Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
07.10.2020

Шановні відвідувачі нашого сайту “Громада Схід”. Через технічні проблеми, тимчасово буде відсутнє відео цієї рубрики. Дякуємо за розуміння.

8 жовтня. Сьогодні згадуємо таких іменинників:

  • славетний богатир, шестиразовий чемпіон світу з боротьбі, який не боявся називати Сталіна диаволом, а Гітлера – сатаною.
  • один з провідних поетів доби Розстріляного відродження, який, втім, був совєтами не розстріялний, а спалений живцем;
  • художник, видатний майстер портрету;
  • художник, який реаілзував себе на еміграції. Після виставки його етнографічних картин, присвячених українським піонерам у Канаді, змальовані ним об’єкти були взяті під охорону – так у Канаді виникли чи українські етнографічні музеї;
  • письменниця, що бере за основу своїх історичних романів реальні історії життя своїх родичів;
  • потомственний колекціонер старовини, власник і директор приватного музею «Музей Якубовських» у Києві.

 

А також вшануємо пам’ять захисників України, що віддали життя у боротьбі зі збройною експансією «русского міра».


Почнемо зі знаменитого спортсмена-українця, якого наші північно-східні сусіди зазвичкою привласнювати собі усе видатне називають «русскім богатирьом».

 

ІВАН ПІДДУБНИЙ (1871-1949)  – спортсмен-борець. Шестиразовий чемпіон світу з боротьби.

Народився в родині спадкового козака Максима Піддубного в селі Красенівці поблизу Золотоноші (сучасна Черкаська область). Прапрадід Івана Піддубного в 1708 році під Полтавою, спільно з козаками Іркліївського куреня лицарства Низового, під проводом Кошового отамана Костя Гордієнка та козацьким військом гетьмана Івана Мазепи, воював проти Московії за суверенну Україну. Чи не єдиним багатством, що дісталось у спадок Іванові, було богатирське здоров’я і прищеплені з дитинства чесноти — працелюбство, любов до рідного краю і висока моральність.

Батько Піддубного, Максим Іванович, мав невелике господарство. Був богатирського зросту, наділений великою фізичною силою: сам, без жодної напруги, піднімав п’ятипудові мішки із зерном і кидав їх на віз. Через багато років Іван Піддубний скаже, що людиною, сильнішою за нього, був лише батько.

Ріс Іван як і всі селянські діти. З дитинства був привчений до важкої селянської роботи. Від батька Іван успадкував високий зріст, неабияку силу і витривалість, а від матері, яка гарно співала, тонкий музичний слух. У дитячі та юнацькі роки в недільні та святкові дні співав у церковному хорі. Аж до зрілої молодості Іван прожив у селі, дивуючи земляків розвинутою статурою та міццю. А потім поїхав на заробітки задля одруження з дочкою заможного селянина, Оленкою Вітяк. Працював вантажником у Севастополі, у 1895 році переїхав до Феодосії, де дізнався від земляків, що Оленку видали заміж за багатія. Він був дуже пригнічений цією звісткою і не поспішав повертатися до дому.

Незабаром доля звела Івана з двома учнями морехідних класів Антоном Преображенським і Василем Васильєвим — шанувальниками важкої атлетики. Преображенський подарував Іванові автобіографічну книгу знаменитого атлета Карла Абса. Піддубного зацікавило твердження автора, що постійними тренуваннями йому вдалося збільшити свою природну силу втричі.

Іван став щодня вправлятися з гирями, займався гімнастикою. А в 1897 році на гастролі до Феодосії приїхав цирк Безкоровайного, до трупи якого входили атлети і борці. Серед них були знамениті люди того часу. Дирекція цирку влаштувала чемпіонат боротьби «на поясах». За два тижні виступів на арені Піддубний не програв жодного двобою. Його залізна стійкість, вага і чіпкість рук дозволяли йому здобувати перемогу за перемогою.

 

Сезон у цирку закінчився. Борці роз’їхалися, а Іван залишився, як і раніше, робітником у порту. Та вын вже пізнав радість успіху і частіше думав про те, аби присвятити життя спорту.

1898 року Піддубний переїхав до Севастополя і вступив до місцевого цирку, що належав одному з членів старовинної італійської циркової родини Труцці. Тут він швидко перейняв й опанував тонкощі боротьби «на поясах». Почав перемагати не лише силою, але й за допомогою техніки, викликаючи красивими і спритними прийомами схвалення глядачів. Прочитавши книги з важкої атлетики та боротьби, Іван склав для себе програму тренувань.

З Севастополя Піддубний переїхав до Одеси. Під час виступу в Новоросійську стався цікавий випадок. Проти Івана випустили відомого шведського борця Андерсона. Через хвилину швед був піднятий у повітря і покладений на лопатки. Це сталося так швидко, що публіка вирішила — швед піддався українському борцю. Піддубний запропонував повторити сутичку. Однак, коли шведу передали цю пропозицію, він відповів, що боротиметься тільки тоді, коли Піддубний погодиться на поразку.

Піддубний був обурений. Але дружина директора цирку зі сльозами на очах благала його погодитися. Інакше довелося б повернути людям гроші за квитки, а це б призвело до розорення цирку. Передчуваючи перемогу, швед вийшов на арену. Але Піддубний узяв його за пояс, підняв над собою, як кошеня, і, тримаючи на витягнутих руках, ліг на лопатки, а противника поклав собі на груди. Публіка збожеволіла від захвату. Осоромлений швед утік з арени.

У 1900 році Іван переїздить до Києва й починає виступати в київському цирку братів Дмитра, Якима і Петра Нікітіних. Тут він уперше знайомиться з прийомами французької боротьби у Київському атлетичному гуртку лікаря Гарнич-Гарницького. Ці прийоми одразу захопили його. Упродовж п’яти років він гастролював країною, а у 1903 році вступив до Санкт-Петербурзького атлетичного товариства, від якого виступив на чемпіонаті світу в Парижі.

Піддубний відрізнявся від інших майстрів боротьби не лише винятковою силою, але і витривалістю. «У боротьбі все найголовніше: і руки, і ноги, і плечі, і шия, і спина, і живіт, і груди… і голова»,— любив він казати своїм учням. Секрет непереможності видатного богатиря полягав у чудовому поєднанні виняткових фізичних даних із високим спортивним стилем, який він сам виробив шляхом тривалої праці.

Завдяки систематичним тренуванням, поміркованому способові життя й раціональному харчуванню, він легко перемагав своїх найтитулованіших супротивників і до кінця зберігав свіжість і силу.

Піддубний виступав у важкій вазі – мав 118 кілограмів. Сутички з найкращими борцями світу іноді тривали по кілька годин, а чемпіонати могли тривати по сорок днів і більше. На першому чемпіонаті світу в Парижі 1905 року йому довелося боротися з найсильнішим важковаговиком Європи, данцем Єнсом Педерсоном, який мав колосальну силу, легко ламав підкови, сплітав із залізних прутів вісімки, підіймав величезні вантажі, до того ж бездоганно володів технікою боротьби й химерною витривалістю. Проте Піддубний переміг його тактично.

У середині поєдинку він раптом ослабив наступ, почав діяти повільно, немов утомлений, дихати часто й важко, рухатися невпевнено й мляво. Єнс Педерсон, який до того дотримувався оборонної тактики, кинувся в шалену атаку, але раптом втратив пильність і за мить уже лежав на лопатках, кинутий на килим блискавичним і майстерним кидком Піддубного. Тож під словами «у боротьбі важлива голова» Піддубний мав на увазі техніку й досконалу тактику боротьби. Саме ці засади відрізняли його стиль боротьби від стилю інших борців світу.

Ім’я Івана Піддубного було в міжнародному спорті одним з найбільш відомих і почесних. Він упродовж двадцяти п’яти років був у світі символом непереможної сили, блискучої майстерності і техніки.

Уся спортивна преса одностайно славила богатиря з Полтавщини, який за чотири роки, з 1905 по 1909-й, переміг «туше» найкращих у світі борців, у тому числі трьох чемпіонів світу, кількох чемпіонів Європи і десятки чемпіонів окремих країн світу. Його називали «чемпіоном чемпіонів» — титулом, яким до нього ніхто не володів.

Іван Піддубний був тривалий час не лише найкращим борцем світу, а й пристрасним пропагандистом чесності у спорті. Почуття заздрощів чи нездорового суперництва було йому незнайоме. Велика популярність чемпіонатів із боротьби та велизезні прибутки антрепренерів приваблювали до спорту темних ділків та аферистів. Змагання в Європі нерідко будувалися на попередній домовленості між антрепренерами й борцями.

Піддубний завжди рішуче відхиляв вигідні пропозиції махінаторів від спорту, до кінця життя пам’ятаючи напутні слова батька, який, випроводжаючи його колись із села до Севастополя на заробітки, сказав: «Пам’ятай, Іване, що роду ти з батька-матері козацького, запорозького, і що козаку честь дорожча матері, дорожча батька рідного. Запам’ятай, Іване, продаси честь — не син ти мені і я не батько тобі».

Піддубний прославився як великий майстер французької боротьби (у наш час її називають класичною), але коли в Америці, де не визнавали французької боротьби, йому довелося опанувати й боротьбу вільного стилю, він і в цьому виді був непереможний, у п’ятдесятирічному віці поклавши на лопатки молодого славнозвісного американського богатиря Колофа у двох сутичках поспіль. Згодом були блискучі перемоги над іншими визначними атлетами світу.

На початку 30-х років у СРСР запровадили паспорти. У різних джерелах зустрічається історія про те, що коли Піддубному дали паспорт, в ньому прізвище було записане через «о» — на російський лад, а не через «і», а національність була вказана «русский». Він, недовго думаючи, власноруч написав «і» замість «о», та замість «русский», вписав «українець».

У 1927 році Піддубний разом з дружиною оселилась у приазовському містечку Єйськ. Під час Другої світової війни вони кілька місяців прожили під окупацією. Піддубний скористався тим, що німецькі загарбники не малі  нічого проти приватного бізнесу і відкрив більярдну.

Видатний спортсмен однаково негативно ставився і до комуністів, і до нацистів. На пряме питання німецького офіцера про його оцінку двох політичних систем, Піддубний відповів: «Сталін – диявол, а Гітлер – сатана».

Чому цей йому зійшло з рук? Чому нацисти не чіпали Піддубного, який міг буквально за шкірку викинути зі своєї більярдної німців, що на підпитку починали буянити, а також розгулював містом з орденом Трудового Червоного Прапору на грудях, яким нагородили його совєти?  Справа була не у поважному віці – окупанти не щадили ні старих, ні малих.

Далася взнаки всесвітня слава колишнього спортсмена – солдати Вермахту і офіцери СС були ще хлопцями під час гастролей видатного борця по Германії в 1924 році і пам’ятали якщо не його виступити, то загальне захоплення знаменитим силачем. А крім того, військовий комендант порту Єйськ був одним з суперників, з яким Піддубьний колись зустрічався на рингу – і глибоко шанував свого переможця у спорті. Тому віддав наказ не чіпати спортсмена, якому було вже за 70.

Піддубного звали переїхати до Германії – тренувати молодих борців, але він відмовився.

Після звільнення Єйська від окупантів, совєти запідозрили Піддубного у співпраці з ними, але перевірка виявила, що його більярдна мала суто комерційний характер, і колишньому спортсмену дали спокій. Але і довоєнної шани вже не було, про нього просто забули.  Останні роки життя провів у злиднях.

 

В натурі наступного героя огляду дивним чином поєдналися надзвичайний поетичний дар і здібність до скрупульозної дослідницької роботи.

 

ВОЛОДИМИР СВІДЗИНСЬКИЙ (1885-1941) – видатний український поет доби «Розстріляного відродження», перекладач.

Народився у с. Маянів на Вінниччині у родині священника. Закінчив Тиврівське духовне училище. Навчався у духовній семінарії (Кам’янець-Подільський).  По тому вступив вільним слухачем на економічний відділ Київських вищих комерційних курсів, реорганізованих 1908 року в комерційний інститут, прослухав повний курс, але державних іспитів не складав і тому диплома про вищу освіту не здобув.

По звершенні навчання на запрошення Подільської земської управи обстежив місцевий ткацький промисел, зібравши відомості про 1607 господарств, що займалися ткацтвом. Нарис Свідзінського «Ткацький промисел» увійшов до книги «Кустарні промисли Подільської губернії» (1916).

У березні 1915 переїхав до Житомира, працював у Волинській контрольній палаті. Невдовзі Свідзинського мобілізували до армії — призначили помічником контролера в управління польового контролю при штабі 7-ї армії.

1918 рку Свідзинського  на його клопотання відраховано з армії «на місце мирної служби у Волинську контрольну палату». Але до Житомира Свідзинський не поїхав, а оселився у Кам’янці-Подільському, де працював на посаді «редактора української мови» у видавничому відділі Подільської народної управи.

З 1919 року його зараховано його вільним слухачем історико-філологічного факультету Кам’янець-Подільського державного українського університету, де того часу викладали Іван Огієнко, Михайло Драй-Хмара, Євген Тимченко й інші відомі науковці та літератори. Студентами університету були молодші брати Володимира Олег та Павло. Літературне середовище тогочасного Кам’янця складали Юрій Липа, Людмила Старицька-Черняхівська, Осип Назарук тощо. Свідзинський був вільним слухачем університету упродовж 5 семестрів.

Зі встановленням у листопаді 1920 у Кам’янці-Подільському совєтської влади Свідзинський працював редактором у видавничому відділі народної освіти повітвиконкому.

В цей час він багато друкується у часописах: світ побачила його стаття «Народні українські пісні про останню світову війну», поема «Сон-озеро», вірші «Знову в душі моїй…» і «Пісенька» («Ой, ліщино густолиста…»).

У Кам’янці-Подільському Свідзінський одружився з народною вчителькою Зінаїдою Йосипівною Сулковською, 1921 року у них народилася донька Мирослава.

Від січня 1921 Свідзинський працював архіваріусом у Кам’янець-Подільському університеті (невдовзі — інститут народної освіти). Невдовзі став завідувачем архівів повітового комітету охорони пам’яток старовини, мистецтва та природи.

1922 року вийшла перша збірка Свідзинського «Ліричні поезії».

Поетичну творчість він поєднував із сумлінним виконанням службових обов’язків, пов’язаних з архівною роботою. Зокрема, науково-дослідна кафедра історії та економіки Поділля при ІНО залучила Свідзинського до виявлення в архівах і музеях Кам’янця-Подільського графічного матеріалу подільських греко-католицьких метрик, рукописних книг і стародруків.

З початку 1923 до липня 1925 Свідзинський — аспірант кафедри (підсекція соціальної історії), працював над темами «Селяни приватновласницьких маєтків Поділля в першій половині XIX століття», «Аграрні рухи на Поділлі в XX столітті», написав розвідку «Економічна еволюція господарства селян тарнорудського маєтку», підготував доповіді «Боротьба подільських селян із польськими легіонерами в 1918 році», «Події на селах подільських у 1917—1918 роках».

У зв’язку з реорганізацією Кам’янець-Подільського окружного архівного управління 29 серпня 1925 здав справи новопризначеному завідувачеві.

У пошуках заробітку 1925 року переїхав до Харкова, де працював літературним редактором у місцевих виданнях. Тут сім’я Свідзинського розпалася: дружина з дочкою переїхала до сестри у Вінницю.

У Харкові Свідзинський видав другу поетичну збірку «Вересень» (1927). Остання прижиттєва збірка «Поезії» вийшла 1940 у Києві. Готував наступну збірку «Медобір».

Після 1927 року вірші Свідзинського не друкували. Як він пояснював: «Мою книгу „Вересень“ критика полаяла за фаталізм. Я подумав, що не маю хисту і перестав друкувати. Писав лише для себе та доньки. Не писати я не міг!». Основна частина його доробку — лірика, балади, віршовані казки — залишалась у рукописах. Однак усі вони згоріли під час жорстокого вбивства-страти поета 1941 року.

Життя Володимира Свідзинського обірвалося трагічно в жовтні 1941 року. Коли німецькі війська наближалися до Харкова, НКВД заарештував тих харків’ян, які ще не евакуювалися, зокрема представників української інтелігенції. Свідзинський знав, що приречений на арешт, тому переховувався у друзів. Але 27 вересня 1941 року був арештований за звинуваченням в антирадянській агітації. Разом із іншими арештантами його гнали під конвоєм на схід. Коли виникла загроза оточення німецькими загонами, арештантів в селі Непокрите загнали в покинуту господарську будівлю, яку облили бензином і підпалили. Кільком особам вдалося врятуватися, але більшість загинула, серед них був і Свідзинський.

Тоді у полум’ї згоріли й рукописи його ненадрукованих творів. Винятком став великий рукопис збірки недрукованих поезій «Медобір», яку поет Олекса Веретенченко зміг вивезти за кордон.

Як поет Свідзинський він сформувався якось потаємно, неквапливо, писав небагато, друкувався ще менше. Натомість ретроспективно він постає у своїй творчості дуже вимогливим до себе, винятково стабільним і цілковито відчуженим від сучасного йому літературного побуту.

Ця таємничість творчої особистості Свідзинського знайшла глибоке потрактування у Василя Стуса як «…спосіб шляхетної герметизації власного духу… В цій позиції єдиний його порятунок і надія на вижиття. Замкнутися, щоб зберегтися. Змаліти, щоб не помилитися у власній суті. Стати збоку, щоб не бути співучасником…»

Така позиція, проте, прирікала Свідзинського на недоброзичливість критики, а це, в свою чергу, унеможливлювало вихід до читачів, бо критика в совєтській літературі певною мірою перебирала функції цензури. Так серед тогочасних рецензентів були такі активні учасники літературного життя, як Дніпровський та Валер’ян Поліщук. Перший побачив у ній першій збірці Свідзинського камерність, суто інтимну поезію та переробки народних пісень і загалом висловив невдоволення відірваністю автора-«мрійника» від громадського життя. Другий також відзначив відсутність громадянських мотивів, але водночас сказав прихильне слово про щирість цієї лірики.

Наступна збірка Свідзинського «Вересень», що вийшла 1927 року, дістала в пресі різко негативну оцінку. Авторитетний критик тих часів Савченко вважав Свідзинського поетом, який спізнився на багато років: «Я не хочу вгадувати, на скільки саме років запізнився прийти в літературу Свідзинський, але ясно, що його творчість, світовідчування й світогляд — цілковито поза нашою добою».

Сьогодні вже можна стверджувати: так, творчість Сідзинського дійсно була поза тією добою, бо вона на усі часи.

Останнім публічним звітом поета перед сучасниками стала збірка 1940 р. «Поезії», видана у Львові стараннями Яновського і за його редакцією.

Вірші, що не ввійшли до збірки «Поезії» і мали скласти наступну — «Медобір», були широко відомі харківським поетам. Проте майже усі вони згоріли разом із поетом. Лише 96 поезій Свідзинського вивіз в еміграцію поет Олекса Веретенченко, які й видав з додатком інших віршів окремою збіркою під авторською назвою «Медобір» 1975 року.

1961 року видано збірочку вибраних поезій Свідзинського в Едмонтоні Яром Славутичем. Це внесок української еміграції у збереження спадщини поета, якого совєти намагалися ліквідувати – в усіх розуміннях.

В Україні видання творів Свідзинського з’являється лише в часи «перебудови» – 1986 року. У видавництві «Радянський письменник» виходить книга «Поезії», до якої повністю ввійшли збірки «Медобір», «Вересень» та «Поезії». Бракувало лише першої збірки «Ліричні поезії» (1922 р.). Тривалі пошуки поетичної книжки були безрезультатними. Коли видання 1986 року було вже у верстці, вдалося натрапити на слід одного-єдиного примірника «Ліричних поезій» В.Свідзинського. власником збірки був харківський письменник Андрій Чернишов. Проте настійні благання упорядника В.Яременка і обіцянка редакції компенсувати передачу примірника виданням якогось твору А.Чернишова не вмовили (з якихось невідомих причин) власника надати збірку для вміщення її у виданні «Бібліотека поета». Але два вірші Свідзинського, «Вітер» і «Темна», Чернишов все ж таки надіслав. Ними і була представлена у виданні 1986 р. перша збірка поета.

Свій архів Чернишов заповів музею Коцюбинського у Чернігові. Серед залишених у музеї матеріалів і знайшовся примірник «Ліричних поезії» Свідзинського. повний текст цієї збірки було надруковано в журналі «Дніпро» за 1996 рік.

Микола Бажан так оцінив творчість Свідзинського: «Це — поет неповторний, своєрідний, тонкий. Я маю насолоду від його поезії і думаю, що невдовзі прийде час і на достойне поцінення його творчості критикою і громадськістю».

Окремий напрямок творчої роботи Свідзинського – перекладацтво. Він переклав твори двох античних літератур (Гесіод, Езоп, Овідій, Арістофан), а також із староукраїнської та 9 національних (швейцарська — Г.Келлер; іспанська — Лопе де Вега; грузинська — А.Церетелі, К.Чічінідзе; білоруська — Я.Купала; французька — А.Барбюс, В.Гюґо; вірменська — епос «Давид Сасунський»; польської — А.Міцкевич, Б.Прус; російської — О.Пушкін, М.Лєрмонтов, М.Нєкрасов, Г.Пєтніков, Л.Топчій, Г.Литвак, М.Ушаков, І.Турґєнєв, М.Салтиков-Щедрін, М.Ґорькій, В.Іванов, В.Вишневський; ромської — Вано Хрустальо).

Совєтська доба своєрідно посприяла розвитку поетичного перекладу: талановиті поети, що перебували з цією добою у внутрішньому конфлікті, знаходили тут можливість творчого самовияву, а водночас і певний заробіток. Щоправда, не належний до совєтського літературного кола Свідзинський не дуже міг розраховувати на цікаві для нього пропозиції та замовлення і тим більше — пропонувати. Проте перекладацький доробок Свідзинського значним своїм обсягом засвідчує доволі успішну працю на цьому терені.

Ґрунтовна освіченість Свідзинського, знання мов, характер його власного хисту стали передумовами його звернення до художнього перекладу. Але ще більшою причиною цього була незапотребованість його оригінальної творчості, неприхильність рецензії на його збірки. Ймовірно, саме це й переконало поета, що перекладацтво — найреальніша для нього за даних обставин можливість творчої самореалізації.

 

СЕРГІЙ БЄСЄДІН (1901-1996) — художник, портретист і майстер жанрової картини

Народився в Харкові у робітничій родині. Навчався в Харківському ремісничому училищі.

1917 року 16-літній хлопець був обраний секретарем фабрично-заводського профспілкового комітету фабрики Закса. Голова комітету поляк Наврот заохочує його любов до мистецтва — розповідає про творчість Яна Матейко, дарує художні матеріали.

У 20-х роках майбутній художник працює на хіміко-фармацевтичній фабриці (тепер – фірма «Здоров’я») і бере приватні уроки з малювання. У 1929 закінчив Харківський художній інститут. Відтоді викладав у ньому і керував кафедрою малюнка. З 1960 року професор.

Працював у галузі станкового живопису і графіки. Автор жанрових картин і портретів. Найкращі його твори відзначаються психологічною змістовністю та виразним реалістичним рисунком.

Дивитися твори: https://ksada.org/museum-besedin.html і ще більше: http://uartlib.org/downloads/SergiyBesedin_uartlib.org.pdf

Сергій Бєсєдін. Портрети художника Василя Мироненка та режисера Леся Курбаса

 

ОЛЕКСА БУЛАВИЦЬКИЙ (1916-2001) – живописець-пейзажист імпресіоністичного спрямування.

Народився в Умані. Мистецьку освіту опановував у різних містах, у багатьох учителів. Почав у приватній школі професора Ярового в Києві, потім навчався в Одеській художній школі у класі Л. Мучника, у Ленінградській академії мистецтв у майстернях професора Наумова і Траубенберг, у Федора Кричевського у Київському художньому інституті (1939–1941), у майстернях професора Ержиковського і Фоміна.

Напередодні війни студент Київського художнього інституту Булавицький працював макетувальником на Київській кіностудії (тепер імені О. Довженка) і декоратором та дизайнером у драматичних театрах.

Під час війни Булавицький був на фронті, під Полтавою потрапив до німецького полону. Він зробив кілька невдалих спроб утечі з концтаборів, не опускав рук. Утік із табору для військовополонених, дістався до зайнятого німецькими військами Києва. Зустрів колишню знайому киянку Ніну Орлову, яка працювала в Софіївському соборі, одружилися.

А потім – довга втеча з «совєтського раю» на Захід. Львів, де в 1943 році відбулася персональна виставка картин Булавицького, далі в Братиславі, столиці Словаччини, на короткий час влаштувався в театрально-декораційну майстерню.

Але через те, що ці терени підпадали під вплив СРСР, довелося залишити Братиславу – художник потрапив до американської зони. Жив у таборах DP (displace persons, тобто переміщених осіб), у Карлсфельді і Берхтесгадені повернувся до станкового і декоративного малярства.

Темою його творів були портрети, краєвиди, натюрморти, квіти. Поряд із краєвидами Олекса Булавицький фіксував і бурхливий історичний час, у якому йому довелося жити. В одному з таборів на території Німеччини у 1946 р. створив картину «Бандурист»; йому позував генерал армії УНР Палій Неїло. Спочатку у збірних виставках українських художників, згодом індивідуально Олекса почав виставляти свої твори у Амстердамі, Ельвагені, Мюнхені, Парижі, Регенсбурзі.

З 1950 р. родина переїхала в США, де упродовж дев’яти років Булавицький мусив бути заробітчанином: працював для архітектурних фірм креслярем та дизайнером. На власну творчість залишалися хвилини: написати твір, продати і на виручені гроші придбати фарби, полотно. За словами дружини митця Ніни Булавицької, Олексі імміграція завадила повністю розкрити свій мистецький талант, адже треба було якось заробляти на життя.

Нарешті запальний, темпераментний, вимогливий Олекса відкрив власну мистецьку студію та приватну мистецьку школу для дітей і дорослих. Булавицький викладав малюнок і малярство у власній приватній майстерні та в Minnetonka Center of Art and Education.

Художник мав виставки у Канаді (Торонто, Вінніпег, Монреаль), та у США (Міннеаполіс, Сейнт-Пол, Детройт, Нью-Йорк, Філадельфія, Чикаго), при цьому Олекса Булавицький завжди підкреслював свою приналежність до української нації.

Йому випала нагода зайнятися дослідженням перших переселенців Америки. На південь від Вінніпега, у кількох милях від кордону зі штатом Міннесота, у місцевості під назвою Сірко був осідок буковинських переселенців.

«Коли ж я побачив поселення Сірко, я не міг стримати своїх почуттів: тут, у центрі американського континенту, в мої очі просто дивилася Україна. Своїми хатами і стодолами, ворітьми і тинами, своїми церквами і дзвіницями», – писав художник.

Протягом кількох років повертався Олекса Булавицький до цих околиць, знаходив старі будівлі та малював. Після виставки етнографічних картин, присвячених українським піонерам у Канаді, в Торонто, всі змальовані вцілілі об’єкти були взяті під охорону державою. Так Канада отримала чи не найбільші у світі українські етнографічні музеї.

Щасливою звісткою для Олекси Булавицького було проголошення незалежності України. У 1992 р. він відвідав рідні місця. У 1994 році сім’я Булавицьких через посольство України у Вашингтоні подарувала для української держави 40 картин.

В останні роки свого життя, художник занедужав, що призвело до депресії. Рятувала старовинна бандура, яку митець власноруч розписав і грав на ній до останніх днів. По смерті його колекція була подарована Україні, бандура повернулася на землю кобзарів.

Дивитися твори: http://oblosvita.com/strichka/13433-hudozhnik-yakiy-vdnayshov-povernuv-ukrayinu-kanad.html

 

ГАЛИНА НЕВІНЧАНА (1957) – письменниця, журналістка, громадська діячка.

Народилася в м. Біла Церква на Київщині. Її батьки були піддані репресіям в 1940-х роках.

Отримала середню освіту, працювала кореспондентом білоцерківської газети «Юр’ївська земля», редактором дитячого видання товариства Червоного Хреста «Місія добра», редактор тижневика «Міська газета». Друкувалася в білоцерківських періодичних виданнях.

Як дизайнер і ілюстратор працювала художнім редактором журналу «Біла Церква вчора, сьогодні, завтра», є автором розробки оформлення книжок для видавництва «Зелений пес», а також оформила понад три десятки книжок білоцерківських авторів. Редактор і ілюстратор видавництва «Люмен».

Видала кілька романів і збірок малої прози. Особливістю творів Галини Невінчаної є те, що вона бере сюжети з життя своєї родини та знайомих.

В романі «Зерна і жорна» показано страхіття сталінських таборів і беззахисність людей перед репресивною системою. На цьому фоні зароджується кохання, яке, зрештою, долає всі перепони.

Роман «Амури і конкури» є спробою описання життя вчителя у глибинці Російської імперії. В життя головних героїв, які невпинно підіймалися соціальними сходами, виховували дітей, нагло вриваються Велика Світова війна і революція. Жах і кров, під час ламання суспільних устроїв і епохи, не переродили сім’ю українського вчителя.

 

ВАСИЛЬ МАХНО (1964) – поет, прозаїк, есеїст, перекладач, літературознавець. Член міжнародного і українського ПЕН-клубу.

Народився у м. Чортків Тернопільської області. Закінчив Тернопільський педагогічний інститут, викладав літературу у Тернопільському університеті, а згодом — у Ягеллонському (Краків).До 2000 року жив та працював у Тернополі. У 2000 році виграв Зелену картку та переїхав жити та працював в США. У Нью-Йорку він обійняв посаду ключового науковця НТШ-Америка.

Друкувався у періодичних виданнях. Автор десятка поетичних збірок, двох книжок есеїстики, п’єс; його вірші, есе та драми перекладено польською, німецькою, сербською, англійською, литовською, чеською, івритом, іспанською.

Критики зазначають, що «Парадокс (і водночас закономірність) полягає в тому, що українське слово Василя Махна саме через поетів «американізм» і нью-йоркський «регіоналізм» увійшло в сучасний багатомовний і багатонаціональний поетичний контекст, набуло широкого резонансу. З-поміж українських поетів, котрі живуть і працюють як на «материку», так і в зарубіжжі, Василь Махно належить до найвідоміших, хоча не для всіх і в усьому прийнятний, наважуся навіть сказати модних, за ним ганяються ЗМІ з проханням про інтерв’ю, його багато перекладають і друкують в Америці, Європі і Росії».

Інтерв’ю з поетом:

https://life.pravda.com.ua/culture/2020/07/11/241589/

Читати вірші Василя Махна: http://poetyka.uazone.net/makhno/

 

ОЛЕГ ЯКУБОВСЬКИЙ (1965) — колекціонер, реставратор, підприємець. Власник і директор «Музею Якубовських» у Києві.

Історія Музею Якубовських розпочалася наприкінці 19 століття в місті Броди, (Львівська область, а на той час Австро-Угорщина), де діяла перша майстерня Якубовських, і почала збиратися перша фамільна колекція. Зараз в колекції зберігаються понад 12000 одиниць унікальних предметів різних епох та культур.

Родина Якубовських була відомою в Бродах. Маючи свою чоботарську майстерню, ювелірну крамничку та модне на той час фотоательє, родина здійснювала меценатську діяльність та колекціонувала старовинні ікони.

Трагічними були подальші роки. На початку Першої світової війни Семен Якубовський (1891 року народження) був мобілізований до лав Австро-Угорської Армії, воював на фронті, а потім перейшов на сторону Червоної Армії. Після війни він працював чоботарем та мешкав в передмісті Києва Деміївка. У 1921 році переїхав до родичів у місто Миколаїв.

Тут і народився Олег Якубовський, що згодом продовжив родину справу.

За радянських часів родиною Якубовських була зібрана значна колекція понад 3000 старовинних українських ікон 18 та 19 сторіччя. Родина мала велику бібліотеку сучасної літератури, вела пошукову та дослідницьку діяльність по вивченню українських старожитностей.

У 1991 році родина Якубовських перевезла свою колекцію до Києва.

Зараз тут діє приватний музей Якубовських: http://yakubovski.kiev.ua/yak/index.html

Інтерв’ю з колекціонером:

https://glavcom.ua/interviews/kolekcioner-oleg-yakubovskiy-rosiyani-gotovi-kupiti-moyu-kolekciyu-ikon-za-10-milyoniv-jevro-415154.html

 

Пом’янемо захисників України, що загинули у боротьбі з російською збройною агресією:

 

СЕРГІЙ ЛАЗЕНКО (1968-2014) — прапорщик СЗУ.

Народився у м. Переяслав на Київщині. 1986 року призваний на строкову службу в РА, 1988 лишився надстроково, пройшов навчання у школі прапорщиків. До виводу радянських військ служив на території НДР. 1997 року демобілізувався, працював у Переяславі-Хмельницькому в пожежно-рятувальній службі, 2002-го вийшов на пільгову пенсію.

Березнем 2014-го мобілізований, головний сержант 1-го танкового взводу 2-ї танкової роти, 72-а окрема механізована бригада.

27 липня 2014-го по блокпосту ЗСУ поблизу прикордонного села Григорівка Донецької області зі сторони Росії було здійснено декілька пострілів з танка, вибухом одного із снарядів прапорщику Лазенку відірвало ногу, все обличчя посікло осколками. Побратими надали першу допомогу та вкололи знеболювальне, однак вивезти пораненого не було можливості — на той час блокпост був оточений терористами. Імовірно, помер від втрати крові.

Вдома залишилися мама, дружина та 5-річна донька.

 

МИКОЛА ГАЙЧЕНЯ (1978-2015) — старший сержант ЗСУ.

Народився у м. Олевськ на Житомирщині. Пройшов строкову військову службу.

У часі війни — військовослужбовець 30-ї ОМБр, гранатометник 3-го взводу 2-ї роти.

Загинув 18 лютого 2015-го під час виходу українських військ із Дебальцевого. Вважався зниклим безвісти. Був похований на Краснопільському цвинтарі як невідомий солдат; ідентифікований за експертизою ДНК.

Без Миколи лишились мама, дружина та син.

 

СЕРГІЙ КАСЬЯНОВ (1995- 2015) — солдат ЗСУ.

Народився у м. Нікополь на Дніпропетровщині. Закінчив Нікопольський професійний ліцей.

З жовтня 2013 року на контрактній службі в 93-й бригаді, згодом — розвідник, 74-й окремий розвідувальний батальйон. У зоні бойових дій з серпня 2014-го, доброволець.

15 січня 2015-го загинув внаслідок тяжкого поранення під час ранішнього бою — масована атака російських збройних формувань на аеропорт Донецька.

Вдома лишилися мама, хворий батько, сестра-близнючка, троє братів. Один з братів служить у 93-й бригаді.

 

ЮРІЙ ХУТОРНИЙ (1981-2014) — старший солдат ЗСУ.

Народився у с. Ярославка на Чернігівщині. Закінчив київське ПТУ № 26 за спеціальністю «газоелектрозварник», працював у Києві. Строкову службу проходив на тральщику «Чернігів» — базувався в Севастополі.

У часі війни — старший стрілець 1-ї окремої гвардійської танкової бригади.

4 вересня отримав важке осколкове поранення під час обстрілу з РСЗВ «Смерч» поблизу села Дмитрівка Новоайдарського району Луганської області; снаряд влучив у танк. За словами очевидців, обстріл вівся з території РФ. Помер 5 вересня у військовому госпіталі у Харкові.

Похований в селі Ярославка.

 

ВОЛОДИМИР ЛАЙКОВ (1985-2017) — старший солдат ЗСУ.

Народився в селі Голубівка Дніпропетровської області.

Під час російської збройної агресії проти України вступив на військову службу за контрактом.

Старший солдат, кулеметник 93-ї ОМБр. Брав участь в АТО, зокрема в районі «Бахмутської траси» на Луганщині, де 1-6 червня 2017 року штурмові групи 1-го та 2-го батальйонів бригади зайняли район висоти 150,3 і північну околицю села Жолобок.

7 червня 2017 року разом з побратимами тримав оборону на взводному опорному пункті між селом Кримське та окупованим Жолобком. Російсько-терористичні війська, намагаючись розширити свій плацдарм біля Жолобка, після безуспішної спроби прориву позиції бригади, відкрили вогонь з артилерії, танків та мінометів.

В результаті тривалого та інтенсивного обстрілу старший солдат Лайков загинув близько від мінно-вибухової травми, що несумісна з життям, ще 8 військовослужбовців дістали поранення[3].

Залишились батьки і сестра.

 

ВОЛОДИМИР КИЯН (1981-2015) — капітан ЗСУ.

Народився у Ковелі на Волині. Професійний військовий, здобув освіту артилериста, служив у 802-му реактивному артилерійському полку, брав участь у миротворчій операції в Іраку. 2004 року переїхав до Львова, працював в аграрному бізнесі.

З квітня 2014-го — боєць одеського добровольчого батальйону міліції «Шторм». В серпні 2014 року мобілізований, командир батареї, 80-та окрема аеромобільна бригада.

5 вересня 2014 року разом з бійцями своєї роти брав участь у бою під Веселою Горою, де у засідку потрапила колона батальйону «Айдар».

3 вересня 2015-го розвідувальна група проводила перевірку території поблизу міста Щастя приблизно в 14:30 при обстеженні берега Сіверського Дінця та прилеглої до Луганської ТЕС території Володимир Киян, що йшов попереду, зачепив «розтяжку» з міною. Киян встиг попередити побратимів та прикрив собою офіцера, сам загинув від осколкових поранень. За однією з версій, Киян намагався провести дослідження щодо розстрілу мобільної групи.

Без Володимир залишилася дружина та маленький син (народився у травні 2015-го).

 

ДМИТРО КОСТЕНЮК (1989-2019) — старший сержант ЗСУ.

Народився в місті Чернівці.

У 2014—2015 роках служив за мобілізацією у прикордонному загоні ДПСУ на сході України. 2016-го підписав контракт із ЗСУ; старший сержант, військовослужбовець десантно-штурмового взводу батальйонної тактичної групи 80-ї бригади.

29 березня 2019 року загинув у бою внаслідок мінометного обстрілу ВОП поблизу села Широкине на Маріупольському напрямі — від розриву міни калібром 120 мм зазнав осколкових поранень, несумісних з життям. Обстріл розпочався в обідню пору з боку окупованого села Саханка, противник намагався здійснити розвідку боєм під прикриттям вогню з мінометів та СПГ. Десантники вступили у бій та відкрили вогонь по групі піхоти ворога, змусили їх відступити; у тому ж бою зазнав осколкових поранень солдат Степан Климко.

Без Дмитра лишились брат, сестра та двоє неповнолітніх синів.

 

ОЛЕГ МАКАРОВ (1985-2014) — сержант ЗСУ.

Народився у Киргизстані.

В часі війни — командир відділення, 532-й окремий ремонтно-відновлювальний батальйон.

12 листопада 2014 року старший лейтенант Юрій Цибулін та сержант Олег Макаров отримали наказ провести ремонт системи управління вогнем БМП-2, яка вийшла з ладу у селищі Піски, Ясинуватський район, Донецької області. Військовослужбовці усунили неполадки і вже завантажилися до «Уралу», коли розпочався мінометний обстріл. У вантажівку з військовослужбовцями влучила ворожа міна. Юрій Цибулін та Олег Макаров загинули, ще один їх бойовий побратим отримав тяжкі поранення.

Похований в селі Водяне, Синельниківський район.

 

ОЛЕКСАНДР КРАВЧЕНКО (1979-2015) — молодший сержант ЗСУ.

Народився у с. Королівка на Київщині.

У часі війни на фронт пішов добровольцем; молодший сержант 169-го навчального центру Сухопутних військ, інструктор роти матеріального забезпечення.

Загинув 12 лютого 2015-го у боях за Дебальцеве поблизу Луганського.

Без Олександра лишилися брати.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада