Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
07.09.2020

8 вересня. Згадуємо таких діячів, народжених цього дня:

  • видатна акторка, яка зіграла понад 200 ролей у театрі. Фільм «Райдуга» з нею в головній ролі став першим совєтським фільмом, який отримав «Оскар»;
  • один з останніх сотників УПА, за голову якого енкаведісти оголосили нагороду в пів мільйона рублів;
  • один з перших одеських художників, яким стало затісно в рамках традиційного живопису;
  • художник, автор перших поштових марок і ювілейних монет незалежної України.
  • арт-критик, історик мистецтва, мистецтвознавець. Один з теоретиків Нової української хвилі;
  • видатний, знаний у всьому світі піаніст, ініціатор і арт-директор щорічного фестивалю «Odessa Classics».

А також пом’янемо наших захисників, які загинули у боротьбі проти російських окупантів. Серед них – українець, який кинув навчання у престижному московському виші і добровольцем пішов боронити Україну, а також – грузин, який звільнився у чині підполковника зі Збройних Сил Грузії, щоб допомогти Україні у боротьбі з тим самим ворогом, з яким він воював у 2008-му…


Отже, починаємо:

 

НАТАЛІЙ УЖВІЙ (1898-1986) – видатна акторка театру і кіно, яка зажила міжнародної слави.

Народилася року в Любомлі (тепер Волинська область) в багатодітній родині залізничника. Сестра Ксеня (1902—1990) стала дружиною громадсько-політичного діяча Андрія Братуня, брати Євген, Назар і Михайло загинули в УРСР під час сталінського терору. Був репресований і перший чоловік Наталії. Сама ж вона уникнула репресій, що породило чимало підозр щодо її співпраці з «органами». Втім, достеменних підтверджень тому немає.

У роки І Визвольних змагань в українському місті Золотоноша – вузловій залізничній станції – чекали відправки військові ешелони. Серед бійців великою популярністю користувався місцевий клуб, де йшли любительські вистави за п’єсами Карпенка-Карого, Кропивницького, Старицького.

Особливу увагу привертала молода актриса з мелодійним голосом і незвичайними виразними очима. Це була Наталія Ужвій. Вона пропрацювала шість років у школі і зіграла в любительському театрі більше 70 ролей, мріючи про професійну сцену. Але її батьки вважали, що акторство– заняття несерйозне. Наперекір батьківській волі, взимку 1922 року вона їде до столиці вчитися акторській майстерності.

Наталію Ужвій називали поетесою української сцени. Іконописне обличчя з великими блакитними очима, дещо співуча вимова, статна фігура зі «струною в спині», пластичні рухи поєднувалися із запальним темпераментом. Саме це несумісне поєднання зовнішньої та внутрішньої природи актриси охоче використовували режисери театру і кіно. Ужвій все життя «купалася» в ролях гострохарактерних, яскравих, іскрометних: Наталія Ковшик у «Калиновому гаї» Олександра Корнейчука, Любов Раневська у «Вишневому саду» Антона Чехова тощо. Підкоривши спочатку київську театральну сцену, потім одеську, Ужвій попрямувала до Харкова.

У 1926 році засновану Лесем Курбасом українську театр-студію «Березіль» було переміщено з Києва до тодішньої столиці Харкова. До складу трупи окрім метрів увійшли молоді актори, до них приєдналася і Ужвій.

На початку сезону в театрі поставили спектакль за п’єсою Моема «Сєді». Ужвій випало грати жінку легкої поведінки, яка спокушає пастора. Не допустити на сцені вульгарності тоді актрисі допомогло природне відчуття такту і сміх. Саме «грати сміх» наказав актрисі режисер Курбас. Згодом її багатозначний хохіт став одним з художніх прийомів. З

а дев’ять років Ужвій зіграла в харківському театрі безліч ролей, деякі з них були дивовижні. Наприклад, у п’єсі «Маклена Граса» Пантелеймона Куліша актриса, якій на той час було більше тридцяти років, грала тринадцятирічну дівчинку. А у спектаклі «Загибель ескадри» за п’єсою Олександра Корнейчука Ужвій настільки втілилася у роль жінки-комісара, що глядачі відразу повірили в жорсткий і суворий характер актриси.

Харківський період був найбільш плідним у житті Ужвій. Окрім театральної з успіхом розвивається й кінокар’єра актриси – протягом двох років Ужвій знімається у трьох стрічках: «Пілсудський купив Петлюру», «Тарас Шевченко», «Тарас Трясило». До речі, з Кобзарем життя пов’язало Ужвій не тільки в кіно. Актриса позувала харківському скульптору Манізеру під час роботи над пам’ятником Тарасу Шевченку в Харкові. З образу Ужвій митець робив скульптуру Катерини.

У Першій столиці Ужвій вийшла заміж за українського письменника-футуриста Михайля Семенка. Тут у подружжя народився син.  Все у житті складалося добре, але настали трагічні 1930-ті. Репресії, в’язниці, Соловки, смерть.

Над Курбасом почалось судилище – його звинувачували у «буржуазному націоналізмі та у відході від магістральної лінії партії». Ужвій була в Харкові провідною актрисою його театру, тож розгнівана влада чекала від неї відповідного слова. На захист Курбаса зі всієї великої трупи «Березоля» стали лише троє: корифей українського театру благородний Іван Мар’яненко і два молоді, бунтівні актори…

У 1932-му в харківській газеті «Комсомолець України» було опубліковано колективного листа, де стояли 64 підписи акторів «Березоля», у тому числі й Ужвій. За переказами, «органи» шантажували її дитиною, вимагаючи поставити підпис під цим наклепницьким листом…

Після цього Ужвій вже не могла залишатися в театрі Курбаса. У 1936 році на запрошення Гната Юри вона переїхала до Києва, де пропрацювала в Театрі імені Франка 50 років.

«Лесь Курбас і Гнат Юра – це основа моїх знань, моєї майстерності, – писала багато років по тому Наталія Ужвій в своїй анкеті-біографії, немов би каючись за свій вчинок у «Березолі».

Переживання актриси були викликані й реакцією оточення. Тоді від Ужвій відвернулися практично всі, за винятком її багатолітнього партнера Амвросія Бучми. До речі, цей дует навіть вважали парою.

Але родинне щастя забезпечив Наталії Ужвій інший актор – Євгеній Пономаренко. Кохання на київській сцені переросло в міцний шлюб – разом вони прожили 50 років. Пономаренко був молодший за свою кохану на 11 років, тому Наталія довго не погоджувалася на офіційну реєстрацію. Але він усе ж довів їй свою відданість.

У роки війни Ужвій разом з театром перебувала в евакуації, спочатку в Тамбові, а згодом у Семипалатинську і Ташкенті. З концертними бригадами вона побувала на багатьох фронтах, виступаючи і на передових позиціях, і в санчастинах, і в ар’єргардних військах.

Тоді ж, під час війни Ужвій запропонували роль Олени Костюк у стрічці «Радуга» за однойменною повістю Ванди Василевської. Актриса після довгих сумнівів погодилася зіграти цю роль. І не помилилася. «Радуга» стала першим совєтським фільмом, удостоєним «Оскара», а Ужвій нагородили званням народної артистки.

Образ молодої партизанки, яку вели на розстріл із вбитим новонародженим сином на руках у виконанні Наталії Ужвій, не міг забути жоден глядач. Ніхто тоді не здогадувався, що ця роль стане пророчою для актриси.

У 24 роки її єдиний син Михась помер від туберкульозу. Ужвій дуже важко переживала втрату і виплеснула своє горе в спектаклі «Без вины виноватые», де її героїня теж втрачає дитину.

Театр рятував її завжди. І заради сцени жінка була ладна на усілякі «жертви». Постійно підтримувала форму – і творчу, і фізичну. Ніхто ніколи не бачив Наталію Михайлівну в домашньому халаті, без макіяжу та зачіски. Підтримуючи затишок вдома, жінка зуміла поєднувати театр і громадську роботу.

Наталія Ужвій тривалий час очолювала Українську театральну спілку, за її ініціативи було створено «Будинок ветеранів сцени». У квітні 1986 року, вже знаючи про свою невиліковну хворобу, Наталія Ужвій востаннє вийшла на сцену. Вона грала Розу в спектаклі «Ретро». А через два місяці її не стало.

За життя Ужвій мала визнання не лише серед глядачів. Тричі вона отримувала Сталінську премію, була нагородження орденом Герой Соціалістичної праці та Шевченківською премією.

«Найбільш ображає мене, коли в листах знаходжу легковажні міркування про акторську професію. Декому здається, ніби тому, хто щовечора виходить на сцену, та ще причепурений, гарно одягнений, у красивій перуці, живе незвичним життям, виголошує високі слова, а після вистави ще нагороджується оплесками, — все легко дається, все приходить само собою. Ні! Ой, як помиляються наївні люди! Чи можуть вони збагнути, скільки фізичних і моральних сил коштує кожна роль! І яка то надзвичайна, хоч і радісна доля акторська! Радісна, коли бачиш, що кінцевий результат часом виснажливої праці — твоя гра — дає людям естетичне задоволення, будить думку, зворушує серце, примушує замислитися над своїм і чужим життям, приносить хоча б крихітку щастя. Заради цього варто трудитися, хвилюватися, нервуватися, тремтіти за майбутню долю і своєї ролі, і вистави в цілому. Ось що хочеться відповісти тим, хто уявляє акторське життя суцільним святом, прогулянкою не без приємностей, як іронічно сказав великий письменник…» — писала Наталія Ужвій.

 

МИХАЙЛО МОСКАЛЮК (1921-1950) –  сотник УПА, один з останніх керівників повстанців.

Народився в с. Іванівці на Івано-Франківщині. У лавах ОУН — із 1939-го. На початку Другої світової війни пройшов старшинський вишкіл у складі Дружини Українських Націоналістів та українського батальйону «Нахтіґаль», очолюваного Романом Шухевичем. У 1941 році брав участь у встановленні української влади у Львові, у складі українського батальйону був учасником проголошення там 30 червня 1941 Степаном Бандерою, Ярославом Стецьком та іншими керівниками ОУН відновлення Української держави.

Пізніше Москалюк боровся проти радянських партизанів на Поліссі, був важко поранений, втратив око, в 1943 повернувся до рідного села.

У 1943-му став підстаршиною вишкільного куреня УНС «Чорні Чорти» ім. Коновальця в Чорному Лісі. Восени 1944-го очолив сотню УПА і діяв на терени Коломийщини. Сотня бойовиків УПА була кількістю близько 300 стрільців. Москалюк узяв собі псевдо «Спартан» (від імені 300 мужніх спартанців).

У вересні — жовтні 1944 сотня під командуванням «Спартана» воює із червонопагонниками біля Заболотова і Снятина, рейдує Коломийським, Печеніжинським і Косівським районами. Деякий час у сотні Михайла Москалюка перебував тепер відомий поет Дмитро Павличко.

У 1947 найбільш боєздатними в Коломийській окрузі були сотні «Березівська» і «Спартана». Сотня Москалюка майже сорок разів була у ворожому оточенні, багато втрачала, але щоразу швидко відновлювала сили і продовжувала успішно вести важку боротьбу.

Радянська влада за голову «Спартана» обіцяла пів мільйона рублів. Однак ще кілька років «Спартан» був невловимим. Лише 2 лютого 1950 карателям з допомогою зрадника вдалось оточити будинок Москалюків, під яким був розташований схрон повстанців. «Спартан» не здався ворогам живим, він загинув разом зі своєю дружиною Ольгою та ординарцем Прокопом Рибчуком. Зрадник невдовзі був страчений за вироком окружного трибуналу УПА.

 

ОЛЕКСАНДР АЦМАНЧУК (1923-1974) — жудожник.

Народився в Одесі в родині моряка. Закінчив Одеське художнє училище, 1953 року — живописне відділення Ленінградського художнього інституту. Викладав фахові дисципліни в Одеському художньому училищі (1953—1959).

В історії українського мистецтва ім’я Ацманчука пов’язане з так званим романтичним стилем доби шістдесятників. Наприкінці 1960-х років творчо переосмислює надбання Ренесансу, експериментує з формальними якостями портретного живопису, відтворює в портретному образі психологічні ознаки сучасника.

Ацманчук був легендарною особистістю в мистецькому житті Одеси. Він став одним з перших одеських художників, яким стало затісно в рамках традиційного живопису. У його роботах високий ступінь узагальненості з’єднувалася з пафосом щирого романтичного пориву заради максимального емоційного впливу на глядача.

За життя у художника не було ні звань, ні нагород. Перша персональна виставка Олександра Ацманчук відбулася тільки після його смерті.

 

ОЛЕКСАНДР ІВАХНЕНКО (1931-2003) – художник, автор перших поштових марок і ювілейних монет незалежної України.

Народився у селі Старопетрівка біля Бердянську. Його батьки походили з багатодітних сімей, батрачили, після колективізації працювали в колгоспі. Мати Олександра гарно малювала, вишивала, співала. Її висока духовність дуже добре позначилася на розвитку дітей. Вже в п’ятирічному віці майбутній художник вільно читав і малював.

У десятому класі Івахненко почав активну підготовку до вступу до художнього інституту. Він малював з натури, в художньому музеї копіював фрагменти картин. І у 1949 року він вступив у Львівський державний інститут художньо-декоративного та прикладного мистецтва на факультет кераміки. Однак потяг до живопису переважив, і він, кинувши інститут, поступив в Дніпропетровське державне художнє училище на другий курс факультету живопису.

По закінченні училища Івахненко працював у Полтавському обласному Будинку народної творчості. Згодом отримав вищу мистецьку освіту у Харківському художньому інституті на факультет живопису.

У 1967 році Івахненка направили в Київ на Виставку передового досвіду народного господарства. Там він працював провідним художником, виконуючи різні проекти і панно. Згодом перейшов на викладацьку роботу в Київський державний художньо-промисловий технікум, де викладав малюнок і живопис.

Івахненко працював у техніках станкового і монументального живопису, акварелі, рисунка пером і графіки: офорти, літографії, пастелі, гуаші, темпери, графічного дизайну і так далі. Він виконував пейзажні композиції, працював в оформленні книг, малював портрети Т. Шевченка, Лесі Українки, О. Пушкина.

У травні 1991 року художник брав участь в поході-реквіємі з нагоди 130-річчя з дня перепоховання Тараса Шевченка «Останнім шляхом Кобзаря». У цьому поході він зробив багато малюнків, які подарував Національному меморіальному музею Т. Шевченко у Каневі.

За рекомендацією Національної спілки художників України Івахненко брав участь в конкурсі по створенню ордена князя Ярослава Мудрого п’яти ступенів і став переможцем.

Коли 16 липня 1990-го Верховна Рада УРСР ухвалила Декларацію про державний суверенітет України, Олександр Івахненко отримав від Міністерства зв’язку УРСР замовлення на виготовлення поштової марки, присвяченої цій події. Друкувати марку довелося в Москві, бо власних поліграфічних потужностей для того не було. З неї почалася сучасна історія української поштової марки. Московська друкарня «Держзнаку» надрукувала ще кілька марок для України, але українці не схвалювали такого стану і тому вісім наступних марок було надруковано в Canadian Bank Note, ще дві — в Австрії й Угорщині. З 1992 року Україна сама випускає свої поштові марки.

1 березня 1992 вийшли перші, після проголошення незалежності, марки України. Вони були присвячені 500-річчю українського козацтва та 100-річчю першого поселення українців у Канаді. Автором цих марок також став Олександр Івахненко. З дванадцяти тисяч поданих на конкурс марок з різних країн світу створена Івахненком марка «XXV Олімпійські ігри в Барселоні» увійшла до числа 12 найкращих робіт, присвячених Олімпійським іграм.

Для Національного банку художник виготовив ескізи ряду ювілейних монет України: «50 років Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 рр.» (перша монета, випущена НБУ 7 травня 1995), «Незалежність», «Софія Київська», «Києво-Печерська лавра», серію «Герої козацької епохи» та багато інших творів монетарного і медальєрного мистецтва.

Ювілейні монети НБУ, створені Олександром Івахнеком: https://old.bank.gov.ua/control/uk/currentmoney/cmcoin/search?painter_id=5752

 

ОЛЕГ СИДОР-ГІБЕЛИНДА (1962) – арт-критик, історик мистецтва, мистецтвознавець. Один з теоретиків Нової української хвилі.

Народився в Луцьку, в родині інженерів. Публікувати статті почав з 1984 року, підписавшись подвійним прізвищем, друга частина якого, за родинною легендою, належала одному з його предків з боку матері. Переповідають, що Гібелиндою був виходець з Італії, який опинився в Україні після походу Наполеона 1812 року.

Олег закінчив Київський державний художній інститут (нині НАОМА), факультет теорії та історії мистецтва. Молодий арт-критик брав активну участь у створенні нового українського мистецтва, знаходячи теоретичне обґрунтування для авангардистів 90-х.

Працював і співробітничав у виданнях «Аrt Line», «Президентський вісник» , «Терра Інкогніта» , «Україна», «Образотворче мистецтво», «Антиквар». Захистив кандидатську дисертацію на тему «Венеційська бієнале як форма реалізації українських культурних стратегій». З 2002 року — старший науковий співробітник ІПСМУ, відділу мистецтва новітніх технологій.

Сидор-Гібелинда відомий як куратор численних виставок сучасного та класичного мистецтва, відкривач нових імен.

Сидор-Гібелинда  —автор близько 1500 публікацій на теми сучасного і класичного мистецтва. Особливу увагу він приділяє тим митццям, які у своїй творчості виходять за межі усталеного і демонструють неабиякі та маргінесно-кордонні зони людського існування . Це Володимир Микита, Микола Трегуб, Вудон Баклицький, Вадим-Костянтин Ігнатов, Віктор Медведєв, Мао Мао, Андрій Блудов, Матвій Вайсберг, Валерій Шкарупа, Микола Журавель, Микита Кадан, Олена Голуб, Григорій Столбченко, Гліб Вишеславський, Віктор Сидоренко, Петро Бевза, Ірина Заставна, Володимир Корсун, Євген Матвеєв, Юрій Новіков, Владислав Шерешевський, Дмитро Добровольський, Віктор Мельничук, Роман Жук, Катерина Корнійчук, Сергй Гай, Олег Денисенко, Катерина Косьяненко, Олександра Макарська, Юрій Пшеничний, Богдан Товкайло, Ігор Коновалов, Олена Придувалова, Василь Корчовий, Світлана Бринюк, Вачаган Норазян, Олексій Анд, Катерина Свіргуненко, Ольга Кравченко, Ігор Гречаник , Едуард Гудзенко, Олексій Аполлонов, Володимир Бизов, Петро Антип, Леся Піша, Анатолій Фурлет та багато інших.

Енциклопедична обізнаність Сидора-Гібелинди у розмаїтті творчих манер і напрямків сталася у нагоді при написання значних теоретичних праць, в яких він застосував компаративний метод. В монографіях він досліджує, як самобутні риси окремих авторів та країн проектуються на широкі мистецькі, культурні, історичні та етнічні контексти минувшини і сучасності.

Автор книг «Українці на Венеційській бієнале: Сто років присутності». та у співавторстві з Г. Вишеславським «Термінологія сучасного мистецтва».

Мистецтвознавці вважають Олега Сидора-Гібелинду одним з видатних «теоретиків національного трансавангарду», та залучають до справжніх “апологетів «нової реальності».

 

ОЛЕКСІЙ БОТВІНОВ (1964) – видатний піаніст, вважається одним з найкращих у світі виконавців музики Рахманінова. Має надзвичайно широкий репертуар.

Народився в Одесі у сім’ї музикантів. Навчався в Одеській консерваторії, закінчив її з відзнакою.

У 19 років став наймолодшим учасником та лауреатом 1 Всесоюзного конкурсу імені Рахманінова (Москва), після чого став солістом Одеської філармонії та викладачем консерваторії.

З 1994 жив і працював за кордоном у провідних музичних і театральних закладах, залишаючись громадянином України. Активно гастролював. Останнім часом мешкає в Одесі, поєднуючи виступи в ролі соліста Одеської обласної філармонії та гастролі світом.

У 1996, в Швейцарії, вийшов CD «Гольдберг-варіацій» Ботвінова, який негайно попав на друге місце у хіт-параді класичної музики. Наступні записи піаніста газета «Нойе Цюрихер Цайтунг» оцінила: Шопена — як «неймовірно прекрасні», Брамса — «дивуючі своєю нетрадиційністю, але переконливі у кожній деталі». Також у Швейцарії вийшли диски з виконанням творів Рахманінова та концертів Баха і Моцарта («живий запис» з Празької філармонії).

Олексій Ботвінов виступав на численних музичних фестивалях, був членом журі міжнародних конкурсів.

У жовтні 2008 ініціював та реалізував новий проект — мультимедійний концерт «Візуальна реальність музики» — поєднання класичної музики та відеоінсталяції, — разом з віджей-гуртом «Videomatics»). Європейська прем’єра відбулася з великим успіхом в Одеській філармонії, було виконано твори Й. С. Баха, С. Рахманінова, О. Скрябіна, А. Караманова та Я. Фрейдліна.

Новий революційний для світу класики проект «Гольдберг. Перезавантаження» є поєднанням на перший погляд непоєднуваних культурних сфер — вершини європейської музики «Гольдберг Варіацій» Й. С. Баха з орієнтальними ритмами знаменитого турецького перкусіоніста Бурхана Очала, заснованими на стародавніх суфійських традиціях. Європейська прем’єра «Перезавантаження» пройшла з великим успіхом у Москві 2011 року, потім були виступи в Парижі, Цюріху, Базелі, джазовому фестивалі в Монтре, на відкритті Стамбульського кінофестивалю, у Національній філармонії України, в Одеській обласній філармонії, в Аккерманскій фортеці.

Створений в 2011 році театрально-музичний проект «Письмовник. Елегія» (за романом «Письмовник» Михайла Шишкіна) став режисерським дебютом Олексія Ботвінова; він виступив також автором п’єси і сценографом.

Олексій Ботвінов став автором ідеї проведення, арт-директором та головним організатором Міжнародного музичного фестивалю «Odessa Classics», який проходить щорічно на початку червня, починаючи з 2015 року, в Одесі.

Незважаючи на багаторічне визнання за кордоном, Олексій Ботвінов є істинним патріотом своєї вітчизни, залишається громадянином України і докладає великі зусилля для реалізації своїх ідей та планів на Батьківщині.

Надзвичайно цікаве, хоча в чомусь і контраверсійне інтерв’ю з Ботвіновим – і про рок-музику, і про події 2 травні в Одесі: https://www.radiosvoboda.org/a/28946348.html

 

Пом’янемо захисників України, що загинули у боротьбі з російською збройною агресію:

 

ОЛЕКСАНДР ПИВОВАРОВ (1988-2014) – солдат ЗСУ. Один із «кіборгів».

Народився у смт Кушугум Запорізької області. Навчався і працював у Москві, але російське громадянство приймати не збирався. З початком російської збройної агресії проти України у березні 2014 року добровольцем прийшов до військкомату і домігся призову у Збройні сили України. Рідні його просили закінчити митну академію у Москві, де він навчався, але він відказав: «Навіщо мені освіта, якщо не буде України?».

Солдат, стрілець-помічник гранатометника 3-ї аеромобільної роти 79-ї окремої аеромобільної бригади, м. Миколаїв.

Загинув 22 вересня 2014 року від прямого влучення в БТР під час виходу на бойові позиції по обороні донецького аеропорту. Разом з Олександром загинуло ще 7 захисників України.

Похований на Кушугумському кладовищі Запоріжжя.

 

СЕРГІЙ БУРЛАКА (1977-2016) — солдат ЗСУ.

Народився в Новоселиці (Чернівецька область), у шкільні рокі переїхав з батьками до Василівки, де і жив з дружиною після закінчення технікуму.

На початку війни прийшов добровольцем у батальйон «Азов»; стрілець 3-го відділення 1-го взводу спецпризначення десантно-штурмової роти, розвідник 2-ї сотні.

У ніч на 25 березня 2016 року під час проведення аеророзвідки поблизу села Павлопіль (Волноваський район) впав безпілотник. Група прикриття вирушила за ним, зранку досягла району падіння. У першій дозорній групі були бійці 2-ї сотні, зокрема і Бурлака.

Територія була щільно замінована, і він підірвався на одній з мін, його поранення виявились несумісними з життям, його побратим зазнав поранення ніг. Відразу після вибуху з трьох сторін терористи відкрили шквальний вогонь. Основна група змогла евакуювати пораненого, а за загиблим Бурлакою довелося ходити кілька разів по мінному полю під щільним вогнем.

Без Сергія лишилися мама, дружина і дві доньки.

 

МИКОЛА ЛАРІН (1982-2017) — солдат ЗСУ.

Народився в селі Хрулі на Полтавщині. Закінчив Червонозаводське ВПУ № 32.

У війську з початку бойових дій; служив у льотній частині, що базується на Полтавщині. Листопадом 2015 року підписав зі ЗСУ контракт, в грудні 2016 відряджений до 72-ї бригади — до околиць Авдіївки; солдат розвідроти.

Брав участь у боях за утримання опорного пункту «Орел» — відбитого у противника наприкінці січня 2017 року. По закінченні відрядження вирішив залишитись в 72-й бригаді та у серпні повернувся на передову в Авдіївку.

16 жовтня 2017 року увечері на бойовому чергуванні зазнав смертельного кульового поранення у шию під час обстрілу з боку противника — між селищами Крута Балка і Кам’янка (Ясинуватський район).

Був розлучений; без Миколи лишились мати, дві неповнолітні сестри та старший брат.

 

ГІОРГІ САРАЛІДЗЕ (1977-2017) — молодший сержант ЗСУ.

Гіоргі Саралідзе був єдиною дитиною у родині, його мати походила з древнього княжого роду Багратіоні, вона була суддею Конституційного суду Грузії. За батьківською лінією усі були військовими – батько, дід, прадід. Батько загинув, відстоюючи незалежність Грузії під час грузино-абхазької війни (1992–1993 рр.), коли Гіоргі був ще підлітком. У 13 років Гіоргі вступив до Легіону грузинських соколів, у 15 – до Національної гвардії, де служив його батько.

Закінчив розвідувальний факультет військової академії у Тбілісі, факультет контррозвідки турецької військової академії у Стамбулі, а також, заочно – Тбиліський державний університет за спеціальністю «Право».

Брав участь у миротворчих місіях у складі сил НАТО у Афганістані та Іраку, у серпні 2008 року зі зброєю в руках захищав рідну землю від російських загарбників.

2014 року, у віці 37 років і у військовому званні підполковника він звільнився з військової служби у Збройних Силах Грузії і став на захист України у складі невеличкої групи грузинських добровольців-інструкторів, що діяла у складі окремого загону спеціального призначення НГУ «Азов».

Навесні 2015-го брав участь у запеклих боях за село Широкине, 18 квітня був тяжко поранений у бою, в якому загинув його побратим Георгі Джанелідзе.

У Запоріжжі, де він проходив лікування, він зустрів своє кохання… Йому лише з третьої спроби вдалося зареєструвати свої подружні стосунки, навіть довелося сплачувати штраф за прострочений візит до Державної міграційної служби.

Незважаючи на складність поранення (під час операції у столичному Інституті нейрохірургії з його тіла було видалено 14 дрібних осколків), Гіоргі рвався на фронт, а коли з’ясувалося, що «Азов» виведений з передової, у травні 2016-го уклав контракт про проходження військової служби із командуванням 92-ї ОМБр ЗСУ.

Організував і очолив групу глибинної розвідки у 92-ій бригаді, що складалася переважно з колишніх «азовців» та інших добровольців. Після ротації цього з’єднання восени 2017 року перевівся до 42-го окремого мотопіхотного батальйону «Рух Опору» 57-ї окремої мотопіхотної бригади, оскільки не бажав «пропускати війну», перебуваючи на тилових базах і полігонах. Обіймав посаду старшого навідника гранатометного відділення протитанкового взводу роти вогневої підтримки.

Гіоргі був різнобічно освіченою людиною, він чудово співав, напам’ять декламував вірши Шиллера, Данте і Руставелі, сам писав вірши та прозу, добре малював. Дружина якось занотувала його слова: «Від життя до смерті – лише секунда. У людини є два життя : одна – коли вона народилася і жила до смерті, друга – коли вона померла і залишила своє ім’я і спогади про неї. Якщо її пам’ятають різні народи і про неї пишуть пісні, і на її честь називають дітей – вона живе вічно…».

31 жовтня 2017 року Гіоргі загинув у боєзіткненні поблизу селища Опитне (Ясинуватський район) — його розвідгрупа проводила перевірку території «сірої зони» перед опорним пунктом поблизу ДАПу та потрапила у засідку. Внаслідок прямого влучення з великокаліберного кулемета ворожого БТР Гіоргі загинув, ще один боєць зазнав поранення.

Без Гіоргі лишились мама і дружина у Запоріжжі.

 

АНТОН ФАКА (1997-2019) — молодший сержант ЗСУ.

Народився в смт Березанка на Миколаївщині. Грав у футбол за клуб «Березанка». 2014 року закінчив Надбузький професійний аграрний ліцей, здобув фах «слюсар з ремонту автомобілів, водій автотранспортних засобів категорії С».

Серпнем 2016 року вступив на військову службу за контрактом; молодший сержант, навідник взводу безпілотних літальних апаратів 406-ї артилерійської бригади. І в армії також грав у футбол  – за бригадну футбольну команду в «Лізі АТО».

10 липня 2019-го на південному виїзді з Гранітного (Волноваський район), ворожим ПТРК з боку окупованого села Нова Мар’ївка було уражено український військовий автомобіль КрАЗ-5233, в якому перебувало 4 військовиків. Внаслідок влучання ракети у кузов Антон загинув, старший матрос Сергій Булгаков зазнав важких уламкових поранень. Неподалік на блокпосту при виїзді з села стояв автомобіль новопризначеного голови Донецької ОДА — він не постраждав.

Без Антона лишились мама і старший брат, який також служив — у морській піхоті в Криму, і вийшов з окупованої території у 2014.

 

ВОЛОДИМИР ОВЧАРУК (1979-2014) — лейтенант ЗСУ.

Народився в селі Велика Кужелева Хмельницької області, Коли йому виповнилось 3 роки, сім’я переїхала у сусіднє село Лисець. Ще з дитинства захоплювався технікою, тому після закінчення місцевої школи вирішив продовжити навчання в Новоушицькому технікумі механізації. Після закінчення працював у місцевому колгоспі бригадиром тракторної бригади.

Пізніше продовжив навчання у Хмельницькому національному університеті на механічному факультеті. Під час навчання в університеті висловив бажання навчатись також на військовій кафедрі. Відбір на кафедрі був дуже суворий, але як відмінник і громадський активіст Володимир його пройшов, і після навчання отримав звання молодшого лейтенанта. По закінченні вишу деякий час працював у приватного підприємця, а пізніше зайнявся власним бізнесом із ремонту сільськогосподарської техніки, придбав квартиру в обласному центрі, разом з дружиною виховували двох дітей.

З початком російської збройної агресії як офіцер запасу був мобілізований та направлений для проходження служби у 51-у механізовану бригаду, дислоковану у Володимирі-Волинському. Призначений командиром взводу 3-го механізованого батальйону.

Володимир мав вибір, чи призиватись до Збройних сил, але на вмовляння рідних відповів: «Як я буду потім дивитись в очі своїм дітям, як поясню свій вчинок?».

Після нетривалого навчання на Львівському та Рівненському полігонах підрозділ перевели на Донеччину. Щоб не хвилювати рідних, Володимир їм повідомив, що їх перевели у Дніпропетровську область.

Між 4 та 6 годинами ранку 22 травня 2014 року блокпост № 10 був атакований проросійськими сепаратистами, які під’їхали до позицій української армії на інкасаторських машинах, та почали несподіваний масований обстріл із вогнепальної зброї, у тому числі з кулеметів, РПГ, мінометів, ПЗРК. В результаті обстрілу здетонував боєкомплект однієї із бойових машин, що призвело до збільшення людських втрат внаслідок вибуху. У цьому бою Володимир Овчарук загинув разом із 15 своїми бойовими побратимами, серед яких був і комбат майор Леонід Полінкевич. 14 жовтня в госпіталі від поранень помер 17-й боєць, Михайло Рибак.

Без Володимира залишились батьки, дружина та двоє дітей — син та донька.[1]

 

МАКСИМ МІЩЕНКО (1995-2014) — старший солдат ЗСУ.

Народився у м. Кривий Ріг.

Старший навідник, 25-та окрема повітрянодесантна бригада.

Загинув 5 серпня 2014 року при виконанні бойового завдання поблизу Орлово-Іванівки, коли підрозділ бригади потрапив у засідку терористів..

 

ЕРНЕСТ ХОРТІВ (1994-2014) — солдат ЗСУ.

Народився у м. Миколаїв. З початку 2013-го на строковій службі в лавах ЗСУ. В часі війни — солдат, навідник 3-го взводу 1-ї аеромобільної роти 79-ї окремої аеромобільної бригади. Стояв на Чонгарі — блокпост по межі з анексованим Кримом, потім переведений на Донбас.

Дістав важке поранення в бою біля прикордонного села Дякове (Луганська область) 4 серпня. Десантники забезпечували прикриття для угруповання українських сил, яке виходило з оточення з-під Ізвариного. В цей час через кордон з боку РФ прорвалась колона російських бойовиків, які відкрили шквальний вогонь по позиціях 3-го взводу. Ернесту зробили операцію, але він не вижив, ураження печінки виявилося несумісним із життям.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада