Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
08.08.2020

9 серпня.

Почнемо огляд народжених цього дня непересічних особистостей з діяча, роль якого в історії України була, скоріше, негативною. Але оминути увагою Президента (якщо він не біглий злочинець) було б все ж неправильно.

Далі в огляді:

  • хірург, який здійснив першу у світі операцію з пересадки внутрішнього органу живій людині
  • мемуаристка, донька Івана Франка;
  • член молодіжної організації ОУН, один з керівників повстання в Норильских таборах 1953 року;
  • кінопродюсер, засновник кінотеатральної мережі «Кінопалац», відстоював необхідність українського дублювання фільмів;
  • співак, який п’ять років визнавався кращім співаком країни і вперше представляв Україну на Євробаченні;
  • громадсько-політичний діяч, учасник Руху опору капітуляції;
  • сучасна поетка, яка померла раніше, ніж встигла видати першу збірку.

Також неодмінно вшануємо пам’ять народжених цього дня захисників Україні, що загинули у боротьбі з російською збройною агресією.


Починаємо. І першим у нас:

 

ЛЕОНІД КУЧМА (1938) – другий Президент України (19 липня 1994 — 23 січня 2005).

Народився в селі Чайкине, Чернігівська область. Батько загинув на фронті 1944 року, мати – колгоспниця. У 1960 році здобув освіту інженера-механіка у галузі ракетної техніки на фізико-технічному факультеті Дніпровського університету.

У 1961 році познайомився і одружився з Людмилою Тумановою, прийомною дочкою головного технолога «Південного машинобудівного заводу», а в майбутньому головного інженера Головного технічного управління Міністерства загального машинобудування СРСР Геннадія Туманова. Одруження допомогло Кучмі зробити стрімку кар’єру на «Південмаші».

З 1982 по 1986 роки — перший заступник генерального конструктора КБ «Південне», а з 1986 по 1992 — генеральний директор ВО «Південний». За совєтською традицією керівники такого калібру зазвичай були і депутатами: Кучма також у 1990–1992 роках був спочатку народним депутатом УРСР XII скликання, а пізніше – Верховної Ради України першого скликання. Близько року очолював Уряд, але у вересні 1993 р. пішов у відставку з посади прем’єр-міністра.

Взяв участь у президентських виборах 1994 року і переміг. Йшов з відверто проросійськими гаслами, включно з обіцянкою зробити російську другою державною мовою. У порівнянні з ним навіть старий комуніст Кравчук видавався більш прийнятним для проукраїнські налаштованих громадян.

В результаті Кучма переміг Кравчука у другому турі з результатом 52,15 %. Він переміг у східних, північних, південних і центральних областях, а Кравчук – набрав більше голосів у західних областях, його загальний результат склав 45,1 % голосів.

Позитивним результатом першої каденції стало налагодження співпраці із західними фінансовими установами, що призвело до стабілізації ситуації в економіці країни та суттєвого зменшення інфляції.

Ще один позитив – це відсіч сепаратистським спробам проросійського діяча Юрія Мєшкова поставити під сумнів належність Криму до України. У лютому 1995 року в Криму було проведено операцію за участю бійців українського загону спеціального призначення, в результаті якої Мєшкова було відпроваджено до Москви.

По різному оцінюють відмову Кучми від ядерного статусу України. У грудні 1994 року США, Велика Британія, Росія а пізніше Франція і Китай підписали меморандум про гарантії безпеки України в обмін на відмову Києва від статусу ядерної держави. Це дало змогу Україні остаточно встановити конструктивні стосунки із Заходом. Але теперішня російська агресія підтвердила крихкість цього Будапештського  меморандуму. З іншого боку – Україна на той час не мала ані економічної, ані технічної можливості буди ядерною державою, і фактично вигідно обміняла те, ще не могла утримувати, на вкрай потрібну економічну співпрацю з Заходом.

Вдруге Кучма був обраний Президентом 14 листопада 1999. У другому турі отримав 56.25%. Цього разу в його передвиборний риториці вже було більше прозахідних тез.

Вже на початку другого терміну Кучма втрапив у гучний скандал – восени 2000 він був звинувачений у зникненні опозиційного журналіста — Георгія Гонгадзе (так званий «касетний скандал»). Олександр Мороз оприлюднив аудіозапис, здійснений Миколою Мельниченко, на якому нібито були записані розмови президента, глави адміністрації президента Володимира Литвина і міністра внутрішніх справ України Юрія Кравченка, що стосувалися зникнення Гонгадзе.

Це послужило початком акції «Україна без Кучми», організованою опозицією. Учасники протесту проводили багатолюдні вуличні демонстрації та створили наметові містечка в центрі Києва. У 2001 Верховна Рада безрезультатно кілька разів намагалася винести недовіру стосовно Леоніда Кучми.

На підставі плівок Кучму також звинувачували в незаконному продажі зброї, в організації побиття депутата Олександра Єльяшкевича. В результаті він втратив популярність в країні, йому довіряло лише 12-14 % українців.

На парламентських виборах 2002 р. Кучма підтримав блок «За єдину Україну!», який очолив голова президентської адміністрації Володимир Литвин і прем’єр-міністр Анатолій Кінах. З результатом 11,8 % пропрезидентський блок фактично зазнав поразки. Проте Кучмі вдалося сформувати лояльну до нього більшість у Верховній Раді 4-го скликання за рахунок мажоритарних депутатів обраних, головним чином, на Донбасі.

Після цих виборів у країні розпочалися масштабні протестні акції «Повстань, Україно!», що знизили авторитет чинного Президента як серед громадян, так і за кордоном.

У зовнішній політиці Кучма намагався всидіти на двох стільцях. Якщо його другий термін почався з прозахідних кроків, то закінчився відмовою від євроінтеграції.

На початку 2002 року Україна оголосила про наміри добитися асоційованого членства в ЄС и 9 липня 2002 року Леонід Кучма своїм указом ввів у дію рішення РНБО України про інтеграцію України до євроатлантичних структур. 24 березня 2003 року Україна і НАТО відкрили громадськості план Україна-НАТО, який було схвалено в листопаді 2002 року на Паризькому саміті. Незабаром Кучма заявив, що Україна довела обґрунтованість своєї заявки на членство в ЄС і розраховує на те, що на наступному саміті Україна-ЄС питання про асоційоване членство України може бути переведено у практичну площину.

Але вже у 2004 році Кучма виключив з Військової доктрини положення про вступ України до НАТО та Європейського Союзу як кінцеву мету політики євроатлантичної та європейської інтеграції країни і заявив, що на даному етапі Україна не готова вступити до НАТО і знаходиться на такій самій відстані від нього, як від Євросоюзу.

Лишається тільки здогадуватися – що саме спонукало Кучму до такого розвороту. Ймовірно, це стало результатом тиску збоку Росії, яка продемонструвала усю серйозність своїх намірів, оголосивши свої претензії на українській острів Тузла. Тоді Кучмі вдалося відбити ці претензії, але якою ціною?

У зміні зовнішньополітичного вектору зіграли роль і «плівки Мельниченка» – бо через них ставлення до Кучми на Заході погіршилося – не лише через можливу причетність до вбивства Гонгадзе, але й через причетність до незаконної торгівлі зброєю…

Серед патріотичної громадськості переважають негативні оцінки діяльності Кучми на посаді Президента. Окрім «багатовекторності», яка на практиці означала залежність від Росії, йому закидають те, що протягом перших років його президентства було сформовано умови для появи на українському ринку фінансово-промислових груп, на базі яких згодом сформувалися бізнес-структури олігархів.

Останні роки президентства Кучми супроводжувалися масовими антивладними акціями. Акцію «Повстань, Україно!» очолили лідери опозиції Віктор Ющенко та Юлія Тимошенко. У парламенті сформувалася сильна опозиція.

2002 року Кучма висунув ідею внесення змін до Конституції, які б радикально підвищували роль парламенту та прем’єр-міністра у політичній системі країни. Деякі експерти припускали, що таким чином Кучма планував перейти на посаду голови уряду та зберегти свій вплив на політичні процеси у країні після президентських виборів у 2004 році.

Величезного резонансу набула постанова судді Апеляційного суду Києва Юрій Василенко про порушення кримінальної справи стосовно Президента України Леоніда Кучми, винесена 15 жовтня 2002 року. Справа була порушена за заявою опозиційних народних депутатів за ознаками злочинів, передбачених ст. 112 («зазіхання на життя державного чи громадського діяча», ст. 161 («порушення рівноправності громадян залежно від їх расової, національної приналежності чи ставлення до релігії»), ст. 163 («порушення таємниці листування, телефонних переговорів»), ст. 170 («перешкоджання законній діяльності професійних спілок, політичних партій, громадських організацій»), ст. 171 («перешкоджання законній професійній діяльності журналістів»), ст. 191 («привласнення, розтрата майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем»), ст. 333 («незаконне вивезення за межі України сировини, матеріалів, устаткування для створення зброї, а також військової та спеціальної техніки»), ст. 346 («погроза або насилля стосовно державного чи громадського діяча»), ст. 364 («зловживання владою або службовим становищем»), ст. 365 («перевищення влади або службових повноважень»), ст. 368 («одержання хабаря») Кримінального кодексу України.

Проте, вітчизняні юристи різних політичних орієнтацій назвали дії судді Василенка незаконними. 27 грудня 2002 року Верховний Суд України скасував постанову Апеляційного суду Києва.

Завдяки суперечливому рішенню Конституційного Суду, Леонід Кучма мав право брати участь у президентських виборах 2004 року. Однак ще за кілька місяців до їхнього проведення він однозначно заявив, що не збирається цього робити.

Наприкінці 2004 року результати соціологічних досліджень показували, що близько 45% українців вважали, що Кучма закінчує своє президентство з ганьбою. Тільки 8 % опитаних відповіли, що йому вдалося зберегти свій авторитет та повагу з боку суспільства.

У події Помаранчевою революції публічно не втручався, 20 січня 2005 привітав Віктора Ющенка з перемогою. Також Кучма заявляв, що у ході Помаранчевої революції українці довели свою цивілізаційну належність до Європи.

Під час російсько-української війни Кучма знову повернувся у політику – 23 червня 2014 він увійшов у ТКГ і представляв Україну на переговорах з терористами з «днр» та «лнр» за участі представників Росії та ОБСЄ. 29 серпня у спільному зверненні з Ющенком та Кравчуком підтримав курс Україну на інтеграцію в НАТО. Вночі 20 вересня підписав Мінський меморандум з представниками Росії, «днр», «лнр» та ОБСЄ, які фактично врятували Україну від капітуляції, дали Україні можливість виграти час на укріплення армії та створили підстави для впровадження санкцій проти Росії за порушення цих домовленостей.

2 лютого 2015 Президент Петро Порошенко призначив Кучму офіційним представником України у ТКГ щодо врегулювання конфлікту на Донбасі. 2 жовтня 2018 р. у Мінську Кучма повідомив про завершення своєї роботи у ТКГ.

3 червня 2019 року Президент Зеленський повідомив, що Кучма знову буде представляти Україну в ТКГ в Мінську. За рік, коли капітуляційні наміри нової влади стали більш ніж очевидними, у липні 2020 року Кучма припинив роботу в ТКГ. Схоже, що він не захотів остаточно зіпсувати собі майбутній некролог рядками про здачу України ворогу.  Кучму в ТКГ змінив перший президент України Леонід Кравчук з відверто проросійськими гаслами.

 

Звернемося до більш ранніх часів – тут ми зустрінемо діячів менших масштабів. Хоча щодо наступного героя, то ще можна посперечатися – чия діяльність має більше значення для людства –Президента чи лікаря, який здійснив першу в світі пересадку органу.

 

ЮРІЙ ВОРОНИЙ (1895-1961) – хірург, який здійснив першу у світі операцію з пересадки внутрішнього органу живій людині.

Народився в селі Журавці Полтавської губернії (Чернігівська область) у родині українського науковця, професора Варшавського університету, члена-кореспондента Російської академії наук Георгія (Юрія) Феодосійовича Вороного. Батько його — всесвітньо відомий учений, що разом із німецьким математиком Мінковським заклав основи нової науки — геометрії чисел

1913 року вступив на медичний факультет Університету святого Володимира у Києві і в роки Першої світової війни як студент-медик працював у перев’язувальному загоні Червоного Хреста. На вибір професії, ймовірно, вплинуло те, що батько Юрія раптово помер від хвороби нирок.

Будучи студентом, добровільно вступив у перев’язувальний загін військ Центральної Ради. 16 січня 1918 року Юрій Вороний брав участь в бою під Крутами.

1921 року закінчив Київський медичний інститут і став аспірантом кафедри хірургії. Після закінчення аспірантури його призначили асистентом Харківського медичного інституту. Тут він виконує низку наукових праць з трансплантації органів, виконує успішну пересадку нирки собаці.

У 1931–1934 роках працював головним лікарем лікарні в Херсоні, директором і професором хірургії Херсонського виробничого медичного інституту, згодом — старшим науковим співробітником Всеукраїнського інституту невідкладної хірургії та переливання крові. У Херсоні він проводить багато успішних операцій, уперше в цьому регіоні проводить переливання крові, оперує і рятує пацієнта з ножовим пораненням серця.

Саме у Херсоні Юрій Вороний вперше у світі виконав клінічну пересадку трупної нирки, звіт про яку був опублікований в італійському журналі «Minerva Chirurgica», в якому зазначалось, що нирка включилась у кровообіг і почала самостійно функціонувати.

Хворій віком 26 років пересадили нирку 60-літнього реципієнта, що загинув від перелому основи черепа. Нирку взяли через 6 годин після його смерті, а пересадили її на судини стегна з виводом кукси сечоводу на шкіру. Не були взяті до уваги фактори сумісності тканин і органів, навіть групова належність донора і реципієнта, але Вороний зробив це навмисне, маючи своє наукове обгрунтування можливості ігнорування цієї розбіжності, а саме: він розглядав трансплантацію як тимчасову дію, яка є потрібною до моменту відновлення функції власних нирок пацієнтки, уражених внаслідок отруєння сулемою. Хвора прожила два дні і померла, але в першу добу після операції пересадже­на нирка давала сечовипускання, шо призвело хоча й до короткочасного, але поліпшення стану. Жінка зазнала надто важкого отруєння сулемою, весь організм був сильно уражений, щоб пересадка одного органу могла суттєво продовжити її життя.

Ця пересадка нирки була першою в історії спробою пересадки будь-якого цілого органу людині і довела принципову можливість пересадки свіжих трупних органів живій людині, спростувала уявлення про «трупну отруту».

У 1936–1941 роках Юрій Вороний завідував кафедрою хірургії Харківського стоматологічного інституту.

В цей час його старший брат Олександр, також лікар-хірург працював у Яготині, досліджував проблему етіології ракових захворювань. Але Олександра Вороного спіткала доля багатьох учених періоду сталінських репресій. Він був репресований за спробу надрукувати свою працю за кордоном. Відбував покарання поблизу Сиктивкару, де передчасно і помер.

Зазнав певних утисків і Юрій Вороний. Під час німецько-совєтської війни він опинився на території, окупованій німцями, і був депортований за кордон. Після повернення на батьківщину натрапив на заборону займатися викладанням хірургії у Харкові, тому переїхав у Житомир, де протягом 1944–1950 років працював лікарем-урологом міської та обласної лікарень. Результати його наукових досліджень і експериментів замовчувалися.

З 1950 року жив у Києві, у 1950—1953 роках керував відділенням експериментальної хірургії Інституту експериментальної біології та патології, а у 1953—1960 роках таким же відділенням Київського інституту гематології та переливання крові. У 1953 році очолив Київський науково-дослідний інститут переливання крові та невідкладної хірургії.

Помер у 1961 році. Похований в Києві на Байковому кладовищі.

 

АННА КЛЮЧКО-ФРАНКО (1892-1988) – письменниця, мемуаристка, публіцист. Донька Івана Франка.

Закінчила Учительську семінарію, працювала урядником у страхово-кредитному товаристві «Дністер», відвідувала курси медсестер.

У червні 1914 р., щоб на деякий час відпочити від постійних істерик матері (її психічні розлади посилилися після раптової смерті найстаршого сина Андрія), Анна ненадовго поїхала до дядька Володимира Ігнатовича у с. Плютенці біля Білої Церкви, однак з вибухом Першої світової війни не мала можливости перетнути фронт і повернутися додому.

Через місяць перебралася до Києва, де працювала сестрою милосердя в госпіталі. Там її застала звістка про смерть батька. До кінця життя Ганна не могла собі простити, що не була поруч з ним. На першу річницю смерти на її прохання Митрополит Андрей Шептицький відправив у Києві панахиду за І. Франком.

Разом із своїм дядьком та Євгеном Чикаленком допомагала українським арештантам. На запрошення В. Винниченка працювала у Міністерстві внутрішніх справ УНР. Провадила курси української мови для вояків та неграмотних громадян. Водночас відвідувала вечірні лекції у Київському університеті. Її часто бачили на маніфестаціях, мітингах на підтримку соборності та незалежності держави.

У січні 1919 р. виїхала до Берліна з Місією Червоного Хреста для допомоги українським полоненим. Там вийшла заміж за лікаря Петра Ключка. До 1939 р. жила у с. Довге на Закарпатті (тодішня Чехословацька республіка; нині Закарпатська область).

У 1945 р. у Відні енкаведисти «за співпрацю з нацистами» заарештували її чоловіка. Ганні вдалося виклопотати звільнення для чоловіка на хвилі святкування ювілею Івана Франка у 1946 р., однак Петро після жорстоких побоїв у тюрмі в скорому часі помер.

Розуміючи, що нічого доброго на неї не чекає, у 1948 р. виїхала до Канади, поселилася у Торонто, працювала медсестрою у шпиталях. Через її націоналістичні погляди, активну громадську позицію, участь у культурно-просвітницькій діяльности Комітету українців Канади спецслужби СРСР заборонили їй приїхати на столітній ювілей Івана Франка у 1956 р.

Змогла відвідати Україну лише у 1967 і 1971 роках.

Анна написала кілька оповідань, казок і нарисів. Головні її праці стосуються життя, творчості і долі доробку її батька Івана Франка. Зокрема це мемуари «Іван Франко і його родина», роботи «Рукописи Івана Франка в Канаді», «Франкові листи», «Література для дітей у творчості Івана Франка», «Франко й Ґанді».

Дізнатися більше про життя і творчість доньки Івана Франка – Анни можна тут: https://frankolive.wordpress.com/2016/08/06/%D0%B1%D1%80%D0%B0%D0%BD%D0%BA%D0%B0-%D0%BD%D0%BE%D1%81%D1%82%D0%B0%D0%BB%D1%8C%D0%B3%D1%96%D1%97-%D0%B0%D0%BD%D0%BD%D0%B0-%D1%84%D1%80%D0%B0%D0%BD%D0%BA%D0%BE-%D0%BA%D0%BB%D1%8E%D1%87%D0%BA%D0%BE/

 

ЄВГЕН ГРИЦЯК (1926-2017) — член молодіжної організації ОУН, один з керівників повстання в Норильских таборах 1953 року.

Народився в с. Стецева Станіславського воєводства (нині Івано-Франківської області). Перед початком Другої світової війни закінчив Стецівську неповну середню школу, а в період німецької окупації був студентом середньої торгової школи у Снятині.

Саме тоді, юнаком 16-17 років, став членом Молодіжної мережі ОУН (Організація Українських Націоналістів), яка готувала молодь до боротьби з німецькими окупантами. Тому, не почуваючи за собою ніякої вини, не тікав із рідного краю перед наступом Червоної армії. У липні 1944 мобілізований, був солдатом 4-го Українського Фронту, у боях поранений. 1 травня 1945 року відзначився під час бою поблизу села Вишковіце і 12 червня 1945 року був нагороджений медаллю «За Відвагу». У серпні 1945 року нагороджений медаллю «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 рр.»

Але 1949 року совєтська розвідка розкрила минуле Грицяка, він був заарештований і 12 грудня 1949 засуджений за належність до ОУН до смертної кари, яку замінили на 25-літнє позбавлення волі. Карався в Джезказгані, Норильську, Владимирській в’язниці, на Тайшетській трасі, в Іркутській в’язниці, Інті та Мордовії.

У таборах ГУЛАГу Грицяк постійно й активно протистояв сваволі табірної і в’язничної адміністрації, за що мав 42 дисциплінарні покарання і за три з них — по 1 рік закритої тюрми.

Найдраматичнішим було перебування Євгена Грицяка в Норильських таборах. Уже весною 1952, коли Євген Грицяк ще був у таборі Караганди (Казахстан), у нього з’явилась ідея всегулагівського страйку, однак він розумів, що повна ізольованість людей, а головне всепроникний страх і виснаження в’язнів, роблять цю ідею нездійсненною, і вирішив провести таку акцію в своїй зоні, сподіваючись на те, що рух опору пошириться як ланцюгова реакція на інші табори.

Під ту пору кількість таборів в СРСР і ув’язнених у них людей досягли небувалої величини, умови роботи й утримання людей були жахливими. Очевидно, що доведені до відчаю ще й жорстокістю та безкарністю адміністрації в’язні в багатьох місцях ГУЛАГу доходили того самого висновку — необхідно захисти свою гідність.

У Караганді в’язні почали чинити спротив знущанням охорони й кримінальників. Наслідком цього в’язнів розвезли по різних таборах. Грицяк потрапив у заполярний Горлаг Норильська. Там руками в’язнів тоді будували Норильський гірничо-металургійний комбінат, вони працювали в копальні, а також будували місто. Горлаг складався з шести відділень, у кожному утримувалося по кілька тисяч осіб.

У 4-му відділенні, куди спрямували Грицяка, було понад п’ять тисяч осіб. Коли в березні 1953 помер Сталін, усі сподівалися пом’якшення умов у таборах, однак у перші місяці адміністрація повелася ще жорстокіше (розпочалися розстріли непокірних і підозрюваних), що й призвело до повстання у всіх зонах Горлагу в травні. Грицяк очолив опір у своїй 4-й зоні. 25 травня 1953 року в’язні припинили роботу просто на будмайданчику, відмовилися повертатися в житлову зону. Три дні на будмайданчик не завозили їжу. Через три дні в’язні повернулися в житлову зону, де на знак солідарності з ними голодували ті, що залишалися в зоні. На роботу в’язні виходити відмовилися.

Спроби взяти в’язнів в одній із зон з допомогою солдатів з кийками і навіть офіцерів, які стріляли перед себе, не увінчалися успіхом — щільний натовп в’язнів учинив спротив, вступив у кулачний бій. Керівництво табору зміцнило охорону, але до якихось рішучих дій не вдалося.

В’язні вимагали приїзду комісії з Москви й виконання їхніх вимог: припинити розстріли; скоротити робочий день до 8 годин, гарантувати вихідні дні; дозволити листуватися з близькими; вивезти із Заполяр’я всіх інвалідів; поліпшити харчування; зняти з бараків замки й ґрати, а з людей — номерні знаки; припинити катування на допитах і практику закритих судів; скасувати постанови ОСО (особливої наради) як неконституційного органу; організувати перегляд особових справ усіх політв’язнів. Ці вимоги Грицяк 6 червня пред’явив членам комісії, що приїхала з Москви.

9 червня 1953 року в’язням оголосили, що уряд задовольнив частину вимог, зокрема, в’язням дозволено відсилати 2 листи на місяць, а також мати побачення з родичами; установлюється 8-годинний робочий день і гарантуються вихідні дні; з бараків знімаються замки і ґрати, а із в’язнів — номерні знаки та інше.

Однак після цього не все обіцяне було виконане, зокрема, вивезення на материк усіх інвалідів і повна зміна керівництва Горлагу. Окрім того, розпочалися провокації. Страйк довелося продовжити. Тільки в серпні 1953, після масового розстрілу в’язнів 3-ї зони, опір був придушений.

Після цього Грицяка спровадили спочатку до в’язниці Норильська, а потім до Владимирської в’язниці.

Перебуваючи в камері-одиночці, він вивчив англійську. Мова потрібна була йому для опанування йоги, що допомогло йому вижити.

1956 року був звільнений за постановою Комісії Президії Верховної Ради СРСР.

Він повернувся до рідного краю, працював вантажником, маляром, його навіть хвалили в місцевій газеті. Але в 1958 Євгену Грицяку заявили, що його прописка скасовується, тобто йому заборонено жити в Західній Україні, і він вимушений був полишити батьківщину. Знайшов роботу й прописався в місті Караганді.

28 січня 1959 року Грицяк знову був заарештований за постановою Президії Верховної Ради СРСР, у якій було сказано, що постанова Комісії Президії Верховної Ради СРСР від 7 липня 1956, за якою Грицяк був звільнений, скасовується з огляду на тяжкість учиненого ним злочину. Таким чином, набрав сили попередній вирок 1949 року — 25 років позбавлення волі. Усі наступні роки Грицяк домагався пояснень, у чому ж полягає тяжкість його злочину, та відповідь була одна: засуджений обґрунтовано.

1961 року Грицяк: надіслав лист-протест до ЦК КПРС з приводу переслідувань його за те, що був одним із лідерів повстання в’язнів 1953, де описав становище в’язнів у Норильських таборах, сваволю й жорстокість адміністрації та пояснює, що саме проти цього повстали в’язні, а не проти совєтської влади.

1964 року справу Грицяка розглядала Воєнна колегія Верховного суду СРСР, наслідком чого термін позбавлення волі був скорочений до 10 років і з нього була знята судимість. І тільки тепер Грицяк дізнався, що 1959 його винуватили в тому, що ніде не працює, не припинив антирадянської діяльності, створив у Вінницькій області Організацію українських націоналістів, чого насправді не було.

6 жовтня 1964 Грицяк звільнений. Повернувся додому, одружився, народилася донька. У дисидентському русі Грицяк участі не брав. Однак утиски не припинялися, він не міг улаштуватися на роботу, йому погрожували, що знову посадять, погрожували звільнити з роботи дружину.

Тоді Грицяк вирішив емігрувати з СРСР. У 1973 він одержав виклик на виїзд до Ізраїлю від свого друга-співтабірника Авраама Шифріна, з яким підтримував тісні стосунки. Однак дозволу на виїзд так і не одержав, хоч неодноразово звертався в різні інстанції, аж до Брежнєва.

У 1980 закордонне видавництво «Смолоскип» видало книгу Грицяка «Короткий запис спогадів. Історія Норильського повстання», після чого розпочалися нові утиски й погрози з боку КДБ.

У 1990 на запрошення Проводу ОУН Грицяк побував у США та Канаді, виступав у багатьох містах із розповідями про Норильське повстання. Згодом Грицяк був учасником двох конференцій Всеукраїнського товариства політичних в’язнів і репресованих у Києві та трьох міжнародних конференцій «Опір в ГУЛАГу».

Розмірковуючи над питаннями добра і зла в нашому світі, Грицяк дійшов висновку, що поправити світ може тільки той, хто виправив себе. Так, він ще в неволі почав шукати шляхи самовдосконалення. Знайшов їх в ученні індуїстських йогів. 1992 року в київському видавництві «Здоров’я» вийшла «Повна ілюстрована книга йоги» в перекладі Грицяка з англійської.

За років Незалежності Грицяк був малознаним в Україні. Увагу громадськості до Євгена Грицяка привернули публікації у газеті «День» у 2009 році, після чого Президент Віктор Ющенко нагородив його орденом «За мужність» I ступеня.

Інтерв’ю з Грицяком: https://chas.cv.ua/history/12378-yevgen-gricyak-ictoryu-tvoryat-mucheniki-a-ne-muchitell.html

Наведу лише одну цитат – стосовно керівництва повстанням у таборі:

«Мене часто запитують, як я на таке зважився? Я відповідаю, що там не було ніякої відваги, а простий розрахунок: я знав, що я там не виживу. І що мені з того, що проживу ще рік-два і загнуся, і мене у вічну мерзлоту закинуть. Що мені з того? Тому я вважав, що то не є геройство. Я казав, чому ви не боїтеся вмирати поодинці, а розстріляти там могли будь-коли, і боїтеся вмерти разом».

І ще одне інтерв’ю – вже під час російсько-української війни: https://gk-press.if.ua/prykarpatets-lider-norylskogo-povstannya-podilyvsya-rozdumamy-pro-borotbu/

 

БОГДАН БАТРУХ (1957) – кінопродюсер, кінодистриб’ютор, кіноексперт та меценат польського походження. Засновник кінотеатральної мережі «Кінопалац», відстоював необхідність українського дублювання фільмів.

Народився у польському місті Білий Бір. Походить із стародавнього українського роду Батрухів з 400-річною історією, члени якого беруть свої витоки з села Кінське (нині Підкарпатське воєводство, Польща) і яких примусово переселили у 40-х роках ХХ століття в рамках операції Вісла з їх рідного краю на північ Польщі. Батько був кравцем, мати – домогосподаркою.

1984 року закінчив Театральну академію імені Алєксандера Зелверовіча у Варшаві, по закінченні вишу поїхав до Канади і там працював з Голлівудом, з MGM та іншими кінокомпаніями. Його першим роботодавцем був канадець українського походження з Монреалю, Юрій Роговий.

Наприкінці 1980-х був виконавчим директором фонду Karl Popper Foundation — спільного проекту швейцарського уряду та американського мільярдера Джорджа Сороса. Серед його перших проектів була організація закордонних поїздок українських політиків з УРСР до Західної Європи.

У 1995 році заснував кінодистриб’юторську компанію «B&H Film Distribution» у часи коли в Україні працювали лише чотири кінотеатри у Києві, Кропивницькому, Хмельницькому та Чернівцях. Згодом відкрив перший кінотеатр від мережі «Кінопалац» у Києві.

У 2008 році відкрив студію дублювання «Le Doyen Studio», що стала першою в Україні студією, що отримала сертифікат «Студія Dolby Premier».

У 2010-их дистриб’юторська компанія Батруха B&H була однією з перших що почала випускати повнометражні україномовні художні стрічки у широкий український прокат, зокрема першими українськими стрічками прокатника стали «Тіні незабутих предків» (2013) та «Поводир» (2013).

Богдан Батрух був прихильником обов’язкового дублювання українською іншомовних фільмів для українського кінопрокату з самого його запровадження у 2006 році. Він неодноразово спростовував неправдиві заяви противників українського дубляжу про нібито «меншу відвідуваність дубльованих українською фільмів» та робив все аби україномовні глядачі отримали змогу дивитися фільми рідною мовою.

За словами пана Батруха, під час запровадження українського дубляжу в кінотеатрах України, Росія, за допомогою своїх агентів в Україні, чинила цьому шалений спротив. Так, за твердженням пана Батруха, у 2008 році дискусія про необхідність обов’язкового озвучування українською іншомовних фільмів велася навіть не між самими українськими кінодистриб’юторами, а між тими, хто представляв американських мейджорів (тобто офіційними кінодистриб’юторами голлівудських студій в Україні) та одним із головних ідеологів путінського режиму — Владиславом Сурковим. Батрух стверджує, що Сурков за допомогою своїх агентів в Україні не хотів допустити, аби українська мова звучала в українських кінотеатрах.

Під час круглого столу у березні 2015 року, пан Батрух зізнався, що:

«Тоді, у 2008 році, за підтримки американських мейджорів ідею запровадження обов’язкового україномовного дубляжу вдалося відстояти, хоча на першому етапі вона й була комерційно невигідною для українських кінодистриб’юторів; […] але на відміну від кінотеатрального ринку, у 2015 році українське ТБ [все ще] є на паску у Суркова».

Як меценат, Батрух профінансував відновлення пам’ятки київської архітектури “Будинку зі зміями та каштанами”, був одним з меценатів будівництва Церкви Різдва Богородиці УГКЦ у його рідному місті Білий Бір та будівництва Церкви Покрови Пресвятої Богородиці ПЦУ в селі Липівка на Київщині.

 

ОЛЕКСАНДР ПОНОМАРЬОВ (1973) — співак, телеведучий, суддя шоу Голос країни.

Народився в Хмельницькому родині Валерія Пономарьова — з Хмельницького, та Любові Анатоліївни — з Донецька.

До 15 років займався боксом. Музичне обдарування теж проявилося ще у дитинстві, але у батьків не було грошей на музичну школу, а перше фортепіано Олександр отримав, коли вже закінчував восьмий клас. Протягом усього дитинства співав у дворі під гітару.

Під час одного з боксерських поєдинків наприкінці 8-го класу школи пропустив удар в голову. Травма призвела до швидкої втрати зору. Лікарі звеліли відмовитися від боксу, тому постав вибір училища для продовження навчання. Серед доступних на той час у Хмельницькому були медичне, педагогічне та музичне училища і з огляду на давню любов до музики вибір випав на музичне. На вступному іспиті співав пісню «Ніч яка місячна».

Після завершення училища і вступу на вокальний факультет Львівського музичного інституту ім. М. В. Лисенка перший же виступ на великій сцені завершився тріумфом. На «Червоній руті-93» в Донецьку він виграв перше місце і приз за найкращий вокал. Наприкінці того ж року був визнаний найкращим попспіваком України. У 1995 р. став володарем Гран-прі Міжнародного конкурсу молодих естрадних виконавців імені Володимира Івасюка в Чернівцях. Через зростання популярності переїхав у Київ та перевівся до столичної Національної музичної академії.

Відтоді неодноразовао перемагав на вокальних конкурсах і визнавався кращим співаком року.

У 1996 випустив свій перший музичний альбом «З ранку до ночі». Наступного року зібрав аншлаг у київському палаці «Україна» сольним концертом «Перша і остання любов». Невдовзі створив продюсерський центр «З ранку до ночі».

У травні 2003 р. з піснею «Hasta la Vista» посів 14 місце на 48-му пісенному конкурсі «Євробачення» в Ризі (в якому вперше взяла участь Україна).

У 2004 році брав участь у подіях Помаранчевої революції й виконував на сцені Майдану Національний гімн України.

З травня 2011 року брав участь у 1, 2 3, 5 сезонах програми «Голос країни» на телеканалі «1+1» як тренер.

Після творчої паузи, у 2017 відбулася прем’єра нового відео на пісню “Полонений”.

Олександр Пономарьов вважає неприпустимими виступи українських артистів у Росії і засуджує тих,  хто після початку російської агресії проти України їздить туди з гастролями. Надавав фінансову підтримку українській армії.

 

АНДРІЙ ЛЕВУС (1979) — громадсько-політичний діяч, керівник комендатури Самооборони Євромайдану. Народний депутат України VIII скликання.

Народився в мю Стрий на Львівщині. 2002 року закінчив історичний факультет Львівського університету ім. Франка, вчителював.  Під час виборів Президента України 2004 року очолював штаб Віктора Ющенка на своїй батьківщині. Очолював місцевий штаб партії «Наша Україна».

Згодом працював у місцевій газеті. Очолював «Українську інформаційну службу» (прес-служба «Світового конгресу українців»). У 2007—2012 роках — помічник народного депутата України Андрія Парубія.

У 2013—2014 роках — активний учасник протестних акцій, керівник комендатури Самооборони Майдану.

У лютому 2014 року призначений заступником голови СБУ Валентина Наливайченка, на якого він працював у час передвиборчої кампанії 2012 року. Займався кадровими змінами, допомогою учасникам АТО, звільненням заручників.

З осені 2014 до 29 серпня 2019 року — народний депутат 8-го скликання від партії «Народний фронт».

Є автором ряду законопроектів щодо введення санкцій проти осіб, що несуть загрозу національній безпеці України; про обмеження використання медійної продукції РФ; про заходи захисту національних інтересів, Національної безпеки, суверенітету і територіальної цілісності України, протидії терористичній діяльності; про оборонну здатність та резервну армію; про особливий статус РПЦвУ та низки інших.

У березні 2017-го Андрій Левус звернувся до ГПУ з вимогою перевірити причетність Медведчука до проведення сепаратистських форумів, які проходили в Київі, Харкові, Дніпрі, Запоріжжі та Одесі, а також покарати Медведчука за державну зраду, сепаратизм і фінансування тероризму.

Левус закликав нардепів бойкотувати телеканал «Інтер», а громадськість моніторити ефір «Інтера».

Зараз Левус бере участь у діях Руху опору капітуляції, а також у протестах проти судових переслідувань ветеранів АТО та волонтерів.

Сторінка в ФБ Андрій Левус

 

ТЕТЯНА БЛИЩИК (1986-2014) – поетеса.

Народилася у м. Радивилів на Рівненщині. У старших класах, навчаючись у Радивилівському загальноосвітньому ліцеї і беручи активну участь у роботі літературної студії, Тетяна дивувала ровесників не по-шкільному сформованим дорослим способом мислення.

Дівчина змалку мала проблеми зі своїм здоров’ям, але це її не зламало— вона відмінно вчилася, брала участь у місцевому літературному житті, стала студенткою факультету англійської мови та літератури університету «Острозька Академія». Незважаючи на стан здоров’я (почав слабнути зір), успішно вчилася, стала першим володарем обласної премії ім. Григорія Чубая.

Після університету вчителювала. Однак прогресуюче захворювання змусило покинути роботу. І все ж вона боролася за життя, не раз перемагала наступаючі загострення хвороби, продовжувала працювати і писала вірші до самої смерті.

Окремої збірки випущено не було, але є добірки віршів є в інтернет.

Почитати поезії Тетяни Блищик: https://www.radyvyliv.info/pomerla-radivilivska-poetesa-tetyana-blishhik.html

 

Пом’янемо захисників Україні від російських окупантів.

 

ПАВЛО ЛЕЙБА (1994-2014) – солдат ЗСУ.

Народився у с. Банилів-Підгірний Чернівецької області, ріс сиротою. Закінчив Чернівецьке ПТУ № 4 за спеціальністю «плиточник, облицювальник, маляр».

Був призваний Вижницько-Путильським ОРВК до лав ЗС України. Загинув внаслідок вогнепального кульового поранення голови під Лисичанськом.

У загиблого залишилась сестра.

 

СТЕПАН УСС (1978-2014) — старшина ЗСУ.

Народився у м. Кременчук на Полтавщині. Ріс зі сестрами. Ходив до музичної школи, грав на піаніно, займався дзюдо. Випускник Кременчуцького медичного коледжу ім. Литвиненка.

Пройшов строкову службу в підрозділі «Барс» на посаді фельдшера. По демобілізації почав працювати вантажником на підприємстві «Кленовий лист», пройшов підготовку та здобув кваліфікацію станочника-деревообробника. Через 10 років підприємство скрахувало, всіх звільнили. Працював різноробочим, столяром.

Був мобілізований 5 квітня 2014 року та направлений в зону бойових дій. Операційний медбрат медичної роти 93-ї бригади. Пройшов кілька «гарячих» точок, серед них — бої за Луганськ. Побував у відпустці, під час якої підліковувався, та повернувся у розташування частини. 19 серпня 10 медбратів 93-ї роти вирушили під Іловайськ.

Загинув внаслідок обстрілу українських військ поблизу Іловайська під час виходу з оточення на дорозі біля села Новокатеринівка. Степан та медбрат Федір Романов при черговому вибуху стрільня не побігли до укриття, а в напрямі пораненого 18-літнього вояка. Біля них вибухнув снаряд. Степана сильно пошматувало, Федір постраждав менше, тому до останнього тягнув на собі побратима. Коли їх оточили росіяни, Федір підірвав гранату, щоб не здаватися у полон.  Їхнього товариша Сергія Сидоренка захопили, і пізніше його застрелив російський лейтенант.

Без Степана лишились дружина та сини.

 

СЕРГІЙ СТАДНИК (1980-2014) — старший прапорщик МВС України.

Народився у Херсоні.

Старшина патрульної роти на автомобілях військової частини Національної гвардії України. Пройшов строкову службу, залишився у частині контрактником, 2002 року закінчив школу прапорщиків у Золочеві.

13 серпня 2014 року терористи розпочали мінометний обстріл блокпосту поблизу Успенки (амвросіївський район Донецької області), Стадник з товаришами знаходилися в укритті. В укриття потрапила міна, старший прапорщик своїм тілом затулив від вибуху побратимів, при цьому зазнав травм, несумісних з життям.

Вдома залишилися дружина та донька.

 

ЮРІЙ КОНОВОД (1964—2019) — молодший сержант ЗСУ.

Народився 1964 року у місті Сєвєродонецьк. З дитинства мешкав у селі Ланна на Полтавщині.

Його було призвано на строкову службу, навчання проходив у Десні. Почув, що формується група в Афганістан, подав добровільний рапорт — виявив бажання долучитися до контингенту радянських військ. 15 січня 1983 року вилетів до Афганістану. Служив до 1984-го, брав участь у боях, зазнав поранення в ногу.

1989 року закінчив історичний факультет Полтавського педінституту, переїхав до смт Зачепилівка Харківської області. Працював вчителем історії України та всесвітньої історії в Зачепилівці, останнім часом у ліцеї.

З початком російської агресії добровольцем пішов боронити Україну. 29 серпня 2016-го розпочав службу за контрактом — у 53-й механізованій бригаді, молодший сержант, водій-електрик розвідувального взводу 1-го батальйону. У жовтні 2018 року контракт сплив, знову повернувся, вже у складі «Айдару», молодший сержант.

23 квітня 2019 року загинув в обідню пору від кулі снайпера поблизу смт Південне: разом з товаришами зупинив переміщення ворожої піхоти — прикриваючи відступ, противник посилив обстріл ВОП з ВКК та снайперської зброї. Під час зміни позиції зазнав смертельного кульового поранення у груди.

Без Юрія лишилися дружина та двоє синів (старший — також військовослужбовець).

 

АНДРІЙ РУДНЄВ (1983-2014) — старший лейтенант ЗСУ.

Народився у м. Ромни на Сумщині

Заступник командира самохідно-артилерійської батареї з озброєння, 25-а окрема повітряно-десантна бригада.

5 серпня 2014 року близько 4-ї години ранку при виконанні бойового завдання поблизу Орлово-Іванівки підрозділ бригади потрапив у засідку терористів, внаслідок обстрілів з танків старший лейтенант Руднєв загинув.

 

АРТЕМ ГУЛЬЦЬО (1993-2017) — старший солдат ЗСУ.

Народився в місті Дружба на Сумщині у родині військовослужбовця-залізничника та вчительки. Виростав зі старшим братом, захоплювався спортом (особливо парашутним), мав добру фізичну підготовку. Після закінчення школи та проходження строкової служби підписав контракт зі Збройними Силами України, пройшов навчання на сапера.

Мешкав у місті Житомир з 2011 року; старший солдат, сапер інженерно-саперного взводу інженерно-саперної роти 2-го батальйону 95-ї бригади. Різьбив по дереву, майстрував меблі, займався спортом. 2013 року одружився.

На фронті з 21 травня 2014 року; пройшов гарячі точки.

19 грудня 2017 року загинув вранці від мінно-вибухової травми під час виконання бойового завдання — внаслідок підриву на вибуховому пристрої з «розтяжкою» — поблизу смт Верхньоторецьке (Ясинуватський район). Артем у складі групи вирушив у напрямку позицій ворога, потрапив у замасковану пастку, підірвався і загинув на місці; ще двоє бійців зазнали поранень (один з них був у важкому стані).

Без Артема лишилися батьки, дружина та двоє синів.

 

ВІКТОР КАНДАЛЮК (1983-2018) — старший солдат ЗСУ.

Народився 1983 року в місті Южне, Одеська область. Працював електрогазозварником в порту «Южний».

В часі війни — старший солдат, навідник-оператор 28-ї бригади.

8 серпня 2018 року загинув від кулі снайпера на спостережному пункті поблизу міста Мар’їнка — вранці під час ворожого обстрілу Віктор упав, кілька годин до нього не могли дістатись через снайперський вогонь. Боєць загинув від кулі калібру 7,62 мм, яка вразила легеню, серце не витримало кількагодинного больового шоку.

Без Віктора лишились батьки та неповнолітній син.

 

ВІКТОР ЯКОВ’ЯК (1988-2014) – спецпризначенець, старший сержант міліції.

Народився в селі Голосків Івано-Франківської області у багатодітній сільській родині, був четвертим з п’яти дітей. Один із старших братів Віктора — працівник міліції. 2006 року закінчив Івано-Франківський професійний будівельний ліцей, де здобув спеціальність столяр будівельний, паркетник. По тому працював охоронцем. Займався легкою атлетикою.

З квітня 2007 по квітень 2008-го проходив строкову військову службу на посаді стрільця київської окремої конвойної бригади Внутрішніх військ МВС України. З 26 травня 2009 року проходив службу в органах внутрішніх справ, міліціонер окремої роти міліції особливого призначення «Беркут» УМВС України в Івано-Франківській області.

Під час подій Революції Гідності взимку 2013—2014 виконував завдання з охорони громадського порядку на вулицях Києва. Йому батько тоді сказав, «якщо піднімеш руку на українців — не пробачу, роби що хочеш, хоч рапорт пиши, але беззбройних людей не бий». Він дав батькові слово і дотримав його.

З березня 2014 року, після розформування «Беркута», — міліціонер спеціальної роти міліції УМВС України в Івано-Франківській області. З квітня брав участь в антитерористичній операції на сході України.

29 травня 2014 року Віктор Яков’як разом з іншими бійцями івано-франківської спецроти міліції мав повертатись із зони проведення АТО на відпочинок. Близько 12:30, гелікоптер Мі-8МТ (борт «16») Національної гвардії України, на борту якого перебували прикарпатські правоохоронці, після злету з майданчику на горі Карачун, був обстріляний з лісосмуги та підбитий терористами з ПЗРК. Під час падіння вибухнули паливні баки

Внаслідок загинуло 12 чоловік: шість військовослужбовців Національної гвардії, серед яких двоє членів екіпажу і генерал-майор Сергій Кульчицький, та шість представників спецпідрозділу МВС України з Прикарпаття: старші лейтенанти міліції Петро Безпалько і Василь Семанюк, старший прапорщик Володимир Шарабуряк, прапорщик Володимир Лисенчук, старший сержант Віктор Яков’як і старшина Петро Остап’юк. Вижив лише штурман екіпажу Олександр Макеєнко, який впав на дерева до падіння вертольота.

Залишились батьки-пенсіонери, дві сестри та два брати.

 

ОЛЕГ СЛАВІЦЬКИЙ (1975-2014) – десантник, сержант ЗСУ.

Народився в селі Миньківці на Київщині. Навчався в Малолисовецькій восьмирічній школі. Після одруження разом з сім’єю оселився на Житомирщині в селі Зоряне Ружинського району. Тривалий час працював у будівельній бригаді СФГ ім. Мічуріна.

З початком російської збройної агресії проти України призваний за мобілізацію. З весни 2014 року брав участь в АТО. Стрілець — номер обслуги аеромобільно-десантного взводу 4-ї аеромобільно-десантної роти 2-го аеромобільно-десантного батальйону 95-ї окремої аеромобільної бригади (м. Житомир).

Загинув у бою з російськими терористами 13 травня 2014 року під час виконання бойового завдання у бою під Краматорськом.

12:30 на мосту біля дамби на околиці села Маячка (на той час — Октябрське) Слов’янського району, що за 20 км від Краматорська, під час супроводження на блок-пости розрахунків 82-мм мінометів та продовольства військова колона була обстріляна терористами з гранатометів та стрілецької зброї.

Першим ударом було підбито головний БТР-80, який вже заїхав на міст. Терористи поцілили з РПГ у двигун другого БТРа, один з автомобілів ГАЗ-66 повністю згорів. В бою при відбитті нападу загинуло 5 десантників — капітан Вадим Заброцький, старший лейтенант Віталій Дульчик, молодший сержант Віталій Рудий, молодший сержант Сергій Хрущ, старший солдат Олександр Якимов. Сержант Олег Славіцький у бою дістав тяжке поранення, помер в гелікоптері під час медичної евакуації до Харкова, ще 8 бійців поранені та контужені (серед них — капітан Володимир Бехтер, знаходився у другому БТРі з кінця колони, старший солдат Денис Білявський, молодший сержант Тарас Ткаліч). Бій тривав протягом години.

Після «зачистки» території на місці засідки виявлено заздалегідь обладнані позиції, контейнери від гранатометів РПГ-18 «Муха», РПГ-26 «Аглень» та гільзи від снайперських гвинтівок. Переміщувалися бойовики кількома мікроавтобусами та легковими авто.

Кілька терористів під час бою також зазнали поранень, про що свідчать сліди крові та рештки бронежилетів. За даними Міноборони України, нападники втратили щонайменше 5 бійців: один загинув, 4 важко поранені та перебувають у першій міській лікарні у Слов’янську[6].

Залишились дружина та двоє дітей.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада