій кімнаті, могли не тільки чомусь навчитися, поспілкуватися, зробити манікюр або зачіску, а й приготувати щось смачненьке додому. Всі будуть задоволені.

Тетяна Караджелі

За п’ять років «Берег надії» залучив до села таку кількість проєктів, якої не знайти у жодному населеному пункті вздовж лінії розмежування. Організація працює з БФ «Карітас-Маріуполь», Данською радою у справах біженців, Дитячим фондом ООН ЮНІСЕФ, ОБСЄ, міжнародною організацією «Лікарі без кордонів», із Християнською службою порятунку, з громадськими організаціями Норвегії та Жмеринки, із всеукраїнською ГО «Право на захист» та маріупольською «Берегинею». В організації 11 учасників, без діла жоден не сидить, каже пані Тетяна.

– Ми вже склали вісім проєктів, з них три цього року. Разом з «Карітасом» реалізували проєкт «Сонячна країна» – бачите цю кімнату з іграшками? З українським жіночим фондом та громадською організацією з Норвегії влаштували свято для дітей – до нас ціла фура новорічних подарунків приїхала! Влітку для малечі відкриваємо «Територію М» – такий невеличкий літній табір, куди збираються діти не лише з Кам’янки, а й з сусідніх сіл. Залучили кошти на водопостачання школи. За допомогою ЮНІСЕФ створюємо соціально-кризовий центр «Гречаночка». Ще хочемо створити дві мобільні бригади допомоги літнім людям, їх у нас 78. Будемо збирати замовлення, що кому потрібно, і комплексно допомагати. А ще хочемо відродити суто грецьку випічку, продавати її та заробляти гроші. Планів багато.

Тепер я трохи іншими очима роздивлялася на село. У Кам’янці є три приватні магазини, де можна купити все необхідне. Постачання централізоване, привозять все на замовлення, як у місті. Правда, ціни трохи підскочили, каже продавчиня місцевої крамниці:

– От бачите: вчора хліб був за одною ціною, сьогодні все на гривню дорожче. Вода, яку привозять з Маріуполя, теж вже більше гривні за літр коштує. Але все абсолютно є, від овочів до м’ясних виробів. Люди продукти купують, небагато, але купують. А от чого в нас не купити, то це вугілля: ціни аж 8 500 гривень за тонну, таких грошей тут ні в кого нема.

У селі 112 дітлахів, від немовлят до старшокласників, тож працюють школа і дитячий садок. У дуже гарному стані сільський будинок культури, де із захватом розповідають про народні співочі колективи села – а їх аж три, пишаються новим обладнанням для сцени. Утримувати будинок вже багато років допомагає місцевий меценат. Дбають тут і про історію. Приємною несподіванкою виявився невеличкий сільський музей. 

Ще працює сільська бібліотека, якій вже майже 70 років. В ній дбайливо зберігається понад 10 тисяч книжок. Через карантин людей поменшало, жаліється бібліотекарка Людмила Баранова, розкладаючи новенькі книжки по полицях:

– Книжок привезли багато, а людей приймати не можемо, масові заходи заборонили. Наші вчителі розібрали літературу по класах, там читають. А до карантину тут людей багато було, особливо взимку. Дорослі найбільш цікавляться романами та детективами, чимось для душі, а школярі – українською літературою, посібниками для навчання, довідниками різноманітними. 

Життя села завжди залежало від міста, бо робота була тільки там. У селі працювали лише бюджетники, каже Тетяна Караджелі. З війною у Кам’янці почалася міграція – село неодноразово потрапляло під обстріли, тож люди виїжджали у небезпечні населені пункти, де є робота. 

– Як ми тут жили? Працювали всі на заводі в Маріуполі. Громадського транспорту в нас ніколи не було, ходили завжди пішки. До залізничної станції тут чотири кілометри, от всі разом і вирушають. Прокинешся, було, о четвертій ранку, а селяни «ланцюжком» йдуть на електричку. Ввечері та ж сама картина – всі повертаються додому. Робота давала надію, що будуть гроші, що сім’ю утримаєш, дітей вивчиш. А як війна почалася  – молодь, переважно, переїхала до міст, бо працювати ніде. Село ніколи не мало ніяких підприємств. Колись була ферма, але невеличка. Зараз працюють два фермери, вони людей наймають на роботу. Але, знову ж таки, кількість робочих місць обмежена. Село поволі старішає. Якщо протягом двох років нічого не зміниться, не буде відкрито нових підприємств, я навіть не уявляю, що тут буде. Поїдуть звідси й ті, хто ще залишається.

Попри негатив, пов’язаний із війною,  кожної поїздки до прифронтових сіл завжди трапляється щось світле – таке, що закарбовується у пам’яті надовго. У Кам’янці це була посмішка маленької дівчинки, яка раділа з того, що її разом з мамою фотографують незнайомі гості. Через цю щиру безтурботну посмішку вже не зважаєш на малолюдність, на той нудний дощ, на тих корів, які наче навмисно повільно жують, роблячи все навкруги ще сумнішим. Посмішка, яка дає надію, що понівечене війною життя зрештою відродиться і навкруги запанують мир та злагода… Хоча б заради такої малечі.

Ірина Горбасьова/ГРОМАДА Схід №20(29) 2020