Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
15.01.2021

9 січня. Про найвідомішого в Україні сьогоднішнього іменинника казали: «вірменин, який народився в Грузії і сидів у російській в’язниці за український націоналізм».

Крім того сьогодні згадуємо:

  • історик польського походження, один з чільних представників української державницької історичної школи;
  • український письменник, який працював в Канаді. Основні його твори присвячені темі Голодомору, який він пережив особисто;
  • перекладач, автор першого повного українського перекладу поеми Мілтона «Утрачений рай»;
  • науковець, автор першого підручника з опору матеріалів, написаного українською мовою;
  • художник-графік, один з найкращих майстрів офорту;
  • олімпійська чемпіонка 2014 року з біатлону;
  • поетка, композиторка, громадська активістка.

Пом’янемо народжених цього дня військових, що загинули, захищаючі цілісність і незалежність України від зазіхань «русского міра».


Почнемо, і ви, повно, вже здогадалися з кого:

 

 СЕРГІЙ ПАРАДЖАНОВ (1924-1990) – визначний кінорежисер, сценарист, художник.

Народився у Тбілісі, у вірменській родині. якому належить значний внесок в українську культуру. Його творчість і суспільно-політична позиція помітним потоком влилися в шістдесятництво.

В Україну Параджанов потрапив за направленням після закінчені ВДІК. Тут він створив фільми «Золоті руки», «Думка», «Перший парубок», «Українська рапсодія»,  «Квітка на камені» (у співавторстві з Анатолієм Слісаренком) і знамениті стрічку «Тіні забутих предків» за повістю Михайла Коцюбинського.

Стрічка стала дебютною для Івана Миколайчука, який згодом став відомим актором і режисером, а також одним із символів українського кіно. Фільм знімався в справжніх гуцульських хатах та околицях села Криворівні Верховинського району Івано-Франківської області. Саме тут Михайло Коцюбинський написав свою повість.

Цей фільм приніс Параджанову міжнародне визнання. На Заході він демонструвався під назвою «Вогняні коні»,  отримав 28 призів на кінофестивалях (із них — 24 гран-прі). Параджанову надсилали свої вітання Фелліні, Антоніоні, Куросава.

У 1965—1968 роках Параджанов разом з іншими діячами української науки та культури, протестуючи проти масових політичних арештів в Україні, звертався у вищі партійні та державні органи з вимогою роз’яснити причини переслідувань українських інтелектуалів і виступав за проведення відкритих судових процесів, що мало б забезпечити справедливість розгляду справ. Неодноразово висловлювався за дотримання свободи слова у пресі.

30 червня 1966 ЦК Компартії України схвалив постанову «про серйозні недоліки в організації виробництва кінофільмів на Київській кіностудії ім. О. Довженка», в якій, зокрема, критикувався сценарій Параджанова до фільму «Київські фрески». Через ідеологічну цензуру цей фільм так і не вийшов, так само як і стрічки «Intermezzo» (за М. Коцюбинським), «Ікар», «Сповідь».

Було зрозуміло, що над головоб Параджанова збираються хмари, і намагаючись уникнути арешту, виїхав у Вірменію. Тут Параджанова запрошують на Єреванську кіностудію, де він працює над стрічкою «Колір граната» про великого вірменського поета. Через матефоричну візуальну мову фільм не був випущений у прокат – влада вирішила, що «народу таке кіно непотрібне».

У 1971 повернувся до Києва, де 17 березня 1973 був заарештований і засуджений до п’ятирічного ув’язнення за гомосексуалізм, хоча в обвинувальному вироку були статті і «за спекуляцію», і «за український націоналізм». «Гомосексуальна» стаття не давала йому шансів вижити в колонії. Однак серед ув’язнених він користуавася пошаною. Подейкують, що до нього приходила делегація у́рок, які засвідчили свою глибоку повагу словами: «Ми комуняк завжди на словах мали, а ти — по-справжньому!».

Звільнення Параджанова вимагали світові знаменитості – поет Луї Арагон,  режисери Франсуа Трюффо, Жан-Люк Годар, Федеріко Фелліні, Лукіно Вісконті, Роберто Росселліні, Мікеланджело Антоніоні. Після звільнення 30 грудня 1977 Параджанову забронили жити в Україні, поселився у Тбілісі, надалі зазнавав переслідувань з боку радянських репресивних органів.

«Тіні Забутих предків» багато хто бачив, тому даю посилання на маловідому стрічку. Арт-хаузну короткометражку Параджанова «Київські фрески» можна подивитися тут: https://www.comboplayer.ru/videos/view/kievskie-freski-sssr-1966

 

Тепер перейдемо до менш відомих, але не менш гідних уваги іменинників.

 

СТЕПАН ТОМАШІВСЬКИЙ (1875-1930) – історик і політик.

Народився у с. Копновичі (тепер – Львівщина) у польській родині. Тобто – в його особі маємо черговий приклад того, що бути українцем – це питання не крові, а духу та світогляду.

Закінчив філософський та правничий факультети Львівського Університету, вчителював у гімназіях, був доцентам в alma mater. Під час І світової війни — член Бойової Управи Легіону Українських Січових Стрільців, 1919-го — радник делегації ЗУНР на мирній конференції в Парижі.

Організатор Українського національного комітету в Парижі у 1919. 19 грудня 1919 видав декларацію, якою оголосив себе «представником і оборонцем національних інтересів України перед політичним світом».

1920-го — голова дипломатичної місії ЗУНР в Лондоні. 14 травня 1920 в Лондоні Представник ЗУНР у Парижі Томашівський у порозумінні з очільником ЗУНР Євгеном Петрушевичем подав головам союзних держав меморіал про потребу утворення нейтральної незалежної західноукраїнської держави — Галицької Республіки (Східна Галичина, Західна Волинь, Холмщина, Підляшшя, Надсяння, Закарпатська Русь і Лемківщина).

1921—1925 — у Берліні, 1926-го вчителював у Львові, з 1928 — доцент історії України у Краківському Університеті.

Наукова діяльність Томашівського була пов’язана з Науковим товариством ім. Шевченка – всесвітньою академічною організацією, багатопрофільною академією наук українського народу. Товариство було створене у 1873 році у Львові за фінансування меценатів з Наддніпрянщини, досягло розквіту за часів головування Михайла Грушевського (1897—1916). У 1920-30-х роках зазнавало переслідувань від польської влади, 1939 зліквідована радянською владою; відновлена 1947 року в Західній Європі та Сполучених Штатах Америки.

Наукові дослідження Томашівського присвячені головним чином Хмельниччині й Мазепинській добі. Як і В’ячеслав Липинський, Томашівський належить до засновників державницької школи в українській історіографії, що приділяє основну увагу процесам державотворення та ролі еліт. Ставши на ці позицію, Томашівський розійшовся зі своїм вчителем Грушевським – одним з найяскравіших представников народницької історичної школи.

1919 р. вийшла праця Томашівського «Українська історія. Старинні і середні віки», в якій він дав державницьку синтезу історії України княжої й литовсько-польської доби. В ній він демонструє різко негативне ставлення до будь-яких антидержавницьких та анархічних проявів, князівських міжусобиць та боярської анархії в Київській і Галицько-Волинській державах ХІІ-ХІУ ст.

Томашівський в своїх працях акцентує увагу на таких державницьких ідеях:

1) особлива роль Галичини та уніатської церкви в майбутньому державному творенні;

2) український консерватизм;

3) об’єднуюча національна ідея;

4) європеїзація українського руху з опорою на власні (особливо в Галичині) традиції.

Основними причинами втрати Україною державності 1917-1920 роках він вважає:

1) відсутність єдиної, спільної всім українцям національної державної ідеї;

2) відсутність політичної, економічної і культурної рівноваги між містом і селом;

3) політична гіпертрофія українського народу. Томашівський переконаний, що лише західноукраїнські землі зуміли зберегти в усіх історичних катаклізмах «український дух» завдяки своїй близькості до Заходу та опорі на церкву й державу.

Праці Томашівського з історії української державності були тісно пов’язані з його студіями над історією Української Церкви.

 

Сьогодні також день народження

СТЕПАН ГОРЛАЧ (1921-2018) – український письменник, який працював у Канаді.

Народився на Мелітопольщині в селянській родині. У 33-му батька заарештовували як куркуля, подальша його доля невідома, хоча і передбачувана…  Мати з чотирма дітьми дивом вижили в часи Голодомору.

Пізніше Степан жив у Ялті в родині батькового брата, 1941 р. був мобілізований, 1942 р. потрапив у полон, згодом перебував у таборах для переміщенихосіб в Австрії, звідти виїхав до Канади, вищу освіту здобув у Торонтському університеті, учителював. Протягом декількох років Степан Горлач був куратором Бібліотеки канадсько-українського центру на Донеччині.

Горбач увійшов у літературу романом «Богдар» що має підзаголовок – «Містична дійсність». Події роману  відбуваються у 30-тих роках на батьківщині автора. В ті роки більшовики вирішили загнати селян в новітнє рабство-колгоспи. Твір розповідає про приречене на невдачу протистояння селян цій нелюдській акції. Описані картини голодомору вражають глибокою реалістичністю і достовірністю деталей. Своєрідним продовженням твору «Богдар» стала повість «Могута».

Уваги заслуговує також документально-публіцистичне видання “Хрестини незалежності”, в якому автор розповідає про здійснення власної фантастичної ідеї – символістичного “хрещення” незалежної України. Разом з українцем із Торонто Петром Скибою вони пішки перетнули Україну з півночі на південь та із заходу на схід. Наслідком цієї подорожі став щоденник, сповнений вражень від численних зустрічей з різними людьми і роздумів про долю України.

 

ОЛЕКСАНДР ЖОМНІР (1927-2018) – літературознавець, перекладач. Автор першого повного українського перекладу поеми Джона Мілтона «Утрачений рай».

Народився у с. Данчів на Рівненщині. Працював на кафедрі англійської мови Ніжинського педагогічного інституту. Опублікував низку досліджень з англомовної шевченкіани.

Переклав українською мовою окремі прозові твори Сомерсета Моема, поезії визначної американської поетки ХІХ ст. Емілі Дікінсон.

Жомніру також належить переклад п’єси В. Шекспіра «Цимбелін», яка увійшла у 5-й том зібрання творів Шекспіра українською мовою. Він є автором перекладів польської поезії (Антологія польської поезії, 1979).

У вересні 2019 року переклад «Утраченого раю», зроблений Олександром Жомніром, був опублікований видавництвом Жупанського.

 

СТЕПАН ПОСАЦЬКИЙ (1911-1985) — науковець у галузі опору матеріалів, автор першого підручника з опору матеріалів, написаного українською мовою.

Ця постать цікава не тільки науковим доробком, але й тим, що в житті відбилися бурхливі історичні події. Народився він в українській родині, яка на той час жила поблизу Кракова. Закінчив гімназію у Ряшеві і мав намір продовжувати освіту. У тодішній Польщі українцям було дуже складно отримати вищу освіту, тому він вступив у Вищу технічну школу у Данцигу, який з 1919 року був проголошений вільним містом під протекторатом Ліги Націй. У 1935 році Степан Посацький склав дипломний іспит за спеціальністю «залізобетонні конструкції» та отримав диплом інженера. Згодом працював інженером і виконробом на різних будівництвах.

Після окупації Польщі німцями у вересні 1939-го Посацький працював у будівельному відділі магістрату Ряшева. Після вступу до Ряшева армії СРСР у 1944 році почалася післявоєнна відбудова, однак і у новопосталій Польській Народній Республіці для українців виникли труднощі з працевлаштуванням. Довелося змінити місце роботи і їздити туди за 80 км.

Так тривало до 1946 року, коли родину Посацького разом з іншими українцями  примусово вивезли до СРСР і фактично кинули напризволяще. У пошуках пристанища Посацький поїхав до Льва, де дізнався, що організовується Технологічний інститут і там потрібні працівники з будівельною освітою. Там його прийняли  лаборантом на кафедру будівельних матеріалів.

У 1949 р. Технологічний інститут розформували і працівників перевели до Львівського політехнічного інституту. Степан Посацький з 1952 року працював старшим викладачем кафедри опору матеріалів, невдовзі захистив кандидатську дисертацію і у 1961 році став доцентом кафедри опору матеріалів.

Тут він готує підручник «Опір матеріалів» для студентів-заочників, який виходить у 1963 році, друге видання підручника виходить у світ у 1973 р. На той час підручник був новаторським, у ньому була застосована впроваджена в СРСР у 1963 р. міжнародна система одиниць. Окрім того, обидва видання були єдиними на той час підручниками з опору матеріалів українською мовою, що вимагало від автора великої праці щодо узгодження і опрацювання термінології.

Понад десятиліття, з 1964 р. по 1976 р. Посацький працював деканом загальнотехнічного факультету Львівської політехніки, будучи єдиним на той час безпартійним деканом у вузі.

У році 1966 р. його обирають завідувачем кафедри опору, яка була базовою у регіоні.

На кафедрі під керівництвом Посацького виконувалися госпдоговірні науково-дослідні роботи за замовленнями Львівського автобусного заводу, заводів «Автонавантажувач» та «Львівсільмаш», спрямовані на зниження металомісткості машин і механізмів. Зокрема, завдяки цим дослідженням була суттєво зменшена маса несучого каркасу автобуса «ЛАЗ».

 

ВАСИЛЬ МИРОНЕНКО (1911-1964) – художник-графік.

Народився у селі Орхівка на Полтавщині, закінчив Харківський художній інститут, згодом очолив там кафедру графіки.

Мироненко був одним з найкращих майстрів офорту в Україні. Основна тема творчості – усі різновиди пейзажу, зокрема міський та індустріальний. Багато робіт митець присвятив темі повоєнного відродження.

Як майстер міського пейзажу, окрім пейзажів скверів і площ Харкова, художник створив офорти, присвячені містам Болгарії та Польщі, гравюри італійських міст.

 

А тепер кілька наших сучасників:

 

ОЛЕНА ПІДГРУШНА (1987) – біатлоністка, чемпіонка Олімпіади-2014 року у Сочі.

Жила у селищі Велика Березовиця у передмісті Тернополя. Виступає за спортивне товариство «Колос».

На чемпіонаті світу 2013 року здобула 3 медалі: золоту в спринті, срібну в естафеті і бронзову в гонці переслідування.

7 грудня 2013 року українські біатлоністки здобули «золото» на етапі в Гохфільцені (Австрія); під час нагородження біатлоністки Юлія Джима, сестри Валентина і Віта Семеренки та Олена Підгрушна вигукували «За Майдан!».

На Олімпіаді в Сочі здобула «золото» в естафетній гонці 4 по 6 км (збірна України виступила у складі Юлії Джими, сестер Віти та Валі Семеренко та Олени Підгрушної).

 

ЄЛИЗАВЕТА ЖАРІКОВА (1989) – поетка, композиторка, співачка.

Народилася у містечку Новопсков на Луганщині. Має музичну і філологічну освіту. Бакалаврат закінчила в Харківському університеті, а магістратуру у Києві в університеті Шевченка.

Єлізавета – людина не лише творча, а й громадсько-активна. Коли у 2012 році з’явився закон Колісніченка про мову, вона почала брати участь у акціях на захист української мови. Під час Революції Гідності брала участь майже у всіх подіях. Останнім часом вона проводить акції протесту проти правового свавілля «зеленої» влади.

Втім, в її творчості превалює не громадянська, і філософська лірика. От приклад її поезій:

 

розплететься сон на три пасма — і кожне сиве

і зупиниться сніг на підступах до межі

королева нездужає

мабуть чекає сина

а ворожка не має сили доворожити

ще герої не знають що вони за герої

і кому доведеться стати в останню варту

за сюжетом їх буде троє а потім двоє

ну а далі я не наважився рахувати

у вікні тюрми догоряє остання свічка

вже торішнє листя липне до підошов

мамо-річко не плач по нас мамо-річко

хто б сюди по воді твоїй не прийшов

музикант починає пісню і всім не спиться

небо ходить над нами тихо туди-сюди

у похмурому лісі дивно жовтіє глиця

і з’являються — люди кажуть — чужі сліди

крайня хата ставить перший у році чайник

діти возяться з кошенятами на печі

якщо знаєш що буде далі — зумій змовчати

якщо віриш що зможеш втримати —

не мовчи

І ще Єлізавета Жарікова пише пісні: https://www.youtube.com/watch?v=oVYjhEJTVWo&feature=youtu.be&fbclid=IwAR1kmy6xYe4zKzhCTns48h7VSsjcZ7SLAfAN1vcYQUriJ0cRKnme5XW8eWQ

Сторінка на ФБ: Ліза Жарікова

 

Пом’янемо наших захисників, які могли б сьогодні відзначати свій день народження, якби не збройна експансія «русского міра».

 

ОЛЕКСАНДР ГАЛУЩИНСЬКИЙ (1973-2015) – старший солдат ЗСУ.

Народився у с. Берізки на Миколаївщині. Учасник Революції Гідності— був у складі 4-ї «Козацької сотні» Самооборони Майдану. З серпня 2014 року на фронті, служив навідником.

3 червня 2015-го загинув у бою поблизу села Новомихайлівка Мар’їнського району — вранці російсько-терористичні загони пішли на штурм Мар’їнки, атака розпочалася з масованого обстрілу позицій ЗСУ із застосуванням САУ, артилерії та РСЗВ. Після артпідготовки на штурм пішли 2 тактичні групи піхоти за підтримки танків. ЗСУ задіяли артилерію, наступ було відбито, терористи зазнали втрат і відступили. У бою крім Олександра загинули троє захисників.

Без Олександра лишилися дружина та троє дітей.

 

МИКОЛА КУЧЕРКОВ (1990-2017) – сержант ЗСУ.

Родом з села Новопаське Запорізької області.

З початком російської агресії добровольцем пішов до Мелітопольсько-Веселовського військкомату – попри вмовляння рідних і незважаючи на те, що раніше в армії не служив. Проходив службу в 37-му батальйоні територіальної оборони «Запоріжжя». Після демобілізації за кілька місяців повернувся на військову службу — за контрактом, служив в АТО,  пройшов такі небезпечні точки, як Новобахмутівка, Авдіївка, Первомайськ, Широкине, Талаківка, Сартана та інші.

29 квітня 2017 року дістав поранення від кулі снайпера у промисловій зоні м. Авдіївка. Бійця терміново доставили до лікарні, але врятувати життя захисника не вдалося.

 

ВАСИЛЬ ІВЧЕНКО (1996-2016) – солдат ЗСУ.

Народився у селі Папужниці на Черкащині. Вивчився на агронома і у 2016 році підписав контракт з ЗСУ. Він проходив підготовку в Навчальному центрі «Десна». Василя хотіли залишити інструктором, але він вирішив їхати на передову.

30 серпня 2016-го Василь мав іти у відпустку, а по тому — поїхати до Німеччини на військові навчання сержантів. 28 серпня року загинув від осколкових поранень під час мінометного обстрілу опорного пункту російсько-терористичними військами.

Без Василя лишилися мати, дружина, вітчим і дядько, що теж захищав Україну на фронті.

 

ЄВГЕН ЧЕРНИХ (1991—2020) — солдат ЗСУ.

Народився в селі Райське на Херсонщині. 2010-го призваний на строкову службу.

2014 року після початку російсько-української війни підписав контракт, пішов служити в зону бої в складі 28-ї бригади; боронив Мар’їнку. Після річної служби повернувся до батьків та влаштувався на роботу. Після звільнення з армійських лав до кінця 2019-го працював у Новокаховському комунальному підприємстві «Муніципальна охорона» (сформоване з ветеранів російсько-української війни).

Січнем 2020 року вступив на військову службу за контрактом та вдруге вирушив на фронт. Солдат 57-ї бригади; розвідник.

8 березня 2020-го загинув внаслідок смертельних поранень, отриманих під час обстрілу вантажівки 57-ї бригади з ПТРК — автомобіль рухався до позицій ЗСУ в районі сіл Опитне та Піски.

Без Євгена лишились батьки.

 

 

ОЛЕКСАНДР ВЕНГЕР (1969-2015) – старшина ЗСУ.

Народився у Бердичіві на Житомирщині, вивчився на слюсара-ремонтника.

Мобілізований влітку 2014-го, снайпер-розвідник.

25 січня 2015-го загинув у бою на опорному пункті поблизу села Санжарівка під час боїв за Дебальцеве. Разом з Олександром загинуло ще шестеро бійців 128-ї бригади. У цьому бою українським військовим вдалось знищити 3 танки та частину живої сили терористів.

Без Олександра залишилися дружина, двоє синів, внук і внучка.

 

СТЕПАН ГУНЬКО (1994-2014) – солдат ЗСУ.

Народився у м. Броди на Львівщині. Закінчив Бродівський педагогічний коледж, відділення фізичного виховання. Був капітаном баскетбольної команди. Мріяв продовжити навчання за кордоном, 2013 року пішов служити за контрактом, щоб заробити гроші на навчання. Обрав десантні війська, бо захоплювався десантниками.

Служив гранатометником 80 ОАМБ. 26 серпня 2014 року загинув під час обстрілу проросійськими силами Луганського аеропорту з «Град».

Залишилися батьки і брат.

 

МАКСИМ ЧЕРКУН (1997-2018) – сержант ЗСУ.

Народився у селі Кривбас на Дніпропетровщині.  Вчився на автомеханіка, був членом пошукової групи Криворізької громадської організації «Військово-патріотичний клуб „Пошук“, мріяв вступити до авіаційного училища.

З 16 березня 2016 року проходив службу в ЗС за контрактом; командував обороною опорного пункту в Пісках.

16 квітня 2018 року загинув від осколокового поранення під час мінометного обстрілу селища Піски в Ясинуватскому районі Донеччини.

Без єдиної дитини залишилися батьки.

 

ДМИТРО ГОНЧАРУК (1977-2015) – старшина ЗСУ.

Народився в Луцьку. Працював на Луцькому державному підшипниковому заводі (нині — АТ «СКФ Україна») на посаді терміста; останнім часом — ковалем на приватному підприємстві. З 2006 мешкав у селі Зміїнець Луцького району.

У зв’язку з російською збройною агресією проти України призваний за частковою мобілізацією 28 серпня 2014-го. Старшина, командир відділення — заступник командира зенітного артилерійського взводу 4-го механізованого батальйону 24-ї окремої Залізної механізованої бригади, м. Яворів.

Ніс службу в зоні АТО, зокрема в районі населених пунктів «Бахмутської траси» на Луганщині.

20 березня 2015-го під час перевірки території та обходу рубежів оборони взводного опорного пункту (ВОП, 29-й блокпост), — поблизу смт Новотошківське, військовослужбовці 24-ї бригади підірвались на вибуховому пристрої з «розтяжкою» в районі шахти «Пролетарської». В результаті вибуху загинув молодший сержант Юрій Білик, старшина Дмитро Гончарук від отриманих поранень помер у лікарні Сєвєродонецька.

Залишилась мати, сестра та донька.

 

ЯН КУЧЕРЯВИЙ (1986-2015) – сержант ЗСУ.

Народився 1986 року у Білозерці Херсонської області.

У часи війни — сержант-кулеметник 3-го батальйону 14-ї ОМБр (за іншими джерелами — військовослужбовець Національної Гвардії України).

Помер у військовому шпиталі — від масивного отруєння фосфором внаслідок бомбардування, проведеного російськими військовими формуваннями, які застосували заборонену міжнародними угодами зброю.

 

Ще один захисник України загинув не від ворожої зброї, втім не можна не згадати цього сміливця і патріота.

ВАСИЛЬ ДУМАНСЬКИЙ (1963-2019) — полковник ЗСУ.

Народився в селі Олексіївка, Дніпропетровська область. Чимало років служив у прикордонних військах — відповідав за бойову підготовку, вийшов на пенсію.

З початком війни в серпні 2014 року прийшов у 43-й батальйон добровольцем — на початку його формування. Особисто брав участь у бойових операціях, спав з бійцями в окопах, ходив з ними в атаку і розвідку.

У лютому 2015-го воював у Новгородському біля Горлівки. Зазнав важкого поранення під час мінометного обстрілу, однак просив комісію не «списувати» його за станом здоров’я — отримав 3 групу інвалідності й висновок «придатний для проходження військової служби».

Повернувся на фронт, 2016 року воював у Зайцевому. Заступник командира батальйону 53-ї бригади, командир 2-го мехбатальйону; з осені 2016-го — командир 108-го батальйону. Звільнився з армії у 2017 році.

11 січня 2019 року загинув у ДТП у пообідню пору на об’їзній дорозі біля Нікополя — перебуваючи за кермом «ВАЗ-2115», не впорався з керуванням та виїхав на зустрічну смугу, де зіткнувся з тягачем-цистерною. Від отриманих травм загинув на місці.

Без Василя Степановича лишились мама, дружина, доньки, онук.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада