Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
20.09.2020

Дівоче прізвище пані Надії – П’ятигорець. Але більшість зі своїх 92 років вона Дорога. Дорога ще й тим, що протягом десятиліть по крихті збирала все, що стосується історії її села та п’яти поколінь його жителів. Почесний краєзнавець Донеччини, Надія Дорога справою свого життя вважає відкриття музею рушників та видання двох книжок: «Історія селища Благодатне» та «Рушники Донеччини з бабусиної скрині».

Народилася у селищі Благодатне Волноваського району. Тут зростала, закінчила школу, після педучилища 15 років працювала вчителькою початкової школи, а після університету викладала українську мову і літературу.

«ПОПЕРЕДУ ГОПАК ТАНЦЮЮ»

Життя не було легким. Її батьки виховували трьох дітей, Надія – молодша. Батько був землеміром, тяжко трудився, рано помер. 1935 року сім’я залишилася без годувальника, а у матері відібрали до колгоспу майже все майно. 

– У дитячому садочку нас годували молочною кашею, на обід варили суп та кашу з могару. Цю рослину вирощували для худоби, але голова колгоспу замість того, щоб годувати коней, віддавав її людям, – розповідає Надія Петрівна про голод 1932-1933 років, коли їй було 5 років. – Також з цього могару пекли хліб і роздавали по шматочку на одну людину. Розмір його був, як коробка сірників. Пам’ятаю, як ми з родиною сиділи за столом і біля кожного лежав шматочок хліба. Я дивилась на нього і уявляла, як буду ним смакувати.

За її словами, комуністи забирали у людей все, навіть незважаючи на те, що у сім’ях є діти:

– До цієї групи входили місцеві мешканці, які виконували накази своїх керівників, а якщо їх хвалили, то це ще більше їх стимулювало, вони ще дужче старались.

Втім, у Благодатному від голоду ніхто не помер, каже пані Надія. Це вона дізналася вже пізніше, коли збирала матеріал для книжки. А у родині тоді про таке не говорили. Раділи тільки, що їм залишили корову, вона і врятувала всім життя.

Зрештою Надія виросла сумлінною радянською людиною. У школі вже з четвертого класу була у числі активістів: на свята читала зі сцени вірші. 

– На 1 Травня у нас була традиція: жителі селища приходили на мітинг до центру, а потім и йшли назустріч до студентів лісового технікуму. Так ось, всі з прапорами йдуть, з горнами, гармошкою, а я в українському костюмі танцюю. Це, я пригадую, 5-й клас. Попереду гопак танцюю. 

Навчання в школі від початку було українською. Коли перед війною, десь 1939 року до Благодатного приїхала вчителька російської мови з Єнакієвого, їй довго довелося ставити дітям вимову.

– Вона жахнулася, наскільки в нас була запущена російська. Тоді почала залишати ввечері всіх з 5-го до 7-го класу, на додаткові заняття і вчила нас правильно вимовляти звуки в словах. Ми говорили «часи», а треба було «чіси». І ця вчителька, Лідія Григорівна Денченко, одних вчила вимові, інших – письмовій грамотності. Отак групами сиділи і займалися тим, що вона рекомендувала. Я якось швидко те зрозуміла і опанувала. Вчителька мене називала «камінь», і вже до кінця навчального року я їй допомагала з нашими однокласниками. У мене з російської завжди був вищий бал, навіть в університеті. Після першої лекції на першому курсі у мене запитали, звідки такі пізнання. А я відповіла, що ми село, колгосп, у нашому домі ані радіо, ані газет не було. Знаю, що була «Піонерська правда», «Зірка» була газета, але мої батьки не передплачували. Просто мені мова давалася легко.

За словами Надії Петрівни, нав’язування російської мови вона не відчувала, як і нав’язування героїв. Коли її допустили до захисту дипломної роботи (а таких студентів було лише троє на курсі, інші складали іспити), вона самостійно обрала тему «Образ Леніна в український радянський літературі». 

– Українська, російська – для мене абсолютно не було різниці. Через те я спокійно все сприймала. До нас в університет прийшов один студент Мушенко, він обурювався и казав: чого це на українському відділенні лише один предмет – українська мова – читається українською мовою, а всі інші – російською? І врешті решт його не стало. Може, перевівся до іншого вишу або кудись на захід. І я думаю сама: дійсно, чому так було?

Кар’єра Надії Дорогої склалася доволі успішно. 40 років вона відпрацювала у школі, яка вважалася передовою, 20 з них була завучем. Користувалася авторитетом земляків. Тож коли вийшла на пенсію і вирішила створити музей селища, всюди отримувала зелене світло.

– У мене давно вже була така думка, аби зберегти історію нашу і молоді передати. Тому я запитала у директора будинку культури, чи зможе він мені виділити хоча б одну кімнату для музею. Він дозволив. Я почала ходити до старожилів, їздити до архівів – збирала матеріал історичний: як воно було, коли тощо. А рушники вже потім, пізніше.

Надалі їй виділили другу кімнату, третю, четверту… Район допоміг з матеріалами, приїхали майстри від Донецького краєзнавчого музею у Донецьку – зробили оформлення. Залу бойової слави робили самотужки ветерани Благодатного та чоловік Надії Петрівни, вчитель праці.

ЧАРІВНІСТЬ ВИШИТОГО РУШНИКА

Музей, заснований Надією Дорогою, працює з 1987 року. Тут представлені побутові речі, знаряддя праці, народний одяг. І рушники.

– Любов до вишитого рушника у мене з’явилась у 1950-х роках. Після окупації Україна збідніла, але ж кожна жінка хотіла прикрасити свою оселю, то ми вчилися вишивати різними техніками, – розповідає Надія Петрівна.

Відроджуючи вишивку Сходу, майстрині шукали забуті візерунки в альбомах, які, на щастя, ще збереглися. Опановуючи це мистецтво-священнодійство, вони дізнавалися, що прабабусі вишивали багато рушників-оберегів на всі випадки життя. Рушники були не просто побутовою прикрасою, а неодмінним атрибутом святкової й весільної обрядовості, їх кріпили над вікнами та дверима, аби захистити житло від стихійного лиха, хвороб, наговорів.

Для рушників, зібраних Надією Дорогою, характерні візерунки, виконані рослинним орнаментом, нитки найчастіше – чорного та червоного кольорів. За словами директорки Волноваського районного краєзнавчого музею Марини Густери, до цього часу Донеччина мало досліджувалася етнографами, адже матеріалу було замало. Колекція Дорогої вперше представила орнаментику донецького вишиваного рушника у такому широкому діапазоні і значно підняла престиж донецької вишивки.

До речі, предки пані Надії не зі Сходу. Вони були переселенцями і хату, де зараз живе жінка, побудували вже тоді, коли трохи обжилися у Благодатному. 

– Оце я не знаю, – відповідає краєзнавиця на питання щодо її коріння. – Знаю тільки, що сюди з двох повітів їхали: з Полтавського та Чернігівського. Хотіла дізнатися, звідки саме ми, П’ятигорці, але так і не змогла дістатися Чернігівського архіву. Колись спілкувалася з одним чоловіком, то він казав, що це прізвище зустрічається у нас у Чернігівській області. Тобто я вважаю, що предки мої з Чернігівщини.

YuliyaGL/Громкор Громада Схід №17(27) 2020