Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
18.01.2021

8 січня.  Сьогодні згадуємо:

– видатного поета, чия постать стала духовним камертоном для багатьох шістдесятників і дисидентів;

– скульптора, автора багатьох монументів в Донецьку і Донбасі;

– письменника, якого переслідувало КДБ за роман, в якому викладено правдиву версію убивства видатного композитора Миколи Леонтовича співробітником ВЧК;

– письменника,

– сучасного бандуриста, популяризатора мистецтва бандури.

І, як завжди, пом’янемо захисників України від російської збройної агресії. Цього разу серед них уродженці окупованих територій, що загарбники оголосили їх належними до «русского міра».


Отже, починаємо…

 

Ти знаєш, що ти людина?

Ти знаєш про це чи ні?

Усмішка твоя – єдина,

Мука твоя – єдина,

Очі твої – одні.

 

Мабуть, це чи найвідоміші рядки одного з перших шістдесятників, поета, чия творчість складала основу українського самвидаву – ще до того, як з рук до рук стали передаватися матеріали Дзюби, Чорновола, вірші Стуса, Голобородька, Калинця та інших… Поета, чия постать стала духовним камертоном для багатьох українських дисидентів.

ВАСИЛЬ СИМОНЕНКО (1935-1963) народився на Полтавщині. Мати була колгоспницею, батько залишив сім’ю, коли синові не виповнилося й року. У школі вчителька захоплювалася творами Василя, але благала нікому не показувати ті записи, а ще краще спалити, – згадували однокласники. – Ще тоді в них було багато забороненого. Після закінчення факультету журналістики Київського університету ім. Шевченка Василь за розподілом поїхав до Черкас, працював там у місцевих газетах.

1960 року в Києві був заснований Клуб творчої молоді. Його члени мали на меті об’єднати духовні і фізичні зусилля молодого покоління для розбудови оновленої України. Хоч на той час Симоненко жив і працював у Черкасах, проте разом з Ліною Костенко, Аллою Горською, Іваном Драчем, Іваном Світличним, Миколою Вінграновським, Василем Стусом, Євгеном Сверстюком, він став душею цього Клубу. Вони їздили Україною, влаштовували літературні вечори і творчі дискусії, виступали перед молоддю.

В той час набули популярності самвидавні поезії Симоненка, що значною мірою вплинуло на формування українського руху опору 1960-70-х pp. Тематично вони становили сатиру на радянський лад, зображення важкого життя радянських людей, особливо селянства.

– Василь був дуже чесний поет і прямолінійний, – розповідав письменник і філософ Євген Сверстюк. – Ми з ним виступали разом, були якоюсь мірою на одній хвилі. Але він у своїй прямоті пішов далі за мене. Якось він мав тріумфальний виступ у Жовтневому палаці в Києві. Там він прочитав усі свої вірші, які не пройшли цензуру. ¬Оплески були приголомшливі. Потім я його проводжав. Нікого довкола нас не було, хоч у залі здавалося: шанувальників – море. Це як соціалізм: усі разом – за, а кожен поодинці – проти. Він розповідав, як у присутності секретаря Черкаського обкому партії прочитав свій вірш “Злодій” (про дядька, який із нужди вкрав на колгоспному полі лантух збіжжя. Партійці-активісти його затримали і привели до сільради на слідство). Згадував реакцію номенклатурника: “Його червона пика мало не репнула”. Василь розумів, що влада не пробачить йому чесних віршів. Зізнався: “Я не знаю, чи зможу винести тортури”.

Режисер Лесь Танюк переконаний, що затримання й побиття Василя Симоненка були невипадкові. КДБ стежило за поетом кілька місяців – через те, що Симоненко активно розслідував поховання жертв совєтських репресій у Биківні під Києвом.

У травні 1962-го Лесь Танюк, Василь Симоненко і Алла Горська вийшли з Жовтневого палацу, де відбувся вечір пам’яті розстріляного 1937-го на Соловках режисера Леся Курбаса. До них підійшла жінка, як потім з’ясувалося – завуч школи в Биківні.

– От усі кажуть – Соловки, Соловки. А в нас тут під Києвом – свої Соловки, – почала розмову.

– Ви про що?

– Скільки на Соловках загинуло людей? І в нас розстрілювали – тисячами.

Жінка розповіла, що в Биківнянському лісі хоронили страчених в НКВС у 1930–1940 роках. Потім той злочин списали на нацистів. У Клубі творчої молоді вже діяла комісія для відшукування місць таємних поховань жертв сталінського терору. Василь Симоненко з Аллою Горською обходили прикиївські села й розпитували людей. Відкрили невідомі доти братські могили страчених на столичних Лук’янівському і Васильківському кладовищах.  І звістку про Биківню вони не могли пропустити.

“Громадська комісія КТМ встановила наявність захоронень радянських людей, жертв сталінських репресій під Биківнею. Просимо це дослідити й упорядкувати могили”, – йшлося у надісланому до Київської міської ради меморандумі.

Відповіді не було. Зате журнали перестали брати до друку поезії Симоненка. “У квітні були зняті мої вірші у “Зміні”, зарізані в “Жовтні”, потім надійшли гарбузи з “Дніпра” і “Вітчизни”, – нотує Василь у щоденнику у вересні 1963-го. Інші члени Клубу творчої молоді теж зазнавали утисків, а у 64-му клуб взагалі було закрито.

Влітку 1962 Василя Симоненко жорстоко побили працівники міліції. На думку друзів поета, це побиття було не випадковим. Відтоді його здоров’я стало різко погіршуватися. Симоненко помер у грудні 63-го. За офіціальною версією – через рак нирок. Друзі ж були переконані, що через наслідки побиття. Якщо не безпосередньо через травми, то через те, що побиття могло спровокувати фатальне захворювання – бо в міліції Василя били саме по нирках.

Радянська критика у перше десятиліття по смерті Симоненка намагалася паралізувати вплив його самвидавної поезії цілковитим замовчуванням її, водночас канонізуючи підцензурну спадщину померлого поета як бездоганно «партійну». Але після 1972, коли розгорнувся наступ на українській визвольний рух, придворний критик  і співець соцреалізму Микола Шамота оголосив творчість Симоненка несумісною з «партійністю» в літературі. Зате високу оцінку, з особливим підкресленням громадської мужності поета, дістала поезія Симоненка у самвидавній критиці – Івана Дзюби, Івана Світличного, Євгена Сверстюка.

В ті часи поети були кумирами молоді – як оце зараз розкручені представники шоу-бізнеса. Любовною лірикою Василя Симоненко десятиліттями захоплювалися  хлопці і дівчата в підсовєтській Україні. А от його громадянська лірика була набагато менш відома – то згадаймо саме її:

***

Гранітні обеліски, як медузи,

Повзли, повзли і вибилися з сил —

На цвинтарі розстріляних ілюзій

Уже немає місця для могил.

Мільярди вір зариті у чорнозем,

Мільярди щасть розвіяні у прах.

Душа горить. Палає лютий розум.

І ненависть регоче на вітрах.

Коли б усі одурені прозріли,

Коли б усі убиті ожили,

То небо, від прокльонів посіріле,

Напевно б, репнуло від сорому й хули.

Тремтіть, убивці! Думайте, лакузи!

Життя не наліза на ваш копил.

Ви чуєте? На цвинтарі ілюзій

Уже немає місця для могил!

Уже народ — одна суцільна рана,

Уже від крові хижіє земля,

І кожного катюгу і тирана

Уже чекає зсукана петля.

Розтерзані, зацьковані, убиті

Підводяться і йдуть чинити суд,

І їх прокльони, злі й несамовиті,

Впадуть на душі плісняві і ситі,

І загойдають дерева на вітті

Апостолів злочинства і облуд!

 

Я

Він дивився на мене тупо

Очицями, повними блекоти:

— Дарма ти себе уявляєш пупом,

На світі безліч таких, як ти.

Він гримів одержимо і люто,

І кривилося гнівом лице рябе,

Він ладен був мене розіпнути

За те, що я поважаю себе.

Не стала навколішки гордість моя.

Ліниво тяглася отара хвилин…

На світі безліч таких, як я,

Та я, їй-Богу, один.

У кожного “Я” є своє ім’я,

На всіх не нагримаєш грізно,

Ми — не безліч стандартних “я”,

А безліч всесвітів різних.

Ми — це народу одвічне лоно,

Ми — океанна вселюдська сім’я.

І тільки тих поважають мільйони,

Хто поважає мільйони “я”.

 

 

СУД

Параграфи присіли біля столу,

Примітки причаїлись по кутках,

Очима гострими підсудну прокололи

Цитати із багнетами у руках.

І циркуляр дивився в окуляри,

І грілися роззяви біля груб,

І вказівки скакали, як примари,

Із телефонних мудрих труб.

— Вона чужа, — параграфи сказали,

— Вона не наша, — мовив циркуляр.

— Нечувана, — примітки пропищали.

І в залі знявся лементі базар.

І циркуляр на них поглянув строго,

І зал заворушився і затих…

…І роз’яли її, небогу,

В ім’я параграфів товстих.

Вона даремне присягала слізно,

Що не чинила і не чинить зла.

Була у суддів логіка залізна:

Вона ні в які рамочки не лізла,

Вона — новою думкою була.

 

А тепер повернемося трохи назад у часі і згадаємо іще кілька митців.

 

ЛЕОНІД БРИНЬ (1928-2000) – скульптор-монументаліст, автор багатьох пам’ятників у Донецьку.

Народився на Станції Анастасіївка Краснодарського краю в селянській родині. Навчався в Харківському художньому училищі, 1955 року закінчив Харківський художній інститут.

Працював в Донецькому художньому виробничому комбінаті Художнього фонду України. В 1968 році за його ескізом був створений совєтський герб міста Донецька.

Леонід Бринь разом з архітектором Юрієм Можчілем — автори монумента «Жертвам фашизму», відкритого в Донецьку 1965 році до 20-річчя Перемоги над нацизмом.

Йому також належить відомий пам’ятник енергетикам, а також численні пам’ятники шахтарям і металургам. В монументальному мистецтві скульптор не виходив за рамки канонів, втім чимало його робіт мають значну художню цінність. Особливо талант майстра проявився в малій пластиці.

Перед смертю митець знищив ряд своїх скульптур у майстерні..

Однією з останніх робіт скульптора стала меморіальна дошка Василю Стусу, встановлена на будівлі філологічного факультету Донецького національного університету. Пізніше ця дошка була знищена російськими окупантами.

 

БОРИС ЯНЧУК (1935-2009)  – письменник.

Народився у селі Прушинка на Вінниччини у родині сільського вчителя. Отримав медичну освіту і майже все життя поєднував лікарську і викладацьку роботу в медичній галузі з письменництвом. Належав до когорти шістдесятників.

У літературному доробку Бориса Янчука романи «Незакінчена опера», «Лебеді з далекого берега», «Клятва Гіппократа», «Таємниця Галена», «День чорного янгола», “Пароль «Вервольф», а також збірки оповідань.

Тема медицини була провідною, але не єдиною у творчості Янчука. Він переслідувався органами КДБ за роман «Незакінчена опера», де виклав правдиву версію убивства видатного українського композитора Миколи Леонтовича співробітником ВЧК.

На початку 1980-х років Янчук перебрався до Одеси, у 1989—1991 роках був активним учасником боротьби за незалежність України, керівником одеського Товариства української мови і культури «Південна громада».

У 1993—2000 роках через матеріальну скруту, викликану занепадом видавничої справи в Україні, змушений був повернутися до медичної практики. Працював головним лікарем Калантаївської сільської лікарської на Одещині.

 

СЕРГІЙ ІВАНЮК (1952-2018) – письменник (псевдонім Сергій Оксеник), ректор «Могилянки», педагог.

