Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
04.05.2021
У матеріалі використані фото, надані Миколою Ломакою та Миколою Скурідіним

Багато дослідників вважають, що історія індустріального Донбасу розпочалася з міста Лисичанська на Луганщині, адже саме тут 1795 року було закладено першу шахту вугільного басейну. Гроші у будівництво перших підприємств у Лисичанську, Костянтинівці та інших містах Сходу щедро вкладали європейці, зокрема – бельгійські промисловці.

Коли поблизу покритої лісом та багатою на лисиць балки осіли люди, вони дали поселенню назву Лисичий Байрак (зустрічається і інша назва — Лисича Балка). Автор першої краєзнавчої книги про Лисичанськ «Біля колиски Донбасу» Микита Лопатін стверджує, що з 1710 року на цій території жили запорізькі козаки. 

Згодом тут розташовувалися царські військові, а також була заснована німецька колонія Мессарош. Селяни до скасування кріпосного права мали обслуговувати господ та працювати на заводах, яких з’являлося дедалі більше. 

У радянську добу Лисичанськ зайшов вже як великий індустріальний центр. Проте початок промислового розквіту тут, як і на Донеччині, відбувся на багато десятиліть раніше. Його зумовили вливання інвестицій з Європи – Бельгії, Франції, Англії, Німеччини. Прогресивних європейців, які мали вільний капітал, наш край приваблював величезними природними багатствами, дешевою робочою силою та преференціями, що надавалися царським урядом. Тож розвиток Лисичанська відбувся завдяки… бельгійському хіміку.

ЕРНЕСТ СОЛЬВЕ – ХТО ВІН?

Багато років нам розповідали, що капіталісти, які засновували підприємства на сході та півдні тодішньої Російської імперії, були авантюристами та шукачами легкої наживи. Заради надприбутків вони експлуатували місцевих робітників, не переймаючись щодо їхнього здоров’я та комфорту. Проте навіть коротке знайомство з біографією Ернеста Сольве спростовує таке примітивне та дещо глузливе ставлення до європейських інвесторів Сходу. 

Ернест Сольве

На час підписання концесії щодо створення содового заводу у Лисичанську Сольве вже заробив чималі статки і був власником понад 30 замків та двох найбільших бельгійських банків – адже його концерн тримав під контролем усе світове виробництво соди. 

І був він не лише промисловцем, а ще й науковцем та меценатом. За 60 років своєї діяльності Сольве самотужки винайшов революційний метод промислового отримання соди, здобув міжнародне визнання, побудував десятки ефективних підприємств, став монополістом на світовому содовому ринку та профінансував створення визначних наукових установ, у тому числі – Міжнародного інституту фізики і хімії. А на перший науковий Сольвеївський конгрес на його запрошення з’їхалися Марія Склодовська-Кюрі, Альберт Ейнштейн, Анрі Пуанкаре та ще вісім (!) нобелівських лауреатів.

Саме цей успішний та ушанований світом чоловік стояв за будівництвом содового заводу у Лисичанську. Сюди він вклав не лише свої гроші, а й своє бачення організації праці та стандартів життя.

ЯК У ЄВРОПІ

– Навіщо службовцю заводу стільки кімнат загальною площею близько 120 квадратних метрів? – дивується науковий співробітник та екскурсовод Лисичанського міського краєзнавчого музею, головний архітектор Лисичанська з 1987 по 2016 роки Микола Ломако.

А навіщо європейці взагалі відтворювали на сході все, що мали у себе вдома: лікарні, книгарні, оркестри, спортивні змагання, навіть рослинну культуру (ми вже якось писали про те, що акацію на Донеччину завезли французи – ред.)? 

Завод «Донсода» (дореволюційне фото)

Отже, завод і все, що з ним пов’язано… А пов’язано багато, бо виробництво вимагало нової інфраструктури, і її будували. Незабаром після того, як 1892 року запрацював Донецький содовий завод (таку назву він отримав), поруч з ним з’явилася залізнична станція і перша канатна дорога для доставки крейди з кар’єру. До речі, місце для заводу у селищі Верхньому було вибране вкрай вдало – на березі Дінця під крейдяною горою. Поблизу – сировина і паливо: багаті поклади вугілля у Лисичанську і соляні копальні Бахмута. До родовища солі Карфаген, що поблизу Бахмута, проклали трубопровід з багатьма насосними станціями підкачки на електродвигунах. По одній трубі качали воду з Дінця до родовища, по іншій, у зворотному напрямку – соляний розчин.

Будинок директора заводу «Донсода»

Створена біля заводу колонія містила не лише будинки для працівників та керівників «Донсоди» (300 квартир для сімейних і три казарми для самотніх). Також побудували двокласне міністерське училище, лікарню на 40 ліжко-місць, готель, адміністративну будівлю тощо. Була також їдальня для робітників, тут влаштовувалися спектаклі, взимку грав духовий оркестр з робочих. Влітку оркестр тричі на тиждень виступав у заводському парку. Школа мала свій кінозал.

Наразі будівлі «Бельгійського кварталу», зведені на замовлення бельгійців українськими будівельниками, виглядають наче засланці з якогось іншого світу. Частина з них не дожила до нашого часу: деякі зруйновано зсувами, деякі – пожежами чи недбалістю господарів. Але ті, що вціліли, і зараз залишаються досить міцними та вражають своєю нетривіальною красою. 

– Особняк зведено в архітектурному стилі модерн, який тоді ще тільки почав зароджуватися в європейській культурі, – розповідає Микола Ломако про двоповерхову споруду 1891 року, колишній будинок директора содового заводу. – У цокольному поверсі – підвал, є горищне приміщення. Побудова симетрична, посередині виступає п’ятигранний еркер з балконом на другому поверсі. Дах шатровий, фундамент – з блоків пісковика, стіни – з червоної керамічної цегли. 

За радянських часів особняк використовувався як дитячий сад «Незабудка», тож до нього прибудували господарські споруди. З 2001 року тут знаходиться поліклініка туберкульозного диспансеру.

Наразі частина «Бельгійського кварталу» – дев’ять двоповерхових будинків – розташована по вулиці Енергетиків. В деяких досі живуть люди, які перебудовують житло під свої потреби. 

Валентина Карапуз мешкає тут з 1981 року: 

– Наскільки мені відомо, ці будинки були здані в експлуатацію 1910 року. Кожен розрахований на чотири хазяїна, в кожної з чотирьох квартир – окремий вхід. До квартир на першому поверсі вхід із двору. З вулиці – вхід на другий поверх, там дворівневі квартири. Були раніше в кожного дерев’яні балкони, а зараз їх переважно самі мешканці перебудували на кухні, аби пристосувати для житла третю невеличку кімнатку, яка до цього була кухнею. Окрім цієї кімнатки, у кожній квартирі є просторі зал і спальня, по 17-19 квадратних метрів. Висота стелі – 3,10 метрів. Загальна площа квартир на першому поверсі – 56 квадратних метрів, а на другому – всі 80. Під кожною квартирою ще є підвальне приміщення площею з пів квартири. У користуванні мешканців другого поверху – горища із входом прямо з квартири. Стіни дуже товсті, метрові, цегляні. Взимку тут тепло, влітку – прохолодно. Раніше в будинку була тільки вода, згодом з’явилося і газопостачання.

Роздивляючись план підвалу, Микола Ломако зазначає, що, скоріше за все, будинки були розділені на чотирьох власників вже після 1917 року, а до того вони складалися з двох величезних квартир. 

«БЕЛЬГІЙСЬКИЙ КВАРТАЛ» ТА «МІЦНІ ГОСПОДАРНИКИ»

Ці квартири через велику площу зараз утримувати дорого. Тож коштують вони не більше 4 000 доларів, каже Валентина Миколаївна. Раніше люди дуже цікавилися цим житлом, приходили, пропонували обмін, а тепер з тридцяти шести квартир дев’ять – порожні, закриті. Ніхто там не живе, і купляти це житло не хочуть. 

Занедбана лікарня

 

– За сорок років, що ми тут живемо, ці будинки жодного разу не реставрувалися. Місто збереженням архітектурного обличчя не переймається. Квартири самі по собі гарні, шкода, що місце зараз для них невдале.

Чотириквартирний будинок на вулиці Енергетиків

У «Бельгійському кварталі» залишилися старожили або такі, хто отримав це житло у спадок. Роботи у районі нема, лікарню закрили. Залишилися тільки школа, будинок культури, магазини та невеликий риночок. І вид на завод, який розвалюється з початку 2010-х. І згадки про нього.

Бельгійська лікарня до революції…
…і зараз

Краєзнавець Михайло Костянтинов працював на «Донсоді» з 1974 року. Люди про історію заводу знали, бо переважно працювали трудовими династіями від діда-прадіда. Та й стан заводу був такий, що нагадував про минуле щодня:

– Працював слюсарем-ремонтником ще в старих цехах кальцинації дореволюційної побудови. Вапняні печі ще царських часів працювали аж до закриття заводу. Стан їх був жахливий. Неначе в печерах, сталактити і сталагміти бруду висіли і стирчали. Коли траплялися сильні пориви старого обладнання, у повітрі стояв туман від аміаку. Ми вилазили на дах із вікон, із усіх щілин, і сиділи там, доки не перекриють цей газ, аби в цеху було чим дихати. Хоча ремонт старого обладнання відбувався щороку, на умови праці людей це суттєво не впливало. У цеху стояли металеві колони, склепані заклепками ще в ті часи, коли зварювання не існувало… 

Пільг за таке шкідливе виробництво працівники заводу не отримували, хіба що на пенсію йшли з 50 років. Навіть зарплатня була нижче, ніж на інших заводах. Щоправда, давали профспілкові путівки до будинків відпочинку чи оздоровчих таборів для дітей.

– Був шикарний заводський парк з 1930-го до 1963-го, із довгими алеями, літньою сценою, павільйонами для гри в шахи. Купа атракціонів, стадіон, човнова станція, профілакторій – зараз вже й сліду від всього цього немає. Завод закрили 2009 року. Нам навіть не давали вихідних виплат – відправили на пенсію, та й усе.

З початком незалежності України підприємство було приватизовано та пережило чотирьох власників. 2011 року господарський суд Луганської області визнав завод банкрутом, почався його демонтаж.

Як бачимо, у занепаду лисичанської промисловості багато «батьків». У різні роки люди потроху втрачали те, що було створено для них бельгійцями. За гіркою іронією долі «колиска Донбасу», як називають Лисичанськ, втратила усі підприємства, які працювали за царських та радянських часів, саме під час правління «своїх» – донецьких «міцних господарників».

Великий бізнес з міста пішов, а середній не зайшов. Може, вчасно не встиг, а може, не дали. Тому і можливостей для реставрації історичних будинків (це могло бути цікавим саме представникам буржуазного «середнього класу») взяти нема де. Як і робочих місць для лисичан, до речі. 

ДАЛІ БУДЕ?

Втім, надія на відновлення міста ще жевріє. Два роки тому комплекс бельгійських споруд Лисичанська потрапив до п’ятірки номінантів конкурсу, який щорічно проводять за підтримки фонду короля Бельгії. З цього приводу на Луганщину прибув Посол Бельгії в Україні Люк Якобс і на зустрічі з керівництвом міста обговорив збереження бельгійської спадщини. Свою допомогу пообіцяла і заступниця голови Представництва Європейського Союзу в Україні Анніка Вайденманн. Нині обговорюються варіанти реставрації історичної лікарні у Лисичанську та пошук інвесторів.

Можливо, за умови реставрації бельгійських споруд Лисичанськ отримає друге життя як непересічний туристичний осередок? Саме так вважає молодий активіст з Сєвєродонецька Левон Азізян. На його думку, несправедливо, що Луганщину сприймають лише як індустріальну локацію. Насправді ж регіон має свої унікальні пам’ятки історії, архітектури, природи та культури, якими можна пишатися і відкривати їх усьому світові. Це той потенціал, який наразі майже не використовується.

– Шахти рано чи пізно припинять роботу, тисячі людей залишаться без заробітку, а шахтарські селища стануть депресивними. Тому саме час шукати нові напрямки для розвитку регіону, — говорить Левон. — Туризм — найбільш недооцінена і перспективна галузь для Луганщини і, зокрема – Лисичанська з його архітектурними цікавинками.

Активіст вважає, що покинуті промислові об’єкти могли б стати магнітами для поціновувачів урбаністики. Навіть сліди бойових дій на території регіону можна використати собі на користь – через розвиток так званого мілітарі-туризму, який є досить популярним у світі. Як аварія у Чорнобилі стала каталізатором інтересу з боку туристів до чорнобильської трагедії, так само Донбас наразі притягує екстремалів, охочих сплачувати гроші за те, щоб на власні очі подивитися, що тут відбувається.

– Є дуже цікаві місця, які відрізняються від загальної спадщини, залишеної від індустріалізованих міст Донбасу. Один з прикладів — бельгійська архітектура Лисичанська. Ці будиночки розташовані дуже компактно, на одній вулиці. Там відчуваєш себе, наче в Європі. Мрію, щоб ця вуличка стала пішохідною, як Дерибасівська в Одесі, де люди могли б прогулюватися, купувати сувеніри…

Наразі у Лисичанську працюють п’ять музеїв, один з яких — унікальний музей гірничої справи, створений на базі колишньої штейгерської школи, де навчали шахтарів. Тобто, є від чого стартувати. Проте зусиль лише таких ентузіастів, як Леван, замало. Потрібна щонайменше інфраструктура для туристів, але для її створення мають бути не лише гроші. Має бути, як то кажуть, політична воля. Чи є вона у нинішнього керівництва області?

Юлія ЧЕБРЕЦЬ/Громада Схід №8(41) 2021