Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
07.05.2020

8 травня. 

Почнемо з людини, чия доля – один численних прикладів того, як за совєтів придушувалося все, живе, що чинило опір русифікації. Серед певного прошарку мешканців України популярним є виправдання своєї російськомовності та російськокульутрності – «так історічески сложилось» кажуть вони. Тож подивимося, як саме воно так «складалося» та які сили це «складали».

А далі будуть:

  • фотохудожник совєтських часів, чия спадщина не втратила своєї художньої цінності;
  • видатний математик, який обстоював послуговування українською мовою в Інституті математики;
  • письменник і видавець патріотичної літератури;
  • співачка і композиторка;
  • лідер рок-гурту «БЕZ ОБМЕЖЕНЬ».

І, як завжди, вшануємо пам’ять полеглих героїв російсько-української війни.


Отже, починаємо…

МИКОЛА ПЛАХОТНЮК (1936-2015) — лікар, член Клубу творчої молоді (у 1960-х). Колишній політичний в’язень, жертва каральної психіатрії радянських часів.

Народився в сім’ї розкуркулених селян, яка рятувалася від голоду 1932—1933 в Курській області. Під час війни родина повернулася на Київщину. Виховувався й навчався Микола в україномовному середовищі.

Закінчивши Київське медичне училище у 1959, працював фельдшером у селі. 1960 вступив до Київського медінституту на лікувальний факультет. Був комсоргом групи і відповідальним за сектор культури в факультетському профбюро.

У 1963 включився в роботу Клубу творчої молоді (КТМ) «Сучасник».

Улітку 1963 написав листа до Міністерства вищої освіти УРСР, у якому запропонував, щоб викладання велося українською мовою, бо в інституті навчаються переважно українці або ті, хто вивчав українську мову в школі.

23 березня 1963 організував вечір у клубі медінституту з участю Василя Симоненка, Миколи Вінграновського та інших поетів.  А 22 грудня організував в медінституті вечір пам’яти Симонненка (9 днів по смерті). Вечір намагалися заборонити, Плахотнюка викликали в партійні й комсомольські інстанції, але обмежилися доганою.

У серпні 1965 був заарештований студент Київського медінституту Геврич, організатор інститутської капели бандуристів, який жив в одному з Плахотнюком гуртожитку. Зателефонувавши родичам Геврича, Плахотнюк відніс йому передачу в тюрму, знайшов йому адвоката, домігся, щоб свідчити в суді. Але зайшовши до зали суду над Гевричем у березні 1966 і побачивши тільки суддю, засідателів, прокурора, адвоката, підсудного і солдатів охорони, Плахотнюк відмовився давати покази в незаконно закритому суді і звернувся тільки зі словами підтримки до підсудного. Згодом саме це заступництво за Геврича в Дніпропетровській спецпсихлікарні (СПБ) було витрактуване як початок хвороби.

1966 року — закінчив медінститут.

22 травня 1967, у чергову річницю перепоховання Тараса Шевченка, біля його пам’ятника в Києві зібралося кількасот людей — покладали квіти, читали вірші. Після 21 години з’явилися машини з міліціонерами, які схопили 4-5 осіб з натовпу. Люди оточили міліціонерів, скандували «Ганьба!», проте ті від’їхали, забравши затриманих. Плахотнюк, який був тут, запропонував піти до ЦК і вимагати звільнення заарештованих. 200—300 осіб вирушили до ЦК, йшли щільною колоною — не співали, не кричали, щоб не дати приводу для звинувачень у порушенні громадського порядку. Дорогою їх обливали водою пожежні машини. О пів на другу ночі прибув міністр охорони громадського порядку Головченко з «почтом», в якому був і заступник голови КДБ України Калаш, і запропонував демонстрантам викласти свої претензії. З натовпу вийшла Оксана Мешко і висловила вимогу звільнення заарештованих. Міністр пообіцяв, що до ранку їх відпустять, просив уранці прислати до ЦК делегацію демонстрантів, а зараз розійтися. Більшість послухалась, а осіб із 40 залишилися чекати звільнення заарештованих. Годині о 3-й ночі їх привезли і випустили на виду очікуючих.

Через декілька днів після демонстрації Плахотнюк був звільнений з роботи.

 

У червні 1969 був заарештований поет Іван Сокульський.  Плахотнюк з ним познайомився за кілька місяців до арешту, тож його допитували, але йому нічого було сказати. Після допиту Плахотнюку запропонували звільнитися з кафедри «за власним бажанням» (він почав працювати на кафедрі невропатології Київського медінституту з 01.09.69.) і після відмови звільнили «за скороченням штатів».

13 січня 1970  у Дніпропетровську відбувся суд над Сокульським. Плахотнюк надіслав у дніпропетровські газети відкритого листа на його захист. Надіслав він цього листа і матері в’язня, що пізніше було розцінене як «розповсюдження» матеріалів антирадянського змісту.

12 січня 1972 Плахотнюка заарештовано, а у вересні експертиза Інституту ім. Сербського в Москві поставила Плахотнюку діагноз «шизофренія з манією переслідування, періодично неосудний». Київський обласний суд постановив направити його на примусове лікування в спецпсихлікарню.

На честь медиків треба сказати, що медичні комісії неодноразово давали висновки про припинення примусового лікування, але вони відхиляються Київським обласним судом. Нарешті, в лютому 1978 на чергове клопотання медичної комісії він переводить Плахотнюка в лікарню загального типу в місті Сміла.  У 1979 медична комісія представила Плахотнюка на виписку, але Київський обласний суд знову відмовив. Виписаний був лише 5 березня 1981 року.

Але на цьому його поневіряння не закінчилися – за кілька тижнів після виписки його по-звірячому побили – зламали ребра і поперечні відростки тазових хребців.

Плахотнюк не зміг улаштуватися на роботу в Києві чи області. Зрештою його направили на курси підвищення кваліфікації в стаціонар обласного протитуберкульозного диспансера в Черкасах. Оселився в гуртожитку на околиці міста.

І вже у вересні 1981 він був заарештований за сфабрикованим звинуваченням, і незабаром був  засуджений на 4 роки позбавлення волі. Відбував покарання у Ворошиловградській області (нині – Луганьска область). З квітня 1984 Плахотнюк — на так званій «хімії», працював бетонувальником, малярем і стропальщиком на будівництві лікарні в м. Ворошиловграді. У червні 1984 звільнений умовно-достроково. Одразу після цього відновив роботу за своїм фахом і 2 роки працював у Лисичанському тубдиспансері фтизіатром.

В часи «перебудови» зміг повернутися до Києва і працював і лікарем міської туберкульозної лікарні.

З 1991 — член Українського комітету «Гельсінки-90», член Проводу Всеукраїнського товариства політичних в’язнів і репресованих. Періодично виступав на сторінках журналу «Українська культура» і в газеті «Час» зі спогадами й розповідями про шістдесятників. Був головою громадської організації «Музей шістдесятництва» у м. Києві.

Микола Плахотнюк — автор книги спогадів «Коловорот», в якій він зробив підсумок своєму багатому й нелегкому життєвому шляху. Він згадав і про особисте життя: 1982 року одружився з Валентиною Чорновіл, сестрою В’ячеслава Чорновола). У 1990 році у них народився син Богдан. Родина завжди підтримувала його погляди і допомагала у громадській роботі.

 

Повернемося до більш ранніх часів і підемо вже за хронологією.

 

МИКОЛА КОЗЛОВСЬКИЙ (1921-1996) — майстер фотографічних справ.

Свій перший фотоапарат він отримав досить незвичайним чином. В підлітковому віці він мешкав в дитячій «комуні Макаренка» (втік з дому в голодний 1932), де приєднався до гуртка авіамоделювання і виграв всесвітній конкурс. Приз — автомобіль і фотоапарат. Автомобіль експропріювали на користь держави, зате камера залишилась.

Перша серйозна робота фотографа — «київський Нюрнберг», суд над полоненими нацистами, що відбувався прямо на Майдані у січні 1946.

З 1948 року працював спеціальним фотокореспондентом журналу «Огонек» по Україні. Репортажними його світлини можна назвати лише умовно – найчастіше вони мали пропагандистський характер і були покликані зображувати щасливих жителів країни совєтів.

Втім, як по-справжньому талановитий фотохудожник, Козловський створив безліч дійсно прекрасних робіт в жанрі портрету, пейзажу, тематичної фотографії. Вершиною його творчості вважаються серії світлин, присвячені балетному світу.

В його творчому доробку більш як 30 фотоальбомів, за фотоальбом «Києве мій» Козловському була присуджена Шевченківська премія 1986 року.

Подивитися фото можна (і варто!)  тут: https://amnesia.in.ua/kozlovsky-photo

 

ЮРІЙ БЕРЕЗАНСЬКИЙ (1925-2019) — математик, один із фундаторів сучасної теорії функціонального аналізу. Академік НАН України.

Народився в інтелігентній у родині (батько був агрономом-науковцем, мати — бібліотекарем) у Києві.  Закінчив фізико-математичний факультет Київського державного університету ім. Шевченка.

Захистив кандидатську  («Гіперкомплексні системи з компактним і дискретним базисом») та докторську («Деякі питання спектральної теорії рівнянь з частинними різницями й частинними похідними») дисертації. Став членом-кореспондентом (1964 р.), а згодом (1988 р.) академіком НАН України.

Упродовж своєї наукової діяльності Березанський працював в області функціонального аналізу, теорії операторів, теорії диференціальних рівнянь та їх застосувань. Основні напрями його досліджень — спектральна теорія самоспряжених операторів, зокрема диференціальних з частинними похідними та різницевих з частинними різницями, узагальнені функції, гармонічний аналіз, граничні задачі для диференціальних і різницевих рівнянь, обернені задачі спектрального аналізу, нескінченновимірний аналіз.

Березанський був членом редколегій декількох математичних журналів, засновником і головним редактором англомовного київського журналу «Methods of Functional Analysis and Topology» («Методи функціонального аналізу і топології»).

За совєтів Березанський був учасником виступу української інтелігенції 1968 року на захист конституційних прав громадян. Після здобуття Україною незалежності обстоював панування української мови у стінах Інституту математики. У 2004 році був серед тієї меншості академіків НАНУ, які підтримали Помаранчеву революцію.

Невелика, але цікава стаття про математика-патріота: https://m.day.kyiv.ua/uk/article/poshta-dnya/zgaduyuchy-velykogo-ukrayincya

 

АНДРІЙ КРИШТАЛЬСЬКИЙ (1969) — письменник, видавець, засновник видавництва «Терен».

Народився у м. Горохові на Волині. Закінчив Луцьке державне музичне училище та факультет україністики Волинського державного університету ім. Лесі Українки.

Працював учителем музики, а згодом – журналістом, головним редактором тижневика «Луцьк молодий», кореспондентом української редакції радіо «Свобода».

Брав активну участь у діяльності Народного руху України. Займався краєзнавчими дослідженнями з історії ОУН і УПА.

Заснував і видавав літературно-мистецький щоквартальник «Терен», від 2003 р. – засновник і незмінний директор видавництва «Терен».

Свій видавничий проект Криштальський  починав із комп’ютера, отриманого за допомогою іноземного ґранту, маючи лише бажання видавати книги, які цікавлять сучасного читача. Сьогодні власні поліграфічні потужності та невеличкий висококваліфікований молодий колектив – основні складові успіху та просування видань на книжковому ринку України.

«Терен» орієнтується на видання українського патріотичного спрямування. Серед найбільш популярних – книги Євгена Сверстюка, Роберта Конквеста, видання про УПА, серія «Озброєні честю», літературознавчі дослідження про Тараса Шевченка, Григорія Сковороду, Лесю Українку, Павла Тичину, Агатангела Кримського, Миколу Зерова, Олександра Довженка та інших.

Андрій Криштальский – автор краєзнавчих розвідок «Кривда за кривду. Польсько-німецький терор 1943-1944 років на Горохівщині», «ОУН і УПА на Горохівщині»  та історичних пригодницько-детективних романів, зокрема «Чорноморець, матінко», «Десять гріхів».

На сайті видавництв «Терен» можна знайти чимало вартих уваги книжок: http://teren-lutsk.com/

 

ЛЕСЯ ГОРОВА (1971) — співачка і композиторка.

Народилася у Львові -донька політв’язня, громадського діяча і журналіста Володимира Горового. Закінчила Львівську консерваторію ім. Лисенка, спеціальність — композитор, викладач теоретичних дисциплін. Навчалася в класі відомого композитора професора Мирослава Скорика.

З 16 років працює на професійній сцені. Дебютувала у жанрі авторської пісні на першій «Червоній Руті’89» у Чернівцях. У Польщі у 1994 році вийшов її дебютний альбом «Залишитися собою», який наступного року було видано і в Україні («Гарба», Київ). «Колискова» з цього альбому протягом трьох років звучала на УТ 1 у передачі «На добраніч, діти!».

Має в репертуарі більше 240 власних пісень. Пише пісні для молодих виконавців, дітей, інструментальну музику. Її пісні звучать в ефірі 1-го, 2-го і 3-го каналів національного радіо, на студії «Майдан» радіо «Голос Києва», на всесвітній службі радіо «Україна», на радіо «Люкс» та радіо «Свобода», на інших FM-станціях. Виступала на Майдані Незалежності під час помаранчевої революції.

Сторінка в ФБ: Леся Горова

 

СЕРГІЙ ТАНЧИНЕЦЬ (1982) — рок-співак, фронтмен гурту «БЕZ ОБМЕЖЕНЬ»

Родом з Мукачева. В 11 років захопився грою на гітарі. В 17 років створив гурт БЕZ ОБМЕЖЕНЬ разом з Ігорем Рибарем, Сергієм Поповичем і Владом Воробцем. Сергій тоді грав на барабанах, пізніше став вокалістом.

У 2007 році гурт випустив свій перший альбом «Underground», також було створене дебютне відео з одноіменною назвою. У перші дні ротації композиція стала лідером у хіт-параді «М2О» на каналі M1. У 2008 році разом з гуртом переїхав до Києва.

Сергій Танчинець неодноразово разом з гуртом виступав на Донбасі, влітку 2014-го поїхали в тур «Підтримаємо своїх» містами Донбасу, загалом тур охопив 15 міст, аудиторією концертів були мирні жителі та українські військові.

Взимку 2018 року вийшов альбом гурту «Без обмежень» — «Буду з тобою!» після чого гурт вирушив у масштабний тур на його підтримку, до якого увійшло близько 40 міст України.

«Артист завжди має думати перед тим, як щось казати. Бо його почують не два-три співрозмовники на кухні, а мільйони людей. За слова потрібно буде відповідати. І неможливо бути поза політикою взагалі – треба сформулювати для себе якусь позицію і відносно неї жити. Тому що в час, коли в країні війна, сірого не може бути. Ти або «за», або «проти». Коли в нас буде мир, тоді буде і час для довготривалих дискусій. А зараз треба бути прозорим у своїй позиції» – вважає  Сергій.

Зізнаюся, до підготовки огляду не чула жодної пісні гурту «БЕZ ОБМЕЖЕНЬ», але виявилося, що це дуже пристойний гурт:

https://www.youtube.com/watch?v=0EMowVnDrsU

https://www.youtube.com/watch?v=BQxeAq3bxjE

https://www.youtube.com/watch?v=56WEPHE6JFc&list=RDBQxeAq3bxjE&index=2

 

Згадаємо народжених 8 травня захисників Україні, які загинули у боротьбі з російською агресією:

ОЛЕГ ДЬЯЧЕНКО (1975-2016) — старший лейтенант ЗСУ.

Народився в місті Васильків, Київська область. Протягом 1992—1997 років служив у Військово-повітряних силах, 1995 року закінчив Київський інститут військово-повітряних сил — інженер-механік, спеціальність «спеціаліст з авіаційного озброєння». Згодом звільнився (старший лейтенант запасу) та займався підприємництвом. З 2012 року — член Васильківської міської організації ВО «Свобода».

Добровольцем пішов на фронт, боєць «Легіону Свободи», старший лейтенант, командир взводу, військовик 15-го окремого гірсько-піхотного батальйону, 128-ма бригада.

Загинув у ніч на 24 серпня 2016 року під час мінометного обстрілу російсько-терористичними угрупуваннями взводного опорного пункту (ВОП) поблизу села Невельське в Ясинуватському районі Донеччини (за іншими даними — біля міста Красногорівка, позиція «Черепаха»). Міна потрапила у бліндаж, де перебували троє вояків.

Без Олега лишилися мама, брат, дружина та донька.

 

ОЛЕКСАНДР ЛУКАШ (1965-2016) — сержант ЗСУ.

Народився  в с Біленченківка, Полтавська область. Закінчив Гадяцьке професійне училище за фахом тракториста-меліоратора. У 1983-1985 роках служив строкову в «Десні» у 300-му навчальному танковому полку інструктором, готував водіїв танків, яких потім відправляли до Афганістану.

Після армії почав працювати у локомотивному депо «Полтава», їздив на пасажирських і товарних составах спочатку помічником машиніста, згодом машиністом тепловозу. У кінці 80-х років бригада машиністів потягу «Київ-Полтава» запобігла великій залізничній аварії, тоді з колії зійшов лише тепловоз та декілька вагонів, обійшлося без жертв, Олександра нагородили державною грошовою винагородою.

Мобілізований 9 серпня 2014 року, служив у складі 16-го ОМПБ «Полтава» на кордоні з Придністров’ям, в грудні потрапив до зони АТО, служив у Щасті, Сватово, Зайцевому. Після демобілізації повернувся додому, але вже в лютому 2016 підписав контракт на подальшу службу.

В АТО — командир САУ, (92-а окрема механізована бригада), позивний «Лука»[1].

Загинув 1 грудня 2016 р. в результаті мінометного обстрілу в районі міста Красногорівка (Донецька область). Міна пробила колоди у бліндажі і розірвалася всередині. Олександр дістав поранення грудної клітки, осколками пробило легені. Його швидко довезли до шпиталю, але лікарям не вдалося врятувати життя воїна.

По смерті залишилися батько, сестра, дружина, син, донька та онука.

 

ВІТАЛІЙ МИХАЙЛОВ (1976-2015)— сержант ЗСУ.

Народився і жив у Києві.

Мобілізований в серпні 2014-го. Старший стрілець, 15-й гірськопіхотний батальйон.

30 січня 2015-го загинув при артилерійському обстрілі терористами взводного опорного пункту поблизу Дебальцевого.

Вдома залишилися дружина та син.

 

ОЛЕКСАНДР ВАСИЛЕЦЬ (1978-2014)— молодший сержант Збройних сил України.

Народився в селі Богуші, Рівненьска область.

До лав ЗСУ став добровольцем у березні 2014 року. Командир бойової машини — командир відділення, 72-а окрема механізована бригада.

28 липня 2014-го загинув в нічному бою з терористами під час мінометного обстрілу. Впродовж кількох днів близько 90 вояків не мали можливості відійти з-під обстрілу, а тіла загиблих не було змоги вивезти з місця бою.

Залишилися двоє маленьких дітей.

 

САХІБ АТАКІШИЄВ (1967-2017) — сержант ЗСУ.

Народився в азербайджанському місті Гянджа (на той час — Кіровабад), у багатодітній родині. Закінчив Азербайджанський технологічний інститут за спеціальністю інженер-механік апаратів харчової промисловості. Проходив строкову військову службу в Збройних Силах СРСР, — служив у танкових військах Білоруського військового округу.

1997 року оселився у місті Сватове на Луганщині, де раніше проживала його рідна сестра. З 2003 по 2009 рік займався підприємництвом, тримав магазин у Сватові. Потім їздив на заробітки.

29 липня 2016 року вступив на військову службу за контрактом і пішов на фронт захищати свою другу Батьківщину. Близько 4 місяців перебував у Торецьку, з лютого 2017 року боронив Авдіївку.

Сержант, стрілець-помічник гранатометника, механік-водій гірсько-штурмового взводу 108-го окремого гірсько-штурмового батальйону 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади.

13 березня 2017 року загинув під час виконання бойового завдання в районі Авдіївки від поранення у шию снайперською кулею калібру 7,62 мм, що влучила рикошетом.

Залишилися дружина, їхній син, та троє дітей дружини, яких виховував як своїх.

 

ОЛЕКСАНДР СВІРСЬКИЙ (1979-2016) — солдат ЗСУ.

Народився в смт Борова, Київська область. Пройшов строкову військову службу, працював в охоронній структурі та на будівництві.

2015 року мобілізований до лав Національної гвардії України; снайпер взводу спеціального призначення, 21-ша окрема бригада охорони громадського порядку. Брав участь в АТО.

10 березня 2016 року зазнав важкого осколкового поранення у голову поблизу смт Зайцеве Горлівської міської ради. Олександра гелікоптером доставили до Обласної клінічної лікарні ім. Мечникова в Дніпропетровську. Лікарі боролися за його життя, проте їх зусилля виявилися марними. 12 березня Олександр помер.

Лишились батьки, дружина та двоє синів.

 

МИКОЛА ЛАРІН (1975-2014) – солдат ЗСУ.

Народився в місті Устилуг на Волині. У дитинстві залишився круглим сиротою. Закінчив місцеву школу, працював у ТзОВ «П’ятидні» простим робітником.

Під час третьої хвилі мобілізації призваний до ЗСУ і направлений до 93-ї окремої механізованої бригади.  Разом із іншими бійцями бригади брав участь у відсічі збройній агресії Росії, у тому числі в обороні Донецького аеропорту.

30 листопада під час артилерійського обстрілу біля села Опитне в районі Донецького аеропорту отримав осколкові поранення, несумісні із життям. Після отримання звістки про загибель Миколи Ларіна працівники міської ради спочатку не знали, кому із рідних повідомляти про загибель воїна, оскільки на сході України воює також його двоюрідний брат, що має таке ж прізвище.

Удома у загиблого бійця залишились дружина та двоє дітей.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада