Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
09.03.2021

9 березня. Головний фігурант сьогоднішнього огляду – найзнаменитіший українець у світі, національний герой і геній українського народу. Звісно ж, це Тарас Шевченко.

Далі в огляді:

  • Герой Небесної Сотні, який приїхав до Києва з Донеччини щоб підтримати Євромайдан. Був викрадений і задушений напередодні найкривавіших днів лютого, коли режим Януковича вдався до спроб силового придушення народного потесту;
  • видатний художник-графік, автор перших українських державних знаків – банкнот і поштових марок;
  • діяч ОУН, в’язень совєцьких таборів, якого було реабілітовано лише 2019 року;
  • актор, видатний декламатор, у доробку якого понад 40 аудіоальбомів з літературними творами;
  • генеральний продюсер UA:Українське радіо, що сприяв модернізації Першого каналу радіо, радіо «Промінь» та радіо «Культура».

Також пом’янемо захисників України від російської агресії. Так склалося, що 9 березня народилося найбільше воїнів, що віддали життя за Україну – аж 18…


Почнімо.

ТАРАС ШЕВЧЕНКО (1814-1861) – великий поет і видатний художник, національний герой українського народу.

“Ну що б, здавалося, слова…

Слова та голос — більш нічого.

А серце б’ється — ожива,

Як їх почує!..”

Ці рядки Тараса Шевченка якнайкраще характеризують його творчість.

Ще один видатний українець і геніальний письменник Іван Франко писав: «Коли б мені прийшлося одним словом схарактеризувати поезію Шевченка, то я сказав би: се поезія бажання життя. Свобідного життя…»

Мабуть саме тому творчість Шевченка – поза часом, тобто – для усіх часів. Хіба хтось спромігся написати про наше сьогодення щось актуальнішеі, влучніше і гостріше, за нього:

«Страшно впасти у кайдани,

Умирать в неволі,

А ще гірше – спати, спати,

І спати на волі…»

Найпереконливішим увиразненням актуальності і творчості, і самої постаті Шевченка стало те, що помітною складовою візуального образу Революції Гідності стали саме зображення Кобазря, який ніби став на бік повстанців і допомагає їм. Хоча – сому «ніби»?…

Про біографію Шевченка розводитися можна нескінченно, тому в межах огляду – безглуздою. Як і цитувати, бо по-перше, сьогодні це робитимуть майже усі, а, по-друге, Шевченко настільки безмежний, кожен сам має віднайти ті рядки, які особливо припадуть йому до душі.

Тому я нахабно понав’язую свої смаки в так би мовити навколошевченківській царині. Наприклад, поділюся тим, які книжки про Шевченка мене захопили, і які я б радила почитати:

«ШЕВЧЕНКІВ МІФ УКРАЇНИ ОКСАНИ ЗАБУЖКО ТА ЙОГО КРИТИКИ»:  https://komorabooks.com/product/shevchenkiv-mif-ukrayiny-oksany-zabuzhko-ta-jogo-krytyky/

Михайло Назаренко «Поховання на могилі: Шевченкова біографія у фольклорі та фейклорі»: https://krytyka.com/ua/products/books/pokhovannya-na-mohyli-shevchenkova-biohrafiya-u-folklori-ta-feyklori

А ще тішить, що творчість Шевченка живе не тільки в книжках та академічних залах, але й в сучасній музиці. Звісно, не усім до смаку будуть сучасні трактовки Шевченкових віршів, але те, що вони з’являються – найкращий доказ, шо Тарас Григорович – не вкритий патиною бовван і не сумній стародавній дід в кожуху, а справжній геній, який є актуальним завжди.

Мені в цій добірці не все подобається, але все це – незрівнянно краще, ніж сумлінне бубоніння віршів Кобзаря дівчинками у віночках під невсипущим наглядом вчительок совєтського гарту… Отже:

«Тополя» у виконанні «Хочу ЩЕ!»: https://www.youtube.com/watch?v=PTSHn2WftFQ

«Холодний Яр»: https://www.youtube.com/watch?v=af4La9RbuXg

Реп на слова уривок з «В казематі» Артем Лоїк:  https://www.youtube.com/watch?v=6zvjX7opH2c

Той самий уривок в майже академічному виконанні сестер Тельнюк: https://www.youtube.com/watch?v=UL08MwQo67k

Той самий уривок у виконанні Кузьми https://www.youtube.com/watch?v=xQbBTs6xP-A

«Минають дні, минають ночі» Радиш Віталій: https://www.youtube.com/watch?v=nBTYPI5MdC8

«Зоре моя вечірняя» Ліза Жарікова : https://www.youtube.com/watch?v=H1SiYBK3zNI

Знову уривок з «В казематі» Yurcash: https://www.youtube.com/watch?v=mW8B_OIml_k

«За байраком байрак»  у виконанні гурту «Кому вниз»: https://www.youtube.com/watch?v=niplVutJW2k

«Вітер з гаєм розмовляє» у виконанні гурту «Тінь сонця»: https://www.youtube.com/watch?v=wOhJ_A2q1rw

«Заповіт» у виконанні гурту «Широкий лан»: https://www.youtube.com/watch?v=__Pzn2EBlCk

 

Наступний фігурант огляду, який загинув за свободу, за спогадами друзів, любив поезії Шевченка і навіть знав на пам’ять його «Кобзар». Це Герой Небесної Сотні, що прихав на Майдан з Донбасу і став жертвою розправ над протестувальниками.

 

ВОЛОДИМИР НАУМОВ (1970-2014) — активіст самооборони Майдану.

Народився у селищі Шевченко Добропільського району Донецької області у день народження Тараса Шевченка, творчість якого дуже любив, знав напам’ять його “Кобзар”. Після школи вступив до Слов’янського сільськогосподарського технікуму. У 1989 році був мобілізований до лав Радянської Армії, служив у Німеччині. У 1991 році демобілізувався та повернувся додому.

Спочатку працював водієм нафтобази міста Лозова Харківської області. У 1993-1995 роках працював водієм у радгоспі “Добропільський” Донецької області. Після одруження переїхав у місто Родинське Красноармійського (з 2016 року – Покровського) району Донецької області. У 1995-2014 роках працював у ЖЕКу підприємстві водієм.

Володимир цікавився історією України, був небайдужий до ї майбутнього.  14 лютого 2014 року, не повідомивши навіть дружину, поїхав на Майдан Незалежності у Києві, де став активним учасником Революції гідності. Записався до Самооборони Майдану, будував та захищав барикади. Загинув 18 лютого 2014 року, його тіло виявили на Трухановому острові у Києві зі слідами насильницької смерті – Володимира задушили. Ймовірно, був викрадений «тітушками» і вбитий. Тіло знайшли 18 лютого вранці на Трухановому острові.

Найчастіше пишуть, що обставини смерті невідомі, але ніхто ті обставини не вивчав – міліція заявила: «самогубство». Схоже, 18-20 лютого 2014 року – була хвиля масових «самогубств» в Києві… І досі за це ніхто не покараний.

Щоб не викликати небажаного для влади резонансу поховали Володимира квапливо і тихо, без участі євромайданівців. У селі залишилась 85-річна мама. У Родинському – вдова і двоє синів.

 

Повернемося все ж до хронології…

 

ГЕОРГІЙ НАРБУТ (1886-1920) — художник-графік, ілюстратор, автор перших українських державних знаків (банкнот і поштових марок). Один із засновників і ректор Української Академії Мистецтв.

Народився на хуторі Нарбутівці біля Глухова (зараз Сумської області), у сім’ї, яка походила з старовинного, але збіднілого литовського шляхетського роду.

Початкову художню освіту здобув самотужки. У 1906–1917 жив у Петербурзі. Деякий час вчився в Івана Білібіна і Мстислава Добужинського. У 1909 удосконалював майстерність у Мюнхені. Після повернення до Петербурга став членом «мистецького об’єднання Світ мистецтва».

Щоліта приїздив в Україну до Глухова, де вивчав пам’ятки української старовини.

Як чудовий знавець українського стародавнього мистецтва та геральдики, виконав безліч гербів, ілюстрував та оформлював Малоросійський Гербовник.

Свій герб Нарбут підписав так: «Мазепинець полку Чернігівського, Глухівської сотні, старшинський син, гербів і емблем живописець».

У березні 1917 переїхав до Києва. Створював ескізи військових мундирів армії України, оформлень упаковок та етикеток для українських товарів, гральних карт. Розробив поштові марки Української Народної Республіки.

У вересні 1917 став професором графіки новоствореної Української Академії Мистецтв, згодом –  її ректором.

Опрацював проекти Печатки Української держави. Г Павло Скоропадський затвердив створену Нарбутом малу Державну печатку — зображення козака з пищалем на плечі на восьмикутному тлі, у верхній частині якого було розміщено володимирський тризуб.

Згодом співпрацював із журналами «Наше минуле», «Зорі», «Солнце Труда», «Мистецтво» та ін. У 1918—1920 разом з Миколою Зеровим, Сергієм Єфремовим, Павлом Зайцевим і Вадимом Модзалевським створив літературно-художню містифікацію — «неслужащого дворянина Лупу Юдича Грабуздова» («українського Козьму Пруткова», за висловом Максима Рильського), за «авторством» якого створювалися поезії, оповідання, пародійні «наукові» трактати, графічні твори тощо.

Помер від епідемічного висипного тифу 23 травня 1920 у Києві. Похований на Байковому кладовищі (ділянка № 2)

Творчість Нарбута — це яскрава сторінка в українському мистецтві. Його цілком справедливо називали одним з найвизначніших графіків сучасності. Разом з сучасниками: Василем Кричевським, Тимофієм і Михайлом Бойчуками, Іваном Падалкою, Василем Седлярем, Оленою Кульчицькою, Антоном Середою, Олексою Новаківським, Петром Холодним та іншими майстрами започаткував стильові ознаки українського мистецтва 20 — 30-х років в графіці.

Визначним досягненням Нарбута і всієї української графіки є його «Українська абетка» (1917), в якій художник досяг граничної простоти й водночас вишуканості композиції. Нарбутівська «Українська абетка» й донині залишається неперевершеною завдяки високій майстерності художника й глибокому розумінню ним шрифтового мистецтва.

Останнім великим мистецьким задумом Нарбута було ілюстрування «Енеїди» Івана Котляревського, але через передчасну смерть він встиг виконати лише одну ілюстрацію.

Цікава розвідка про суперечки між автором герба УНР Василем Кричевськім і Георгієм Нарбутом: https://gazeta.ua/articles/history-journal/_za-kulturoyu-narodu-j-osobami-svoyih-praviteliv-ukrayina-bula-yevropejskoyu-derzhavoyu/854469

Новинка у видавництві Савчука: Абетка Нарбута: https://savchook.com/books/ukrainska-abetka-heorhiya-narbuta/

 

ІВАН МИРОН (1929) — в’язень совєтських таборів, 25 років провів у ГУЛАГу, член ОУН.

Народився у Росішка Рахівського району. Закінчив Великобичківську десятирічку. Працював учителем початкових класів у с. Чорна Тиса.

У дитячому віці належав до «вовченят» (пластові новаки). Був активним учасником антирадянського руху.

Восени 1950-го року відмовився служити в армії «окупантів».

У травні 1951 р. арештований. Слідство велося в Ужгородській тюрмі. У січні 1952 р. отримав вирок — 25 років суворого режиму. У 1953 р. — учасник повстання політв’язнів в Норільську. З 1955 до 1961 р. — «озерлаг».

У 1961 р. переведений у мордовські табори, де відбув ще 15 років. За 12 днів до кінця строку доставлений в Ужгородську тюрму.

22 травня 1976 року побачив волю. Реабілітований лише 18 липня 2019.

Іван Миронов розповідав: «В 1950-му мені прийшла повістка в армію. Давати присягу влади, яка стільки зла принесла моїй сім’ї і всієї України, я не міг, тому зв’язався з Міхайлінюком і перейшов на нелегальне становище. Періодично зустрічався з активістами ОУН та Української повстанської армії (УПА), виконував їх завдання. У квітні 1951-го я роззброїв охоронця в нашій сільраді — відібрав у нього три карабіни з набоями. А через місяць нашу групу з 18 осіб затримали — «постарався» зрадник …»

У Норильську було багато німців — в основному колишніх есесівців і гестапівців, а також угорські та японські військовослужбовці. Всі іноземці отримали вироки радянських судів за військові злочини. Вони працювали нарівні з усіма. Намагалися триматися окремими національними групами, проте робочі бригади умисно «тасували», щоб не допустити зближення. Ми ставилися один до одного з повагою, не ворогували. Українці найбільше зближувалися з прибалтами, особливо литовцями. Називали їх своїми побратимами і однаково ненавиділи радянську владу, яка принесла стільки бід нашим народам. Але так витончено проклинати комуністів, як репресовані греки, в таборі не вмів ніхто.

В Норильську Іван Мирон відпрацював до самого закриття «Норильлагу» в 1956 році. Потім його відправили в Іркутську область, де радянські ув’язнені будували залізницю (Транссибірську магістраль) разом з японськими військовополоненими. А з 1961-го і до закінчення терміну ув’язнення Іван Васильович пробув в мордовських таборах.

Після ХХ з’їзду партії та розвінчання культу особи Сталіна частина політв’язнів звільнили. Він до цього переліку не потрапив, оскільки не визнавав провини і не каявся. На початку 1960-х, коли в Українській РСР прийняли новий Кримінальний кодекс, який зменшив максимальний термін ув’язнення з 25 років до 15, почалася нова хвиля звільнень. Хто саме з «25-літників» заслуговує свободу, вирішували спеціальні комісії.

В травні 1976 року Івана Мирона етапували з Мордовії до Москви, а звідти літаком у супроводі чотирьох офіцерів КДБ — в Ужгород. Тут він був звільнений.

«За мною приїхав брат, і ми вирушили автобусом в рідне село. Пам’ятаю, як дивно для мене було бачити на волі дітей і жінок. На той момент мені виповнилося 47 років, 25 з яких довелося відсидіти за колючим дротом …» – згадує Іван Васильович Мироню

Стаття про життя і ув’язнення Івана Мирона: https://goloskarpat.info/society/5ae0d4f07cf8f/

Замітка про те, як Іван Мирон дочекався реабілітації https://espreso.tv/news/2019/07/18/nackomisiya_vypravdala_zakarpatcya_yakyy_vidbuv_u_gulagu_25_rokiv

Особливо рекомендую почитати спогади Івана Мирона: http://uzhgorod.net.ua/news/124526.

 

СВЯТОСЛАВ МАКСИМЧУК (1936) —актор театру ім. М. Заньковецької (із 1964 р.), видатний декламатор.

Родом з села Ремель на Рівненщині.  Закінчив акторське відділення Харківського театрального інституту (1959 р.). Працював у театрах Харківської області, у Харківському українському драматичному театрі імені Т. Шевченка і водночас на кафедрі сценічної мови Харківського театрального інституту. Від 1964 р. — у Національному українському драматичному театрі імені М. Заньковецької (Львів), із 2000 за сумісництвом викладає на кафедрі театрознавства та акторської майстерності Львівського національного університету імені Івана Франка.

Акторсько-декламаторську діяльність розпочав у 1966 — з участі в конкурсі до 110-річчя І. Франка (за читання поеми «Похорон» став одним із переможців).

У театрі Максимчук зіграв понад 100 ролей. Але найбільше він знаний як майстер художнього читання: унікальна пам’ять, тонке відчуття стилю письменника, глибоке пройняття психологією твору. У доробку — понад 40 аудіоальбомів, половина з них — у серії «Українська класика від Святослава Максимчука».

У репертуарі художніх читань Максимчука твори Шевченка, Лесі Українки, Франка, Сковороди, Руданського, Самійленка, Стефаника, Леся Мартовича, Маланюка, Павличка, Костенко, Світличного, Симоненка, Драча, Шевчука та багатьох інших українських поетів і письменників.

 

ДМИТРО ХОРКІН (1986)  – диктор, радіожурналіст та медіаменеджер. Генеральний продюсер UA:Українське радіо

Народився в місті Торез (зараз Чистякове) Донецької області. Навчався в Національному педагогічному університеті імені Михайла Драгоманова та в Укртелерадіоінституті.

На Українському радіо працює з 2005 року. 2017 року став генеральним продюсером UA:Українське радіо у складі Національної суспільної телерадіокомпанії України.

Під його керівництвом було повністю перезавантажено сітку мовлення 3 загальнонаціональних каналів радіо. На Першому каналі запустили 37 нових програм, на Радіо «Промінь» — 16, на Радіо «Культура» — 21 програму, крім того з’явилося цілодобове онлайн-радіо для малят «UA:Казки».

Як диктор – проводить державні протокольні урочистості та озвучує кіно і рекламу на телебаченні.

Фактично є основним дикторським голосом офіційних заходів України, диктор парадів до Дня Незалежності та Дня Перемоги на Майдані Незалежності у Києві у 2011, 2012, 2014, 2015 роках.

Був основним диктором Військового параду з нагоди 25-річчя Незалежності України та урочистостей до 200-річчя Тараса Шевченка. Також Хоркін був координатором фронтової концертної бригади Українського радіо.

З 2004 року — ведучий програм Національної радіокомпанії України. Веде на Першому каналі (105 FM) спеціалізовану радіопрограму про культуру мови «Слово» і прямоефірні ток-шоу з відомими політиками, зірками шоу-бізнесу, науковцями та підприємцями.

Веде на Українському радіо також тематичні аналітичні передачі, серед яких «Польова пошта», «Порядок денний», «Донбас.ua».

Ведучий телевізійного скетчкому «Лайфхак українською» на Першому телеканалі Суспільного телебачення «UA:Перший».

 

Пом’янемо наших захисників від російської агресії. Першим в цьому сумному переліку згадаємо уродженця Донеччини, щоб вкотре наголосити – патріотизм не залежить від місця народження.

 

ЄВГЕН ПАГУЛІЧ (1995-2015) — солдат ЗСУ, десантник. Один із «кіборгів».

Народився в селі Староварварівка Донецької області. Вступив до Краматорського вищого професійного училища, де навчався за професією «Модельник дерев’яних моделей». Працював на Новокраматорському машинобудівному заводі.

Призваний до лав ЗСУ, служив кулеметником у 8 роті 3 батальйону 25-ої окремої повітрянодесантної бригади. З початку травня 2014-го брав безпосередню участь у боях.

22 січня 2015 року загинув у бою поблизу Авдіївки в районі Донецького аеропорту. Перебував у списку зниклих безвісти. 27 січня тіло знайшла пошукова група. Поховали Євгена у рідному селі.

Залишилися батьки та сестра.

 

ВІТАЛІЙ БАБАН (1994-2014) — десантник, сержант ЗСУ.

Народився в селі Олексіївка  Кіровоградської області.

Проходив військову службу за контрактом в Дніпропетровській десантній бригаді.

Сержант, головний сержант взводу — командир відділення 25-ї Дніпропетровської повітряно-десантної бригади Високомобільних десантних військ ЗС України.

13 червня 2014 року десантники готувались до відправлення в зону проведення АТО. У ніч на 14 червня трьома військово-транспортними літаками Іл-76 МД вони вилетіли в Луганський аеропорт на ротацію особового складу. На борту також була військова техніка, спорядження та продовольство.

14 червня перший літак під командуванням полковника Дмитра Мимрикова приземлився в аеропорту.

Другий Іл-76 МД, під керівництвом командира літака підполковника Олександра Бєлого під час заходу на посадку на аеродром міста Луганськ був підбитий російськими терористами з ПЗРК «Ігла». Літак вибухнув у повітрі і врізався у землю. 49 військовослужбовців — весь екіпаж літака та особовий склад десант, зокерма, Віталій Бабан — загинули.

Залишились мати, батько, сестра.

 

МИКОЛА ЗАЙЦЕВ (1977 – 2014) — майор ДПСУ.

Народився на Полтавщині, у місті Горішні Плавні (на той час Комсомольськ). Навчався у художній школі. З дитинства мріяв стати військовим. Вивчився на машиніста будівельного крану — водія. Займався кульовою стрільбою в ДЮСШ.

У листопаді 1996 року пішов на строкову військову службу. Закінчив Харківське вище військове училище Національної гвардії України з відзнакою, і, маючи право обирати місце служби, став офіцером служби ракетно-артилерійського озброєння військової частини 9930 Прикордонних військ. Згодом був призначений на посаду начальника служби.

З 2008 — начальник відділення забезпечення спеціальними засобами відділу інженерного та технічного забезпечення Навчального центру підготовки молодших спеціалістів Державної прикордонної служби України, селище Оршанець, Черкаська область.

14 червня 2014 року на околиці міста Маріуполя, в районі заводу «Азовсталь», терористами із засідки була обстріляна колона автомобілів Державної прикордонної служби, яка направлялась на ротацію до підрозділів ДПСУ із вантажем провізії та майна. Колону чекали і для засідки обрали відкрите пристріляне місце на мосту.

Терористи зробили по колоні три постріли з гранатометів і відкрили вогонь з автоматів. Один постріл з гранатомету влучив у кабіну автомобіля МАЗ, який перевозив боєприпаси – двое військивиків загинули.

Другий постріл потрапив у задню частину автобуса, який перевозив особовий склад. Військовослужбовці покинули машину та вступили у бій. По них працювали снайпери. Майор Микола Зайцев їхав у першій легковій машині, яка проскочила засідку, але він зупинився і почав відстрілюватись з пістолету. Майор Зайцев і старшина Сергій Єпіфанов загинули від снайперських куль у голову, коли переміщувалися до укриття.

Бій тривав близько півгодини, загинули 5 прикордонників Оршанського Навчального центру. Згодом на допомогу надійшла група з Донецького прикордонного загону, а за кілька хвилин і бійці Національної гвардії. Ще 7 прикордонників у тому бою зазнали поранень.

Залишилися батьки, сестра, дружина та донька, яка народилась за 23 дні до смерті батька.

 

ОЛЕКСАНДР ЛАВРЕНКО (1983-2014) — капітан ЗСУ, командир танкової роти, 93-тя ОМБр.

Народився у місті Лозова, Харківської області. Закінчив Харківський інститут танкових військ.

21 липня 2014 року в боях за Піски екіпаж танка, яким командував Лавренко, в складі танкової роти за підтримки механізованого взводу вів бій — по захопленню та знищенню опорного пункту терористів. Після отримання бойового наказу екіпаж танка Лавренка в голові колони вийшов на блокпост терористів. На блокпосту танкісти потрапили у засідку, зав’язався бій. Терористи на блокпосту розмістили два танки та кулеметні розрахунки, позаду розташовані мінометна батарея та снайперські позиції.

Прямим пострілом з танка Лавренка вражено один з танків терористів, наступними пострілами знищені кулеметні розрахунки та 2 автобуси терористів. Терористи почали мінометний обстріл, екіпаж БМП-2, що рухалась в колоні за танком, здійснює евакуацію поранених військовиків. Танкісти захопили блокпост та прикривали дії механізованого підрозділу й евакуаційної групи вогнем танкової гармати і кулемета.

Терористи почали контратакувати, танк капітана Лавренка першим рушив на ймовірний рубіж атаки, знищив 2 мінометні обслуги терористів та значно відірвався від основних сил.

При маневруванні задля ухилення від вогню противника, бойова машина потрапила на фугас, Вохромєєв та Кулягін загинули. Капітан Лавренко, важкопоранений, не здався ворогу та не допустив захоплення танка, підірвавши себе.

Завдяки діям екіпажа вдалося не допустити контратаки підрозділу терористів «Кальміус» — це надало змогу підрозділам групи 93-ї бригади закріпитись та виконати бойове завдання.

 

РОМАН ПЛОЩИК (1980 – 2014) — солдат ЗСУ..

Народився в місті Ромни на Сумщині. Навчався в Конотопському індустріальному технікумі, в якому познайомився з майбутньою дружиною. З навчання забрали до строкової служби. Після військової служби повернувся до родини, виховували дітей. Працював оператором у ТОВ «Таланпром».

Мобілізований, командир бойової машини, 27-й реактивний артилерійський полк. Кілька разів побував удома в короткотермінових відпустках.

3 вересня 2014-го загинув під час обстрілу з території Російської Федерації з РСЗВ «Смерч» базового табору 27-го полку поблизу Старобільська.

Похований у місті Ромни. Лишились батьки, дружина двоє дітей.

 

ВОЛОДИМИР ПУШКАРУК  (1972-2014) — старшина резерву, Міністерство внутрішніх справ України..

Родом з села Мовники на Волині. Доброволець, командир відділення, 2-й батальйон спеціального призначення НГУ «Донбас». Командував розвідувальною групою зі спецзавданнями.

Загинув 23 серпня 2014 року в боях за звільнення Іловайська. Під час чергового обстрілу всі рушили в укриття, Пушкарук примітив прив’язаного пса, та намагався врятувати його. Міна розірвалася занадто близько. Того дня в підрозділі Пушкарука з 22 бійців живими лишилося вісім.

Вдома лишилися дружина та троє дітей..

 

ДЕНИС ЛОШКАРЬОВ (1979 — 2018) — молодший лейтенант Національної гвардії України.

Народився у місті Херсон. За фахом юрист, директор ТОВ «Юридичне агентство „Дерн, Лошкарьов та партнери“». Займався громадською та політичною діяльністю, на виборах у 2012 році був членом ОВК від БЮТ.

Брав активну участь в подіях Революції Гідності, зокрема 14 лютого 2014 року у Маріїнському парку перед ВР. Лідер Херсонської Самооборони, учасник захисту Херсонської ОДА в березні 2014-го.

Записався добровольцем у загін самооборони при Херсонському військоматі. Після отримання повістки 3 лютого 2015 року, підписав контракт з НГУ до закінчення особливого періоду; молодший лейтенант, командир взводу снайперів (станом на березень 2017-го — командир 3-го відділення снайперського взводу СпП) батальйону «Донбас» 15-го окремого полку НГУ. Пройшов бої за Широкине; із групою снайперів-розвідників виконував завдання у складі ССО з розвідки та контрснайперської боротьби по всій лінії фронту.

15 грудня 2018 року загинув від кулі снайпера поблизу села Гнутове на Маріупольському напрямі.

Без Дениса лишились дружина та троє дітей.

 

РОМАН СОЛОВЙОВ (1994-2014) — старший солдат ЗСУ.

Народився на Полтавщині. Виховувався в дитячих будинках-інтернатах Бердянська та Запоріжжя.

З 2013 року служив за контрактом. Старший солдат, 93-тя окрема механізована бригада.

Загинув 29 серпня 2014 року під час виходу з оточення під Іловайськом.

 

ОЛЕКСАНДР СПІВАЧУК (1982-2014) — майор, Міністерство внутрішніх справ України.

Родом з Хмельницького, закінчив Київський національний університет внутрішніх справ. Працював у відділі розслідування загальнокримінальних злочинів слідчого управління УМВС України в Хмельницькій області.

Боронити Україну від російської агресії пішов добровольцем. Старший інспектор, батальйон «Миротворець». Брав участь у боях за Іловайськ. Загинув 29 серпня у «зеленому коридорі» на дорозі між селами Новокатеринівка та Горбатенко.

Вдома лишилися батьки, дружина, син.

 

ЯН НАЗАРЕНКО (1991-2016) — солдат ЗСУ.

Навчався в Київському училищі залізничників.

Мобілізований в лютому 2015-го, солдат, 72-га ОМБр. 20 лютого 2016-го загинув від кулі терориста-снайпера у голову поблизу села Старогнатівка Волноваського району.

Без Яна залишилися батьки, брат, дві сестри.

Похований в рідному селі Фастівець на Київщині.

 

МИХАЙЛО ШМАТЧЕНКО (1970-2015) – солдат ЗСУ.

Народився у с. Єлізаветівка на Дніпропетровщині. трокову службу проходив у прикордонних військах.

У часі війни — солдат 93-ї ОМБр, гранатометник.

29 серпня 2014-го під час виходу з Іловайського котла «зеленим коридором» зазнав поранення в шию та голову, був захоплений в полон. Вистріл російських військових прийшовся по БМП, коли Михайло евакуювався із нього. Незважаючи на поранення, Шматченко вибрався та надавав допомогу товаришам. Вибиралися з Михайлом Петренком, Михайлом Горбатюком, Ігорем Сулимом.

Їх помітили росіяни — бійці 331-го гвардійського парашутно-десантного Костромського полку та відкрили вогонь, в тому часі екіпаж БМП — кулеметник Логвиненко і сержант Баранов відстрілювалися. Олексій Горбатюк зазнав численних осколкових поранень — до 300.

Коли Михайло Шматченко прийшов до тями, побачив недалеко від себе 2 ворожих машини, відповз убік, та, чекаючи, знепритомнів. Опритомнів вже вночі. Пробирався, знову втрачав свідомість, рухався діб п’ять. Одного вечора знайшов місцевих рибалок, які надали йому допомогу, надали можливість помитися та погодували і повідомили, що до найближчого розташування української армії близько 70 кілометрів.

З огляду на стан здоров’я Шматченко стільки пройти не зміг би, а рибалки запропонували відвести його до Донецька в госпіталь. Коли його везли, наштовхнулися на блокпост, про який не знали рибалки. Аби не підставляти загрозі життя цивільних, Михайло вийшов з машини та здався ворогам, терористи його відвезли в донецьку будівлю, де надали медичну допомогу. З полону разом з іншими військовополоненими був звільнений за обміном.

Лікувався Михайло у дніпропетровському госпіталі, йому видаляли осколки з паху, однак не видалили зі зламаної щелепи. Підлікувашись, продовжив службу в частині. Демобілізувався 24 квітня 2015 року.

Але 28 травня 2015-го помер під час лікування в шпиталі від осколка, який почав рухатися.

Без Михайла лишились дружина Тетяна, молодший син, старший син Олексій.

 

МИКИТА НЕДОВОДІЄВ (1981-2015) — підполковник (посмертно) ЗСУ

Народився у Києві. Після закінчення Інституту танкових військ протягом 2003—2005 років служив у  Десні..

Начальник бронетанкової служби, 101-ша окрема бригада охорони ГШ.

9 лютого 2015-го зник безвісти — з території базового табору штабу сектору «С» (Дебальцеве) вирушив у складі колони вантажних автомобілів, був старший машини «КРАЗ 4310». Колона прямувала до Харкова по шини для БТРів, водієм вантажівки був старший солдат Вадим Федорченко (також зник безвісти). Загинули у верхній частині «дебальцевського виступу» — в селі Логвинове. Колона потрапила і засідку ДРГ, під потужним артилерійським обстрілом та із застосуванням стрілецької зброї рухома техніка була знищена.

Лишилися батьки, сестра, дружина. У червні ідентифікований за експертизою ДНК серед загиблих. Похований у Києві.

 

ІГОР ТЕРЕЩУК (1980-2015) — старшина ЗСУ. Один із «кіборгів».

Родом з Кривого Рогу. Закінчив Криворізький коксохімічний технікум Національної металургійної академії України.

Протягом 1999—2000 років проходив службу в армії. Працював водієм, Дзержинський РВ КМУ ГУМВС, на ПАТ «АрселорМіталл Кривий Ріг».

Мобілізований на службу 27 березня 2014 року. Головний сержант, гаубично-артилерійська батарея, 25-та окрема повітрянодесантна бригада.

20 січня 2015-го загинув у бою з російськими збройними формуваннями біля села Спартак, Ясинуватського району — поблизу аеропорту Донецька.

Без Ігоря залишилися дружина, донька та син.

 

ВОЛОДИМИР ОЛІЙНИК (1985- 2015) — cолдат ЗСУ. Розвідник-кулеметник. 128-а окрема гірсько-піхотна бригада.

Родом з села Христинівка на Черкащині. Працював помічником машиніста. Призваний за мобілізацією 1 серпня 2014 року. На фронті був водієм, розвозив боєприпаси та продукти бійцям, пройшов бойові дії в районі Дебальцеве, останнє місце дислокації район смт Станиця Луганська[2].

Загинув 9 липня 2015 р. під час бойового зіткнення з ДРГ противника поблизу с. Малинове, Луганська область.

Залишилися мати і сестра.

 

ТАРАС ЗОЗУЛЯ (1993 – 2014) — солдат ЗСУ.

Народився у мю Стебник на Львівщині. Закінчив Дрогобицький нафтовий технікум.

Під час війни — водій-електрик, 80-та окрема десантно-штурмова бригада.

31 серпня 2014-го загинув у бою біля Луганського аеропорту — лишився прикривати відхід групи з пораненими.

Упізнаний за експертизою ДНК серед похованих під Дніпропетровськом невідомих героїв АТО. 7 вересня 2014-го похований в місті Стебник.

Без Тараса лишилися батьки, молодший брат, наречена.

 

МИКОЛА КУЧЕР ( 1991 – 2015) — старший солдат ЗСУ.

Здобув освіту газоелектрозварювальника, 2009 року призваний до лав ЗСУ, проходив військову службу в 30-й бригаді.

У серпні 2014 року мобілізований; старший механік-водій 25-ї Дніпропетровської окремої аеромобільної бригади.

Загинув 22 січня 2015-го у бою поблизу міста Авдіївки — від кількох наскрізних кульових поранень під час обстрілу терористами.

Без Миколи лишилися важкохворий батько, двоє старших сестер та брат.

Похований у рідному селі Будо-Рижани на Житомирщині

 

ОЛЕКСАНДР ШВЕЦЬ (1958 – 2016) — капітан ЗСУ.

Народився в місті Миколаїв на Львівщині. Закінчив юридичний факультет Львівського державного університету ім. Франка.

Мешкав у місті Золочів, працював юрисконсультом. Від 1993 року займався адвокатською практикою.

Перебував взимку 2013—2014 років на Майдані Незалежності, був активним учасником Революції Гідності.

2015 року добровольцем мобілізований до лав ЗСУ; капітан, служив командиром мінометної батареї 1-го механізованого батальйону, 53-тя ОМБр.

18 липня 2016 року вранці внаслідок мінометного обстрілу позицій бригади між Зайцевим та Майорськом під Горлівкою загинули 4 військовослужбовці — Олександр Швець, молодший лейтенант Володимир Вовченко, старший сержант Олег Грабчак, солдат Микола Літовко, ще 3 зазнали поранень.

Без Олександра лишилися дружина, троє дорослих дітей.

 

ОЛЕКСАНДР ЯРМОЛІЧ (1991-2015) — молодший сержант, ЗСУ.

Після закінчення школи призваний на строкову службу, залишився служити за контрактом. Головний сержант-командир міномета, 80-та окрема високо-мобільна десантна бригада.

31 січня 2015-го під час обстрілу терористами з РСЗВ «Град» ТЕС у місті Щастя важко поранений, помер у міській лікарні.

Похований у рідному селі Велюнь на Рівненщині.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада