Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
29.11.2020

«Не бійтеся, звертайтеся за допомогою до психолога. Бо ми ж йдемо до лікаря, коли в нас зламані кістки, то чого ж не йдемо, коли зламане серце?» – каже людина, з якою довелося працювати нашій експертці з гуманітарних питань, керівниці проєкту «Простір підтримки» Благодійного фонду «Карітас Маріуполь» Валерії ГАРМАШ. Валерія зазначає: дуже часто стикається з тим, що робота психолога сприймається негативно. Чи то через зустріч із поганими фахівцями, чи то внаслідок плями примусового лікування часів радянської каральної психіатрії люди бояться чи соромляться йти до психолога, коли важко на душі. А в умовах війни, ще й карантину важко буває часто.

То ось історія жінки, яка за допомогою психолога подолала депресію та змогла докорінно змінити своє життя: 

Валерія ГАРМАШ

– Важко сказати, коли це все почалося. Можливо, навіть в дитинстві, але хто тоді взагалі звертався до психологів, а особливо з приводу дітей? Мені здається, що якісь негаразди з психікою в мене були завжди. Я дуже часто плакала та легко ображалася, а ще мені було завжди важко подружитися з дітьми. Але батьки казали, що то просто в мене такий вреднючий характер і намагалися мене перевиховати. 

Коли я стала дорослою, мені було важко будувати відносити з хлопцями. Я починала з кимось зустрічатися, мені здавалось, що це вже на все життя, але кожного разу все закінчувалося дуже неприємно для мене. Мені майже постійно було сумно, не вистачало сил на повноцінне яскраве життя. Я почувалася якоюсь не такою, як усі, недолугою та неповноцінною. 

Найгірше стало, коли я пішла працювати. З часом роботи, що спочатку мені подобалася, ставало дедалі більше, керівництво постійно тиснуло та прискіпувалося. Останньою краплею стало те, що моя подруга, яка здавалася близькою, подала на мене скаргу, і мене оштрафували. Після цього я не могла змусити себе встати зранку та піти на роботу. Взагалі не могла себе змусити щось робити. Деякий час я все ще казала на роботі, що хворію та скоро повернуся. Але цього не сталося, тож мене зрештою звільнили. 

Відтоді я взагалі втратила себе. Я повернулася з міста до батьків і з часом вже навіть не знаходила в собі сили встати та поїсти. Могла цілий день лежати та дивитися на стелю. Батьків це, звісно, непокоїло, але на всі їхні вмовляння ба навіть скандали я просто відверталася до стіни і лежала далі. Мені здавалося, що моє життя закінчене, нічого гарного та цікавого вже більше не буде, то навіщо намагатися?

Так тривало кілька місяців, аж поки до мене не приїхала моя хрещена. Вона довго розмовляла спочатку з батьками, розпитувала, що сталося, що вони робили, що робила я весь цей час. Потім вже довго розмовляла зі мною і вмовляла звернутися до психолога. Я була категорично проти: я ж не якась божевільна! Як це, якась стороння людина буде копирсатися у мене в голові? І взагалі, все це шарлатанство якесь, не можна тут мені допомогти, не буває так. 

Дні проходили повз мене та моє життя. Я майже перестала спати, їсти, почалися якісь болі в животі. Ось тоді я вже злякалась, бо дуже не люблю лікарень. Отже, щоб не їхати до гастроентеролога, я вирішила, що простіше буде все ж таки піти спочатку до психолога – з’ясувати, чи нема в мене депресії, як вважала хрещена.

Сказати, що я нервувала, буде дуже м’яко. Я не знала, як буду говорити з чужою людиною, що їй казатиму. Боялася, що зараз мене будуть сварити та казати, що я ледащо і просто маю взяти себе в руки, бо прикидаюся. З іншого боку, було страшно, що раптом я і справді ненормальна, і всі про це дізнаються.

А вийшло зовсім не так, як я собі надумала, і нічого надто страшного зі мною не сталося. Спочатку було важко, бо я соромилася говорити про свої відчуття. Проте ніхто мене не сварив, не казав, що я сама в усьому винна, що я прикидаюся. Я, мабуть, уперше в житті відчула справжню підтримку. Відчула, що мої почуття важливі. Моя фахівчиня так зі мною розмовляла, що не було навіть натяку на ту незручність, якої я боялася.

Так, в мене була саме депресія, і вже дуже тривала, тож врешті решт мені довелося доволі довго відвідувати психолога. Мені знадобилося багато часу, щоб розібратися в собі, прийняти та зрозуміти речі, яких я не хотіла розуміти, бо мені це було неприємно. Я, нарешті, зрозуміла, що дійсно дуже чутлива, але це не так вже й страшно, що це можна пережити, виправити. Також мені довелося дуже ретельно розібратися у своїх відносинах із батьками, бо непорозуміння, які тягнулися з дитинства та стали ще гострішими останнім часом, дуже сильно впливали на мене, на мої почуття та мої рішення. Згодом я зрозуміла, що сама відповідальна за себе та свій настрій, саме я вирішую, як відчувати себе в різних ситуаціях. Не можу сказати, що все це було легко, бо все ж таки довелося добряче попрацювати над собою. Але це того вартувало. 

Одного дня до мене повернулися відчуття та бажання. Це важко навіть з чимось порівняти. Це ніби ти дуже довго жив у якомусь тумані, і ось засяяло сонце, і туман розвіявся, і увесь світ раптом став яскравим та зрозумілим. Це як Новий рік з подарунками у дитинстві та повне відчуття казки. Я так раділа, була такою щасливою! Бо дуже важко жити, коли ти не можеш радіти, це дуже виснажувало. 

Я відчула на собі і всім зі схожими проблемами бажаю відчути той день, коли ти повертаєшся до життя! Не бійтеся, звертайтеся за допомогою до психолога. Бо ми ж йдемо до лікаря, коли в нас зламані кістки, то чого ж не йдемо, коли зламане серце?