Народився у Миколаєві, закінчив факультет журналістики Київського університету ім. Шевченка.

З 1991 року все життя Сергія Іванюка пов’язане з відродженням і розбудовою Києво-Могилянської академії. Спершу він — один із п’яти осіб, які склали виконавчу дирекцію зі створення університету «Києво-Могилянська академія». Далі — декан-організатор і перший декан факультету гуманітарних наук НаУКМА, а з 1994 по 2000 — ректор НаУКМА.

Сергій Іванюк зажив доброї слави у могилянського студентства як розробник і незмінний викладач унікального авторського курсу «Основи літературної творчості», який дав змогу розкритися багатьом  талантам, на сьогодні — знаних українських літераторів.

Як письменник став відомий широкому колу читачів після виходу фентезійної трилогії «Лісом. Небом. Водою» для підлітків.

У 2018 році видано його роман «Вбивство п’яної піонерки» – це історія подвійного розслідування злочину, яке ведуть і дорослі, і діти. За злочином стоїть не лише людина, а й уся радянська система, безнадійно загрузла в брехні. Хто ж залишається по-справжньому чесними, так це діти, яким доводиться дорослішати в зрадливому світі дорослих. Останнім романом Іванюка (Оксеника) став футурологічний трилер «Самка богомола» на тему російсько-українських відносин.

 

ЯРОСЛАВ ДЖУСЬ (1988) – бандурист, аранжувальник, засновник гурту «Шпилясті кобзарі».

Народився у Києві. Першим його музичним інструментом став акордеон, а у 9-му класі Ярослав дізнався про бандуру і відтоді вона посіла чільне місце серед його захоплень і творчих шукань.

Ярослав з відзнакою закінчив Стрітівську вищу педагогічну школу кобзарського мистецтва і Київський педуніверситет ім. Драгоманова.

Брав участь у численних фестивалях сучасної музики в Україні – і не лише як музикант, а й як співорганізатор, з чиєї ініціативи серед фестивальних локацій з’являлись кобзарські сцені.

Популяризуючи бандуру, виступав з гастролями у Канаді і багатьох країнах Європи, з початком АТО давав концерти для військових.

Послухати Ярослава можна тут: https://www.youtube.com/watch?v=KmCwRk0YR7w,

А «Шпилястих кобзарів» – тут: https://www.youtube.com/watch?v=3OsD5NZ-O_Y.

 

А тепер про тих, завдяки кому ми можемо читати книжки і слухати музику. Про наших захисників, які загинули у боротьбі з російською агресією проти України. І почнемо – з уродженців окупованих територій – Криму і Донеччини.

 

ОЛЕКСАНДР ЄВСЮКОВ (1978-2015) – старший солдат ЗСУ.

Народився у м. Старий Крим, закінчив Кримський медуніверситет, до війни працював дитячим лікарем.

Учасник Революції Гідності та херсонського Автомайдану.

З початком російської агресії пішов добровольцем на фронт, служив санітарним в батальйоні «Фенікс»  79-тої окремої аеромобільної бригади.

21 лютого 2015-го загинув у бою за Широкине при обстрілі терористами з танка та мінометів — розвідувальний підрозділ потрапив в засідку та добу відбивався, наступного дня було проведено операцію з деблокування групи.

Без батька залишився син.

 

ГЕННАДІЙ МОТОРІН (1982—2019) — старший солдат ЗСУ.

Народився в місті Краматорськ на Донеччині. Одружився, певний час жив на Закарпатті. Там народився син. Але шлюб не склався, і Геннадій повернувся на Донеччину — мешкав у селищі Софіївка під Краматорськом. Проходив строкову службу та служив у підрозділі охорони «Титан».

27 лютого 2019 року вступив на військову службу за контрактом; старший солдат, сапер 1-го механізованого батальйону 92-ї бригади.

7 листопада 2019-го на південно-західній околиці Авдіївки (біля шахти «Бутівка») зведене інженерне відділення механізованого батальйону 92-ї бригади виконувало завдання із забезпечення лісом-кругляком підрозділу — для здійснення інженерного обладнання позицій ВОП.

