Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
09.02.2021

9 лютого. Сьогодні в огляді:

  • художник, що вважав своїм покликанням зображення життя українського селянства Слобожанщині, і залишив по собі чимало полотен з дещо романтизованими, написаними з добрим гумором побутовими сценками;
  • військова діячка, десятниця УСС;
  • державний діяч часів І Визвольних змагань, міністр освіти в урядах УНР та Директорії, на еміграції очолював український відділ радіо «Голос Америки»;
  • військовий льотчик, фронтовик, що загинув у мирний час – розуміючи, що загине, він кілька хвилин відводив свій реактивний літак за межі міста Володимир-Волинський, щоб уникнути жертв серед жителів;
  • кіно- і телережисер, автор документальних фільмів на теми української історії і культури;

 

Також згадаємо і вшануємо пам’ять наших захисників, що загинули, відстоюючи цілісність і незалежність України у боротьбі зі збройною російською агресією на Донбасі.


Починаємо огляд народжених цього дня непересічних особистостей.

 

КОСТЯНТИН ТРУТОВСЬКИЙ (1826-1893) — художник.

Народився у місті Курськ, дитинство Костянтина минуло у родинному маєтку тата  – тепер це  село Попівка на Сумщині.

1839 року Костянтин вступив до Миколаївського інженерного училища в Петербурзі, де товаришував з Федором Достоєвським, учнем того ж самого закладу. Знайомився особисто з молодим ще тоді Тарасом Шевченком, і разом з Достоєвським вступив до революційного гуртка так званих «петрашевців». Лише випадковість врятувала його від арешту та сумної долі членів цього гуртка — смертного вироку, що був замінений для них на сибірську каторгу.

У 1845–1849 роках Трутовський навчався в Петербурзькій Академії Мистецтв. Художник належав до панівного в другій половині 19 століття реалістично-академічного напрямку. Костянтин закінчив Академію, але важка атмосфера імперського Петербурга за часів імператора Миколи І, заважала спокійно творити і він повернувся в Україну, де проживав зі своєю родиною.

Метою своєї творчості Трутовський вважав зображення звичайного життя українського селянства тодішньої Слобожанщини, життя, що невблаганно зникало під впливом русифікаторської політики російського царату. Трутовський жадав зберегти його хоча б на своїх полотнах.

Картини Костянтина Трутовського зберігаються зараз у різних музеях світу, в українських і російських музеях.

Помер Костянтин Трутовський 17 березня 1893-го року. похований в Обоянському Богородицько-Знаменському чоловічому монастирі. В 1924-му році більшовики зруйнували цей монастир разом із цвинтарем. Сучасне положення могили Костянтина Трутовського тепер невідоме.

 

ГАННА ДМИТЕРКО, по чоловікові Ратич. (1893-1981) педагог, громадська та військова діячка. Десятниця УСС, згодом УГА.

Закінчила вчительську семінарію. Була активним членом довоєнних товариств «Пласт» і «Січові стрільці».

В Легіоні Українських січових стрільців перебувала від серпня 1914 року як сестра милосердя в стрілецькому шпиталі. Служила в курені Григорія Коссака, брала участь у боях під Лисовичами та над Стрипою. Згодом перебувала при інтендантурі в Коші, у 1918—1920 роках — при допоміжній службі в бригаді УСС.

Після Першої світової війни працювала вчителькою. Далі перебувала в еміграції в США, де вела педагогічну діяльність.

Була почесним членом Братства Українських Січових Стрільців, Спілки Бувших Вояків України, опікувалася «Пластом». Працювала в Союзі Українок Америки.

Після смерті Ганни Дмитерко-Ратич одну з філій «Союзу Українок Америки» названо її іменем.

У бригаді УСС Ганна Дмитерко познайомилася з вістуном УСС Василем Ратичем. 1919 року вони вінчалися. У Ганни і Василя Ратичів народилося четверо дітей: Любомир, Олег, Володар і Ростислав. Олег і Володар під час Другої світової війни служили у першій Українській дивізії, куди вступили добровольцями в перші дні її формування. Брали участь у боях під Бродами. У липні 1944 року Володар, який був воєнним кореспондентом, загинув під Бродами.

Більше про жінок в УГА:

https://zik.ua/news/2018/11/01/zhinoche_oblychchya_zunr_ukrainky_yaki_zahystyly_svobodu_1438173

 

НИКИФОР ГРИГОРІЇВ (1883-1953) – педагог, державний діяч УНР.

Народився на Черкащині в родині вчителя. З 1903 року Григоріїв входить до осередку партії соціалістів-революціонерів (УПСР). Під впливом гуманістичних ідей відродження української освіти на селі Никифір складає іспит на вчителя повітової школи і у 1905 році розпочинає свою педагогічну діяльність, багато працює над науково-методичним забезпеченням: створює навчальні підручники, впроваджує у педагогічний процес українознавчі дисципліни.

Під час першої світової війни Григоріїв був мобілізований як військовий урядовець. В цей час він  пише підручник «Історія українського народу» для початкових шкіл та перших класів гімназій. Книжка написана простою і гарною народною мовою, в ній доступно викладені події, втім, автор більше приділяв уваги яскравим сюжетам, ніж науковому обґрунтуванню. Однак свою роль – давати дітям загальне уявлення про історію, той підручник виконував, за ним навчалися  в школах у 1918–1919 роках.

З 1917 року — активний діяч УПСР, член УЦР, один із українізаторів війська, у січні–лютому 1918 – Міністр освіти в уряді УНР. За часів Гетьманату  Скоропадського перебував в опозиції, займався політичною роботою. Від листопада 1918 – організатор і керівник Інформаційного бюро Армії УНР. За часів Директорії – Міністр освіти (квітень, серпень 1919 – травень 1920).

У листопаді 1920 емігрував, був співорганізатором низки українських наукових установ, зокрема Українського соціологічного інституту в Празі, де працював завідувачем відділу народознавства і заступником директора.

Як під час Визвольних змагань, так і на еміграції Григоріїв дотримувався соціалістичних поглядів, визнаючи фундаментальну суспільну цінність демократії. Григоріїв і політичне середовище, до якого він належав, сформулювали ідею нерозривної єдності соціалізму та націоналізму, неможливості їх відособленого існування, якщо брати націоналізм як прогресивний ліберальний рух, поза шовінізмом.

У 1938 Григоріїв виїхав до США, очолював український відділ радіо «Голос Америки».

 

ГРИГОРІЙ ОЛІЙНИК (1916 — 1953) — військовий льотчик, Герой Радянського Союзу.

Народився на Вінниччині у селянській родині. З 1936 року у РСЧА. у 1939 році закінчив Чугуївське військово-авіаційне училище.

На фронтах німецько-радянської війни з червня 1941 року. За період війни Олійник зробив 376 бойових вильотів і особисто знищив 23 німецьких літаки.

24 серпня 1943 року Григорію Микитовичу Олійнику присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

Після закінчення війни продовжував служити у військово-повітряних силах СРСР.

11 серпня 1953 року підполковник Олійник загинув в авіаційній катастрофі під Володимиром-Волинським. Аби не впасти на місто, він кілька хвилин відводив свій реактивний літак за його межі, розуміючи, що загине. Катапультуватися вже не встигав…

Цей саможертовний вчинок заслуговує на не меншу відзнаку, ніж відвага на фронті.

 

А тепер – ближче до сучасників.

 

ВОЛОДИМИР ГОНЧАРОВ (1940) — режисер, аніматор, художник. Працює в жанрі мальованої анімації.

Народився в Києві, закінчив Київське художнє училище. В 1975 році закінчив факультет кінорежисури Київського державного інституту театрального мистецтва імені Карпенка-Карого. З 1959 — аніматор, згодом — режисер Творчого об’єднання художньої мультиплікації «Київнаукфільму».

Зокерма, як аніматор брав участь у створенні популярного мультсеріалу «Пригоди капітана Врунгеля»

Як режисер і аніматор створив кілька анімаційних робіт для дорослих:

https://www.youtube.com/watch?v=MuI-UBfY9Hg

https://www.youtube.com/watch?v=4r5SwXw6i3w

А от приклад його роботи для малюків:  https://www.youtube.com/watch?v=H7P080gawRI

 

 

ОЛЕГ ЧОРНИЙ (1963) – сценарист і кінорежисер, медіа-художник.

Народився в Києві, закінчив Київський державний інститут театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого  за спеціальністю «режисура кіно та телефільму». Працював на Київській кіностудії ім. О. П. Довженка,  «Київнаукфільм» (зараз — Національна кінематека України), різних недержавних кіно та відео студіях.

У 1996 році разом із Геннадієм Хмаруком заснували недержавне творче об’єднання SAMPLED PICTURES. Відео роботи, створені SAMPLED PICTURES неодноразово демонструвались на різноманітних фестивалях, виставках та арт форумах, клубних показах.

У співпраці з Геннадієм Хмаруком та Андрієм Коротаєвським виконав відеооформлення  кількох театральних вистав, які стали переможцями в різних номінаціях конкурсу «Київська пектораль»

Вибрана фільмографія:

«Батурин: козацько-гетьманська столиця»,

«Богдан Гаврилишин. Місія – свобода»,

«Голлівуд над Дніпром. Сни з Атлантиди»,

«Сестри Тельнюк «Наш Шевченко»,

«Проект дощу».

 

Пом’янемо наших захисників, які віддали життя за Україну

 

ЯРОСЛАВ КУРИШКО (1994 — 2014) — солдат ЗСУ.

Народився на Рівненщині. Вчився в музичній школі, з 2005 по 2011 роки прислуговував у Свято-Василіївському храмі Карасина. У 2011 році закінчив Сарненський ліцей «Лідер». У 2011—2012 роках навчався у Рівненській школі міліції, проходив строкову службу у ВПС при Генштабі у Києві, після чого пішов служити за контрактом. Кулеметник, 30-а ОМБр.

Загинув 8 серпня 2014-го у бою біля села Степанівка. В «Книзі пам’яті» місцем смерті зазначено село Побєда Новоайдарського району Луганської області.

 

ОЛЕГ ГУЛЬКО (1972-2014) – Сержант ЗСУ.

Народився на Тернопільщині. Вчився у Кременецькому лісотехнічному технікумі, Заставненському училищі. Після навчання пішов в армію, отримав звання сержанта. Працював будівельником.

Всю зиму 2013/14 років, повернувшись із закордону, провів на столичному Майдані у складі 7-ї сотні Самооборони Майдану, а в травні вирушив воювати на схід. Рідним про це не сказав, щоб не хвилювалися. Мама дізналася, що Олег у гарячій точці лише тоді, коли отримала звістку про його смерть.

Загинув над ранок у понеділок 7 липня 2014 біля міста Щастя під Луганськом від пострілу в спину. Свідки кажуть — терористи приїхали начебто здаватися з білим прапором, а потім відкрили вогонь на ураження.

 

ЮРІЙ САГАЙДАК (1969 — 2014) — сержант ЗСУ.

Народився на Дніпропетровщині. Працював механізатором. 1987 року призваний на строкову службу, Тихоокеанський флот. Ще в школі почав займатися гирьовим спортом, 1988-го став чемпіоном Тихоокеанського флоту з гирьового спорту.

Працював мотористом на СТО в Яризівці, у міліції з охорони каналу Дніпро — Донбас, останні роки — на заводі в місті Дніпро.

З червня 2014-го — стрілець-санітар 39-го батальйону територіальної оборони ЗС України «Дніпро-2», псевдо «Батя». Коли доводилося відступати, лишався у групі прикриття.

23 серпня підрозділу стало відомо, що в їхньому напрямі з Росії рухається мотоколона, проте отримали наказ окопатися. 24 серпня загинув у бою на блокпосту № 4 поблизу села Новодвірське в районі міста Моспине — смт Новий Світ під Донецьком під час наступу російських збройних формувань.

Залишилися дружина та двоє синів.

 

ТАНІСЛАВ МЕНЮК (1991- 2014) — вояк 24-го окремого штурмового батальйону «Айдар» МО України. Загинув в боях за місто Лутугине.

Народився в місті Гайсин. Закінчив Гайсинське медичне училище, фельдшер.

Активний учасник Майдану, в липні 2014 року добровольцем пішов служити в добровольчий батальйон «Айдар» санінструктором. Під час проходження медкомісії він підробив знімок, аби лікарі не побачили його грижі. Виніс з поля бою багатьох поранених.

Загинув 27 липня  під час бойових дій батальйону «Айдар» біля населених пунктів Лутугине, Успенка, Георгіївка, Лутугинського району, Луганської областї. Тоді ж полягло ще 11 айдарівців.

 

ВЛАДИСЛАВ ПИЛИПОВСЬКИЙ (1992-2016) — молодший сержант ЗСУ.

Народився в селі Халимонове на Чернігівщині. Працював різноробом, проходив строкову службу.

31 січня 2015 року мобілізований; молодший сержант, командир відділення розвідувального взводу 17-го батальйону «Кіровоград». Проходив військову службу поблизу села Зайцеве Бахмутського району; учасник бойових дій, здійснив 27 бойових виходів у тил ворога. Був представлений до нагородження орденом. Після виведення підрозділу із зони бойових дій загинув 4 квітня 2016 року — за деякими даними, по місцю дислокації в Цюрупинську від наскрізного кульового поранення голови. Офіційна версія  – через необережне поводження зі зброєю.

 

ОЛЕКСАНДР ОРЛИК (1983 —  2014) — сержант ЗСУ.

Командир відділення 18-го батальйону територіальної оборони Одеської області «Одеса».

Загинув від отриманих поранень під час обстрілу блокпосту біля села Орловське — Тельманівський район — під час оборони Маріуполя. В тому бою загинуло 4 бійців батальйону .

 

ГЕННАДІЙ НЄМЦОВ (1969 — 2018) — старший сержант ЗСУ.

Народився в Черкасах. Закінчив Черкаський технікум електрифікації — технік-електрик. Проходив строкову службу у танкових військах. Демобілізувавшись, працював на заводі «Азот»; захоплювався фотографією.

14 липня 2015 року пішов за мобілізацією на фронт, до 24 жовтня 2016-го проходив службу в 128-й бригаді — на посаді командира відділення снайперів. 2 квітня 2018-го підписав контракт із 72-ю бригадою; старший сержант, снайпер.

28 червня загинув уночі від вогнепальних поранень під час вогневого зіткнення, боронячи підступи до Світлодарська — терористи вели вогонь з гранатометів та великокаліберних кулеметів.

Залишилися дружина, донька, син (1994 року народження, теж учасник війни в 2014—2015) та онук.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада