Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
08.06.2020

Шановні відвідувачі нашого сайту “Громада Схід”. Через технічні проблеми, тимчасово буде відсутнє відео цієї рубрики. Дякуємо за розуміння.

9 червня.

Сьогодні згадаємо:

  • «Діда Панаса», який маже 25 років розповідав українській малечі казки з екранів телевізорів;

Привітаємо з днем народження:

  • головну редакторку одного з небагатьох послідовно проукраїнських щоденних видань – газети «День»;
  • засновницю мистецького фестивалю АРТ-ПІКНІК;
  • лідера рок-гурту «Тінь сонця», автора і виконавця власних пісень.

 

А також вшануємо пам’ять народжених цього дня захисників, що загинули боротьбі з російською агресію – за цілісність і незалежність України. Серед них – і медсестра, санінструкторка, яка прагнула потрапити на передову і загинула у санітарній машині, яку прицільно обстріляли російсько-терористичні формування.


Отже, почнемо актора, під казки якого готувалися до сну, мабуть, більшість нині живущих українців…

 

ПЕТРО ВЕКСЛЯРОВ (1911-1994) — актор і телеведучий. Відомий як «Дід Панас», що близько 25 років вів передачу «На добраніч, діти!»

Народився в райцентрі Тальне, на Черкащині.

Кажуть, у кастингу на роль казкаря брало участь 200 осіб, проте перевершити Весклярова не зміг ніхто… Майже  25 років – з 1964 по 1988-й — у ролі діда Панаса вів на Українському телебаченні програму «На добраніч, діти».

З розкішними вусами, у незмінній вишиванці Дід Панас звертався до української малечі з інтер’єру простої сільської хати, прикрашеної вишитими рушниками. І розповідав українські казки. Через це Діда Панаса свого часу навіть звинувачували в націоналізмі. Зате малеча його дуже любила.

На  УТ 1970-их не було костюмерної для ведучих “Вечірньої казки”, тож Петро Вескляров виходив в ефір у власній вишиванці. Улюбленець дітвори УРСР мав єврейське походження, не знав російської мови і часто потрапляв під роздачу за свій “націоналізм”. Однак обурені глядачі змушували чиновників повернути Дідуся Панаса на екрани.

Справжнє прізвища актора було Вескляр. Що змусило дописати закінчення “-ов”,  можна тільки здогадуватися. Можливо, те, що походив він із єврейського роду, а можливо, німецький полон, у який потрапив під час війни.

Захоплення театром у Петра Вескляра розпочалося з тальнівського драматичного гуртка. Там його талант і помітили артисти з Черкаського театру, які приїжджали до Тального. Вони запросили Петра до Черкас. Так він став актором Черкаського робітничо-селянського театру. Було це в 1932-1940 роках.

У 1941 році, з початком війни, його призвали у військовий театр Південно-Західного фронту, але, потрапивши в оточення, Петро Юхимович опинився у фільтраційному таборі. Єврейське походження йому вдалося приховати, а коли випала нагода – зумів утекти. Згодом Весклярову вдалося дістатися окупованого гітлерівцями Києва. Тут він влаштувався на роботу на залізниці, де організував театральний гурток…

Із поверненням радянської армії актора відправляють до Луцька – у Волинський театр імені Т. Шевченка, де він працював до 1959 року. І де було зіграно чимало вдалих ролей. Тут талановитого актора помітили кіношники і стали запрошувати на зйомки у фільмах. Тож згодом Петро Юхимович переїздить до столиці, де активно знімається, здебільшого в ролях другого плану.

Загалом у кіно його доробок нараховує понад двадцять фільмів. Серед них і такі відомі, як “Олекса Довбуш”, “Іванна”, “Лісова пісня”, “Гадюка”, “Циган”, “Вій”, “Серце Бонівура”. Остання його стрічка “Забудьте слово “смерть” датована 1979 роком, у цей час Петро вже активно виступав у ролі Діда Панаса.

Останнє позначилося на кар’єрі актора. Образ настільки “причепився” до Весклярова, що глядачі, угледівши його на екрані, приміром, у ролі хірурга, все одно кричали “О, Дід Панас!”. Після цього жоден режисер уже не наважувався запрошувати його у свій фільм.

Правда, був ще один момент, який завадив акторській кар’єрі Петра Юхимовича. Він не знав російської мови. Зовсім!

У 1988 році, коли телебачення стало стрімко змінюватися й орієнтуватися на комерцію, Діда Панаса в ефірі таки не стало. Петро Юхимович вийшов на пенсію і ще якийсь час їздив “на халтури” – зустрічався по клубах із глядачами. Він не нажив високих звань і нагород – у 1973 році отримав заслуженого артиста УРСР, ото й усі його почесті. Жив скромно: коли його знали в кожній українській хаті, сам казкар iз дружиною довгий час тіснився в однокімнатній квартирці. Тільки незадовго до смерті отримав просторішу.

Помер найвідоміший Дід українського телебачення напрочуд “невчасно” – 5 січня 1994 року. Країні, яка відзначала новорічно-різдвяні свята, було не до похоронів.

Значного поширення набула легенда про те, що, будучи ведучим дитячої програми «На добраніч, діти», яка йшла у прямому ефірі, дід Панас завершив програму такою реплікою: «Отака хуйня, малята…». Речових доказів про те, що таке сталося, немає (з архівів телебачення вдалося зберегти лише одну плівку), свідчення ж свідків є суперечними. Наприклад, колишній колега Весклярова з телебачення журналіст Володимир Заманський цей факт заперечував, а диктор УТ Світлана Білоножко — підтверджує, але каже, що це промовлялося вже після ефіру, хоча сама особисто свідком цього не була. Не виключено, що це була чергова спроба партійних функціонерів дискредитувати Весклярова, щоб в такий спосіб посунути відомого українського діяча з центрального телебачення.

 

ЛАРИСА ІВШИНА (1960) – головна редакторка газети «День», культурно-громадська діячка.

Народилася в смт Локачі, Волинської області, закінчила факультет журналістики Київського університету (1979—1984). Стажувалася в Інституті Брукінґса (Вашингтон, США, грудень 1994).

У 1984—1992 роках — кореспондент, завідувач відділу газети «Прапор комунізму» («Київський вісник»). Від липня 1992 — редактор відділу політики, згодом — заступник головного редактора газети «Киевские ведомости».

У 1995—1996 роках — прес-секретар Прем’єр-міністра України Євгена Марчука.

Від січня 1997 року — головний редактор суспільно-політичної газети «День», яка містить поточні новини і аналітику, а також приділяє значну увагу історичним і культурним нарисам. Видання має виразну проукраїнську спрямованість, обстоює європейський вибір.

Івшина – авторка ідеї та редакторка видань бібліотеки газети «День»: «Україна Incognita», «Дві Русі», «Війни і мир», «День і вічність Джеймса Мейса», «Апокрифи Клари Ґудзик», «Люди Майдану. Хроніка».

До свого 15-річчя у 2011 газета «День» започаткувала веб-проект — «Україна Incognita», мета якого – формування неспотвореної, правдивої історичної пам’яті українців.

Проект розглядається як продовження ідей газети з метою вивчення й осмислення української історії та висвітлення в Мережі. До проекту входять історичні та краєзнавчі матеріали, що впродовж років існування газети були опубліковані на її шпальтах, де були досліджені невідомі чи суперечливі епізоди минулого України. Також тут є огляди книжок з україністики в найширшому розмінні цього терміну, які варто прочитати, авторські колонки, віртуальні екскурсії українськими музеями,

Видатний філософ Сергій Кримський (про нього – в огляді за 2 червня) казав: «Є газети – дзеркала, а газета «День» – це вікно». Вона показує інший вимір, інші можливості.

Сайт газети день: https://day.kyiv.ua/uk

Сторінка Івшиної на ФБ: Лариса Івшина

 

 

СЛАВА ФРОЛОВА (1976) — телеведуча, , режисер, член журі телешоу «Україна має талант». Організаторка щорічного фестивалю АРТ-ПІКНІК та засновниця Фонду розвитку та підтримки молодого мистецтва України Slava Frolova-Group.

Слава Фролова народилася в Одесі 9 червня 1976 року, у родині моряка. З дитинства захоплювалася мистецтвом, після школи вступає в ОГХУ ім. М. Б. Грекова на факультет скульптури. Але стезя академічного мистецтва не надто приваблювала енергійну дівчину.

В студентські роки працює в одеській «ТРК Глас» як радіоведуча на радіостанції, що входила до складу телерадіокомпанії «Глас» — «Europa Plus». Уже 1995 року очолила студію з виробництва реклами і телепередач одеського 45 телеканалу, а також продовжувала роботу радіоведучої.

1998 року переїжджає до Києва. Спочатку працює режисером на каналі «КТМ» (Кабельне Телебачення Міста) і вступає у КНУКіМ на факультет режисера телебачення і кіно (курс Ігоря Негреску).

Наприкінці 1998 року починає працювати у наймоднішому на той час нічному клубі країни «Динамо Люкс» як ведуча та арт-директор. Вела ефіри на радіо Супер-Нова, яке ретранслювали прямі включення з концертів зірок, організованих Славою. Паралельно Фролова працювала на Новому каналі, який щойно відкрився, у ранковому ефірі програми Підйом.

У 2001 році Слава працює арт-директором мережі ресторанів «Козирна Карта», що тільки-но набирала популярності. А в 2002 відкрила власне івент-агентство «ARBUZ». Продовжувала працювати журналістом, вела рубрику «Щоденник ледарки» (рос. “Дневник бездельницы”) в журналі Zefir під псевдонімом «Манічка Велічко». Крім цього, вела ранкове шоу «Гутен Морген» на телеканалі М1. З 2009 — одна з трьох суддів усіх сезонів талант-шоу «Україна має талант» на телеканалі «СТБ».

2012 року Слава Фролова стала засновницею проекту підтримки молодого мистецтва України Slava Frolova-Group. Основною метою проекту є підняття художнього і культурного рівня країни, а також формування здорового середовища для підтримки та зростання молодих художників України.

За рік роботи проект зібрав під своїм началом 316 художників, провів 33 виставки в Україні, а також реалізував перший масштабний культурно-соціальний фестиваль “ART-Пікнік Слави Фролової”. Фестиваль став щорічним, проводився в обласних центрах – Рівному, Одесі, Харкові, а згодом вийшов на міжнародний рівень – 2019 року він відбувся у Кракові.

 

 

СЕРГІЙ ВАСИЛЮК (1983) — фронтмен і засновник рок-гурту «Тінь Сонця», автор-виконавець власних пісень.

Народився в Києві. Виховувався в патріотичній українській родині. З ранніх шкільних років цікавився українською історією, народознавством та географією. В старших класах звернув увагу на екологічну ситуацію в Україні, разом з друзями 1998 року Сергій був ініціатором очищення малих річок та парків у Києві та Василькові, боровся проти пожеж у заплавних луках Дніпра поблизу селища Осокорки.

Вищу освіту здобув в Національну педагогічному університеті ім. Драгоманова зі ступенем магістра, з правом викладати географію та англійську мову. Магістерська робота Сергія мала назву «Історія формування державного кордону України».

З початку 2000-х Сергій товаришує з багатьма патріотичними організаціями, бере участь в акціях соціального, природоохоронного та національно-виховного характеру. Серед них виступ 2010 року на Майдані Незалежності під час страйку підприємців, а також на Європейській площі Києва в захист української мови.

Зі студентських років більшість вільного часу приділяє музиці, є засновником рок-гурту «Тінь Сонця».

У 2003—2004 роках гурт стрімко здобуває популярність в патріотичних українських колах і створює власний жанр «козацький рок», його пісні починають звучати на Радіо-Rocks. За кілька років гурт вже виступає на численних українських фестивалях та акціях, а також у Білорусі та Польщі. Із 2009 року Сергій активно практикує й сольні виступи як бард.

Із того ж часу Сергій почав свою співпрацю з історичним клубом «Холодний Яр», відвідуючи більшість його акцій та заходів.

2010 року видав свій перший сольний альбом «Сховане обличчя» і здійснив другий тур Україною, взявши крім того участь у багатьох інших заходах, з-поміж яких виступ на Майдані Незалежності під час страйку підприємців.

2012 року Сергій презентував у Києві авторський мистецько-просвітницький проект «Видатні українці», який ставить собі за мету відкрити сучасній молоді більше славетних українських імен. 31 березня 2012 року виступив режисером та ведучим великої просвітницької акції ВО «Свобода» «Творці української традиції», присвяченої Тарасу Шевченку, Миколі Лисенку та Миколі Міхновському.

Сергій був брав участь у Революції Гідності. У грудні 2013 року приїздив підтримати Донецький майдан. Згодом неодноразово давав концерти для вояків АТО, а також виступав у Бахмуті та Курахово. Одна з пісень «Меч Арея» набула значної популярності серед захисників України, її навіть називають одним з неофіційних гімнів АТО.

Свою діяльність він розглядає як просвітницьку і патріотично виховну, тому часто проводить безкоштовні концерти по райцентрах, підтримує виступами акції патріотичного спрямування.

Коротеньке, але показове інтерв’ю: https://varta.kharkov.ua/news/art/1198986

Сторінка у ФБ: Сергій Василюк

Раджу послухати:

Пісня «Закохані вогні» https://www.youtube.com/watch?v=mfMM-T1OanE.

Якщо зайшло – то ось увесь альбом: https://www.youtube.com/watch?v=vWG0GYc8b78

А ось зовсім новеньке: альбом 2020 року «На небесних конях»: https://www.youtube.com/watch?v=7hOwtzb_Z7c

 

Вшануємо пам’ять захисників України, що загинули у боротьбі з російською агресією на Донбасі. І почнемо цей сумний перелік з жінки-санінструктора, яка зголосилася як доброволець на передову.

 

НАТАЛІЯ ХОРУЖА (1972-2017) — молодший сержант ЗСУ, санінструктор 54-ї ОМБр.

Народилася в місті Першотравенськ Дніпропетровської області. Закінчила медичне училища за спеціальністю «медична сестра».

Працювала медсестрою в селі Зелений Гай на Дніпропетровщині, згодом вийшла заміж та переїхала до чоловіка в смт Просяна Покровського району, продовжила роботу за фахом в районній поліклініці.

30 серпня 2016 Покровським райвійськкоматом прийнята на військову службу за контрактом як доброволець. З осені 2015 брала участь в АТО. Два місяці працювала у медпункті, після чого сама захотіла поїхати на передову санінструктором роти.

Служила санітарним інструктором 1-ї роти 1-го механізованого батальйону 54-ї ОМБр, м. Бахмут. Надавала допомогу при пораненнях, витягувала бійців з-під обстрілів, лікувала хворих. Поєднувала на передовій роботу медичного працівника та психолога, — бійці часто приходили за порадою, або просто поговорити.

2 лютого 2017 виїхала на санітарній машині за трьома пораненими під час мінометного обстрілу, в район селища Луганське на Світлодарській дузі. Надавши першу медичну допомогу, відправила двох бійців до шпиталю, а третього відвела на опорний пункт. За ними приїхала інша санітарна машина, і коли Наталія вже сіла, автомобіль був прицільно обстріляний терористами з ПТРК. В результаті влучення протитанкової керованої ракети в санітарну машину санінструктор Хоружа загинула, поранений боєць дістав контузію, водій зазнав тяжкого поранення.

По смерті залишилися батьки, сестра, чоловік та доросла донька.

 

ПАВЛО ЛИТВИНЕНКО (1992-2016) — молодший сержант ЗСУ.

Народився у місті Обухів, Київська область.

Молодший сержант, головний сержант 2-го взводу глибинної розвідки — командир 1-го відділення глибинної розвідки роти глибинної розвідки, 54-й окремий розвідувальний батальйон. Проходив військову службу від 5 листопада 2013 року — служив за контрактом, одночасно заочно навчався в університеті. Брав участь у боях на Савур-Могилі.

Вночі проти 18 березня 2016 року загинув внаслідок підриву на вибуховому пристрої поблизу села Гнутове під Маріуполем, ще двоє бійців зазнали важких поранень.

Без сина лишилися батьки.

 

АНДРІЙ ПРОШАК (1990-2015) — сержант ЗСУ.

Народився в місті Івано-Франківськ. Вступив до Коледжу електронних приладів ІФНТУНГ за спеціальністю «Системна інженерія». У травні 2012 року призваний на військову службу до Збройних сил України. Після проходження служби, звільнився у запас і працював у системі охоронних структур.

Мобілізований 2 березня 2014 року до 5 батальйону «Прикарпаття». Після розформування підрозділу продовжив службу в 128-й гірсько-піхотній бригаді на посаді стрільця-помічника гранатометника.

 

У ніч на 31 січня група бійців, у якій був Андрій, покинула опорний пункт для евакуації поранених із зони активних бойових дій Нікішине — Рідкодуб у напрямку Дебальцевого. У дорогу вирушили дві бойові машини піхоти, дорогою вони потрапили у засідку, в якій загинув Андрій Прошак. Тіло не могли знайти через сильні бої. Наприкінці лютого його знайшли серед вивезених до Дніпропетровська загиблих бійців.

 

ДМИТРО ГОЛОВІН (1981-2015)— старший солдат ЗСУ.

Народився у місті Володимир-Волинський. Закінчив Нововолинське ПТУ, пройшов строкову службу в ЗСУ, працював у ТЗоВ «Гербор-Холдінг». Проживав із матір’ю, виховував двох дітей 8 та 12 років (дружина покинула сім’ю).

Улітку 2014 року добровольцем пішов боронити Україну від російської агресії.

Загинув 1 лютого 2015 року у Попаснянському районі.

Попередньо матері Дмитра повідомили, що син загинув під час обстрілу сил АТО від множинних осколкових наскрізних поранень тіла. Але пізніше стали відомі подробиці загибелі волинського бійця. Перед загибеллю Дмитро і ще один молодший боєць 19-ти років залишились у бліндажі після обстрілу лише удвох і без патронів. Проросійські бойовики оточили бліндаж і, знаючи, що там є хтось із українців, почали кричати: «Танкіст, виходь!»

Дмитро наказав молодому солдату сидіти, і вирішив вийти з бліндажа сам. Після наближення ворогів, щоб потягти час, він вирішив розказати терористам про свою сім’ю та дітей. Але проросійські найманці швидко вклали Дмитра на землю і пострілом у потилицю вбили. Цей вчинок Дмитра врятував молодшого за нього солдата, адже бойовики вирішили не перевіряти бліндаж, вважаючи, що там більше немає українських солдатів.

Без батька залишились двоє дітей, яких виховує мати Дмитра.

 

СЕРГІЙ ВИХРИСТЮК (1976-2014)— прапорщик ЗСУ.

Народився в селі Добра на Черкащині, невдовзі родина переїхала до села Пустовійтове Глобинського району. Закінчив місцеву школу, працював у бурякорадгоспі. Пройшов строкову службу в армії.

Мобілізований в березні 2014-го, командир евакуаційного відділення, 27-й реактивний артилерійський полк.

3 вересня 2014-го загинув під час обстрілу з території Російської Федерації із РСЗВ «Смерч» базового табору 27-го полку поблизу Старобільська.

Без Сергія залишилися мама, дружина, двоє синів.

 

ОЛЕКСАНДР КАЛАЯНОВ (1975-2014)— солдат ЗСУ.

Народився у м. Зпоржжя, жив у селі Голубівка на Дніпропетровщинію

Водій, 39-й батальйон територіальної оборони «Дніпро-2».

21 липня 2014-го увечері неподалік селища Кам’янка на блокпост українських сил АТО заїхав мікроавтобус, начинений вибухівкою, та підірвався. Загинуло п’ять військовиків, серед них був і Олександр.

Вдома лишилися мама, дружина та два сина.

 

ВАДИМ ВИСОЧІН (1992-2015) — солдат ЗСУ.

Народився у Кіровограді (зараз – Кропивницький). Закінчив школу, працював на приватному підприємстві. В армії не служив, але 2011 року пройшов медогляд і був зарахований у запас як солдат. 14 лютого 2015 року Вадима призвали на військову службу.

Старший стрілець, 20-й окремий мотопіхотний батальйон — 93-я механізована бригада.

20 травня 2015-го загинув під час обстрілу із САУ російськими збройними формуваннями поблизу села Кам’янка у Волноваському районі. Снаряд влучив у бліндаж, двох вояків викинуло з укриття вибуховою хвилею, Вадим загинув.

Без Вадима лишилася мама.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада