Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
10.10.2020

Шановні відвідувачі нашого сайту “Громада Схід”. Через технічні проблеми, тимчасово буде відсутнє відео цієї рубрики. Дякуємо за розуміння.

9 жовтня. І знову починаємо з ушанування пам’яті Героя Небесної Сотні, який став однією з перших жертв спроби силового придушення народного протесту.

Далі в огляді:

  • видатний вчений, який казав «Моя любов – математика і Україна». Розробник української математичної термінології, автор праць, які лягли у фундамент кібернетики. Знищений совєтамі – помер в таборі Колимі.
  • поет, найкращі твори якого були написані до середини 30-х років – до того, як врятував своє життя, поставивши талант на службу комуністичному режиму;
  • художник, майстер експресіоністичного пейзажу;
  • сучасний поет і письменник, значна частина творчості якого присвячена теми становлення людини у крупному індустріальному зрусифікованому місті.

Отже, починаємо:

 

ІГОР ДМИТРІВ (1983-2014)  – учасник і захисник Євромайдану.

Народився та жив у Калуші на північному заході Івано-Франківської області. Закінчив Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника, а 2013 року — Національний університет «Одеська юридична академія».

Віднедавна переїхав до с. Копанки Калуського району, де самотужки звів будинок. Розлучений, дітей не мав. Незадовго до загибелі втратив батька, мати перебувала в Італії на заробітках.

Уперше приїхав на Майдан на початку лютого. Побув там чотири дні, виконував усі обов’язки, патрулював місто. Коли приїхав назад, то повторював, що зі стояння нічого не буде: треба радикальної дії. Після повернення зустрівся з членом Комітету опору диктатурі в Калуші Ігорем Очкуром.

Вдруге поїхав разом з друзями 18 лютого ввечері автобусом з Івано-Франківська, не попередивши нікого з рідних та близьких. Запізнювався на автобус, який вирушав до Києва, тому виїжджав з дому на таксі. Був весь час на передовій.

Його товариш пригадує, що 18 лютого дорогою на Київ активісти читали новини. Говорили, що ні в кого немає зброї, екіпіровки, тому й немає сенсу йти в епіцентр. «Але в палатці ніхто лежати не збирався», — додає він.

Як так сталось, що Ігор опинився з маленьким дерев’яним щитом на передовій, побратими і рідні не знають і досі…

Загинув Ігор одним з перших під час контратаки на вул. Інститутській від чотирьох вогнепальних поранень, які пошкодили легеню, нирку та аорту. 20 лютого близько 17:00 надійшла офіційна інформація з Київської міської клінічної лікарні № 17 про те, що Ігор помер, його були несумісні з життям.

«Ігор міг заступитися за незнайому людину, якщо її хтось ображав. На запитання, навіщо це тобі, він розводив руками: хто, як не я? Був дуже прямолінійним», — згадує його товариш Володимир Шульган. Саме з ним 18 лютого Ігор вирушив на Київ.

Змалку Ігор доглядав за татом, оскільки мати була закордоном на заробітках. Це й загартувало його: характер мав твердий і впертий, досягав поставленої мети попри перешкоди. Коли навчався у Прикарпатському національному університеті імені Василя Стефаника, активно підробляв: таксував, їздив на заробітки. Минулого року закінчив ще й Одеську юридичну академію.

Попри серйозність і наполегливість, друзі знали Ігоря як веселу, компанійську людину. Він умів завойовувати довіру. Двері його оселі були відчиненими для близьких. Він часто запрошував їх у гості на свята, бо не любив самотності.

«Ігор любив гори. Там він із друзями міг бути тижнями. Також він любив землю», — розповідає його брат Микола. Річка, ліс, сад, город — усе це було його стихією. Аби бути ближче до землі, Ігор, який більшу частину життя прожив у Калуші, вирішив переїхати до села Копанки. Сусіди підкреслюють його роботящість.

«У селі самотужки звів будинок. Його мрія — оселити у будинку свою майбутню сім’ю і матір, яка роками була на заробітках в Італії, аби допомогти нам, синам, і хворому батькові», — розповідає брат.

 

Повернемося до минулих часів і згадаємо видатного вченого, доробок якого ліг у фундамент кібернетики. І якого знищили совєти.

 

МИХАЙЛО КРАВЧУК (1892-1942) — математик, академік АН УРСР. Розробник української математичної термінології. Його праці використали американські автори першого у світі комп’ютера.

Народився майбутній вчений у селі Човницях на Волині в сім’ї землеміра, сина селянина-шевця. Початкову освіту хлопчик здобуває вдома. Як згадувала Анастасія Соколюк, жінка, що замолоду три роки мешкала в оселі Кравчуків, «…у сім’ї розмовляли тільки українською мовою, хоч мати навчала дітей і польської, і французької, і німецької, привчала усіх своїх дітей — Костянтина, Вікторію, Михайла, Єву — до порядку та дисципліни»

Мати Михайла — освічена жінка, володіла кількома іноземними мовами, добре знала світову літературу, історію, грала на фортепіано, була доброю, чуйною, життя присвятила вихованню дітей.

1901 р. Михайло разом з батьками перебирається до Луцька, де в 1910 р. закінчує з золотою медаллю гімназію. Цього року він вступає на фізико-математичний факультет Університету Святого Володимира в Києві. Кравчука звільнили від плати за навчання, він отримував стипендію 50 карбованців, бо всі іспити складав на «весьма удовлетворительно» («відмінно»).

Студентом Кравчук підтримував захопився ідеєю національного відродження. Відвідував засідання студентського громадського об’єднання «Українська громада». Програмні завдання щодо культурного відродження української нації стосувались організації наукових українських гуртків, систематизації української наукової термінології, заснування українських кафедр при університеті та ін.

Михайло Кравчук закінчує університет з дипломом І ступеня. Професор Дмитро Граве вважає його одним з найталановитіших своїх учнів і просить залишити при університеті як професорського стипендіата для підготовки до наукової та викладацької роботи, яку розпочав у вересні 1917 року.

Національно-культурне й державне відродження України після повалення царату не пройшло повз увагу молодого вченого. Він стає членом комісії математичної термінології при Інституті української наукової мови УАН.

1919 року Михайло Кравчук публікує курс лекцій з геометрії, що він їх прочитав в Українському народному університеті. Цього ж року опубліковано перший переклад українською мовою широковідомого підручника з геометрії Кисельова, здійснений Михайлом Кравчуком…

У другій половині 20-х років підкомісія математичної секції природничого відділу Інституту української наукової мови під головуванням Михайла Кравчука створить тритомний математичний словник.

Кравчук був вчителем всесвітньо відомих у майбутньому конструкторів ракетної та космічної техніки, академіків Архипа Люльки, Сергія Корольова та Володимира Челомея.

Молодий одеський робітник Сергій Корольов своїм навчанням у Київському політехнічному інституті зобов’язаний саме Михайлові Кравчуку, чиє втручання допомогло подолати бюрократичні перепони.

Одна за одною з’являються друковані праці Михайла Кравчука. Ряд глибоких результатів з теорії білінійних форм та лінійних перетворень завершується докторською дисертацією «Про квадратичні форми та лінійні перетворення», яку вчений блискуче захищає 1924 року.

Це був перший в УРСР захист докторської дисертації. 1925 року Михайлу Кравчукові було присвоєно звання професора. Далі Кравчук займається питанням узагальненої інтерполяції. Доповідь про свої висновки він зачитав на ІІ Міжнародному математичному конгресі в Торонто в 1924 р. Через чотири роки український вчений їде на Міжнародний математичний конгрес в Італію. Дорогою виступає на засіданні Математичного товариства в Парижі.

У 1929 році кандидатуру Кравчука висувають у дійсні члени Всеукраїнської академії наук. Кандидатом до ВУАН його висунуло понад сто організацій.

Із характеристики на Михайла Кравчука, надісланої до ВУАН 1929 року у зв’язку з висуненням його кандидатури в дійсні члени Академії:

«… Майже жодне явище в створенні математичної науки (в Україні) не сталося без його участі, … ані закладалися перші українські університети (народний і державний), … ані утворювалася математична термінологія або наукова мова — нічого цього не робилося без найактивнішої участі Михайла Кравчука»

29 червня 1929 р. на засіданні Ради Академії Михайла Кравчука одностайно обрано дійсним членом ВУАН. Він став наймолодшим академіком — у віці 37 років.

Михайло Кравчук — автор понад 180 наукових робіт, в тому числі більше десятка монографій з різних галузей математики. Його наукові результати дістали міжнародне визнання. Серед них і перший проект комп’ютера. Його методи особливо використовуються тепер у зв’язку з розвитком кібернетики, зокрема при програмуванні багатьох складних явищ і процесів.

Український учений одержав фундаментальні результати в теорії ймовірностей, пов’язані з біномінальним розподілом. Саме він увів многочлени цього розподілу, відомі тепер у світовій математиці як многочлени Кравчука.

Михайло Кравчук одержав багато нових результатів в області інтерполяції та механічних квадратур, зокрема повністю розв’язав питання про визначення механічної квадратури її коефіцієнтами та коефіцієнтами квадратур нижчих порядків.

Він одержує низку глибоких результатів із теорії функцій дійсної та комплексної змінних, теорії диференціальних та інтегральних рівнянь, теорії імовірностей та математичної статистики, видає підручники для вищої школи, публікує статті з методики викладання математики, історії математики, філософії, постійно працює над удосконаленням математичної термінології та ін.

Кравчук став одним із засновників Інституту математики (1934 р.), там є завідувачем відділу математичної статистики. Водночас він — член управи Київського інституту народної освіти, декан факультету професійної освіти, активний громадський діяч, член секції наукових працівників міської Ради, організатор першої в Україні математичної олімпіади школярів (1935).

Академік Михайло Кравчук свою різнобічну наукову діяльність розглядав як справу патріотичну, як справу громадянську. «Моя любов — Україна і математика» — любив він наголошувати.

1937 року для української культурної і наукової еліти настали чорні часи. У республіканській пресі з’являються погромні статті проти Професора Кравчука. Деякі з них підписує і його колишній вчитель Дмитро Граве. Кравчука звинувачують у націоналізмі (ще б пак –математичні праці писав українською!), шпигунстві, антирадянщині. 21 лютого 1938 року його заарештували.

Вченого було засуджено до 20 років в’язниці та 5 років заслання. Судове засідання тривало півгодини.

З Лук’янівської в’язниці його відправляють до Владивостока і далі у трюмі суховантажного судна «Джурма» морем — на Колиму, у ті лиховісні колимські золоті копальні, зокрема і в Мальдяк, де норми були утридцятеро більшими, ніж у каторжан за царя…

Остання адреса Михайла Кравчука: Магадан, Хабаровський край, 72-й кілометр, Інвалідне містечко. 9 березня 1942 року Михайла Кравчука не стало… Вже мертвого Кравчука вранці тричі бив наглядач металевою палицею, щоб ставав до роботи, — свідчив його сусід по нарах М. Попов

15 вересня 1956 року за низкою раніше безуспішних клопотань дружини Михайла Кравчука — Есфіри Йосипівни (1894—1957), вченого було реабілітовано «за відсутністю складу злочину».

Відомо, що Джон Вінсент Атанасов при створенні першого комп’ютера користувався з наукового доробку Кравчука. Про це випадково дізнався бібліограф українського вченого д-р Іван Качановський з Вашингтона: «Я знайшов листа американського вченого до М. Кравчука, де він пише, що користався його матеріалом».

Тільки в 2001 р. праці Кравчука були використані в Америці у 15 наукових статтях. Упродовж останніх років з’явилися несподівані, на перший погляд, застосування наукових здобутків Кравчука в прикладній математиці та комп’ютерних науках.

 

Наступний герой нашого огляду – талановитий поет, який уникнув репресій, поставивши свій дар на службу сталінському режиму.

 

МИКОЛА БАЖАН (1904-1983) – поет, перекладач, культуролог, енциклопедист, філософ.

Народився 1904 року в Кам’янці-Подільському (нині Хмельницька область, Україна), юнацькі роки провів в Умані. Батько поета Платон Бажан був військовим топографом (підполковником царської армії й Армії УНР).

Восени 1921 року, після закінчення Уманського кооперативного технікуму, переїхав з Умані навчатися в Київському кооперативному інституті імені М. Туган-Барановського. Згодом навчався в інституті зовнішніх відносин.

З 1923 року — на журналістській роботі. Саме в той час він почав активно друкуватися, відносячи свої вірші й статті до редакції газети «Більшовик». У Києві він зближується з українськими футуристами Михайлем Семенком та Ґео Шкурупієм. Перший вірш опубліковано в «Жовтневому збірнику панфутуристів» (Київ, 1923).

1926 року в Харкові, де у цей час мешкав Бажан, вийшла його перша книга — «Сімнадцятий патруль», присвячена збройним конфліктам на території України 1917—1920 років.

Протягом другої половини 1920-х років Бажан поступово формував свій власний експресіоністично-бароково-романтичний стиль, охоплюючи широке коло тем української історії та сьогодення. Його твори «Будівлі» (1924), «Гетто в Умані» (1928), «Розмова сердець», «Дорога» (1930) стали сенсацією в українській літературі того часу.

Велика історична поема «Сліпці» вважається творчою вершиною Миколи Бажана.

Талановитий поет привернув увагу комуністичного режиму. Його творчість починають засуджувати в деяких літературних часописах, періодичній пресі. Наприклад, в одному з номерів журналу «Червоний шлях» за 1934 рік говорилося:

«Тільки зрозумівши катастрофу, яка чекає тих, хто відірвався від широкого шляху пролетарської революції, може Бажан досягти переломного пункту в своїй творчості».

1935 року в ОДПУ на Бажана була заведена кримінальна справа № 1377 як на члена підпільної «Української військової організації» (серед «членів організації» також фігурували Юрій Яновський і Максим Рильський). У серпні того ж року в справі з’явився запис про те, що «встановлено належність М. П. Бажана до терористичної організації», тобто, з’явилася формальна підстава для арешту Бажана.

1936 року в документах НКВС Бажан фігурував як людина, пов’язана з «антирадянською групою» російських літераторів і «націоналістичними поетами» Грузії.

Бажан не міг не розуміти, що коло навколо нього звужується. У середині 1930-х років відбувається такий бажаний для більшовиків перелом у його творчості. Спочатку він багато займається перекладами, а трохи пізніше головною темою його віршування стає уславлення сталінських новобудов і боротьба з «буржуазним націоналізмом». Його твори 1930-х сповнені лестощів, вихваляння режиму та його вождів: «Людина стоїть в зореноснім Кремлі» (1931), поема-трилогія про Кірова «Безсмертя» (1935—1937), поема «Клич вождя» (1939).

Проте совєтські репресивні органи ще тривалий час не випускали його з поля зору. 1938 року Бажан щоночі чекав арешту і навіть деякий час не ночував удома.

У січні 1939 року указом Президії Верховної Ради СРСР велика група радянських письменників була відзначена урядовими нагородами. Микола Бажан був тоді нагороджений орденом Леніна. Про причини такого несподіваного, шокового «помилування» й нагородження згадує в мемуарах поет Сава Голованівський, якому, у свою чергу, подробиці розповів тодішній голова Спілки радянських письменників України Олександр Корнійчук:

«Виявилося, що в списку представлених до нагороди Бажана не було — похмура критична хмара тяжіла над його іменем. Але перед затвердженням списку Сталін згадав, що на Україні хтось добре переклав поему Руставелі «Витязь у тигровій шкурі» і таку важливу роботу потрібно як слід відзначити. Коли йому назвали перекладача, він власною рукою дописав прізвище Бажана — вгорі, тобто для відзначення найвищою нагородою».

Після цього питання про арешт Бажана зникло з порядку денного.

Нагорода кардинально змінила громадський статус Бажана. У березні 1939 року він, тоді ще безпартійний, виступив із привітанням від українського народу в Москві на XVIII з’їзді ВКП(б). Тоді ж його обрали депутатом Київської обласної ради.

У період нацистсько-совєтської війни Бажан був головним редактором газети «За Радянську Україну».

Широкої популярності набув його вірш «Клятва» (1941). 1942 року пише поему «Данило Галицький». 1943 року публікує книгу «Сталінградський зошит» (Сталінська премія, 1946), 1948 року — цикл «Англійські враження» (Сталінська премія, 1949). У книзі «Біля Спаської вежі» (1952) Бажан у підлеглому тоні говорив про російський народ.

У 1950—1970-х роках продовжував активну літературну діяльність, випустив кілька збірок.

Під час хрущовської відлиги 2 липня 1956 року порушив перед ЦК КПУ питання про реабілітацію репресованих письменників Василя Бобинського, Григорія Епіка, Івана Кириленка, Олекси Слісаренка, Давида Гофштейна, Івана Кулика, Миколи Куліша, Олекси Влизька, Дмитра Загула, Сергія Пилипенка, Василя Чечвянського, Бориса Антоненка-Давидовича.

У 1958—1983 роках — Бажан був головним редактором Головної редакції «Української радянської енциклопедії». За його ініціативою і під його керівництвом видана «Українська радянська енциклопедія» в 17 (1959—1965) і 12 (1977—1985) томах, «Історія українського мистецтва» (томи 1—6, 1966—1968).

 

ВОЛОДИМИР ПАТИК (1926-2016) — художник, майстер пейзажу і натюрморту.

Народився в селі Чорний Острів ( тоді – Львівське воєводство, Польща). Навчався в художньо-промисловій школі. У 1953 році закінчив Львівський інститут прикладного та декоративного мистецтва (викладачі — Роман Сельський, Микола Федюк, Йосип Бокшай).

Володимир Патик об’їздив майже всю Україну, бував у Карпатах, далеко на Півночі Росії, в Мурманську, малював у Прибалтиці, Сибіру, Середній Азії — і всюди митця захоплювала краса природи, люди та їхні заняття. Таким чином вироблялася власна живописна манера Патика, його особливий, темпераментний почерк.

Митець вдається до контрастів червоного й зеленого, оранжево-жовтого і синьо-фіолетового, червоного й білого, до різноманітних технічних засобів — мозаїки, фрески, найбільше — до олійного живопису, пастелі, різних графічних засобів.

Від 1990- років головну формотворчу роль у мистецькій манері майстра відіграє чистий колір, що підвищує емоційну активність картини і підкреслює декоративне вирішення композицій. Володимирові Патику близькі українська ікона і тосканські примітиви, равенські мозаїки і живописці італійського Проторенесансу.

У 2006 році, своє 80-тиліття, художник відзначив у Національному музеї під час експонування власної виставки.  Живопис, написаний в 2008 році був для митця головнішим. Адже за словами автора: «За моє творче життя вимальовано 500—600 кг фарби, замальовано 1875 м полотна і зрисовано 1,5 тонни паперу…І зараз я живу з повним відчуттям смаку до праці, до життя, до кохання, з незаземленими мріями…і не визнаю паспортного віку».

Дивитися твори Володимира Патика: https://sverediuk.com.ua/volodimir-patik-narodniy-hudozhnik-ukrayini/

 

ПАВЛО ВОЛЬВАЧ (1963) — поет і письменник.

Народився і зростав в Запоріжжі. Враження і досвід життя у великому індустріальному зрусифікованому місті спонукали Вольвача до літературної творчості.

А досвіду він набув різноманітного. Працював на заводах, змінив багато професій і спеціальностей. Зокрема, був слюсарем, ливарником, сантехніком, художником-оформлювачем, продавцем, бутлегером, безробітним, журналістом-телевізійником, кореспондентом Української служби Радіо Свобода.

Як зазначено в біографії поета: «Все як у всіх, чи принаймні, у багатьох: школа, завод, вечірня школа. Потім служба в армії, в саперному батальйоні і вузлі зв’язку. Після служби — знову робота, заводи, прохідні, якісь „шарашки“, чи то пак, кооперативи і приватні підприємства, які тоді якраз входили в силу. Паралельно тривало життя вулиць, різних закутків великого індустріального міста. Писались вірші. Коли „крахнула“ чергова фірма — магазин „Автозапчастини“, де працював вантажником, влаштувався на Запорізьке обласне TV».

Закінчив журналістське відділення філологічного факультету Запорізького університету. 5 років працював редактором інформації на обласному телебаченні в Запоріжжі. Від 1999 року мешкає в Києві. Кореспондент у київському бюро української служби радіо «Свобода».

Перша збірка віршів «Марґінес» вийшла друком у Запоріжжі  1996 року. Далі були «Кров Зухвала», «Південний Схід», «Бруки і стерні», «Тривання подорожі», «Вірші на розі». Остання на цей час зібрка поезій «У Києві» вийшла 2015 року.

Збірка віршів «Південний Схід» номінувалася на Шевченківську премію 2001 (пропозиція Миколи Вінграновського).

Загалу Вольвач більше відомий як прозаїк, автор романів, які тематично поєднуються у трилогію.

Перший з них – «Кляса» вперше був надрукований в журналі «Кур’єр Кривбасу»  2003 року. Це багато в чому автобіографічна розповідь про життя молодого хлопця в індустріальному російськомовному місті.

Другий – «Хрещатик-Плаза» (2013). Головний герой живе в одному офісі, працює в іншому, мріє про відрядження до ще одного, закордонного, офісу, бо це вже так близько до мети: до невимовної, примарної мети, яка не має нічого спільного з офісами, але залежна від них. Формально – це роман про одну з радіостанцій (а точніше – про її офіси), про одну з тисяч систем, зациклених на собі. Але насамперед це роман про людину, яка визирає через перегородку в ньюз-румі, щоб краще роздивитися місто, країну, світ; усе це велике, розхристане й парадоксальне життя має присмак гіпсокартону, а важливість його вимірюється єдиним критерієм: воно або звучить в ефірі, або ні.

Роман «Сни неофіта» (2017), розповідає, яким було життя в 90-і роки в Україні для поета-початківця та журналіста, коли в панорамі життя лише почали проступати до того невідомі та незвичні елементи, а чернетки для сучасності вже починали створюватися. Але головному герою, перш ніж стати поетом-початківцем та журналістом, доведеться вивчити кримінальний світ, побути зразковим пролетарем та перебиратися випадковими заробітками. Потім тільки буде Київ, поезія та уявний смак визнання.

У книзі «Сни Неофіта» читач побачить Запоріжжя, яке раніше не з’являлося на літературних картах — самостійне, по-своєму горде, радянське місто. У ньому живуть такі ж пролетарі, журналісти, злодії, поети з літературної студії, що мріють про Київ, як про обіцянку кращого життя.

Ця книжка – закінчення «романної трилогії»,  погляд на місто з висоти авторського досвіду, який він старанно переніс зі свого минулого на папір та передав частину своєї біографії головному герою.

 

Пом’янемо  захисників України, що загинули у боротьбі з російською збройною агресією. І почнемо з людини з біографією, яка є нетиповою для тих, хто гине, обстоюючи цілісність і суверенітет нашої держави.

 

ВОЛОДИМИР КОЧЕТКОВ-СУКАЧ (1971—2015) – керівник волонтерського проекту «Аеророзвідка».

Народився у Києві, навчався у Київському політехнічному інституті. У 1996 році став одним із засновників педагогічного видавництва «Перше вересня», пізніше  виступив одним із засновників київської вальдорфської школи «Софія».

У 2000—2007 роках – на керівних посадах у компаніях, у 2007—2008 — директор з інвестицій в ринок нерухомості Concorde Capital. У 2008 — перший заступник генерального директора ПІК-Україна (PIK Group).

У 2008 році увійшов до складу Координаційного бюро з підготовки до Євро-2012 при Кабінеті Міністрів України. У 2009 був радником віце-прем’єр-міністра України. У 2011 очолював компанію En.Green.

З перших днів брав активну участь у Революції Гідності та Автомайдані. Після перемоги Євромайдану працював в апараті урядового уповноваженого з антикорупційної політики Тетяни Чорновол.

Володимир був також серед перших добровольців «Автоботів», які протистояли проросійським бойовикам у Маріуполі 9 травня 2014 року.

Близько двох місяців він воював у батальйоні «Азов». Згодом почав конструювати і випробовувати безпілотники, зайнявся розшифровкою фотографій повітряної розвідки. Залучив до цієї справи друзів і об’єднав їх у групу «Аеророзвідка».

15 березня 2015 року Володимир підірвався на міні з «розтяжкою» поблизу Красногорівки (Донецька область). Разом з волонтерами він мав їхати за межу передової встановлювати спецобладнання. Тільки взялися за роботу, як почав працювати снайпер. Володя наказав усім відійти у пролісок, сховатися за деревами. На стежці побачив міну. Думав, обійде ту розтяжку. Але вона виявилася пасткою

Залишилася дружина та четверо дітей.

 

ЄВГЕН КОРОСТЕЛЬОВ (1978-2019) — полковник ЗСУ.

Народився в м. Суми. Після школи вступив до Сумського інституту ракетних військ та артилерії. Після випуску прийшов на службу до 25-ї окремої повітрянодесантної бригади на посаду командира взводу управління самохідної артилерійської батареї. Продовжував служити у 25-й бригаді, і станом на січень 2013 року підполковник Коростельов — командир самохідно-артилерійського дивізіону бригади.

Війну 2014 року Євген зустрів у званні полковника. Ставши командиром бригадної артилерійської групи, з 22 червня по 22 липня брав участь в операції з блокування та визволення міст Лисичанськ та Сєвєродонецьк Луганської області. Самохідно-артилерійський дивізіон під керівництвом Коростельова підтримував вогнем парашутно-десантні підрозділи бригади та придані підрозділи інших частин.

Брав також участь в операціях з визволення населених пунктів Рубіжне, Красний Лиман, Слов’янськ, Краматорськ, Дебальцеве, Шахтарськ, Вуглегірськ, Нижня Кринка.

З 15 січня по 20 березня 2015 року брав участь у боях в районі населених пунктів Донецької області: Олександрівка, Авдіївка, Опитне, Водяне, опорний пункт «Зеніт».

22 січня 2015 року ударами артилерії було знищено два танки, бойову машину піхоти, бронетранспортер та чотири протитанкові гармати з розрахунками та тягачами противника, а також чотири автомобілі та склади з артилерійськими боєприпасами в селищі Спартак, значну кількість особового складу противника. Під час бойових дій поблизу Спартака офіцер дістав контузію.

Станом на листопад 2018 року був начальником артилерії — заступником командира 25-ї окремої повітрянодесантної бригади. Восени 2019 року був призначений командувачем 128-ї окремої гірсько-штурмової бригади.

12 листопада 2019 року Коростельов дістав поранення поблизу Новотроїцького, неподалік від третьої ділянки розведення сил поблизу Петрівського. Отримав мінно-вибухову травму разом із ще одним військовослужбовцем: вони виконували бойове завдання в глибині ротних та опорних пунктів і підірвалися на невідомому вибуховому пристрої. Євгену відірвало стопу й перебило гомілку, в іншого бійця — відкритий перелом колінного суглоба й множинні вогнепальні осколкові поранення ноги.

Коростельова доправили до Харкова, у військово-медичний клінічний центр Північного регіону, де зробили низку операцій на кінцівках. Але не вибухова ампутація було головною бідо. Наслідком вибуху стало масове тяжке пошкодження легень, серцева діяльність підтримувалась постійно введенням розчину вазопресорів. Незабаром розвинулись ускладнення.

Євген Коростельов помер 19 листопада 2019 року у Харкові, не приходячи до тями. Він став другим командиром бригади у ЗСУ, що загинув під час російсько-украхнської війни на Донбасі.: у 2014 році загинув комбриг 51-ї бригади Павло Півоваренко.

 

ОЛЕКСІЙ КАЛЮЖНІЙ (1989-2014) — молодший сержант ЗСУ.

Народився у Сумах, закінчив Сумський професійний ліцей харчових технологій та торгівлі. Пройшов строкову військову службу в лавах ЗСУ.

Призваний за мобілізацією у березні 2014-го. Молодший сержант 9-ї артилерійської батареї, 27-ма окрема реактивна артилерійська бригада.

3 вересня 2014-го загинув під час обстрілу з території Російської Федерації із РСЗВ «Смерч» базового табору 27-го полку поблизу Старобільська. Вважався зниклим безвісти, ідентифікований у березні 2015 року за експертизою ДНК.

 

ЮРІЙ ВОЛОШИН (1992-2014)— солдат ЗСУ.

Народивсяу Дніпродзержинську. Після школи вступив до Дніпродзержинського вищого професійного училища, здобув спеціальність «електромонтер з ремонту та обслуговування електроустаткування».

З 2011 року працював у ПАТ «Дніпровагонмаш». Призваний на строкову військову службу до ЗСУ, проходив у танкових військах. Демобілізувавшись, повернувся на попереднє місце роботи.

6 серпня 2014 року мобілізований, перебував у зоні проведення бойових дій. Навідник, 17-а окрема танкова бригада. 16 жовтня 2014-го приїздив додому на два дні, одружився.

6 листопада 2014-го загинув під час мінометного обстрілу поблизу Курахового.

 

ЮРІЙ НОВИЦЬКИЙ (1963-2014) — лейтенант ЗСУ.

Народився у Фастові на Київщині. У фастівському СПТУ № 18 здобув професію електрозварника, працював монтером колії Фастівської дистанції колії. Протягом 1981—1983 років проходив строкову службу в РА, демобілізувавшись, працював слюсарем, дизелістом, машиністом Фастівської дистанції колії. З 2008 року працював охоронцем.

Боронити Україну пішов добровольцем. Мобілізований 16 серпня 2014-го року — за власним бажанням, з поновленням на військовому обліку. Був  призначений на посаду командира 2-го мінометного взводу мінометної батареї 4-го механізованого батальйону 24-ї окремої механізованої бригади.

Загинув 31 жовтня 2014 року неподалік села Кримське Луганської області під час обстрілу терористами з установками БМ-21 «Град» позиції, де дислокувалась ввірена йому батарея — від детонації загорілась машина з боєкомплектом. Юрій сильно обгорів при відбуксируванні машини, ціною власного життя врятувавши десятки своїх побратимів.

Залишились дружина та донька.

 

ВІТАЛІЙ ХОЛОДНЯК (1969-2015) — солдат ЗСУ.

Народився у с. Тернівка на Черкащині.  Проходив службу у 28-й ОМБр.

Загинув 22 грудня 2015 р. під час виконання бойового завдання від кулі снайпера на блокпосту в Першотравневому районі Донецької області.

Залишилася сестра.

 

ОЛЕКСАНДР ВОХРОМЄЄВ (1973-2014)— молодший сержант ЗСУ.

Народився у м. Апостолове на Дніпропетровщині. В АТО служив у 93-й ОМБр

21 липня 2014 року в боях за Піски екіпаж танка, яким командував капітан Олександр Лавренко, в складі танкової роти за підтримки механізованого взводу вів бій — по захопленню та знищенню опорного пункту терористів. Після отримання бойового наказу екіпаж танка Лавренка, до складу якого входили навідник Олександр Вохромєєв та механік-водій солдат Андрій Кулягін, в голові колони вийшов на блокпост проросійських бойовиків. На блокпосту танкісти потрапили у засідку, зав’язався бій. Терористи на блокпосту розмістили два танки та кулеметні розрахунки, позаду розташовані мінометна батарея та снайперські позиції.

Прямим пострілом з танка Лавренка вражено один з ворожих танків, наступними пострілами знищені кулеметні розрахунки та 2 автобуси терористів. Противник почав мінометний обстріл, екіпаж БМП-2, що рухалась в колоні за танком, здійснює евакуацію поранених військовиків. Танкісти захопили блокпост та прикривали дії механізованого підрозділу й евакуаційної групи вогнем танкової гармати і кулемета.

Терористи почали контратакувати, танк капітана Лавренка першим рушив на ймовірний рубіж атаки, знищив 2 мінометні обслуги терористів та значно відірвався від основних сил.

При маневруванні задля ухилення від вогню противника, бойова машина потрапила на фугас, Вохромєєв та Кулягін загинули. Капітан Лавренко, важкопоранений, не здався ворогу та не допустив захоплення танка, підірвавши себе.

Завдяки діям екіпажа вдалося не допустити контратаки підрозділу терористів «Кальміус» — це надало змогу підрозділам групи 93-ї бригади закріпитись та виконати бойове завдання.

 

МАКСИМ КОВАЛЬ (1993-2014) — старший сержант ЗСУ.

Народився у Шепетівці. У 2010 році вступив на перший курс біотехнологічного факультету Подільського державного аграрно-технічного університету у місті Кам’янець-Подільський, влітку 2013 року перевівся на заочне відділення.

У званнi старшого сержанта брав участь в АТО в складi 24-ї ОМБр.

Загинув 15 липня 2014 року на блок-посту біля Артемівська, Донецька область.

Без єдиного сина залишилася мати.

 

ВОЛОДИМИР ШАРАБУРЯК (1976-2014) — спецпризначенець, старший прапорщик міліції.

Народився в Івано-Франківську. Закінчив спеціальне ПТУ № 15 міста Івано-Франківськ за спеціальністю «водій-автослюсар», потім — Івано-Франківський коледж фізичного виховання. Проходив строкову військову службу в лавах ЗСУ.

1998 року розпочав службу в органах внутрішніх справ, з лютого по листопад проходив службу на посаді міліціонера батальйону патрульно-постової служби міліції Івано-Франківського міського управління МВС. З листопада 1998 року — міліціонер окремої роти міліції швидкого реагування «Беркут» УМВС України в Івано-Франківській області, у квітні 2008 призначений командиром відділення. З вересня 2009 по квітень 2010 — інспектор патрульної служби роти патрульної служби Івано-Франківського міського відділу УМВС. У квітні 2010 повернувся в спецпідрозділ «Беркут» на посаду командира відділення.

Колишній керівник Івано-Франківського «Беркуту», майор Олександр Нідзельський пригадує, як у липні 2005 року Володимир Шарабуряк виконував обов’язки з охорони громадського порядку під час масового сходження на Говерлу за участі Президента України Віктора Ющенка. В умовах різкого погіршення погодних умов Шарабуряк проводив Президента до вертольота. У міліціонера була радіостанція, в яку поцілила блискавка. У той момент йому практично відняло ліву руку, та, незважаючи на це, він до кінця виконав свій обов’язок.

З березня 2014 року, після розформування «Беркута», — командир відділення спеціальної роти міліції УМВС України в Івано-Франківській області. З квітня брав участь в антитерористичній операції на сході України.

 

29 травня 2014 року Володимир Шарабуряк разом з іншими бійцями івано-франківської спецроти міліції мав повертатись із зони проведення АТО на відпочинок.

Близько 12:30, гелікоптер Мі-8МТ (борт «16») Національної гвардії України, на борту якого перебували прикарпатські правоохоронці, після злету з майданчику на горі Карачун, був обстріляний з лісосмуги та підбитий терористами з ПЗРК. Під час падіння вибухнули паливні баки.

Внаслідок події загинуло 12 чоловік: шість військовослужбовців Національної гвардії, серед яких двоє членів екіпажу і генерал-майор Сергій Кульчицький, та шість представників спецпідрозділу МВС України з Прикарпаття: старші лейтенанти міліції Петро Безпалько і Василь Семанюк, старший прапорщик Володимир Шарабуряк, прапорщик Володимир Лисенчук, старший сержант Віктор Яков’як і старшина Петро Остап’юк. Вижив лише штурман екіпажу Олександр Макеєнко, який впав на дерева до падіння вертольота.

Без Володимира залишились мати і брат.

 

ОЛЕКСАНДР САБАДА (1979-2014) — підполковник (посмертно) ЗСУ.

Народився у селі Мошни на Черкащині, в родині військовослужбовця. В 13 років вирішив вступати до «суворівського» училища. Після розпаду СРСР родина оселилася у Чернігові. Тут Олександр закінчив ліцей №15 та вступив на навчання до Чернігівського ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою. З 1996 по 2000 рік навчався у Харківському інституті військово-повітряних сил за напрямком «авіація та космонавтика» та здобув спеціальність «Офіцер управління військами оперативно-тактичного рівня».

У 2001 році Олександр зустрів свою майбутню дружину Тетяну, вона теж пов’язала своє життя з військовою службою, служила у гарнізоні Канатове. 2002 року Олександр і Тетяна одружилися.

Офіцер Сабада проходив службу у різних частинах військової авіації, зокрема, у Вінниці, Коломиї, Житомирі, куди довелося виїхати, коли розформували коломийську частину. Рік Олександр прослужив «на землі», але він дуже хотів знову літати, тож знайшов місце у вертолітній частині в Бродах на Львівщині. Пройшовши спецкурси в Миколаєві, Олександр Сабада знову піднявся у небо. Брав участь в миротворчих місіях ООН в Ліберії (2008) та Конго (2011).

Олександр займався авіамоделюванням, удома кілька полиць були заставлені змайстрованими ним власноруч літачками. Сабада обожнював свою професію, жив і дихав нею.

На час початку російської агресії Сабада був начальником штабу — першим заступником командира вертолітної ескадрильї 16-ї окремої бригади армійської авіації 8-го армійського корпусу Сухопутних військ ЗСУ, м. Броди.

З початком АТО військові льотчики 16-ї ОБрАА виконували завдання в районі Слов’янська і Краматорська у Донецькій області.

2 травня 2014 року поблизу села Карпівка Слов’янського району російськими бойовиками за допомогою переносних зенітних ракетних комплексів було збито два вертольоти Мі-24 Збройних сил України, які здійснювали повітряне патрулювання в районі міста Слов’янська. В результаті обстрілу п’ятеро офіцерів з двох екіпажів бродівської авіабригади загинули, один отримав поранення.

Спочатку, близько 3-ї години ранку, підбили вертоліт «09 жовтий», командир екіпажу Сергій Руденко дав можливість одному з членів екіпажу вискочити з вертольота і намагався врятувати ще одного. Вертоліт впав, і в ньому почали вибухати боєприпаси. Майор Сергій Руденко і старший лейтенант Ігор Грішин загинули, поранений капітан Євген Краснокутський був захоплений терористами (його звільнили 5 травня). Вертоліт Руслана Плоходька «40 жовтий» полетів на допомогу, але теж був збитий. Разом із майором Русланом Плоходьком загинули члени екіпажу вертольоту Мі-24П («40 жовтий») майор Олександр Сабада і капітан Микола Топчій. Тіла обгоріли, ідентифікація проводилась за експертизою ДНК.

Залишилися мати, дружина та двоє синів.

 

ОЛЕКСАНДР РИБАЧЕНКО (1989-2016) — старший солдат ЗСУ.

Народився 1989 року в місті Гайсин (Вінницька область). Закінчив Вінницький коледж будівництва і архітектури Київського національного університету будівництва і архітектури. Проживав у місті Бровари (Київська область); працював в різних підприємствах й організаціях.

Як доброволець мобілізований 29 вересня 2015 року; старший солдат, навідник СПГ роти вогневої підтримки, 25-й окремий мотопіхотний батальйон «Київська Русь». Брав участь в боях на сході України — Світлодарська дуга.

16 квітня 2016 року підірвався на протипіхотній міні в селі Троїцьке (Попаснянський район). Втратив багато крові, його евакуювали реанімобілем, двічі зупинялося серце. Помер на хірургічному столі центральної районної лікарні міста Бахмут від поранень.

Без Олександра лишились батько, брат, сестра, дружина і маленький син.

 

АНДРІЙ ПОКЛАДОВ (1972-2015) — старший лейтенант ЗСУ.

Народився у м. Кременчук на Полтавщині. Закінчив навчання в СПТУ-22, Криворізькому авіаційно-технічному коледжі, Кременчуцькому інституті економіки та нових технологій, Кременчуцькому політехнічному інституті.

Працював начальником відділу збуту приватного підприємства, економістом, брокером, наладчиком агрегатних станків, автослюсарем, директором по виробництву приватного підприємства.

Проходив аспірантуру при Кременчуцькому національному університеті імені Михайла Остроградського, кандидатську дисертацію писав по темі очистки води.

Під час війни — командир зенітної батареї, 15-й окремий гірсько-піхотний батальйон.

Загинув 17 лютого 2015-го під час боїв за Дебальцеве при відході із Чорнухиного. Тіло Покладова знайшов терорист та подзвонив його дружині.

Вдома залишилася дружина.

 

ВІКТОР БУТРИК (1981-2914) – старший солдат ЗСУ.

Народився в селі Охотівка на Житомирщинію

Служив в 95-ї окремій Житомирської аеромобільній бригаді. Загинув 4 серпня 2014 року в районі с. Степанівка Шахтарського району Донецької області під час обстрілу бойовиками установками БМ-21 «Град».

Вдома залишилися мама, брат та чотири сестри.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада