Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
22.05.2021
Немировича-Данченка

Що чекає на відвідувачів меморіального музею-садиби у селі Нескучному неподалік від Великої Новосілки на Донеччині, і чим наразі живе обійстя, де свого часу творили видатні українці Микола Корф та Володимир Немирович-Данченко – у репортажі «ГРОМАДИ Схід» до Дня музеїв. 

Взагалі-то складно назвати цю затишну садибу на березі річки Мокрі Яли сухим словом «музей». Скоріше, вона нагадує острівець творчого і насиченого позаминулого віку, який випадково опинився у буремному ХХ столітті, а потім – у стрімкому та високотехнологічному ХХІ-му. 

Подорож у минуле починається вже біля воріт меморіального музею-садиби Володимира Немировича-Данченка та Миколи Корфа, що є філією Донецького обласного краєзнавчого музею. Вас зустріне розлогий 100-річний каштан та атмосферні алеї, де висаджені кілька видів барбарису, калина, гібіск, деревовидні півонії, декоративна айва, чайна троянда, жасмин та чабрець. До карантину відвідувачів садиби пригощали з дороги духмяним чаєм з чабрецем.

– Коли барон Микола Корф отримав у спадок від матері маєток та почав розбудовувати садибу, він почув, що неподалік Віктор фон Графф вирощує штучний ліс (йдеться про Великоанадольський ліс – прим. ред.), і відправив селян на навчання до відомого лісовода. Коли вони повернулися, то посадили парк, який зараз розташований на 16 гектарах. Так почалася історія лісопарку Нескучного, де колись на різні голоси співали більше 120 видів пташок, – розповідає завідувачка музею Марина Глушко. 

Барон Корф жив у Нескучному до самої смерті у 1883 році, а потім власницею садиби стала старша дочка Катерина, одружена з Немировичем-Данченком. До речі, саме режисер посадив понад сто років тому той розлогий каштан біля будинку. 

Голос видатного режисера наразі лунає з сучасних ґаджетів, які у музеї-садибі сусідують з грамофоном. От де ще можна одночасно побачити прес Гутенберга, виготовлений працівниками музею за інструкцією з підручника Корфа, та 3D-принтер? 

ІМ’Я, ЗАБУТЕ НА РОКИ

Барон Микола Олександрович Корф

Микола Корф походив зі знатного роду баронів Корфів з німецької Вестфалії, який мав великий вплив у тодішній Російській імперії. Достатньо зауважити, що його дядько вчився у ліцеї з Олександром Пушкіним, в цьому ж ліцеї навчався і майбутній вчений-педагог. Народився у Харкові, деякий час разом із батьками жив у родинному маєтку у Нескучному, але юнацькі роки провів у столицях. І раптом 22-річний барон Микола Корф, який служив тоді у Департаменті юстиції, залишає світське середовище і оселяється у сільській садибі – бо вирішив своє подальше життя присвятити народній просвіті. 

Безкорисливо вкладаючи у створення початкових сільських шкіл власні сили і кошти, Корф відкрив їх у Катеринославській губернії понад сорок. Це був новий тип школи з трирічним терміном навчання (її називали — «корфівська тризимка»), де уроки давалися одним вчителем відразу у трьох класах, а діти отримували прикладні знання, які знадобляться їм у житті. Також Корф послідовно відстоював право українських дітей на навчання рідною їм і відтак зрозумілою українською мовою.

Хоча барон часто їздив за кордон, більшість його праць підписані «село Нескучне». Саме сюди, до маєтку, Корфу писали більше 250 кореспондентів з усього світу. А почесний член Женевської Академії наук, Петербурзького педагогічного товариства і Московського університету, великий землевласник Катеринославщини власноруч розробляв графіки занять, навчальні підручники, методичні посібники для вчителів та плани їхніх домівок. У своєму будинку у Нескучному він проводив учительські з’їзди, готував і сертифікував молодих людей до роботи вчителями у сільській школі. 

Відтворений клас трирічної школи

– «Тризимками» школи Корфа називали тому, що навчання проходило у холодну пору року з листопада по березень, коли немає сільськогосподарських робіт. Це було важливо для тогочасних сіл, де діти на полі працювали врівень з дорослими, – каже Марина Глушко. – Всі предмети вів один вчитель, і для віддаленої сільської місцевості це також було актуально, бо знайти викладачів, які б поїхали у глибинку, було доволі складно. Ці навчальні заклади утримувалися за рахунок громади, тож селяни були зацікавлені, аби їхні діти вчилися. Дітям подобалося, бо навчання відбувалося у цікавій формі, школярів навчали не механічно запам’ятовувати тексти з церковних книг, а логічно розмірковувати, домашніх завдань не задавали. Вчителі також були зацікавлені, адже заробітну платню, яка була вищою, ніж у звичайних школах, вони отримували лише після складання їхніми учнями іспиту.

Серед земських діячів Корф був прикладом доброчинності, але ж реакціонери поміж місцевих землевласників і чиновництва періодично влаштовували йому обструкцію за втілення демократичних принципів в освіті. На кілька років він навіть був змушений покинути улюблене Нескучне та емігрувати до Швейцарії. Ця боротьба і невтомна праця не могли не позначитися на здоров’ї. Барон Корф помер у 49 років від «остаточного виснаження життєвих сил», як визначили лікарі. Похований був у Харкові, але у 30-х роках минулого століття кладовище зруйнували і тепер відшукати його могилу неможливо. 

За радянських часів ім’я видатного освітянина лишалося забутим. Лише 1992 року зусиллями місцевого краєзнавця Олександра Бугайова, який старанно збирав експонати по всій країні та за її межами, у Нескучному було відкрито музей. 

НИМ ЗАХОПЛЮВАВСЯ ГОЛІВУД, А ЙОМУ ЛЕГКО ДИХАЛОСЯ У НЕСКУЧНОМУ

Не менш цікава й історія наступного мешканця садиби – знаменитого театрального режисера, одного з засновників МХАТу Володимира Немировича-Данченка. Він, до речі, мав козацькі коріння, за часів Визвольної війни його пращури воювали за свободу України, за що були нагороджені Богданом Хмельницьким маєтками у рідній Стародубщині. Батько Володимира був підполковником Стародубського полку Чернігова, і хоча сам режисер народився на Кавказі, все життя він підкреслював своє українське походження. 

До Нескучного митець потрапив завдяки шлюбу з Катериною Корф. І залишився тут надовго.

– Після смерті барона садиба у Нескучному перейшла у спадок до його молодшої доньки Марії. Але коли молодий режисер разом з дружиною приїхав до маєтку, він просто закохався у ці місця. Казав, що йому тут пишеться і дихається легко. Тож подружжя викупило у Марії садибу, і вона стала для них літньою дачею. Сюди до них приїздили літератори, художники, музиканти, відомі і ще невідомі актори, згадки про це залишилися у наших експозиціях, – описує завідувачка музею. 

Вже за Немировича-Данченка на території садиби 1895 року облаштували трирічну земську школу, побудовану за підтримки Маріупольського повіту як пам’ятник видатному просвітнику. Але зберегти спадок тестя режисерові не вдалося – 1917 року нова влада переконливо «попросила» власників віддати садибу «народу». Тож режисер змушений був покинути дачу і більш ніколи сюди не повертатися. Але до самої смерті він не міг забути Нескучне і всюди возив із собою картину із зображенням своєї садиби.

– Зберігся лист 1920-х років, в якому місцева жителька повідомляла Володимиру Івановичу, що будинок пограбували, знищили всі його рукописи, а також бібліотеку, яку почав збирати ще Микола Корф, і яку успадкували доньки барона. Книги на шести мовах винесли, вирубали сад і навіть влаштували пожежу, яка, на щастя, не завдала будинку великої шкоди, – каже пані Марина. 

Ці тривожні роки режисер з родиною прожили у Голівуді, а його син Михайло під псевдонімом знімався у голлівудських фільмах. За словами завідувачки, відвідувачів чомусь найбільш вражає цей факт – надто вже коротким виявляється ланцюжок між Нескучним та фабрикою світового кіно. 

ПРОЄКТ «ФАНТОМ»: ВІДНОВЛЕННЯ

З початком війни для музею настали не найкращі часи. З 2014 по 2016 роки працівники взагалі не отримували заробітну плату, трималися на ентузіазмі. Втім, наразі тут працюють два наукових співробітники, наглядач, технічний персонал. Також при музеї утворена громадська організація «Музейний підряд», яка намагається реалізувати проєкт з відновлення приміщення земської школи, побудованої 1895 року. 

– Це перша та єдина школа імені барона Корфа, і вона має стати інтерактивним освітньо-музейним центром. З часом будівлю школи пристосували під квартири для вчителів. Одне з приміщень кілька років тому господарі надумали продавати. За підтримки місцевого мецената його передали музею. Ми цьому дуже зраділи, але коли зайшли туди, то жахнулися: таке воно було занедбане, – згадує завідувачка. – Ми прибрали сміття, вставили вікна та двері, відремонтували дах. Зараз усі знають, що у приміщення є господар — музей, тому його не грабують, не розбивають, не розбирають. 

Після реставрації тут планують створити експозицію «Корфівська тризимка». Меблі, експонати та атракції для неї музей вже має. Нещодавно працівники навіть облаштували п’ять локацій тимчасової експозиції у нереставрованому приміщенні. В одній з них відтворили кабінет Миколи Корфа. 

– Уявіть: напівтемрява, бюст на підставці з книг у промені світла, поруч свічка, годинник, рукописи. Ми назвали цей проєкт «Фантом» – на знак того, що ім’я видатного педагога, як і його справа, на довгі роки перетворилися на привид, – пояснює пані Марина. 

Проєкт передбачає орендувати у господарів ще одне приміщення, а згодом відремонтувати всю школу і обладнати її меблями за зразками з минулого. Окрім класу, планується відтворити квартиру вчителя, мистецьку кухню та невеличкий хостел. Фахівці з графічного дизайну вже візуалізували «Фантом» і нещодавно він потрапив до двадцятки у рейтингу проєктів Українського культурного фонду «Культура. Туризм. Регіони». Тож будемо сподіватися, що працівники музею у своєму прагненні зробити минуле сучасним отримають на це необхідні гроші.

Ірина ДІМІТРОВА/Громада Схід №9 (42) 2021