Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
09.11.2020

9 листопада. Сьогоднішній день виявився не надто щедрим на дні народження непересічних особистостей. Цього разу згадуємо:

  • фундатор і класик українського мистецтвознавства, репресований совєтами;
  • художник, учень Федора Кричевського, більшу частину працював на еміграції, не полищаючи українську тему.

А ще – пом’янемо захисників України, які віддали життя, щоб зупинили збройну експансію «русского міра».


Починаємо.

 

ФЕДІР ЕРНСТ (1891-1942) — історик-мистецтвознавець, теоретик мистецтва, фундатор та класик українського мистецтвознавства. Репресований совєтами

Народився у Києві у родині німецького колоніста. Через своє походження зазнав переслідувань і від царату, і від совєтів (обидві імперії були нетерпимі до інородців),  і врешті був розстріляний.

Майбутній вчений здобував освіту спочатку у Берлінському університеті на філософському факультеті, по тому – в Київському університеті на історико-філологічному факультеті (на кафедрі історії мистецтв). Одночасно працював завідувачем бібліотеки і картинної галереї академії мистецтв. За працю, присвячену київській архітектурі 17-18 ст., був нагороджений золотою медаллю.

Зблизився з археологом і мистецтвознавцем Миколою Біляшівськимта та істориком Дмитром Дорошенком, відвідував засідання «Старої громади», брав участь у революційних зібраннях.

З початком Світової війни (1914) як «неблагонадійний», бо німець за національним походженням, Ернст був заарештований та засланий до Сибіру, повернувся до Києва лише 1917 року. Працював помічником діловода у новоствореному Генеральному секретарстві освіти.

Найбільший вплив на формування вченого мав професор Григорій Павлуцький – дослідник стародавнього українського зодчества, який спрямував науковий інтерес Ернста на дослідження історії української архітектури та мистецтва.

Фундаментальні праці Ернста «Київські архітектори XVIII ст.» (1918), «Українське мистецтво XVII—XVIII ст.» (1919) стали класичними в українському мистецтвознавстві.

Федір Ернст брав участь у всіх пам’яткоохоронних комісіях 1917 —1918 років під керівництвом Миколи Біляшівського.

За совєтів Ернст став професором Археологічного інституту та Художнього інституту в Києві. Був членом Комісії з організації Лаврського музею культів, Київської картинної галереї, Музею мистецтв ВУАН (нині — Національний музей мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків), членом комітету з ремонту та реставрації Софійського собору. Працював інструктором Всеукраїнського та Київського губернського комітетів охорони пам’яток.

У 1922—1933 рр. Ернст працював у Всеукраїнському історичному музеї ім. Т. Шевченка.

У 1926—1930 рр. очолював Київську крайову інспектуру охорони пам’яток матеріальної культури. У 1920-х роках брав участь у численних експедиціях для пошуків, дослідження і збереження пам’яток української архітектури і мистецтва, проводив археологічні розкопки, організовував виставки, формує музейні експозиції.

Завдяки роботі Ернста та його колег вдалося зберегти значну кількість пам’яток, передусім сакральних, не лише Київщини, а й Чернігівщини, Волині, Поділля.

На початку 1930-х років в Україні почалися «чистки кадрів» Наркомату освіти, що призвели до тотального погрому всього культурного життя в УРСР. Всі головні музеї України було оголошено «осередком розташування націоналістичних сил».

1933 року Ернста було звільнено з музею, заарештовано, пред’явлено звинувачення у «контрреволюційній діяльності і створенні ворожого осередку в музеї». Ернстові «пришили» ще участь у німецькому націоналістичному контрреволюційному підпіллі. Після першого арешту вченого відпустили, але ненадовго. Того ж року його було заарештовано вдруге.

І цього разу вже був вирок – три роки виправних робіт на будівництві Біломор-Балтійського каналу. Після закінчення терміну Ернсту не дозволили повернутися до Києва.

Під час нетривалого звільнення учений в 1937—1938 рр. був заступником директора Казахської національної галереї, очолював працю зі створення Казахської національної художньої галереї в Алма-Аті, був заступником директора з наукової роботи Башкирського художнього музею в Уфі.

Там в Уфі, 16 липня 1941 року Ернста заарештовано утретє зі звинуваченням — «німецький шпигун». А 28 жовтня 1942 року розстріляно.

Ернст зробив вагомий внесок у створення Київської картинної галереї, Києво-Печерського, Кирилівського та Чернігівського заповідників. Він мріяв про створення заповідника «Київський акрополь», куди мали ввійти Софіївський собор , Десятинна, Георгіївська та Андріївська церкви, Михайлівський монастир. Більшість наукових праць Ернста не втратила наукової цінності й донині. Він посідає місце одного з фундаторів українського мистецтвознавства.

 

МИХАЙЛО ДМИТРЕНКО (1908 1997) – художник, майстер монументального і сакрального мистецтва.

Навчався у м. Лохвиця на Полтавщині. Студіював мистецтво у Київській художньо-індустріальній школі у період 1924—1926 років, — та завершив доцентурою студії у Київському художньому інституті у період 1926—1930 років. На запрошення Федора Кричевського став доцентом кафедри малюнка на архітектурному факультеті того ж інституту.

Пізніше митець не заперечував, що перебуває під впливом свого наставника Федора Кричевського: «Я взяв од Кричевського все, що може взяти учень від такого вчителя. Маю на увазі не тільки його монументалістський підхід до образу, витворений ним ідеал української людини як сильної духом і гарної на вроду, а й вимогливість до себе та інших, постійна праця без огляду на добрі чи погані умови, на почування і настрій, наявність чи відсутність так званого натхнення».

Дмитренко працював на Донбасі і в Київському театрі робітничої молоді над оформленням спектаклів. У 1939 році був відряджений до Львова для створення місцевої організації Спілки радянських митців України, завдання якої було «перевиховання» львівських митців.

За власним рішенням нікого він не «перевиховував», натомість з початком війни у 1941 році став одним із організаторів Спілки українських образотворчих митців. У цей час було влаштовано кілька її художніх виставок. Найбільш представницькою стала виставка митців всіх регіонів Галичини 1942 року, присвячена 25-річчю створення Української академії мистецтв у Києві, на якій виставлялися твори майстрів, що згодом опинилися в еміграції. Михайло Дмитренко представив на ній свої жіночі портрети, жанрові полотна.

З наближенням фронту до Галичини, митець подався на еміграцію, бо остаточно зрозумів, що з совєтами йому не по дорозі.

«Хуртовина Другої Світової війни занесла мене до Баварії, де перебувало чимало українських мистців» — згадує Дмитренко.

Там українські мистці 1947 року з’їхалися на збори до Мюнхена, де відновили Українську спілку образотворчих мистців. Очолив її Едвард Козак. Організували у Німецькому національному музеї у Мюнхені виставку малярства, графіки і скульптури, на якій були представлені твори 71-го мистця.

«На переломі 1948 — 1949 pp. по Європі пішли вперті поголоски про наближення нової війни. Америка, Канада, Австралія відкрили свої території для переміщених осіб. І майже всі ми помандрували на далекий Захід. Більшість опинилися у Нью-Йорку – визнаному центрі мистецького життя» – згадував Дмитренко.

У 1951 році він оселився в Торонто, згодом жив у Віндзорі (Канада), а від 1960 року — у Детройті (США). Проте полем його мистецької діяльності  стали міста Торонто, Сарнія, Віндзор (Канада); Гемтрек, Бедфорд, Міннеаполіс, Детройт, Нью-Йорк (США); Лурд (Франція) та інші. У них він розписував храми численними монументальними композиціями, планував іконостаси, писав ікони та проектував вітражі.

В основному замовники його ікон, фресок, та мозаїки для храмів — це українські православні й греко-католицькі церковні громади, хоч інші конфесії, зокрема римо-католики, запрошували до праці по костьолах, як-от: базиліки святої Колумби у місто Янгстаун і святого Антонія Саут-Бенд (США). Художник працював і в позацерковній сфері.

Дмитренко був співзасновником і першим очільником Української спілки образотворчих мистців Канади.

Пізнавальний матеріал про долю і еволюцію мистецьких поглядів Дмитренка: https://zbruc.eu/node/58443

 

Пом’янемо захисників України, що загинули у боротьбі з російською збройною агресією.

 

АНДРІЙ СКИРТА (1992-2015) — молодший сержант ЗСУ.

Народився в селі Староолексіївка на Миколаївщині. Після школи вступив до Миколаївського педагогічного університету ім. Сухомлинського на історико-правовий факультет. Після першого курсу пішов до лав ЗСУ, службу проходив у танковому полку навчального центру «Десна».

2014 року був призваний за мобілізацією до лав 79-ї аеромобільної бригади, був у «гарячих точках», виходив з оточення та був поранений. Після демобілізації вдруге повернувся в зону АТО, у складі 10-го окремого мотопіхотного батальйону «Полісся» 59-ї окремої мотопіхотної бригади. Молодший сержант, головний сержант взводу — командир відділення.

15 листопада 2015 року в районі опорного пункту, розташованого на північ від міста Золоте Попаснянського району Луганської області, під час виконання бойового завдання троє військовослужбовців підірвались на радіокерованому фугасі. Разом з Андрієм загинули сапер Валерій Чмихаленко та розвідник Сергій Гадіуллін.

Без Андрія залишилася матию

 

МИХАЙЛО ДАНІВ (1976-2014) — солдат ЗСУ.

Народився у Калуші на Івано-Франківщині. Жив у  Запоріжжі.

Був активістом Запорізького Євромайдану. З початком бойових дій на сході добровольцем розвідник-санітар 1-го взводу 3-ї роти резервного батальйону оперативного призначення «Донбас», псевдо «Ахім».

Загинув у бою під Іловайськом під час виходу з оточення. Він був разом з іншими вояками в пожежній машині, яку розстріляли з танка Т-72 зі складу 6-ї окремої танкової бригади збройних сил РФ. Ідентифікований за експертизою ДНК майже через рік. 25 липня 2015 року воїна поховали у Великій Знам’янці.

Залишилися батьки, двоє братів, дружина та двоє дітей.

 

В’ЯЧЕСЛАВ МІРОШНИК (1971-2015)— старший лейтенант ЗСУ.

Народився в місті Рівне, був молодшою дитиною у батьків. Дід по татовій лінії — Мірошник — родом з Дніпра, а бабуся — Сєрова — розкуркулена росіянка. Сам В’ячеслав усе життя розмовляв російською.

Закінчив Національний університет водного господарства та природокористування з «червоним» дипломом. Власноруч майстрував вироби із деревини, каменю, металу. Успішно займався підприємництвом. Одним із перших у Рівному зайнявся утепленням будинків, відкрив виробничу лінію з виготовлення матеріалів для утеплення.

З початком російсько-української війни зайнявся волонтерською діяльністю. А у вересні 2014 року, після трагічних подій під Іловайськом, коли у бої вступила регулярна армія РФ, Вйячеслав добровольцем пішов на фронт.

Старший лейтенант, заступник командира роти з озброєння 703-го інженерного полку, м. Самбір, Львівська область. Забрав на передову свій мікроавтобус Mercedes Vito, який волонтери переобладнали для евакуації поранених. Бус назвав «Любочка» – на честь дружини.

Був поранений у вересні 2014, зазнав контузії. Взимку 2015 брав участь у боях за Дебальцеве, після виходу з котла казав: «Ми вийшли в крові і мізках наших хлопців». Не міг спати. Внаслідок пережитого  розвинулась тяжка форма цукрового діабету, і В’ячеслав потрапив до лікарні.

24 квітня 2015 о 9:30 помер у рівненському військовому шпиталі.

Без В’ячеслава лишилися батьки, дружина, четверо синів та онук.

 

АРТЕМ ДЖУКБАТАНОВ (1989-2014) — солдат ЗСУ.

Народився у Миколаєві.

Доброволець, лейтенант, командир взводу 25-ї Дніпропетровської повітрянодесантної бригади.

Загинув під час спроби батальйону 25-ї бригади взяти штурмом місто Шахтарськ – внаслідок потужних обстрілів бойовиками з РСЗВ «Град» українських позицій, а також атаки бойовиків із засідки на колону БТР десантників поблизу м. Шахтарськ Донецької області.

Снаряд влучив у БТР. Російські бойовики знімали тіла загиблих десантників на відео і фото й потім хизувались у соцмережах. Терористи тимчасово поховали їх біля недобудованої церкви в парку Шахтарська.

Артем був упізнаний за експертизою ДНК.

Без Артема лишились батьки, дружина.

 

ЛЕОНІД КНИШ (1985-2015) — солдат ЗСУ.

Народився у с. Білине на Одещині.

У часі війни — старший стрілець підрозділу піхоти 28-ї окремої механізованої бригади.

8 січня 2015-го загинув поблизу Березове Мар’їнського району під час мінометного обстрілу — на блокпосту міна залетіла в окоп, загинув лейтенант Сергій Попик. Леонід зазнав смертельного поранення, прикривши свого командира.

Без батька лишились маленькі донька і син.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада