Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
08.09.2020

Про цілющі властивості бджолиного меду знає кожна людина. У його складі понад 300 корисних речовин, а ще він потужний імуномодулятор. Деякі вчені навіть вважають його більш дієвим за антибіотики, а косметологи – невичерпним джерелом краси та здоров’я. Бджолярам зазвичай заздрять: працюють на свіжому повітрі, спостерігають за цікавим життям медоносів, мають попит на свою продукцію впродовж всього року. А от як займатися бджільництвом у прифронтовому селі? З’ясовуємо це у Павлополі, де утримує медове господарство та будує плани на майбутнє пенсіонер Микола ЗАВАЛЄЙ.

Про мешканців свого бджолиного царства пан Микола може розповідати годинами. Адже вони так само, як і люди, живуть та працюють сім’ями, і при цьому кожна з сімей не схожа на сусідню – має свої звички, вдачу та здібності.

– От дивіться: в мене тут вуликів небагато, всього 12, але ж в деяких бджоли відносно тихо себе поводять, зосереджено працюють, в інших голосно дзинчать. Одні сім’ї невеличкі, а меду дають багато, інші ж більші від сусідів, а користі з них не дуже. З одного вулика я можу взяти 25 літрів меду, а з іншого і чотирьох не виходить. Здавалося б, бджоли всі однакові, сімейний устрій однаковий, чіткий розподіл обов’язків, злагоджена робота, але кожна сім’я – наче інша планета. 

У кожному вулику є свої охоронці і няньки, годувальниці та прибиральниці, робочі та трутні, навіть водоноси є. Це переважно старенькі бджілки, які вже не можуть літати на далекі відстані збирати пилок і нектар. Буває так, що усередині вулика утворюється нова сім’я, тоді стара матка разом зі своїми бджолами відлітає шукати новий вулик, даючи змогу молодим будувати своє життя. Ну все, як у людей. 

Перший вулик – перша любов

Микола Єгорович народився і дотепер мешкає у Павлополі, але його робота завжди була пов’язана з Маріуполем. Каже, що всю трудову книжку нема сенсу переказувати – життя було довгим. Працював і головним механіком у ремонтному управлінні, і у райкомі партії, і керівником виробничо-технічного відділу на комбінаті «Азовсталь», звідки, до речі, і пішов на пенсію. А ще викладав у школі уроки праці. Саме ця робота подарувала і перший вулик, і першу любов до бджіл, що триває вже понад 30 років.

– Мої добрі знайомі бджолярі попросили зібрати вулики. Я їм зробив, що просили, а потім як винагороду замість меду отримав… ті ж вулики. Думав віддати своєму дядькові – він вчений-бджоляр, усе життя тримав пасіку – і на тому все. А вийшло інакше. Дядько взяв один вулик, поселив туди бджолину сім’ю (того року бджоли роїлися дуже сильно), і повернув мені: «Ось твоя сім’я – забирай». На той час у мене були вже певні уявлення про догляд за бджолами – розмови пасічників відкладалися у пам’яті тож я й відповів: «Ні, з однією сім’єю не починають!». І далі у мене з’явилася своя міні-пасіка – аж в два вулики! Друга сім’я сама тут оселилася – бджолиний рій прилетів у повному складі! Спеціалісти з сусідньої пасіки допомогли посилити ці бджолині сім’ї, так все і почалося. Було це 1987-го: мені 36 років, працюю у школі, відпустка велика, часу багато. От і рахуйте, який у мене досвід у цій справі (сміється).

Бджоли-відчайдухи

З того часу розведення бджіл стало для пана Миколи захоплюючим випробуванням. Були часи, коли вуликів він тримав більше, ніж зараз, і пасіка працювала, наче годинник. Були часи, коли бджоли були, а меду не було. А був рік, коли він втратив усіх бджіл. Сталося це під час одного з обстрілів, від яких село потерпало кілька років.

 – Павлополю тоді дуже сильно дісталося. Хата в мене досі посічена, бо снаряди літали над головою, один розірвався у п’яти метрах, другий впав на городі. Було це восени, доволі холодно було. Бджілки повилазили з льотків, це такий отвір у вулику, і всі як одна стали на захист свого помешкання. Снаряди лягають майже за хатою, а вони з місця не рухаються, тримають оборону. Так і загинули всі, від морозу. Я тоді думав вже до кінця війни нічого не заводити, а тут, дивлюся, весною дві сім’ї знову прилетіли, оселилися у порожніх вуликах…

Налагодити справи допомогли вивчення спеціальної літератури, постійна селекція та експерименти з різними матеріалами та конструкціями вуликів. Пенсіонер купував маток і в Карпатах, і в Сумах, і у Львові, але дійшов висновку, що місцеві бджоли – найкращі. Вони більш адаптовані до нашого клімату, меду дають більше. Та ще й сміливі, як виявилося.

Утримання пасіки – справа не з дешевих. З розвитком господарства Миколі Завалєю та декільком його сусідам допомогла канадська гуманітарна організація, яка привезла до села вулики.

– Безліч благодійних організацій зробили багато добрих справ для наших селян, – каже пан Микола. – Пособили з теплицями, також люди отримали маленькі культиватори для обробки землі. Курей та гусей видавали для вирощування, ще й корм та поїлки для них. Допомагали у розвитку тваринництва. 

Бджолина терапія

Наразі господар має намір розвивати бджолотерапію. Серед його пасіки вже є дивна конструкція – наче велика шафа, стоїть вона на чотирьох вуликах одразу. Бджоляр каже, що змайстрував її спочатку, аби самому лікуватися. А потім друзі почали приїздити та своїх родичів привозити. 

– Я давно читав про лікувальні здібності бджіл і дуже зацікавився. Але, щоб була користь, розводити бджіл треба в екологічно чистих умовах. Тож 2007 року я припинив використовувати будь-яку хімію, яка зазвичай застосовується. Потім побудував лежанку для лікування у цій шафі, вона в мене з 2013 року. Вперше колежанка з роботи привезла майже на руках свого 80-річного батька, і після декількох сеансів він самотужки почав ходити, ще й пританцьовував. Було таке, що навіть запеклі скептики тут полежали декілька хвилин, а потім медкомісія зазначала дивне покращення їхнього стану здоров’я.

Усередині цієї конструкції відчуваєш запах меду, прополісу, літа та духмяних трав, чуєш, як під тобою зосереджено гудять бджоли – і це, як не дивно, заспокоює. Може, саме цей спокій, якого нам так бракує у житті, і робить дива? 

Відкладені мрії

Колись Микола Єгорович збирався зайнятися зеленим туризмом: побудувати на своєму подвір’ї гостьові будиночки, щоб люди, яким у місті бракує тиші та колориту сільського життя, могли провести відпустку саме в Павлополі. Плани зруйнувала війна. 

Донька пасічника Людмила каже, що для відпочинку місцевість тут дуже прийнятна: «По-перше, це азовський степ, зі всіма своїми ендеміками – багато рослин, диких тварин та птахів. У водосховищі неподалік завжди вирощували цінні сорти риби, тож на вудку можна щось цікаве спіймати, тут чисті пляжі і смачне повітря. По-друге, у цього краю багата історія, є що подивитися. Тут гарно і затишно. Принаймні, було до війни».

І нехай поки що не все гаразд у селі, адже війна триває – і пошти у Павлополі немає, і з медициною проблеми, і магазинів не вистачає, і полями небезпечно ходити, бо багато землі заміновано. Проте мрії ніхто не відміняв. Тож Микола Завалєй будує плани на майбутнє, продовжує розвивати свою бджолину справу, готується приймати гостей на відпочинок та лікування і чекає на мир. Каже, його тут всім бракує.

Ірина ГОРБАСЬОВА/Громада Схід 16(25) 2020