В обідню пору, коли бійці вивантажували деревину, терористи прицільно здійснили два постріли з ПТРК. Одна з ракет влучила у машину «Урал», біля якої працювали бійці. Старший солдат Герман Бродніков загинув відразу, ще троє вояків зазнали численних поранень різних ступенів важкості. Геннадія у важкому стані доставили до лікарні в Авдіївк, де 8 листопада від поранень він помер.

Без Геннадія лишилися молодші дві сестри і брат та син.

 

ОЛЕКСАНДР КИРИЛЮК (1993-2015) – старший солдат ЗСУ.

Народився в селі Лиман Перший на Полтавщині. Закінчив Хорольський агропромисловий коледж. 2012 року був призваний до лав ЗСУ, згодом продовжив службу за контрактом у 30-ій ОМБр. Мешкав із сім’єю за місцем служби у м. Новоград-Волинський.

Незадовго до початку російсько-української війни Олександр познайомився зі своєю майбутньою дружиною Тетяною, в лютому 2014 року вони розписались, а вже за два тижні Олександр виїхав на адміністративний кордон з окупованим Кримом. У Тетяни вже було двоє маленьких дітей, 2014 року у подружжя народилася донька.

З березня 2014 року Олександр Кирилюк брав участь в АТО, служив на посаді механіка-водія бойової машини піхоти 1-го батальйону 30-ї ОМБр. Перебуваючи під обстрілами противника, неодноразово брав участь в евакуації поранених товаришів по службі в боях під Савур-Могилою.

З кінця 2014 року – на посаді снайпера роти снайперів. У складі групи виконував бойові завдання в районі міста Дебальцеве. Під час штурму населеного пункту Логвинове його групою було знищено декілька кулеметних та гранатометних розрахунків противника. У 2015 році був призначений сержантом роти снайперів з матеріального забезпечення, але продовжував брати участь у бойових операціях. З квітня 2015 року виконував завдання в околиці селища Новолуганське Бахмутського району Донецької області, у складі відділення взводу снайперів.

30 липня 2015 року, під час операції із захоплення стратегічної висоти в околицях Новолуганського, потрапив у засідку та був взятий у полон, з якого не повернувся. Разом з Олександром до полону тоді потрапив легендарний майор «Рахман» Андрій Гречанов з 81-ї аеромобільної бригади, після звільнення він розповів, що Олександр Кирилюк загинув на його очах.

Залишилися мати, дружина, двоє синів та донька.

 

ОЛЕКСНДР КИРИЛЮК (1993-2015) ще до війни служив в армії за контрактом і з перших днів російської агресії боронив Україну.

З березня 2014 року Кирилюк служив на посаді механіка-водія БМП. Перебуваючи під обстрілами противника, неодноразово брав участь в евакуації поранених в боях під Савур-Могилою. З кінця 2014 року служив снайпером, під час штурму населеного пункту Логвинове його групою було знищено кілька кулеметних та гранатометних розрахунків противника. З квітня 2015 року виконував завдання в околиці селища Новолуганське на Донеччині.

30 липня 2015 року, під час операції із захоплення стратегічної висоти в околицях Новолуганського, потрапив у засідку та був взятий у полон, з якого не повернувся. Разом з Олександром до полону тоді потрапив легендарний майор «Рахман» Андрій Гречанов, після звільнення він розповів, що Олександр Кирилюк загинув на його очах.

Залишилися дружина і троє дітей.

 

ВАСИЛЬ СПАСЬОНОВ (1975-2014) – підполковник ЗСУ.

Народився в смт. Степанівка на Сумщині.

Служив начальником ПВО 51-ї механізованої бригади. Разом із іншими бійцями бригади брав участь у відсічі збройній агресії Росії.

23 липня 2014 року добровільно зголосився супроводжувати з десантним підрозділом та підрозділом Національної Гвардії БМП, які йшли за танковим підрозділом та мали завдання почати зачистку Лисичанська від сепаратистів.

Колона увійшла у місто першою, та відірвалась від основних частин приблизно на 900 метрів і в межах міста потрапила під масований обстріл сепаратистів, під час якого Василя Спасьонова було поранено. Бійці бригади спробували прикрити свого командира та вивести його й іншого пораненого — сержанта Нацгвардії — у безпечне місце. Але при переході на безпечнішу позицію загін потрапив під новий обстріл, під час якого Василь Спасьонов був поранений удруге, тепер уже смертельно.

Без Василя залишились дружина та син, якого подружжя всиновило два роки тому.

 

ВОЛОДИМИР ЗЮЗЬ (1948-2014) — вояк батальйону «Айдар», лейтенант запасу.

Народився в Білорусі, на той час – Білоруській РСР. Закінчив машинобудівельний технікум. Пройшов строкову службу у повітрянодесантних військах. По демобілізації працював на заводі «Південгідромаш». В середині 1990-х, коли підприємства стали закривати, зайнявся постачанням продуктів харчування. Проживав в селі Осипенко Запорізької області, де мешкали його дідусь й бабуся. Працював ковалем в колгоспі, майстром в СПТУ.

Під час Революції Гідності брав участь у Бердянській самообороні. В часі війни не міг сидіти вдома, добровольцем пішов захищати Україну. 10 липня вирушив до війська, в складі 24-го батальйону територіальної оборони «Айдар», його призначили командиром відділення. З огляду на вік працював сторожем.

14 серпня 2014 року під Хрящуватим на український підрозділ наступало 8 танків терористів, 2 з них було підбито, решта відійшли в сторону. Командир батальйону та заступник були поранені. Володимир Зюзь при відході основної групи лишився прикривати. Після того терористи здійснили залп із «Граду». При виконанні бойового завдання загинули Олександр Колотвін, Дмитро Дібрівний, Іван Качур, Пилип Слободенюк, Руслан Кушов, Ігор Філіпчук, Володимир Юричко, працівник «Айдару» Володимир Зюзь.

 

ГЕОРГІЙ ОЛЬХОВСЬКИЙ (1989-2018)

Народився у с. Зарічне у Криму. Обрав професію військового, навчався в Національній академії сухопутних військ ім. Петра Сагайдачного у Львові, яку закінчив на початку війни, у 2014 році. Мешкав з дружиною в місті Луцьк.

З 2014 року брав участь в АТО, пройшов бої за Дебальцеве, боронив Станицю Луганську та позицію Шахта «Бутівка» біля Донецька.

Загинув від кулі снайпера 23 серпня 2018 року під час ворожого обстрілу зі стрілецької зброї та великокаліберних кулеметів опорного пункту поблизу села Старогнатівка Волноваського району.

Залишилася дружина та маленький син.

 

ДМИТРО ПЕРМЯКОВ (1980-2014) – молодший сержант міліції

Народився у м. Дніпро.

Сужив у батальйоні  патрульної служби поліції особливого призначення «Дніпро-1».

28 серпня 2014-го загинув у бою під Новоазовськом — розвідувальна група натрапила на передовий підрозділ кадрової російської армії після заходження на територію України. В тому ж бою загинув молодший сержант міліції Олександр Мітягін. Вояків полонили та розстріляли біля села Маркине.

 

АРТЕМ КОХАНИЙ (1983-2014) – майор прикордонних військ.

Народився у м. Суми.

Заступник коменданта із матеріально-технічного забезпечення Мукачівської оперативної бойової комендатури Мукачівського прикордонного загону ДПС України.

В часі війни допомагав волонтерам доставляти в зону проведення бойових дій гуманітарні вантажі. На той час перебував у зоні бойових дій вдруге.

В ніч на 14 листопада 2014 року в місті Курахове Артем став свідком протиправних дій бандитів, які відібрали автомобіль у водія місцевого таксі. Прикордонник став на заваді їх злочинним діям, за що й поплатився життям був вбитий трьома пострілами впритул.

Залишилися дружина і маленька донька.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада