Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
23.05.2020

Кирило ДОЛІМБАЄВ успішна людина. Корінний маріуполець, народився в родині без шалених статків і крутих посад, всього досягав наполегливою працею. За професією банкір, розпочинав молодшим спеціалістом, зараз – заступник директора регіонального управління. Кирило живе у своїй країні і почувається в ній впевнено, бо багато чого для неї робить. Легко і якось по-східному граціозно робить  – із таким же задоволенням, з яким виховує сина чи експериментує на кухні (його рецепт хачапурі по-аджарськи ми якось публікували). Чому йому замало жити своїм успішним життям та обов’язково треба ще комусь допомагати?

Кирило у волонтерському русі з 2014 року. Як багато хто з маріупольських волонтерів, почав допомагати українській армії, що на той час не була готова до збройного захисту своєї землі. Каже, що навесні 2014-го швидко зрозумів, яку «народну республіку» збираються будувати, коли побачив, як грабували місто, як захопили будівлю міської ради…– Кожен може все, якщо захоче. І допомагати теж кожен може. Якщо в тебе немає грошей – прийди та віддай трохи свого часу та сил на добру справу. От храм будують – прийди бетон мішати. Все залежить від людини – якщо людина хоче, вона робить. Перша «волонтерка» – це була одна єдина кевларова каска, яку ми купили з моїми колегами, я передав її нашим армійцям. Ну, а далі вже були і ліки, і їжа, і одяг для армії. 

– Пройшло шість років. Кирило Долімбаєв став людиною, відомою в волонтерських колах тим, що охоче включається в абсолютно різні ініціативи, якщо вони несуть користь людям та країні. Ось два місяці тому почав допомагати благодійній їдальні при храмі Петра Могили Православної церкви України: Якось у соцмережах побачив дописи священика цього храму про те, що вони безоплатно годують нужденних. Спочатку відправляв гроші, але швидко зрозумів, що можу зробити більше, бо мене багато хто читає у соціальних мережах, і я можу заохотити інших людей до благодійності. 

Кирило не є  вірянином православної церкви взагалі і цього храму зокрема. Для нього було дуже важливим, аби ця допомога була безумовною – без релігійного контексту та без особистого піару тих, хто допомагає.

– Отець Роман просто годує людей без будь-якої рітуалістики чи піару, тому я допомагаю. Якби я побачив, що людям намагаються вкласти в голову якусь пропаганду релігії або конкретної людини, я би не став цього робити. Останнім часом люди стали долучатися до допомоги благодійній їдальні активніше. Гроші передають та надсилають, продукти привозять. Моя задача купити і привезти продукти. А там вже при храмі є кухня, де працюють три жінки на волонтерських засадах. Щодня вони готують благодійний обід десь на 150-200 осіб – стільки приблизно людей приходять зазвичай за їжею. Зараз карантин, і до приміщення їдальні люди не заходять. Їжу, розкладену в одноразовий посуд, роздають у дворі храму. Вся родина отця Романа працює в цій благодійній їдальні: сестра, мати та батько, священник отець Уар, та навіть друг дитинства.

З початком епідемії додалась допомога лікарям. Кирило каже, що чомусь люди більше схильні допомагати грошима на продукти нужденним, аніж на засоби захисту медикам, які борються з новим вірусом.  

– В мене лише близько 10 постійних «донорів», що фінансово підтримують ініціативу з забезпечення лікарів захисними екранами, костюмами та масками. Можливо, люди не вірять в те, що можуть заразитися, тому й неохоче дають гроші на медицину.

Ще одна волонтерська робота – у проєкті благодійного фонду «Карітас Маріуполь», де допомагають соціалізуватися дітям з кризових родин та інтернатів. В житті Кирило захоплюється кулінарією, готує страви різних країн світу та експериментує зі знайомими продуктами – так розкриває свій творчий потенціал. Саме кулінарні експерименти Кирило вже котрий рік пропонує підліткам, які змушені жити без батьківського тепла.

– Насправді, головною метою не є навчити дітей готувати, хоча й це теж. А важливіше дати їм змогу контактувати з людьми поза дитячим будинком, аби вони звикали до суспільства, до більш широкого кола спілкування. Діти мають бачити, що в навколишньому світі є порядні адекватні люди, з яких варто брати приклад і які завжди допоможуть.

Всі ці активності, звісно, забирають час та гроші, які могли б бути витрачені на родину. Але Кирило вважає, що все,  що він робить для інших – він робить для себе та свого сина, щоб той жив у кращій країні. 

– Мене надихає те, що я роблю. І, крім власне волонтерської роботи, моя мета – заохотити інших, показати, що це необхідно робити, щоб їм теж стало цікаво. Якби при храмі було б десять таких, як я, то ми б забезпечили нужденних їжею на десять років наперед. От, наприклад, в мене є знайомий, який завжди був дуже далекий від волонтерства. А коли він побачив, що я допомагаю годувати людей, почув від мене, як я це роблю – то долучився і зараз дуже активно допомагає та каже, що це взагалі обов’язок кожного.

Є такі, що кажуть: «Ви годуєте дармоїдів. Нехай працювати йдуть». В обличчя мені цього ніхто не каже, а у фейсбуці пишуть. У фейсбуці можна все писати, коли тобі в очі людині дивитися не треба. Це звичайна реакція людей, які самі не хочуть нічого робити, але вважають, що інші роблять все не так. Таких небагато, але вони є – люди, які хочуть самореалізуватися за рахунок повчань. Я звик до цього і навіть не витрачаю сил та часу на таких. Я роблю свою справу.

Не знаю, чи побачили ви – з війною у життя людей увійшло екстремальне насильство, але раптом своїми позиціями поступилася хижість, раніше притаманна майже всім чоловікам. Все більше з’являється «не таких» – активніших за інших, добріших, відповідальніших, для яких країна – не ресурс для годування, а поле для докладання зусиль. І мужність для них – аж ніяк не алкостійкість чи подовження чоловічого «его» крутим авто або зброєю у руці. Нова справжня мужність – це емпатія, творення та жертовність. 

Наприкінці розмови уУспішна людина, життєлюб і волонтер Кирило Долімбаєв каже, що ніколи не настануть часи, коли зникне потреба у щиросердих людях, готових прийти на допомогу. Тому для нього завжди знайдеться робота, за яку не платять, але яка робить світ кращим.

Ірина ПЕРКОВА/Громада  Схід №9(18) 2020