Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
02.11.2020
З Валерією Гармаш. Фото: Олександр МАСЛОВ/Громада

Наша експертка з гуманітарних питань – керівник проєкту «Простір підтримки» Благодійного фонду «Карітас Маріуполь» Валерія ГАРМАШ вже докладно розповідала нам про роботу волонтерів. А ось і зворотний зв’язок – розповідь підопічної волонтерів Олени Василівни. Ми слідкували за її історією. У житті жінки настала чорна смуга: вона водночас втратила матір та можливість ходити, довгий час пересувалася буквально поповзом. Якби не допомога волонтерів, невідомо, чи стала б вона колись на ноги, чи мала б наразі ресурси для життя. Ця розповідь – подяка Олени Василівни людям, які її врятували.

– Зараз я почуваюся нарівні з усіма. Ходжу по двору, можу піти поговорити з сусідами. Це дуже велика різниця, коли ти зовсім не можеш піднятися чи коли вже стоїш на своїх ногах. Я вже й забула, як повзала – це страшно згадувати, воно само в мене стерлося з пам’яті. По вулиці повзала, за поштою повзала. І намагаєшся, щоб сусід пройшов і тебе не помітив, а то ще стане та буде дивитися і не знати, як йому поводитися. Я з цим дуже часто стикалася, коли люди розгублюються. Хтось робить вигляд, що не бачить, як я повзу – чи то з делікатності, щоб не образити, чи тому, що «моя хата зкраю», є така категорія людей. А є такі небайдужі, що зупиняться, підійдуть та питають: «а що, а як, чим допомогти?». Мабуть, волонтери, відносяться до цього другого типу людей. Це небайдужість, бажання надати комусь допомогу.

…Дуже відчувається, як життя розділилося на «до» та «після», коли людина ніби йде назустріч, а потім відвертається та обходить стороною. Та й ти не хочеш нікого обтяжувати. А тут тобі допомагають відразу і всім. Я навіть не вірила, що буду ходити, була в тому стані, щоб повзати і надалі. Лікар-реабілітолог легким рухом руки підняв на ноги. А коли Людмила привезла цих дітей, почалося життя (Олена Василівна розповідає про фахівця БФ «Карітас Маріуполь» Людмилу Чичеру та студентів Української академії лідерства, які допомагають їй як волонтери – прим. ред.). Перший раз я взагалі злякалася, не знала, як бути, сіла, замкнулась. А потім вже адаптувалася. І кожного разу вже думаєш: «О, наші приїхали!». Бо вони вже не просто хтось, а Свої. Це як нова сторінка мого життя: ось я жила-жила півстоліття з гаком, аж потім впала і все стало темно, а після почалося потрохи розширятися, яскравіти. Вже два роки я так живу. Почала приводити себе до ладу, повернулася до того стану, якою була до всього поганого. Наче у студентські роки повернулася. Я не відчуваю різницю у віці. Зараз настільки мудрі діти, вони молоді за віком, але з іншої епохи, мені дуже цікаво з ними. Справа навіть не в допомозі. Це як джакузі – ти прийняв цю ванну і все, тобі більше нічого не потрібно. Спілкування заряджає надовго. Єдине, що зупиняє  це швидкість, бо ж не можу так швидко пересуватися, як вони. А так, відчуваєш себе дуже добре.

…Вони так багато зробили. Що таке приватний будинок та людина без ніг? Я вже і руки опустила. Де там викопати щось, пересадити… Я б до Нового року це все робила, а вони відразу. Дім без них, мов без рук. Був шок, коли я попросила обрізати гілку, а вони спиляли мою вишню під корінь – хлопець так постарався, щоб мені восени було менше роботи. Але зараз я йому так вдячна! Вирішила на місці, що звільнилося, зробити майданчик, бо машини ж будуть під’їжджати. У мене б розуму не вистачило прибрати те, що не потрібно. Ну нащо мені вишня поряд з хвірткою! Це ж так просто! Ось з таких маленьких моментів і складається усе. Буває, що дивуєшся, всередині все заводиться, і кожен бачить своє, а потім ми разом сміємося. Як сьогодні: трусили яблука, так трусили, що і яблука побилися, але всі пішли до дому з яблуками, як їжачки.

…Коли почався карантин та діти перестали приїжджати, я сіла та засумувала. Несподівано приїхали під час карантину та привезли смачненьке. А тут вже приїхали і нові діти! Вони мені не тільки допомагають, але і вчать. Я вже на кажу про подарунки. І продукти були, і одяг. Зазвичай називають мене бабусею, це ж 17-18, ну 20 років їм. Для них я за віком бабуся. І раптом один хлопець каже: «Та ви ще молода!» – і всі так погоджуються з ним. А мені й достатньо цього, аби я у душі пурхала, як метелик. Молодість ця, вони всі такі різні, всі такі цікаві, бачиш, як вони змінюються.

…Мені треба трохи попрацювати над собою, треба мінятися. Дивлюся на дітей і сама собі нові вимоги ставлю. Почала трохи на дієтах сидіти. Було таке, що їла багато, бо був страх, що залишуся голодною, і я їла, як хом’як. Не тільки в мене таке буває, у багатьох. Але діти мене трошки «подресирували». А мені цього й не вистачало!

…А ще в мене є Анічка, мій особистий волонтер. Вона мені такий Новий рік влаштувала! Вона мені ялинку зробила! Я навіть не знаю, чого мені ту ялинку захотілося. Але ви не уявляєте, що таке, коли людина сама сидить, і зима, і кожен окремо у своїх домівках, о сьомій години вже глибока ніч, телевізор набридає, читати втомлюєшся, розмовляти телефоном теж не завжди хочеться. А так ялинку ввімкнув – і так класно, і нічого вже не потрібно. Вона подарувала саме тепло! Це був дуже яскравий епізод, дуже особистий та дуже душевний (натомість Анна – жінка-волонтер, яка також допомагає Олені Василівні каже, що приходить, аби підзарядитися від неї енергією, теплом та силою духу – прим. ред.).

…Загалом я довго не могла зрозуміти: хто такі волонтери? Мені здавалося, що люди там заробляють, стаж якийсь в них. А коли я зіткнулася з цим, виявилось, що волонтери – це відповідальність, відповідальність за інших. Бо це не просто «на тобі пайок», це мистецтво – не образити людину, зробити для людини свято, розговорити, щоб їй на душі потеплішало. Мабуть, ця якість в цих людях, це внутрішній порив, це внутрішня потреба, бажання діяти, допомогти від серця, від душі.

… Дуже сильне тепер бажання у мене чимось допомагати. Буває, людина гарна, але в неї якась вада, і вона намагається це приховати. Це я відчула на собі, і тепер можу ділитися, підказувати телефоном. Є одна жінка, що вже помирає. Вона дуже грамотна, дуже цікава людина. Ми спілкуємося по середах. Я просто їй дзвоню, їй цього достатньо. Десь годину ми розмовляємо. В мене не вистачає словникового запасу, може, написати я і можу, а висловитися я не вмію. Вона добре це розуміє і сама розповідає. І ось вона живе цими середами.

…Такого, як волонтерство, не було раніше, або не настільки воно було потужним, як зараз. По собі суджу: як мене взяли, одягли, нагодували, допомогли, надихають, по дому допомагають. Все-все робиться. Життя почалося, стало активним. Не просто прийшли і щось дали, а турбуються, відвідують, дзвонять. Іноді бувають несподіванки, коли раптом дзвонять та говорять, що зараз приїдуть. 

…Велика подяка всім діткам, та тим, хто стоїть біля витоків всього цього руху, хто зараз зі мною!