Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
09.05.2020

9 травня.

Почнемо з вшанування пам’яті корінного жителя Донбасу, вбитого за те, що розмовляв українською мовою. Це сталося не колись за «своєтів», а півтора роки тому. Два покидька, вимагаючи від нього «гаваріть на нармальном язикє», побили його та вдарили головою об бордюр. Український активіст і волонтер помер у лікарні. А місцевий суд намагався відмагався «відмазати» вбивць…

Далі в огляді будуть:

  • художник, що вирізнявся вільною, «сезанівською» манерою живопису;
  • письменник, який створив екзистенціальний роман про Першу світову війну;
  • поет, один з провідних представників течії «тихої лірики»;
  • сучасний поет и письменник, представник формації «Бу-Ба-Бу».

Обов’язково пом’янемо захисників України, що загинули в теперішній російсько-українській війні.


А перший герой нашого огляду:

АРТЕМ МИРОШНИЧЕНКО (1983-2019) — громадський діяч, волонтер та активіст ГО «Бахмут Український». Вбитий в рідному місті за українську мову.

Артем був за фахом лісничим, працював сторожем у міській стоматологічній поліклініці.

“Він був ідеальним працівником. Завжди виконував не тільки свою роботу, а допомагав, коли його просили. У нього не було фраз “я не можу”, “мені це не подобається”. Розмовляв українською. У них дуже хороша родина, патріотична, правильна. Вони такі були завжди, ще до російської агресії. Він невисокий на зріст, але в нього характер, стрижень, на заходах він завжди був у передніх рядах”, — згадував головний лікар Володимир Витязь.

У 2014-2015 роках Артем Мирошниченко плів сітки для військових, чистив картоплю для годування поранених у шпиталі. Він допомагав армії, чергував у шпиталях, брав активну участь в патріотичних акціях та житті місцевої громади, був активістом ГО «Бахмут Український». З початком російської агресії Артем Мирошниченко принципово розмовляв виключно українською мовою.

29 листопада 2019 року ввечері на Артема Мирошниченка напали двоє двох п’яних підлітків: 16-ти річний Микола Барабаш, студент місцевого педучилища, який займається бойовими мистецтвами, та 17-ти річний Олександр Баришок, колишній студент аграрного ліцею, який вже має судимість за грабіж.

Побили його не деінде, а недалеко від дому. Били двічі. Спершу Артемові вдалося втекти, але вдруге його добили: кинули головою об тротуар.

Знайшли його о 23 годині неподалік його будинку з переломом основи черепа. Бахмутські активісти стверджують, що є свідок, який чув, що невдоволення нападників викликало те, що Артем відповідав їм українською, і вони запитали: «А ти можеш на нармальнам язикє гаваріть?»

Згодом свідок відмовився від цих слів, ймовірно – в результаті погроз. Сергій, рідний брат Артема Мирошниченка, переконаний, що трагедія сталася не випадково, а через проукраїнську позицію та громадську діяльність його брата.

Артема Мирошниченка шпиталізували в міську лікарню, а вночі на спецавтомобілем відвезли в Лиман, – в обласну травматологію. Він находився у комі два тижні, переніс складні операції, але помер у лікарні Бахмута 5 грудня 2019 року, не приходячи до тями.

Обох нападників було затримано. 2 грудня 2019 року на закритому засіданні Артемівського міськрайонного суду Донецької області (з залу вивели навіть родичів Артема Мирошниченка, мотивувавши тим, що прокуратура не надала документів про їхні родинні стосунки з потерпілим) Микола Барабаш заявив, що не розуміє української мови, та вимагав перекладача з української. Адвокат обвинувачуваного Олена Коломієць також спілкувалася російською, а на зауваження активістів, що в суді усі повинні користуватися державною мовою, вона різко відповіла: «в нашом регионе все говорят на русском!».

Підозрюваного Миколу Барабаша суддя Олександр Любчик відпустив під домашній арешт. 7 грудня 2019 року рішення Артемівського міськрайонного суду Олександра Баришка затримано на 2 місяці в СІЗО без права внесення застави.

Українськи активіста Бахмута, і рідні Артема вимагали, щоб розгляд справи перенесли до Києва через заангажованість місцевого суду.

В якому стані ця справа и чи отримали вбивці належне покарання – такої інформації у відкритих джерелах я знайти не змогла, може погано шукала. Може у когось такі дані є – то поділіться, будь ласка!

 

А тепер повертаємося в минулі часи.

ВІТАЛІЙ ШАХОВЦЕВ (1924-1969) – художник, живописець і графік. Організатор Полтавської обласної організації Спілки художників України.

Народився у Народився на Донбасі, у м. Слов’янськ. Незабаром сім’я переїхала до Харкова. У ранньому віці залишився без батьків, які були репресовані – у 1935 році розстріляли матір, через три роки і батька, який був колишнім офіцером-білогвардіцем. Виховувався Віталій у дитячому будинку Харкова (за іншими джерелами на Вінниччині).

Брав участь у Другій світовій війні. Після перемоги в армії довелося прослужити ще три роки. Був художником у Віденському будинку офіцерів. Після демобілізації в 1948 році навчався в Московському художньому училищі та в Харківському державному художньому інституті. Дипломна робота Шаховцова «На фронтових дорогах» експонувалася на виставці в Москві, а в 1958 році була опублікована в журналі «Огонек». Закінчивши інститут з відзнакою в 1958 році, Віталій Шаховцев повернувся в Полтаву. Там він очолив міську організацію Товариства художників і Худфонду. Пізніше він керував Полтавською обласною організацією Спілки художників України. Доклав чимало зусиль до відкриття в місті Художнього салону.

Шаховцев працював у різних жанрах, але особливо в полтавський період творчості зарекомендував себе як чудовий портретист. Його праці “Сталевар”, “Господар”, “Колгоспні ковалі” та інші, незважаючи на скромний і лаконічний спосіб виконання – вугілля, трохи білил або сангіни – вражали своєю яскравою життєвою правдою.

Віталій Шаховцов був бажаним учасником республіканських і всесоюзних художніх виставок, сприяв активізації виставкової діяльності в області. Останнім часом мистецтвознавці відзначають високий рівень виконаних ним живописних етюдів. Ось одна із рецензій, опублікованих у всеукраїнському журналі “Галерея”: “У антикварів почали з’являтися картини В.М. Шаховцова. Хто такий – ніхто до пуття не знає, -“полтавський наче “. Дивно вільний, як на ті часи, живопис – 1950-1960-і. Великий сміливий мазок ліпить форму, місиво поблизу – на відстані все починає дихати. Щось на зразок “російського сезанізма” початку ХХ ст., ще й дуже пристойної якості … глибинне дихання самої форми: нестримно струмує річка, по-хлєбниковські шаманить нічна степ, засмоктує потужний весняний сніго-бруд. Дивишся і вклякаєш – в плоті живопису і життя. У нашій сьогоднішній виртуальності – як ковток повітря … Рідкісні люди так писали, людиною, напевно, треба бути особливим “.

У 60-і рр. Віталій Іванович переїхав до Луганська, де отримав запрошення на посаду викладача Луганського художнього училища. У 1966-1969 рр. був директором цього навчального закладу. Навесні 1969-го трагічно загинув у віці 45 років.

 

РОМАН АНДРІЯШИК (1933-2000) — письменник, журналіст, лауреат Шевченківської премії (1998, за роман про Юрія Федьковича «Сторонець»).

Народився в селянській родині в селі Королівка на Тернопільщині. По закінченні Борщівської середньої школи служив у Радянській армії. Навчався на фізико-математичному факультеті Чернівецького університету (1951—1954). У 1964 році заочно закінчив факультет журналістики Львівського університету. Працював журналістом у газетах та видавництвах.

Почав друкуватися у 1957 році. У 1966 році після виходу у світ першого роману «Люди зі страху» став членом Спілки письменників СРСР. Темі трагічної долі західноукраїнської молоді присвятив наступний роман «Полтва», опублікований у журналі «Прапор» 1969 року (№ 8—9). Цей твір був негативно оцінений тогочасною критикою, автору заборонили друкуватися, а його творчість замовчували.

Ізоляція Андріяшика тривала до 1976 року, але й опісля її зняття атмосфера навколо творчості письменника залишалася напруженою.

Головний твір письменника «Люди зі страху» трактує війну не як поле вияву героїзму, що було характерно для совєтів, а як механізм продукування насильства та духовного нищення. Так, йдеться про Першу світову, але сам підхід був досить нетиповим. Екзистенціальна тривога пронизує весь цей роман, нею породжено страх, з якого не можуть вийти персонажі Андріяшика. Він так і лишається середовищем їхнього існування.

Головний герой, захищаючи політичні амбіції Австро-Угорської імперії,  переживає безглузду й абсурдну для українця війну. Від пережитого, прийде розуміння, що гідність та всілякі невигадані чоловічі чесноти не можна випробувати на війні, де від людини вимагається лише її бездумна, механічна участь. Гідність, мужність приходять з «волею».

В романі «Люди зі страху» автор спирається на події 1916—1919 pp. в Західній Україні, позначені розпадом Габсбурзької імперії, проголошенням і крахом Західноукраїнської Народної Республіки. Андріяшик зображує дві політичні сили — прихильників національної ідеї та соціальної революції. Його герой стомився від політики, прагне у «цьому содомі» зберегти свою окремішність, своє самостійне існування, бо «стужився за самим собою», втомився споконвічною невлаштованістю своєї нації. Занепад республіки, крах омріяних сподівань підсилюють песимістичні настрої героя щодо українства. Люди зі страху не можуть творити історію. У романі «Люди зі страху» Андріяшик намагався узгодити офіційну ідеологічну доктрину щодо національно-визвольної боротьби в Західній Україні зі своїм патріотичним почуттям — це спричинило ідейну непослідовність твору.

Особливою темою є історія взаємин автора «Людей зі страху» з тодішньою системою. Можливо, Андріяшик і не хотів протистояння з нею, але через його мистецьку візію і творчу практику він був на це приречений. Він ще якось намагався перехитрити наглядачів за літературою. Скажімо, в «Полтві», яка завершувала трилогію про події і людей Галичини першої третини XX ст. й була присвячена унікальному явищу в історії світової освіти й культури – Українському підпільному університетові у Львові під польським пануванням, автор утікає від національних сантиментів, а подекуди вдається до своєрідних ритуальних заклинань ідеологічного характеру (такими були непорушні правила тодішнього літературного етикету, від нього не можна було втекти). А в «Людях зі страху» автор дає, на його думку, рятівне для себе посилання:

«Великий Жовтень мав могутній вплив і на народи Австро-Угорської імперії, зокрема на населення західноукраїнських земель. Трудящі рішуче піднялися на боротьбу проти влади Габсбургів, за соціальне і національне визволення…»

Але це жодною мірою не рятувало його. Якщо «Люди зі страху» й «Додому нема вороття» ще якось «проскочили» (після хрущовської «відлиги» ще тільки збиралося на ідеологічні заморозки), то за «Полтву» Андріяшика буквально лінчували. Він змушений був надовго замовкнути не зі своєї волі. Цей погром повергнув його в затяжну творчу депресію.

Серед Андріяшикових романів осібно стоїть «Сторонець», присвячений Юрієві Федьковичу –  українському письменнику 19 століття, який стояв у витоків українського національного відродження Буковини. Такий популярний у західній Європі біографічний жанр, у нашій літературі подеколи нагадує щось середнє між протоколом і некрологом. Але це не про роман Андріяшка. Конкретна людська біографія стає для нього приводом поговорити про важливі моменти людського буття взагалі. Його Федькович анітрохи не схожий на замуміїзованого класика з хрестоматії. Він має і свою життєву трагедію, і високий духовний злет, творчий осяг; він справді різний, подеколи навіть так не подібний до себе, що й сам себе не може пізнати.

 

ВОЛОДИМИР ПІДПАЛИЙ (1936-1973) — поет, прозаїк, перекладач.

Народився селі Лазірки на Полтавщині. Батько працював на залізниці, захоплювався садівництвом та бджільництвом, загинув у 1943 році форсуючи Дніпро під Києвом. Мати померла 1957 року під час служби сина на флоті.

Володимир після школи працював у МТС, колгоспі. 1955 року був мобілізований на флот.

У 1957 році демобілізувався (через хворобу ніг) та вступив до Київського університету на філологічний факультет (український відділ), який закінчив 1962 року.

Перші вірші надрукував у 1958 році в газетах «Молодь України» та «Зміна». 1963 року вийшла перша збірка «Зелена гілка», роком пізніше — «Повесіння». Останньою прижиттєвою збіркою став «Вишневий світ» (1970).

Помер поет від раку гортані. Існує версія, що його було отруєно радіоактивною цигаркою, втім, цей варіант здається малоймовірним – зважаючи на те, що хоча його творчість і була далекою від соцреалізма, але затятим антисовєтчиком він не був.

Посмертно були видані «Сині троянди» (1979), «Поезії» (1982), «Береги землі» (1986), «Кожна бджілка — немов лічилка» (1991), «Сковородинські думи» (2002), «Золоті джмелі» (2011).

Творчість Володимира Підпалого в прижиттєвих збірках запропонувала нову базовану на національній традиції «тиху лірику», суть якої у медитаційних роздумах єдності людини, живого, світу і народу, гармонійності глибини і співмірності людини з найменшим у світі і самим світом, ціннісній орієнтації в медитативному осягненні незнищенних вартостей і сенсу життя, пейзажності і гармонії з природною стихією, зверненням до історичної пам’яті.

В укладеній поетом рукописній збірці «Синя птиця», поезії з якої були опубліковані в посмертній збірці «Сині троянди», а в авторському варіанті в книжці «Золоті джмелі», посилилась екзестенційна медитативність та філософічність.

Почитати вірші Володимира Підпалого можна тут: http://www.poetryclub.com.ua/metrs.php?id=58&type=tvorch

 

ВІКТОР НЕБОРАК (1961) — поет, прозаїк, літературознавець, перекладач, есеїст.

Живе і працює у Львові. Учасник і один із засновників літугрупування Бу-Ба-Бу, до якого також належать Юрій Андрухович та Олександр Ірванець.

В часи до «Бу-Ба-Бу» в збірці поезій «Бурштиновий час» (1987) — Неборак постає поетом швидше романтичним, але, водночас уже із виразним іронічно-сміховим первнем і не менш виразним урбаністичним світовідчуттям. Уже з ранніх поетичних декларацій починаючи, одним із головних героїв Неборакової творчості стає його рідне місто Львів. З роками ця тенденція аж ніяк не ослабла, стале і часте звертання Неборака до суто львівських тем і образів набуло ознак послідовної програмовості й навіть деякої нарочитості.

Своєрідним апоґеєм Неборакового бубабізму стала збірка поезій «Літаюча голова» (1990) —поліфонічна «книжка-карнавал», у якій повною мірою розкриваються і щасливо поєднуються раблезіансько-ренесансовий світогляд автора і високотехнічна, часом навіть віртуозна манера віршування. Саме з моменту виходу «Літаючої голови» в українській літературній критиці починають говорити про постмодернізм і необароко. Особливої уваги, крім того, заслуговує концепційне засвоєння і переосмислення автором «Літаючої голови» тематичних площин і знаків масової молодіжної культури (сфера рок-музики, шоу-бізнесу, молодіжної моди, сленґові вкраплення в лексиці тощо).

Втім, паралельно із «Літаючою головою» писалася цілком не схожа стилістично збірка «Alter ego» (1993) — книжка переважно верліброва, за жанром лірико-медитативна, з претензією на екзистенційно-філософські узагальнення щодо «підвалин буття».

Збірка «Розмова зі слугою» (1994), задумана як своєрідне продовження карнавалу «Літаючої голови» на новому щаблі, в той же час засигналізувала досить поважні зміни в авторовому світовідчутті. За всієї зовнішньої грайливості вона передусім свідчить про відчутне посерйознішання і поступове навернення автора до традиційно-консервативних вартостей.

Нова Неборакова поетична якість засвідчена збірці «Епос про тридцять п’яту хату» (1999). Як задекларовано вже в анотації, ключовою для неї є «проблема вкорінення, відшукування екзистенціальних цінностей у межах малої батьківщини». Іронічність переросла в проповідництво, часом саркастичне, богемно-легковажне, святкове сприймання життя — в переконане відстоювання традиційно християнських родинно-побутових основ.

2001 року вийшов друком «Літостротон» – вперше видано однією книгою вірші з усіх попередніх поетичних збірок а Неборака – починаючи від «Літаючої голови» (1978–1989) через збірки 80-х – 90-х років «Alter ego», «Розмову зі слугою», «Крайслер імперіал», «Доповнену біографію», «Епос про тридцять п’яту хату» й до рукописної «Наближення до лінії обрію» (1994–1997).

Пісні на вірші Неборка – в репертуарі рок-гуртів «Мертвий півень» та «Плач Єремії».

Крім поезії, Неборака захоплює теорія мистецтва і літературні розвідки. Втіленням цього інтересу стала видана вперше 2016 року монографія  «Іван Франко: вершини і низини».

 

Пом’янемо захисників України, які загинули у боротьбі з російською агресією.

 

ОЛЕКСАНДР РАДІЄВСЬКИЙ (1970-2014) – генерал-майор (посмертно) ЗСУ. Командир 21-ї окремої криворізької бригади охорони громадського порядку Національної гвардії.

Народився в місті Кривий Ріг на Дніпропетровщині. Він рано втратив батьків виховувався бабусею та дідусем. У 1987 році вступив до Владикавказького вищого військового командного училища ім. С. М. Кірова МВС СРСР.

Після закінчення 1998 року (магістратури) Академії Прикордонних військ України Олександр пройшов у дніпропетровському спеціальному моторизованому полку міліції внутрішніх військ МВС шлях від командира батальйону до командира частини, з серпня 2011-го очолив криворізьку окрему спеціальну моторизовану бригаду міліції Центрального територіального командування ВВ МВС.

Він був вимогливим командиром, але дуже уважним до нагальних проблем підлеглих, і з особливою турботою ставився до воїнів строкової служби. Його улюбленим прислів’ям було: «Солдата треба не жаліти, а берегти!».

В АТО полковник Радієвський мав неабиякий авторитет серед підлеглих – насамперед тому, що йшов у бій попереду них, зокрема, особисто очолював спецоперації зі знешкодження блокпостів терористів на підступах до населених пунктів Миколаївки, Семенівки, Слов’янська. У районі антитерористичної операції на чолі з’єднання (навесні 2014 р. перетвореного у окрему бригаду охорони громадського порядку Центрального оперативно-територіального об’єднання Національної гвардії України) він провів загалом два з половиною місяці. Після проведення ротації особового складу невдовзі вдруге повернувся в зону бойових дій, куди був направлений і старший з його синів – командир роти іншої військової частини НГУ лейтенант Андрій Радієвський…

А за день до загибелі Олександр відчув чи не найвище щастя професійного військового: на центральній площі щойно визволеного Сєвєродонецька зібрався великий натовп місцевих жителів з українськими прапорами. І коли полковник Радієвський оголосив, що місто вільне від терористів, йому влаштували справжню овацію. Люди вітали визволителів, обнімали й цілували їх, хором скандували: «СПА-СИ-БО!», пригощали солодощами, запрошували до себе в гості. Проте на полковника Радієвського чекали нові бої, і він не дуже переймався лаврами тріумфатора…

Особисто керував діями бійців по знищенню ворожих блокпостів під час звільнення Миколаївки, Семенівки, Слов’янська.

23 липня 2014 року загинув під час бою за звільнення Лисичанська, коли разом з бійцями потрапив у засідку на мосту. Прикриваючи свого командира також загинули командир батальйону підполковник Павло Сніцар та солдат-стрілець Ігор Коцяр.

Герою присвоєно звання генерал-майора (посмертно).

 

ІГОР ГРІШЕЧКІН (1989-2016) — сержант ЗСУ.

Народився в селі Приозерне Херсонської міської ради.

В АТО — сержант, кулеметник 3 батальйону, 14-та ОМБр.

2 березня 2016 загинув у передмісті Красногорівки Мар’їнського району (Донецька область) під час виконання бойового завдання.

Без Ігоря лишилися мама, дружина та син.

 

ВАЛЕНТИН КОВАЛЬСЬКИЙ (1991-2017) — молодший сержант, командир відділення-снайпер 95-ї окремої штурмової бригади ЗСУ,

Народився у Житомирі. Службу за призовом відбув у Донецьку, у військах МВС. Після служби вступив на заочне відділення одного з житомирських університетів, на фах інженера-механіка.

27 липня 2014 липня колона, в котрій рухався й Валентин, потрапила в засідку біля м. Торез, недалеко Савур-могили. Куля снайпера важко скалічила воїна: увійшовши в стегно, пробила таз, пройшла навиліт та, зрикошетивши від бронежилета, пошкодила кишківник. Операцію було зроблено лише через 9 годин після поранення, в Харкові, куди Валентин потрапив вже з важким перитонітом. Загалом переніс 8 операцій в клініках Харкова, Києва та Львова, ще три — в клініці в Ізраїлі.

Після операцій проходив курс реабілітації, мріяв про повернення до війська. Однак, 5 травня 2017 року, після ускладнення, помер від інсульту в Житомирській лікарні.

Залишилась донька, мати та вітчим-інвалід.

 

ВАСИЛЬ ГОНЧАРУК (1983-2016) — старший матрос ЗСУ.

Народився в селі Осички, Одеська область.

9 липня 2015 року призваний до ЗСУ за мобілізацією. Проходив службу в 36-му десантному-штурмовому батальйоні морської піхоти; старший матрос, стрілець.

4 липня 2016 року увечері позиції українських вояків біля Широкиного обстріляли терористи з 120-мм мінометів. Василь загинув, ще четверо морських піхотинців зазнали поранень.

Без Василя в Маріуполі лишилася кохана дівчина.

 

ОЛЕКСІЙ ГЛОБЕНКО (1988-2014) —спецпризначенець, старшина ЗСУ.

Народився в селі Ємилівка Кіровоградської області. У віці 5 років переїхав з родиною до міста Гайворон. У 2003—2007 навчався в Гайворонському професійному аграрному ліцеї, де здобув професію «Муляр, штукатур, лицювальник-плиточник». Відвідував хореографічний гурток, дуже любив танцювати. По закінченні навчання якийсь час працював. 2007 року призваний на строкову службу, згодом вирішив, що його покликання — бути військовим, і вступив на військову службу за контрактом. Одружився, мешкав із сім’єю в Кропивницькому (на той час — Кіровоград).

Старшина, головний сержант роти спеціального призначення 1-го загону 3-го окремого полку спецпризначення, м. Кропивницький.

З початком російської збройної агресії проти України підрозділ Глобенка відправили в Крим. Після виходу з окупованого Криму брав участь в АТО, учасник боїв за Донецький аеропорт.

28 липня 2014 розвідгрупа з 19 військовослужбовців 3-го полку під загальним командуванням підполковника Сергія Лисенка виїхала в район міста Сніжне на спецзавдання з евакуації пілотів збитого літака Су-25. Вони успішно провели операцію з порятунку одного пілота збитого штурмовика і заночували на території закинутої ферми поблизу села Латишеве.

Власник ферми 61-річний Микола Бутрименко зустрів військових і запросив їх переночувати в ангарі, а сам виїхав до Сніжного і доніс про це терористам, які приїхали на бронетехніці і оточили ферму 29 липня.

В нерівному бою під час прориву загинули 10 спецпризначенців: підполковник Сергій Лисенко, капітан Кирило Андреєнко, капітан Тарас Карпа (вважався зниклим безвісти), старшина Олексій Глобенко, старшина Андрій Шершень, сержант Анатолій Бузуляк, старші солдати Сергій Гришин (вважався зниклим безвісти), Лев Панков, Ярослав Шимчик та Роман Рикалов (вважався зниклим безвісти). Четверо бійців, які перебували в секретах, самостійно дістались до розташування своїх військ. П’ятеро поранених потрапили у полон, згодом їх звільнили за обміном.

Старшина Глобенко в бою особисто ліквідував БТР та двох терористів, у бою зазнав смертельного поранення від вибуху артилерійського снаряда.

Залишились дружина, їхній син і син дружини від першого шлюбу.

27 червня 2016 було затримано зрадника Бутрименка, який навів російських терористів на місце розташування українського підрозділу.

 

ВАСИЛЬ ЗАКОНОВ (1992-2015) — молодший сержант ЗСУ.

Народився в місті Свердловськ (зараз – Довжанськ) Луганської області. В 1997 році сім’я переїхала у Великі Коровинці Житомирської області. Васильнавчався в Бердичівському коледжі промисловості.

В травні 2013 року був призваний на строкову військову службу. Після строкової служби підписав контракт на службу в 101 бригаді Генерального Штабу України. З 1 грудня 2014 року Василь Законов брав участь в АТО.

7 лютого 2015 року під час ведення бойових дій поблизу Дебальцево загинув. Базовий табір в районі міста Дебальцеве, у якому перебував Василь, був обстріляний терористами з БМ-21, а його смертельно поранено.

Залишилися батьки та сестри.

 

ВІКТОР МАТЮХІН (1966-2017) — доброволець, стрілець 2-го взводу 1-ї ОШР ДУК ПС.

Народився в Карагандинській області Казахстану. Мешкав у Львові. Закінчив будівельний технікум, займався проектуванням аеродромів, працював кіномеханіком. Мешкав у Росії.

До того, як стати захисником України, пройшов складний шлях шукань.

Вступив до духовної семінарії, співав у хорі, малював ікони. За повідомленнями в соцмережі російських націоналістів, служив у Троїце-Сергієвій лаврі РПЦ в сані ігумена (не плутати з настоятелем і намісником лаври), церковне ім’я Мойсей, але з часом склав із себе сан та простим іноком перейшов до Катакомбної церкви (ІПЦ). Був членом общини козаків Сергієва Посада та активним учасником російського націоналістичного руху, (цей напрям є антиімперським, антикомуністичним і не підтримує російську агресію проти України). Брав участь в «Руських маршах» у Москві, 2008 проривав кордон ОМОНу на Арбаті. Переслідувався ФСБ.

Навесні 2015 приїхав до України, вивчив українську мову. Спочатку воював на Луганщині у складі батальйону «Свята Марія», в добровольчому формуванні спецпризначення «Вікінг». Влітку 2015 деякий час працював охоронцем на Фастівському деревообробному комбінаті. В ДУК з літа 2016, був найстаршим бійцем роти. Залишилась дружина у Львові. Загинув, 4 грудня 2017 року, від кулі снайпера поблизу селища Піски. Похований у Львові Личаківському цвинтарі.

“Я воюю за Україну, не для того, щоб померти! А для того, щоб потім-щасливо жити!”, – говорив він.

 

ВІКТОР МАКСИМОВ (1984-2018) — солдат ЗСУ.

Народився в селі Раївка, Дніпропетровська область, мешкав у місті Дніпро. Здобув вищу освіту, працював у правоохоронних органах.

На фронт пішов навесні 2014 року; по закінченні строку служби за мобілізацією продовжив служити у військах протиповітряної оборони. Вереснем 2017-го перевівся до 93-ї бригади за піврічним контрактом, 20 березня 2018 року продовжив контракт; солдат, механік-водій, електрик відділення командно-штабних машин взводу управління розвідувальної роти.

30 березня 2018 року загинув під час виконання бойового завдання поблизу села Старогнатівка (Волноваський район) — внаслідок підриву на невідомому вибуховому пристрої зазнав поранень, несумісних з життям.

Без Віктора лишилися батьки, дружина та маленька донька.

 

ВІКТОР СІГАЄВ (1984-2015) — прапорщик Збройних сил України.

Народився у м.Новояворівськ, Львівська область. Навчався у ПТУ № 65,здобув професію слюсаря з ремонту автомобілів.

В 2002—2003 роках проходив строкову службу, надалі — служба за контрактом. В 2009—2014 роках був інструктором водіння взводу навчальних автомобілів, рота матеріально-технічного забезпечення Академії сухопутних військ.

В АТО — військовослужбовець 3-го батальйону 72-ї ОМБр, головний сержант роти матеріально-технічного забезпечення Академії Сухопутних військ України імені гетьмана Петра Сагайдачного.

Загинув 17 січня 20145-го під час бойового зіткнення з терористами поблизу Оленівки Волноваського району. Під час супроводу новоприбулих посадових осіб до позицій українських військовиків загін потрапив у засідку. На вимогу противника здатись у полон вояки відмовилися та вступили в бій. В ході бою Віктор Сігаєв знищив декілька ворогів, однак зазнав поранень, не сумісних з життям. Наступного ранку подзвонили російські терористи та повідомили, що вони забрали тіло Віктора і його товариша в Донецьк, й щоб за ним приїхали родичі.

Без Віктора лишились мама, брат, дружина й син.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада