Продовжуємо цикл публікацій, що стануть у нагоді виборцям громад Донеччини та Луганщини, де місцеві вибори-2020 все ж таки відбудуться. Наразі розглянемо повноваження, тих, кого ми обиратимемо до місцевих та районних рад. Це допоможе розрізнити дієві пропозиції кандидатів від популістської брехні.
Отже, 25 жовтня мають відбутися вибори голів ОТГ, сільських та районних депутатів. Депутатів облрад Донеччина та Луганщина не обиратимуть, скоріш за все, тут продовжуватимуть діяти обласні військово-цивільні адміністрації (які не обираються, а призначаються). За рекомендаціями ВЦА Донецької та Луганської областей 18 прифронтових громад цих областей не братимуть участь у виборах через небезпеку їхнього проведення. Центральна виборча комісія повідомляла про можливість змінити таке рішення, проте станом на середину вересня жодних змін не відбулося.
Нагадаємо, що багато гасел, які вже активно просувають кандидати від різних партій – від лукавого, адже виходять за межі повноважень органів місцевого самоврядування.
ЧИМ САМЕ НЕ ЗАЙМАЄТЬСЯ МІСЦЕВЕ САМОВРЯДУВАННЯ:
- питаннями війни та миру
- пенсійним забезпеченням
- встановленням чи скасуванням загальнодержавних податків та мит
- встановленням більшості тарифів на комунальні послуги
- кримінальними розслідуваннями та притягненням до відповідальності корупціонерів.
А чим тоді воно займається? Розглянемо детальніше, зокрема, на рівні сільської об’єднаної територіальної громади (ОТГ).
Реформа децентралізації передбачає проведення виборів керівних органів адміністративного центру ОТГ (голови і депутатів ради ОТГ). Кількість депутатів у раді залежить від чисельності виборців у громаді: до 10 тисяч виборців – 22 депутати, від 10 до 30 тисяч виборців – 26 депутатів, від 30 до 50 тисяч виборців – 34 депутати тощо.
ГОЛОВА ОТГ
Головна посадова особа територіальної громади села чи кількох сіл обирається на основі загального, рівного, прямого виборчого права шляхом таємного голосування терміном на 5 років. Голова очолює виконавчий комітет ради ОТГ, головує на скликаних ним сесіях ради, формує їхній порядок денний, затверджує рішення ради, ухвалені на засіданнях сесій.
Саме голова ОТГ призначає на посади та звільняє керівників відділів, управлінь та інших виконавчих органів ради, підприємств, установ та організацій, що належать до комунальної власності громади (крім керівників сфери освіти). Він також є розпорядником бюджетних коштів і представляє ОТГ у відносинах з державними органами або ж у міжнародних відносинах.
Варто знати, що більшість своїх рішень голова має узгоджувати з радою. Позаяк депутати чи самі виборці мають право висловити керівникові громади недовіру – наприклад, у разі порушення ним законодавства України або неналежного виконання своїх повноважень.
ДЕПУТАТИ РАДИ ОТГ
Представники інтересів територіальної громади села/селища обираються також на 5 років. За цьогорічними змінами, громади з виборцями понад 10 тисяч обиратимуть депутатів не за мажоритарним принципом, як це було раніше, а лише за партійними списками.
Місцеві обранці мають право направляти депутатські звернення та депутатські запити, а також бути вхожими на законних підставах до владних кабінетів, де розв’язуються важливі питання. Але треба пам’ятати, що значна частина повноважень, які вони здійснюють колегіально, належить раді як представницькому органу. Жоден депутат не може одноосібно приймати юридично оформлені розпорядчі рішення – наприклад, видавати обов’язкові до виконання накази чи розпорядження.
Депутати здійснюють свої повноваження, не пориваючи з виробничою або службовою діяльністю (окрім депутата, обраного секретарем ради), тобто не щоденно і не на постійній основі. Значна частина повноважень здійснюється депутатами здебільшого напередодні чи упродовж сесії (чергової чи позачергової).
Не рідше одного разу на рік депутати мають звітувати про свою роботу перед виборцями. Виборці ж можуть давати своїм депутатам доручення, що випливають з їхніх потреб, а у разі незадоволення роботою свого депутата – відкликати його у будь-який час.
ХТО ТАКИЙ СТАРОСТА?
Також реформою децентралізації 2015 року закладено формування старостинських округів та появу у селах та селищах нової посадової особи місцевого самоврядування – старости. Рада ОТГ вирішує, де саме будуть старости – може бути один староста на окремий населений пункт або на кілька сіл/селищ (старостинський округ).
Староста має працювати на території свого округу, а не в адміністративному центрі громади. Тобто його робочий кабінет має знаходитися в конкретному селі/селищі, куди селяни можуть прийти зі своїми скаргами та пропозиціями. Саме він має стати голосом жителів населених пунктів округу.
ЧИМ ЗАЙМАЄТЬСЯ СТАРОСТА:
- представляє інтереси жителів сіл свого округу у раді територіальної громади та її виконкомі
- бере участь у підготовці бюджету громади в частині фінансового забезпечення округу; вказує, чому і на які саме потреби необхідні кошти на розвиток села/селища
- має гарантоване право виступу у раді громади у питаннях, що зачіпають інтереси жителів округу, бере участь у підготовці проєктів рішень ради, що стосуються майна, розташованого на території округу
- контролює виконання робіт об’єктів комунальної власності, благоустрою сіл округу, за потреби може ініціювати перевірку їхньої діяльності
- взаємодіє і може отримувати потрібну для його роботи інформацію від усіх організацій, що працюють в окрузі; сприяє залученню жителів округу до прийняття рішень в громаді
- відслідковує проблеми жителів округу і пропонує варіанти їх розв’язання, здійснює комунікацію між місцевою владою та жителями округу
- допомагає жителям з документами: за рішенням ради ОТГ староста може або сам видавати певні довідки, або брати у жителів документи і відвозити їх до адміністративного центру громади (адже відстань до нього може доходити до 20 кілометрів).
ХТО І ЯК ОБИРАТИМЕ СТАРОСТУ?
Донедавна староста, як і голова ОТГ, обирався жителями на місцевих виборах. Мав звітувати раз на рік перед своїми виборцями та радою і не був підлеглим голові ОТГ. Та за останніми новелами у законодавстві багато чого змінилося. Тепер староста затверджується місцевою радою за поданням голови ОТГ. Не рідше одного разу на рік він звітує про свою роботу перед радою, а на вимогу не менш як третини депутатів – у визначений радою термін.
– Те, що тепер староста не звітує перед людьми, змінює його статус. І можна сказати, що вплив жителів старостинського округу послаблюється, а вплив сільського голови посилюється, – зазначає керівник Донецького офісу Програми «U-LEAD з Європою» Максим Ткач.
За його словами, наразі в Україні 3 200 старостинських округів, у 800 з них вже відбулися вибори. Але у більшості випадків обранці лише виконують обов’язки старости. Саме вибори 25 жовтня мають визначити їхню легітимність.
Олександр СОЛОНТАЙ, експерт з політики та місцевого розвитку:
– Повноваження старости не змінилися. Але є юридичні повноваження, а є політичний статус. Тобто: коли людину обирають всією громадою, то вона як «фігура» відчуває себе значно сильнішою, ніж коли її обрали у сесійній залі. Це така неписана політична вага. Він і до того був підзвітний голові, а тепер – значно більше, бо є фактично членом його команди. Раніше були випадки, коли у них розходилися думки щодо якихось питань стосовно громади і вони були у «конфлікті». Тепер вони будуть заодно, принаймні на початку, якщо далі не розсваряться. Плюс це чи мінус – думок багато. Дехто відгукується позитивно, бо усі процеси контролюються, не створюються «роздуті» старостинські округи там, де вони не потрібні, команда працює більш злагоджено тощо. Є й такі думки, що, коли староста самостійний – він більш ефективний. І ті, і ті мають рацію.
944 грн – грошова застава для кандидатів, які йдуть самовисуванцями в депутати сільської, селищної, міської ради з кількістю виборців до 10 тисяч.
Кандидат на посаду голови села, селища чи міста з кількістю виборців до 10 тисяч за висування має внести заставу в розмірі 4723 грн.
Для висування списку до районної, міської, селищної, сільської ради з кількістю більше 10 тисяч виборців, а також за кандидата на посаду голови громади/міста з кількістю більше 75 тисяч виборців застава становить 18 900 грн на кожні 90 тисяч виборців.
ЧОМУ ЗАЯВИ ПОПУЛІСТІВ ВАРТО ДІЛИТИ НА ДЕСЯТЬ
ЧАСТИНА ТРЕТЯ
І знову з вами енциклопедія популізму. Ми ж не хочемо вчергове бути ошуканими, повіривши обіцянкам, які популісти ніколи не виконують?
Популізм існує в різних версіях. Країнам, що постають перед труднощами економічного характеру та високою нерівністю, властиві прояви лівого популізму. Ліві популісти завжди вишукують внутрішнього ворога. Здебільшого це якісь інституції (фінансові, політичні, культурні), які нібито заважають щастю «простого народу». Праві популісти люблять оголошувати хрестові походи ще й проти ворога зовнішнього. Зазвичай це мігранти чи просто певні етнічні чи культурні групи, несхожі на пересічного виборця. В Україні, де з економікою не дуже, більш розвинений лівий популізм. Втім, обидві течії спираються на незадоволених життям людей, роздмухуючи їхні проблеми з пропозиціями розв’язати всі питання за чийсь рахунок.
Таким «вождем незадоволених» був винищувач американських індіанців сьомий президент США Ендрю Джексон. Після «перемоги» над аборигенами, яких він силою позбавив громадянських прав і загнав до резервацій, Джексон висувався на другий президентський термін із закликом наступу на Другий банк США – приватної корпорації із 20-відсотковою участю держави, що обслуговувала всі фіскальні операції уряду та відповідала за національну валюту. Не будучи компетентним у фінансових питаннях, Джексон вважав банк надто потужною організацією, що здатна впливати на внутрішню політику країни, зокрема, підтримати його політичних опонентів. 1833 року президент добився вилучення з Другого банку державних коштів та передачі їх численним «банкам-улюбленчикам», спричинивши потужну фінансову кризу. Знищення національного фінансового регулятора призвело до масштабних спекуляцій, масової появи ненадійних кредитних білетів дрібних банківських установ тощо.
Сучасний приклад руйнівних дій популістів – президенти Венесуели, яка за часів стабільно високих цін на нафту була найбагатшою країною Південної Америки. 1998 року завдяки популістським обіцянкам «повернути владу народу» країну спочатку очолив Уго Чавес. Він розпочав боротьбу з інституціями, водночас націоналізував багато землі і приватних підприємств та знищив практично всі незалежні організації, у тому числі ліберальні ЗМІ.
Певна частина нафтових грошей країни просто роздавалася бідним. Державні програми забезпечували освіту, медицину, недорогі або безоплатні побутові прилади, житло, субсидований бензин, найдешевший у світі. Така політика мала назву «боліваріанської місії». Мінімальна зарплата в країні становила приблизно 170 доларів, тоді як допомога по безробіттю і бідності – близько 300 доларів. Зрозуміло, що серед справжньої бідноти 70-80% і не думали працювати, а решта громадян воліли вважатися бідними. Саме тоді столиця Венесуели Каракас стала найнебезпечнішим містом у світі: тут щорічно відбувалося від 130 до 200 вбивств на 100 тисяч населення.
Більшість доходів від нафти розподілялися у тісному колі наближених до Чавеса. Тож зрештою запаси готівки виснажилися, а проекти розвитку застопорилися. Венесуельська економіка залишилася без фінансової «подушки» з населенням, що на 40% звикло жити на субсидії.
Після смерті Чавеса, коли президентом став його послідовник Ніколас Мадуро, ціни на нафту раптом обвалилися, а разом з ними – весь добробут держави, заснований на нафтодоларах. У падінні економіки спочатку Чавес, а потім і Мадуро звинувачували імперіалістів, Захід і окремо – США.
Не маючи можливості оплачувати субсидії і програми соціального забезпечення, Мадуро просто друкував більше грошей. 2017 року інфляція в країні склала 800%, гроші доводилося возити у візках. Оскільки Венесуела не виробляла нічого, крім нафти, а грошей для імпорту продуктів не було, люди почали голодувати. За товарами першої необхідності їм довелося їздити до сусідньої Колумбії. Надання медичної допомоги зупинилося через нестачу медикаментів, в результаті в країні спалахнула малярія. 2016 року країну залишило 150 000 людей, а на вулицях почалися безлади та акції протесту.
Щоб покрити дефіцит бюджету, Мадуро вирішив розширити податкову базу і цим практично вбив весь бізнес. Бідними стали просто всі! Вулична жорстокість зросла, багато силовиків і військових самі стали злочинцями і мародерами. Венесуела також накопичила величезний зовнішній борг, що ще більше ускладнює для країни вихід з нинішньої кризи.
2018 року Мадуро сфальсифікував своє друге обрання президентом, за що отримав додаткові економічні санкції від США. Свої санкції запровадив і Європарламент. Наступного року у Венесуелі почалися масові протести. Зрештою лідер опозиції Хуан Гуайдо проголосив себе тимчасовим президентом республіки. Більшість країн визнали його головою держави. Натомість Туреччина, Росія і Китай підтримали Мадуро як легітимного президента.
У березні 2020 року США пообіцяли 15 мільйонів доларів за допомогу в затриманні Мадуро, який з цілою низкою довірених осіб був звинувачений у торгівлі наркотиками і відмиванні грошей.
Далі буде…