Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
09.08.2020

Коли «ГРОМАДА Схід» написала про європейську індустріалізацію Сходу України, яка припадає на кінець ХІХ століття, публікація розійшлася із коментарями, що колишнє Дике Поле зробили промисловим виключно іноземці: бельгійці, британці, французи, німці. Але заради історичної справедливості не варто принижувати роль місцевих підприємців у процесі, який насправді був дуже конкурентним.

ДОВІДКА: Місто Алчевськ Луганської області названо на честь Олексія Кириловича Алчевського (1835–1901) – ​українського купця, банкіра, промисловця, громадського діяча, мецената. Онук чумака і син торгівця бакалійними товарами з Сум, він на позичені гроші розпочав свою діяльність з маленького чайного магазину в Харкові. А згодом просунувся далеко на Схід і став одним з найдієвіших та найбагатших українців свого часу – тільки його акціонерний капітал оцінювали у 18 мільйонів рублів. Апофеозом його трудів стало заснування 1895 року Донецько-Юр’ївського металургійного товариства і будівництво заводів, які досі працюють (у тому числі Алчевський меткомбінат і ММК імені Ілліча у Маріуполі).

Табличка на копії пам’ятника О.Алчевському, встановленого у Алчевську, подарованій Харкову 2004 року

Нагадаємо, що з 1885-го до 1900 року виробництво заліза і сталі в Україні, що була тоді частиною Російської імперії, зросло більше ніж у 25 разів. І підприємства Алчевського відігравали в цьому неабияку роль – за виробництвом металу вони обігнали навіть найкращу базу на Уралі. 

 

ФІНАНСИСТ

Численні перешкоди, які Алчевський долав на шляху до створення своєї фінансової і промислової імперії, лише підкреслюють його талант. На початку діяльності він опинився в ситуації, яка відома кожному сучасному українському підприємцю – відсутність коштів для розвитку. Тоді не було незалежних фінансових інститутів, кредитних спілок та банків. Це відкривало можливість для поживи спекулянтам, які давали позики під грабіжницькі 15-20% річних, вимагаючи під заклад нерухомість, землю, виробничі потужності. 

Попри відсутність вищої університетської освіти та власних великих коштів, Олексій Алчевський переконав багатьох підприємців підтримати його і створив 1866 року першу в Україні кредитну установу – товариство, а за два роки – акціонерний банк. Першим у Російській імперії він заснував також приватний іпотечний Земельний банк, що постав 1871 року та підтримав землевласників, які після скасування кріпацтва втратили робочу силу і перебували у глибокій кризі та боргах. Ставка кредиту у банку Алчевського становила 7,5% і була на той час безпрецедентно низькою.

Сам банкір не гаяв часу та скуповував землі Слов’яносербського, Бахмутського повітів та Війська Донського (сучасна територія Луганської та Донецької областей). Він не збирався стати аграрієм, а прогнозував створення важкої промисловості та мережі залізниць – аби подолати технологічну відсталість тодішньої імперії. 

Слід розуміти, що на той час іноземний капітал, запрошений займатися створенням промисловості на теренах Донбасу, користувався протекцією російського уряду, який фінансово стимулював окремі види промисловості та виробництва, наприклад – рейок для залізниці. 

Економічна логіка Олексія Алчевського була принципово відмінною. Він вважав протиприродним субсидування з державних коштів іноземного виробництва та видобутку ресурсів і був публічним противником такого протекціонізму в економіці. 

 

ТИТАН

Промисловцем Алчевський став, коли вклав гроші у розвідку та видобуток кам’яного вугілля на своїх землях. Починаючи з мізерних обсягів видобутку у 11 тисяч тон вугілля, він спромігся створити акціонерне «Олексіївське Гірничопромислове Товариство» (1879), яке за 10 років видобувало вже 10 мільйонів тонн вугілля та коксу.

Це товариство об’єднувало виключно місцевих акціонерів, без залучення іноземного капіталу, який шукав надприбутків та намагався монополізувати у своїх руках видобуток корисних копалин на Донбасі. Саме цим намаганням і став на заваді Олексій Алчевський. Він категорично відмовився продавати акції «Олексіївського Гірничопромислового Товариства» представникам бельгійських компаній. Попри те, що ця операція принесла б йому 20 мільйонів рублів, пропозиція була ним відкинута. 

Донецько-Юр’ївський завод. Листівка 1913 року

На початку 1890-х років Алчевський особисто засновує Донецько-Юріївський металургійний завод, який стає власністю «Донецького Юріївського акціонерного Товариства». Акціонером знов виступив виключно місцевий капітал. Водночас Алчевський створює компанію за участю іноземного капіталу – акціонерне товариство «Провіданс» в Маріуполі. Він небезпідставно вважав, що Маріуполь – за рахунок наявності власного порту та відносно недорогого транспортування продукції морем – стане одним з лідерів світового експорту металу.

Масштаб діяльності Олексія Алчевського, його компетентність та порядність примушували рахуватися з ним не тільки конкурентів. Він був постійним учасником урядових нарад, на яких вирішувалася доля гірничодобувної та металургійної промисловості. Однак 1899 року, попри весь авторитет Алчевського, уряд відмовився визнати факт наближення економічної кризи і опирався пропозиції українського промисловця відкрити ринок металургійної продукції та продавати надлишок за кордон. Натомість у Петербурзі наполягали на «ручному» обмеженні виробництва та встановленні фіксованих цін. 

Алчевський прекрасно розумів, що ці стабілізаційні заходи є архаїчними та призведуть лише до поглиблення кризи. Так і відбулося – незабаром акції компаній гірничої та металургійної промисловості стали просто папірцями. 

 

СТОЇК

Економічна криза застала будівництво Донецько-Юріївського заводу в самому розпалі, тому Олексій Алчевський мусив відчайдушно шукати можливості закінчити його та розпочати довгоочікуване виробництво. Він звернувся до уряду з проханням надати йому частину державного замовлення, що було звичайною практикою серед приватних підприємців того часу. Йому було відмовлено – так само і коли він попросив дозволу на другий випуск боргових облігацій «Донецького Юріївського акціонерного Товариства»,аби залучити приватні кошти. 

Нагадаємо, що Алчевський був заможною людиною і мав ті 15 мільйонів рублів, що складали заборгованість на момент його смерті. Однак відповідальність перед десятками тисяч акціонерів «Донецького Юріївського акціонерного Товариства», які були місцевими підприємцями, виявилася фатальною.

Офіційна версія смерті Алчевського 7 травня 1901 року – він кинувся під поїзд у Петербурзі, коли отримав чергову відмову від міністра фінансів Вітте. Але є і версія про замовне вбивство, яка підтримується наявністю прямих вигодонабувачів. Відразу після смерті Алчевського його Харківський Торговий банк було оголошено банкрутом і закрито, промислові підприємства стали власністю держави, а Земельний банк був переданий російським бізнесменам братам Рябушинським – їм Вітте надав і кредити, і держзамовлення. Тож московські рейдери після кризи напрочуд казково розбагатіли. 

Тут можна говорити про конспірологію, а можна – про те, що Олексій Кирилович похований не за огорожею цвинтаря, де місце для самогубць, а з повним дотриманням православного ритуалу. 

Так чи інакше, Алчевського вбила російська корупція. А потім на його підприємства нові володарі почали масово завозити робочих з Уралу. І надалі цей процес успішно продовжила радянська влада.

 

«Й СВОГО НЕ ЦУРАЙТЕСЬ»

Не можна забувати про те, що промисловість на теренах України поставала в тому числі завдяки таким українцям, як Олексій Алчевський та його однодумці. Будучи містянами в першому або другому поколіннях, вони наполегливо намагалися конкурувати за можливість стати господарями на власній землі. 

Чи Україна зможе далі існувати як розвинена промислова країна та бути помітною на світовому ринку? Чи здатні ми створювати сучасні фінансові інститути, аби надавати підтримку малому та середньому бізнесу? Чи дочекаємося ми українських патріотів серед нових власників та керівників підприємств важкої промисловості? Чи здатні ми усвідомити повноцінні висновки з життя славних попередників? Це питання, що стосуються вже нашої сучасності. 

Станіслав ФЕДОРЧУК/спец. для Громади Схід №14(23) 2020

 

Станіслав ФЕДОРЧУК, історик, політолог:

– Не заходячи на поріг жанру альтернативної історії («якбитології»), можемо твердо посилатися на життєвий шлях Олексія Алчевського і його неймовірної родини як на зразок того, що промислова революція на Сході України несла в собі й пробудження ідентичності освічених українців. Адже новонароджена промислова українська еліта займалася не лише економічною, а й гуманітарною діяльністю. 

Авжеж, європейський капітал та іноземні працівники-інженери лишили чималий культурний спадок. Однак вони були байдужі до долі місцевого населення і зазвичай створювали закриті клуби для своїх «білих» комірців. Так само і керівництву Російської імперії було байдуже, якою ціною видобувається вугілля чи плавиться чавун. Тому романтизація доби панування на Сході України іноземних промисловців є неприпустимою. 

Натомість ця історія дає нам можливість побачити, що тодішні піонери та ініціатори інновацій мали набагато гірші умови та можливості. І усвідомити ціну, яку сплатило людство і, зрештою, кожна національна спільнота на шляху до теперішньої модернізації.

 

 

Геній, який творив українське

Фейки бувають не лише політичні. Перекручення історії на користь колоніальних міфів куди більш ефективне  у маніпулюванні свідомістю людей. Привласнення подій та геніальних постатей – один з таких нехитрих прийомів, застосованих і щодо долі  засновника Алчевська.

Так, російська енциклопедія Вікіпедія впевнено називає Олексія Алчевського «російським промисловцем». Його біографія прив’язана виключно до ландшафту Російської імперії, що дозволяє недоброчесним історикам писати, що «в силу своїх переконань» він вирішив залишитися «російським патріотом» замість спокійного життя десь на південному узбережжі Франції. 

Масштаб діяльності Алчевського дійсно виходив за межі рідних Сум, губернського Харкова і Донбасу, який він невпинно індустріалізував. Його ділові інтереси  поширювалися на всю імперію, до самого Уралу. 

Але неважко з’ясувати, в чому насправді полягав його патріотизм. Недарма 2014 року окупанти намагалися повернути Алчевську стару назву Комунарськ – засновник міста був затятим українофілом.

«Я вийшла заміж за щирого українця», – так розповідала про свого чоловіка Христина Алчевська, знаменита освітянка та літераторка, яка переписувалася з Герценом під псевдонімом «Українка». Її методики народних шкіл отримали визнання на педагогічних виставках в Антверпені, Брюсселі, Чикаго, Парижі. Шлях до свободи народу вона бачила в українізації молоді, і в цьому дусі виховувала шістьох дітей.

Христя, молодша дочка Алчевського

Ще на початку подружнього життя Алчевські очолюють у Харкові гурток інтелігенції «Громада». Його діяльність щодо створення народних шкіл та бібліотек, публікації українських книг неодноразово привертали увагу поліції, яка стежила за виконанням антиукраїнських імперських указів. Нині ж пам’ять про добрі справи родини Алчевських у Харкові відзначена назвою вулиці в історичному центрі  першої столиці України. Це відбулося 2015 року в рамках закону про декомунізацію: вулиця Артема була перейменована на вулицю Алчевських.

Близьке коло Алчевських складала українська інтелектуальна еліта того часу. Зокрема, автором статуту банку Алчевського став професор-економіст, почесний член Центрального статистичного комітету в Брюсселі і почесний член Лондонського статистичного товариства Іван Вернадський – батько засновника Академії наук України Володимира Вернадського, який наразі дивиться на нас з 1000-гривневої купюри.

У російській енциклопедії як реверанс у бік історичної об’єктивності згадується, між іншим, що Алчевський був меценатом і «як приватна особа фінансував спорудження першого в світі пам’ятника Тарасу Шевченку». Уточнення про приватну особу не випадкове.  Пам’ятник з білого італійського мармуру було встановлено за часів Емського указу, саме тому він з’явився не в публічному просторі, що було просто неможливо через пряму заборону, а у дворі приватного маєтку Алчевських, біля їхньої приватної школи. 

Відтоді, як 1878 року Алчевський купує великий маєток у селі Олексіївці Катеринославської губернії (тепер Луганська область), родина їздила сюди щоліта. Христина Алчевська і тут відкрила однокласну земську школу для селян, намагалася, попри заборони, сповідувати дух українства.

Бізнес-партнери Алчевського відзначали, що він був геть не схожий на більшість підприємців тодішньої імперії, які ніколи не приховували своєї жадібності заради прибутку. Його підхід скоріше опирався на філософію просунутих бізнесменів Заходу, які ніколи не забували про користь для суспільства та благодійність. Видатки Алчевського на просвітництво та створення закладів освіти (школи для жінок, комерційні та гірничі училища, сільськогосподарський інститут, публічні бібліотеки) складали більше 2 мільйонів рублів.

Після трагічної смерті батька родину утримував син — відомий співак Іван Алчевський. Христина Алчевська керувала та опікувалася жіночою школою аж до приходу більшовиків і націоналізації. Вона виховала понад 17 тисяч жінок, про унікальність «багатійки, що навчила схід України писати» розповідали навіть в Європі. 

Після жовтневого перевороту в Алчевських почалася чорна смуга: прямо на сцені помер Іван, більшовики виселили родину з власного будинку, доводилося блукати у пошуках ночівлі, голодувати, 1920 року померла мати… Молодша дочка Алчевського Христя пішла по стопах батьків — стала справжньою бунтаркою і теж залишила помітний слід у нашій історії. Не лише як письменниця та драматург, але й як політична активістка. Варта згадки її участь в організації першої самостійницької політичної групи України — Революційної української партії.

Наостанок все ж таки не втримаємося від припущень альтернативної історії. Уявімо: якби фінансова група Алчевського дожила б до часів Перших українських визвольних змагань…

Євген ТОПОР/Громада Схід №14(23) 2020