Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
08.12.2019

Вугледар. Підприємство «Ідеал». Виробництво та встановлення вікон протягом останніх років буквально під обстрілами від Авдіївки до Маріуполя. Молодий генеральний директор підприємства Олександр ШЕШИКОВ – про те, як це відбувалося.

Герой цієї розповіді підприємцем, звісно, не народився. Він з цілком звичайної родини., Головне, що успадкував від батьків – працездатність. Батько – будівельник, зводив у Вугледарі шахту «Південнодонбаська». Мама все життя пропрацювала на залізниці. 1998 року Олександр закінчив з відзнакою Донецький технікум промислової автоматики, але за фахом техніка-електронщика жодного дня не працював.

 

ЗРОБИВ ДОБРО – ЗАБУДЬ, ПРИЙНЯВ – ПАМ’ЯТАЙ 

– Я не народився в такій родині, щоб жити на всьому готовому. Пам’ятаю кризи, коли мама, купуючи куряче стегенце, варила суп, потім з нього робила плов або макарони «по-флотськи»… В молодості думалося: ось тобі 20, поряд батьки, є будинок, є безтурботне життя, і де ці 30 років, все ще попереду. А ось вже 40, і велика частина життя прожита. Зараз для мене кожна хвилина життя коштує дорожче, ніж всі попередні 20 років. Нині живу за принципом: зробив добро – забудь, прийняв – пам’ятай.

 

ВЛАСНА СПРАВА

– Перша справа, якою я займався – пасажирські перевезення. А 2006 року я вирішив створити завод з виробництва вікон. Ми з друзями продали автобуси і вклали гроші в новий бізнес. Купили приміщення, обладнання, потім був довгий процес створення колективу. Починали ми з виробництва віконних блоків, склопакети купували, потім все збирали і відправляли споживачеві. За чотири роки, 2010-го, запустили вже своє виробництво склопакетів.

На ринок пробитися було досить складно. На той момент схожі виробництва були у Єнакієвому, у Донецьку дві або три фірми цим займалися. Але нам вдалося зайняти свою нішу. Щоб залучити клієнтів, ми робили упор на якість і оперативність виконання замовлення, а ще передбачали можливість заміни пошкоджених деталей. Самі ж знаєте, які дороги, поки довезеш, може трапитися що завгодно. Великих замовлень у нас було обмаль, отримати їх важко було в ті часи. Тож ми працювали з приватними замовниками. Люди «передавали» нас за допомогою «сарафанного радіо»: одному поставив вікно, потім його сусід телефон попросив, і так далі. Тоді люди не особливо зважали на ціну. Мій менеджер розповідала, як бабусі приїжджали з загорнутими в хусточки грошима, замовляли вікна і говорили, що сенсу немає тримати гроші на чорний день, мовляв, сусідка поставила, і я хочу. Так було, доки в 2008-му не прийшла криза. Тоді вже люди стали обирати: купити їжу або одяг, про вікна і про машини мало хто думав. Життя завжди підкидає нам випробування, ставить підніжки…

До війни ми працювали при повному завантаженні, виробляли тисячу склопакетів на добу, крім вікон, працювали у дві зміни. До нас з Донецька дві бригади фахівців їздили на роботу, ми їх возили мікроавтобусом. Постачали продукцію до Донецька, Макіївки, Дзержинська, і по області було багато замовлень. У нас було 20 пунктів прийому замовлень по області, 10 з них – у Донецьку. Їхня доля мені наразі не відома – довелося все залишити разом з комп’ютерами і обладнанням. Напевно, розграбовані. Але під час військових дій замовлення з Донецька продовжували надходити. Тобто, люди пам’ятали нашу роботу, були нею задоволені.

 

ВІЙНА ТА НЕБЕЗПЕКА

– Як перекрили Донецьк, почалися обстріли, я два місяці був у депресії. Люди не хотіли грати в рулетку, чекати, прилетить до тебе снаряд чи ні, захоплять Вугледар чи ні. Стільки вкладено праці, а тут таке. Коли обстрілювали Мар’їнку, я дружині сказав, щоб збирала валізи і чекала. Була можливість поїхати до товариша у Дзержинську. Всі тоді боялися. 2014 року був великий відтік кваліфікованих кадрів. Цей брак відчувається досі. Я шкодую за тими фахівцями, які у нас працювали. Хтось залишився у Донецьку, багато хто виїхав з країни. Хоча і була робота, і зарплати платилися. 

Бувало, прийдеш на роботу, а 70% працівників не вийшли. Доводилося самому або до верстата ставати, або сідати в машину і замовлення розвозити. В один з таких днів – це був вже 2015 рік, я був в Слов’янську – пролунав телефонний дзвінок. Говорили ламаною українською. Виявилося, мого водія Володимира, який повертався з Донецька, зупинили на Оленівці п’яні захисники «республіки». Затримали через український паспорт, побили, кинули до «ями». Потім ще змусили його рити собі могилу, над головою стріляли – залякували, прострелили ногу. Коли його відпустили і я його до лікарні відвіз, там кажуть: «Викликайте поліцію, у вас – вогнепал». А ми зробити нічого не можемо. Як наша поліція туди поїде, якщо це вже неконтрольована територія? Після цього випадку ми до Донецька вже не їздили. А Володимир досі працює у нас.

З тих випадків, що запам’яталися: виконали замовлення від людей з Донецька, вже готові були їхати на установку, а нам телефонують і кажуть: «Продавайте наші вікна, в нас будинку вже немає».

 

ПРАЦЮЙ. І ДАВАЙ РОБОТУ ІНШИМ

– Треба було виживати якось. Почали шукати замовників серед організацій. А тут зайшли донори до України, почалася робота міжнародних фондів – ПРОООН, Міжнародного Комітету Червоного Хреста, «Карітасу». Ми не гналися за ціною, головним було відновити виробництво, «розгойдатися», так би мовити. І вони нас завантажили роботою, адже обстріли не припинялися, людям були потрібні вікна. Завдяки співпраці з благодійниками вдалося зберегти той невеличкий колектив, що залишився.

Потім ми почали розширювати ринок збуту, запропонували гнучкі умови оплати. А ще допомогла система електронних торгів ProZorro. Коли впровадили ці відкриті торги, геть відійшли «договорняки», ми стали напряму пропонувати свої послуги і отримувати великі об’єкти – школи, дитячі садки. Держава зараз дала можливість середньому бізнесу працювати: перемагай чесно і працюй. І давай роботу іншим.

Зараз намагаємося вийти за межі області, шукаємо замовників в інших областях. За обсягами виробництва вже майже вийшли на 50% довоєнних показників, поступово нарощуємо темпи. Якщо до війни ми виготовляли 4 тисячі квадратних метрів на місяць, то зараз поки півтори тисячі. Трохи розширили асортимент, працюємо над впровадженням нових технологій. Вікна  з білими рамами вже всім набридли, і ми зараз навчилися робити їх різнокольоровими. Подивилися, як в Києві це виглядає, як за кордоном це роблять. Тепер замовник може обрати вікна будь-якого кольору, як колір автомобіля. Рами не ламінуємо, а фарбуємо спеціальною фарбою – цьому, звісно, хлопці вчилися, ми їх на курси відправляли. А ви чули про вікна з підігрівом? Ось цим зараз займаємося. Застосовуємо приховану фурнітуру – це також новинка на цьому ринку.

Свого скла у нас немає. Зараз в Костянтинівці працює один завод, але він виробляє візерункове скло. Був завод у Лисичанську, він припинив роботу через попадання снаряду і його запустити дуже складно. Скло до України  імпортують з Білорусі, Рязані та Європи. Ми ні з Білоруссю, ні з Росією не працюємо, а купуємо у трейдерів на території нашої країни. Найбільший завод в Україні з виробництва скла називається Glas Troesch, він зі швейцарським корінням, імпортує з Європи, ми з ним працюємо. Ще з компанією «Схід-скло», беремо у них і листове скло, і енергоощадне, з різними коефіцієнтами теплопровідності. Щодо комплектуючих працюємо із заводом у Броварах, там виробляють турецький профіль – надійний і якісний. Фурнітуру теж обрали для себе оптимальну за ціною і якістю німецького виробництва. Всі заводи в Україні. 

 

НАШ КОЛЕКТИВ – ЦЕ ВУЛИК, ДЕ ТРУТНІВ НЕМАЄ 

– Будь-який бізнес – це живий організм, бувають злети і падіння, завжди є ризик прогоріти. Гроші потрібно не тільки заробити, а й вміти їх зберегти та примножити. Досягнувши чогось, не можна сидіти на місці, як рибка в банці, потрібно розвиватися, придумувати щось нове. 

Пропрацювавши рік в «економ сегменті», ми прийшли до висновку, що вигідніше, якщо наша продукція буде дорожчою, але якіснішою. Люди зараз змінюють дешеве на якісне. І обирають нас, а це багато про що говорить.

Ми вважаємо за краще працювати безпосередньо із замовником, навіть екскурсії заводом проводимо, щоб людина бачила, з чого будуть зроблені вікна для неї. Працюємо сумлінно, немає вже тих, хто хотів щось «відщипнути», отримати нечесну вигоду.

Ті, хто пройшов з нами весь шлях від створення, через кризи та війну, стали вже однією сім’єю. Зараз у нас працює 30 людей, в кожному з них я впевнений. Здебільшого це жителі Вугледара, але є й переселенці. Наші фахівці отримують гідну зарплату, особливо ті, хто все вміє робити і багато працює. 

Якщо прийдуть нові люди, ми і їм знайдемо роботу, головне, щоб було бажання. Наш колектив – це вулик, де всі працюють. Відсидітися не вдасться.

Олена Світла/ГРОМАДА Схід №7, 2019