Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
07.08.2020

8 серпня.

Згадуємо народжених цього дня непересічних особистостей:

  • письменник-романтик, передвісник українського національного відродження Буковини, ім’ям якого названо Національний університет в Чернівцях;
  • публіцист і філософ, який пропагував ідеї соціалізму та самостійництва і гостро критикував більшовизм, ототожнюючи його з фашизмом;
  • художник, майстер реалістичного живопису;
  • учасниця «демонстрації сімох» на Красній площі у Москві проти вторгнення совєтів у Чехословаччину, дисидентка, діячка російського і українського правозахисного руху;
  • поет, майстер мініатюри; автор понад сорока збірок віршів;
  • художник, майстер тематичної картини.

А також вшануємо пам’ять захисників України, що загинули у боротьбі з російською збройною агресією на Донбасі.


Починаємо с часів досить віддалених:

 

ОСИП-ЮРІЙ ФЕДЬКОВИЧ – письменник-романтик, передвісник українського національного відродження Буковини.

Народився в родині небагатого шляхтича-службовця в містечку Сторонці-Путилові на буковинській Гуцульщині (тепер смт. Путила Чернівецької області). Вчився у Чернівецькій німецькій реальній школі. Відбував військову службу, 1859 року став поручником; брав участь у поході австрійського війська до Італії, під час якого написав перший вірш українською мовою — «Нічліг» (1858).

Писав спочатку німецькою мовою. Для написання ранніх віршів українською використовував латинську абетку, бо кирилиці не знав. По звільненні з військової служби працював війтом у рідному містечку, був шкільним інспектором Вижницького повіту (1869—1872).

Запрошений до Львова, у 1872—1873 працював редактором у видавництві «Просвіти» і театрі «Руська Бесіда». Останні роки провів у Чернівцях, де у 1885—1888 був редактором газети «Буковина».

За заслуги на літературній ниві обраний почесним членом НТШ.

Першими друкованими творами Федьковича були німецька балада та романтичне оповідання «Der Renegat». Творчість німецькою мовою письменник не припиняв до кінця життя, видавши дві збірки поезій («Gedichte», 1865; «Am Tscheremusch. Gedichte eines Uzulen», 1882) та надрукувавши ряд віршів у часописах. Кілька творів, в тому числі німецький переклад трагедії «Довбуш», лишилися в рукописах.

У німецькомовній творчості Федькович розробляє переважно ті ж проблеми, розгортає ті ж мотиви, що й у творчості українською мовою; нерідко твір німецькою мовою є перекладом або переспівом його українського твору або навпаки. Поетичні писання Федьковича німецькою мовою були високо оцінені Нойбауером, здобули схвальні відгуки І. Франка, О. Маковея, чеського літературознавця К. Кадлеца.

У поетичній творчості: збірки «Поезії» (1862), «Поезії» (1862-67), «Поезії» (3 тт. 1867-68), «Дикі думки» (1876) Федькович поєднував впливи західноєвропейського романтизму з буковинським фольклором.

У його ліричних віршах переважає гуцульська тематика, в якій відтворено переживання жовнірів, відірваних від рідного краю, які у відчаї доходять до дезертирства чи самогубства: «Дезертир», «В арешті», «Рекрут», «Святий вечір». З цією темою тісно пов’язана туга гуцула за родиною, домом, батьківщиною та жовнірська неволя: «Нічліг», «Марш на Італію», «Під Кастенодолев», «У Вероні», «Під Маджентов», «В церкві», «Новобранчик».

Поеми Федьковича присвячені опришкам, месникам за кривду народу: «Довбуш» (1862), «Юрій Гінда», «Лук’ян Кобилиця» (1865), «Киртчалі», «Шипітські берези» та ін.

Частина поетичної творчості Федьковича позначена значним впливом Тараса Шевченка.

Більшість оповідань і повістей Федьковича (з’являлися у галицьких журналах, 1876 М. Драгоманов видав окремою збіркою) розкривають світ гуцульського життя, нещасне кохання через брак взаємності чи інші перешкоди: «Люба-Згуба» (1863), «Серце не навчити», «Дністрові кручі».

До жовнірської теми Федькович звертається і в прозі: «Штефан Славич», «Сафат Зінич», «Жовнярка», «Побратим», «Три як рідні брати» й ін. На деяких творах Федьковича позначився вплив етнографізму Г. Квітки і розмовної манери Марка Вовчка.

Крім поезії і прози, Федькович писав драми: побутова комедія «Так вам треба», історична трагедія «Хмельницький», мелодрама «Керманич». А також переробки іноземних авторів: «Як козам роги виправляють» (за В. Шекспіром — «Приборкання Непокірної»). Крім цього, перекладав драми В. Шекспіра «Гамлет», «Макбет», Р. Ґотшаля «Мазепа». Найвдалішою є його історична драма «Довбуш» (у 3 ред: 1869, 1876 і 1918), яку ставлено на сценах в галицьких і буковинських театрах.

Незважаючи на певні запозичення з поезії Шевченка (а в прозі — з Марка Вовчка), вважається, що Федькович був найбільшим до Івана Франка письменником на західноукраїнських землях. Багато його пісень, покладених на музику, набули великої популярності і стали народними: «Окресни, Бояне!», «Як засяду коло чари».

Високої думки про творчість Федьковича був Іван Франко. Так, він тверезо перелічував слабкі сторони його доробку. По-перше, це те, що Федькович був поетом «одного закутка» – Гуцульщини. Коли ж він вдається до більш широких тем, то «тратить те почуття естетичної та поетичної правди, без котрого нема й поезії». По-друге, це «властивий трохи чи не всім гуцулам нахил до містики». По-третє «се іменно те, що робить його в іншім місці таким симпатичним, – його м’якість та переважно лірична, суб’єктивна вдача. Вдача та не дозволила йому сконцентрувати свої сили до якого більшого діла, котре б спосібне потрясти, розбудити і повести за собою нашу суспільність…, як се зробив на Україні Шевченко…».

Але разом з тим Франко зазначав, що «що слабі сторони у Федьковича далеко не переважають його добрих сторін, а, противно, не раз і самі стаються добрими сторонами, дають осібний якийсь блиск його творам. Як музика, владаючий по-майстерськи хоч і невеликим засобом звуків, та все-таки звуків чистих і глибоких, Федькович займає в нашій літературі важне місце. Федькович – се талант переважно ліричний; всі його повісті, всі найкращі його поезії навіяні теплим, індивідуальним чуттям самого автора, всі похожі на частки його автобіографії – так і здається, що автор співає і розказує всюди про те, що сам бачив, сам найглибшими нервами душі прочув. І в тім іменно й лежить чаруюча сила його поезії, в тім лежить порука її живучості, доки живе наша мова, Федькович вложив в свою поезію найкращу частину своєї душі, а така поезія не вмирає… Ні, поезія буковинського Кобзаря – жива, правдива поезія…»

А от Сергій Єфремов у “Історії українського письменства” був більш критичним щодо творчості Федьковича, хоча також віддавав йому належне:

“Поміж дрібнішими письменниками, що виступили тепер на літературне поле, як Володимир Шашкевич, Климкович, Воробкевич (Млака), Згарський, Свєнцицький (Павло Свій) та інші, з’являється врешті й перший дужий талант всеукраїнської ваги в особі Федьковича… Після тріскучої порожнечі попереднього періоду з її князями, боярами та “красавицами” Федьковичів простий “жовняр” зі своїми щиролюдськими переживаннями був явищем епохальним, як поворот до живих тем.

 

Неабияким художником виступає і в своїх оповіданнях. Це майстерні малюнки на зразок оповідань Марка Вовчка, якого Федькович дуже високо ставив, але зовсім оригінальне скомпоновані вони і незнаний до того світ розкривають читачеві…

Та на жаль, є на цьому сонці закордонної України й темні плями. Федьковича закрутила і згубила та рутинність і мертвотність, що були ознакою тогочасного галицького лихоліття. Не тямив своєї ваги та сили ні сам поет, ні тим більше люди, з якими йому доводилось у житті стрічатись, тобто майже все закордонне громадянство українське. З Федьковича був, буквально розуміючи, незужитий капітал, що невпинно, але марно розвіювавсь протягом усього життя поетового, аж поки зовсім вичерпався, до останнього шеляга. В літературній діяльності “буковинського соловія” мішма стоять – велика талановитість з повним занепадом, оригінальність з безвартним наслідуванням, гострий розум з абсолютною безкритичністю, знання реального життя з містичними нахилами – справжнє поетичне натхнення на градусі, до божевілля близькому…

Перші твори “буковинського Кобзаря”, справді свіжі й талановиті, викликали великі надії в Галичині: поета захвалювали, рівняли до Шевченка. Людина малої науки, з досить обмеженим світоглядом і без тієї геніальної інтуїції, що слугувала повсякчас Шевченкові – Федькович силкується справдити таку високу репутацію, силкується і… починає переспівувати по-рабському Шевченка та самого себе…

Коли писання старшої генерації галицьких письменників можна здебільшого без усякої вади для розвитку нашого письменства поминути, коли ймення таких “диктаторів” на літературному полі Галичини, як Зубрицький, Дідицький, Наумович та ін., можна преспокійно облишити на здобич бібліографам, бо на розвиток українського письменства не мали вони аж ніякого впливу і життя просто обійшло їх, – то твори Івана Франка заповнюють одну з кращих сторінок нашої спільної історії. Поміж цими двома поколіннями середню, переступну, позицію займає покоління 60-х років із Федьковичем на чолі; воно вже твердо стало на національному ґрунті, але мусить ще платити за опортунізм та безпринципність своїх попередників”.

Як бачимо, і Франко, і Єфремов, хоч і критикуючи Федтковича, сходяться в тому, що його творчість була і залишається важливим явищем в українській культурі.

Про юність Федьковича у Чернівцях Орест Сливинський написав історичний роман «Плач флояри» (1988). Пізнішим рокам життя Федьковича присвячено роман Андріяшика «Сторонець» (1998 року відзначений Шевченківською премією).

Щоб скласти власне уявлення про Федьковича, треба почитати його твори, а зробити це можна тут: https://chtyvo.org.ua/authors/Fedkovych/ . Не скажу, що це найкраще, що мені траплялося читати, але про витрачений час я точно не пошкодувала.

 

ВОЛОДИМИР ЛЕВИНСЬКИЙ (1880-1953) — публіцист і філософ лівих поглядів.

Народився у Дрогобичі у родині сільського кравця. Закінчив гімназію у Дрогобичі та Львівський університет. Вже з гімназії Володимиру довелось самому заробляти на життя. В ранній юності був москвофілом, відтак, під впливом ідей Драгоманова і радикальних писань, став, як сам висловився, українцем.

У Львові Левинський брав активну участь в діяльності Української соціал-демократичної партії, налагодив її зв’язки з революційним підпіллям Росії. Редагував низку революційних видань у Чернівцях та Львові, співпрацював у місячнику УСДРП (Росії) «Наш голос», а також в газеті «Робітник». На початку 1913 р. «на зазив ЦК УСДРП (Росії)», як констатує сам В. Левинський, виїхав до Києва, щоб редагувати там місячник «Дзвін». Після Першої світової війни був співробітником журналу «Нова Україна» у Празі, «Нова культура», «Нові шляхи» та інших видань у Львові.

Окремими книгами і брошурами вийшли публіцистичні твори Левинського, в яких він пропагував ідеї соціалзму: «Що таке соціалізм?», «Хто такі українські націонал-демократи?», «Відокремлення Галичини», «Царська Росія і українська справа», «Селянство і соціал-демократія», «Початки українського соціалізму в Галичині», «Причини світової війни», «Народність і держава», «Соціалістичний Інтернаціонал і поневолені народи».

Попри соціалістичні наміри, Левинський не просто критично оцінював більшовизм. У статті «Ілюзії і дійсність» (30-ті рр.) Левинський писав, що вів «розкладову роботу проти ідеології ленінізму», особливо в журналі «Нові шляхи», «з усім розмислом, планом і систематично», і що тим він не суперечив «своїм давнішнім поглядам», а, навпаки, «був з ними в повній згоді і пропагував їх у одвертій або маскованій формі». Це зізнання Левинського було викликане розчаруванням публіциста соціалістичним експериментом, який проводився в СРСР.

У статті «Колективізація селянства в Совітах» (1938 р.) Левинський виступає противником відомих і на Західній Україні примусових «соціалістичних» перетворень сільського господарства. Публіцист порівнював колективізацію з навалою Батия і з землетрусом.

1936 р. у газеті «Громадський голос» Левинський виклав своє розуміння фашизму. Фашизм він ототожнив з більшовизмом, сталінізмом. Він стверджував, що мета фашизму — «це здобуття державної влади і закріплення так званої тотальної держави, себто своєї диктатури. Дійти до державної влади спробувано і то цілком удачно більшовицьким шляхом: по-більшовицьки стало воно (міщанство, що склало соціальну базу фашизму) теж правити державою».

В своїх поглядах на облаштування національного життя Левинський уникав крайнощів радикалізму. Він вважав себе «переконаним самостійником», поборником ідеї незалежної України, послідовником Михайла Драгоманова й однодумцем Володимира Винниченка. З останнім співпрацював і впродовж багатьох років листувався.

1919 р. в книжці «Соціалістичний Інтернаціонал і поневолені народи» Левинський наголошував, що «війна совітської Росії з Українською Народною Республікою» показала брехливість всіх гарних словечок про право націй на своє самовизначення, аж до відокремлення; «об’єктивно, це війна за задержання України при Росії, війна з завойовницькою метою».

Левинський відстоював суверенні права націй, але він завжди цурався теоретичних постулатів, які пропагували людиноненависництво, міжнаціональну ворожнечу. Левинський чітко розмежовує шовінізм і націоналізм. Він пише, що під націоналізмом слід розуміти змагання поневоленого народу до здобуття власної державності, себто до здобуття такого політичного стану на своїй землі, коли народ самостійно вершить свою долю. Інший вигляд, за Левинським, має шовінізм. «Під цим виразом розуміємо звичайно пересадний і брязкітний патріотизм. Шовінізм може бути активний і пасивний, в обох випадках — це психологічна, недуга, що може іноді бути дуже шкідлива. Ця недуга охоплює — як членів пануючого, так і поневоленого народу».

Як поміркований мислитель, Левинський критикував ідеолога інтегрального націоналізму Дмитра Донцова, про якого написав книжку «Ідеолог фашизму».

Деякі праці Левинського можна почитати тут: https://chtyvo.org.ua/authors/Levynskyi_Volodymyr/

 

ЛЕВ ХОДЧЕНКО (1912-1998) — художник, майстер реалістичного живопису.

Народився в 1912 році на Одещині (хутір Шиманівка) в родині вчителів. Спочатку навчався в Харьківському художньому інституті, продовжив навчання в Київському художньому інституті, де його вихователями були: Федір Кричевський та Сергій Григор’єв.

У 1939 році закінчив Київський художній інститут і в цьому ж році картина Льва Ходченка дебютує на Виставці дипломних робіт Київського художнього інституту.

Учасник Великої вітчизняної війни. Нагороджений Орденом Червоної Зірки і медалями.

Працював в галузі станкового живопису. Майстер пейзажу та тематичної картини. Технічно довершені, його роботи тонко передають настрій, потужно впливають на емоції глядачів.

Полотна митця понад сто разів експонувалися на виставках як в Україні, так і за її межами, зокрема в Італії, Югославії, Бельгії, Польщі, Канаді, Греції, Японіі, Фінляндії.

Твори художника зберігаються в державних галереях Києва, Львова, Сімферополя та ін., а також у приватних колекціях багатьох країн Європи, Канаді, США, Японії, Китаю, Ізраїлю.

 

Кожен, хто хоч трошки цікавився новітньою історією та дисидентським рухом, напевне знає про «демонстрацію сімох» у Москві з протестом проти військового вторгнення СРСР в Чехословаччину. Втім, не дуже відомо, що однією з цих сімох була українка, яка відіграла певну роль також і в українському дисидентському русі:

ЛАРИСА БОГОРАЗ (1929-2004) — українська та російська дисидентка, правозахисниця. Учасниця знаної «демонстрації сімох» у Москві проти вторгнення совєтськіх військ у Чехословаччину.

Народилася вона в Харкові. Її батьки — партійні та совєтські працівники, учасники громадянської війни, члени ВКП(б). У 1936 Ларисиного батька Йосипа Ароновича Богораза заарештували й засудили, звинувативши в «троцькістській діяльності».

У 1947 році 18-річна Лариса, всупереч забороні матері, їздила до батька на заслання. Вже в тому віці вона була здатною на чин, який багатьом здавався героїчним, а для неї був природнім як дихання.

У 1950, закінчивши філологічний факультет Харківського університету, Богораз кілька місяців працювала у сільській школі вчителем української мови та літератури. Того ж 1950, вийшовши заміж за російського письменника Юлія Даніеля, переїхала в Москву. 11 березня 1951 в них народився син Олександр.

До 1961 працювала викладачем російської мови в школах Калузької області, а потім Москви, потім була аспіранткою сектору математичної та структурної лінґвістики Інституту російської мови АН СРСР, працювала в галузі фонології.

1964 року і Лариса із сином виїхала в Новосибірськ. У 1964—1965 жила там в Академмістечку, викладала загальне мовознавство на філологічному факультеті Новосибірського університету. 1965 захистила кандидатську дисертацію. (1978 за ухвалою ВАКу Ларису Богораз позбавили вченого ступеня – за совєтів це було розповсюдженою практикою, коли неблагонадійних громадян позбавляли наукових ступенів, звань, нагород. Лише 1990 ВАК переглянув свою ухвалу та повернув їй ступінь кандидата філологічних наук).

Богораз знала про «підпільну» літературну роботу свого першого чоловіка Юлія Даніеля та Андрія Синявського.

В 1965 році вона фактично організувала першу громадську кампанію в СРСР у зв’язку з арештом і засудженням Андрія Синявського та Юлія Данієля. Ця компанія стала початком системного правозахисного руху в СРСР. А зусилля Богораз і дружини Синявського Марії Розанової сприялаи перелому громадської думки на користь арештованих письменників.

Багато з того, що робила Богораз – було вперше.

В 1968 року вперше публічно звернулася до світової спільноти у зв’язку з грубими порушеннями законності в суді над Алєксандром Гінзбургом (так званий «процес чотирьох»).

Того ж року узяла в першій публічній демонстрації – з протестом проти введення совєтських військ до Чехословаччини, що закінчилося бля учасників ув’язненням і засланням.

А до цього – у 1966-1967 роках Богораз регулярно їздить у мордовські табори на побачення з чоловіком, знайомиться там із родичами інших політичних в’язнів, уводить їх у коло спілкувань московської інтелігенції. Її квартира стає чимось на зразок «пересильного пункту» для родичів політв’язнів з інших міст, що їдуть на побачення в Мордовію, і для самих політв’язнів, які повертаються з таборів після відбуття покарання.

Через її квартиру пройшло багато українських шістдесятників і їхніх родичів. З декількома українськими в’язнями сумління Богораз дружила і регулярно писала їм у табори українською мовою. Особливо близькими були стосунки з Іваном Світличним і Леонідою Світличною. Вони подружилися сім’ями ще в кінці 1950-х, коли Юлій Даніель перекладав вірші українських поетів російською мовою.

Богораз переклала багато документів українського самвидаву російською мовою перед відправленням на Захід.

Другим чоловіком Лариси Богораз був Анатолій Марченко – також дисидент. З побачення з ним в таборі вона вивезла інформацію про тайник, у якому були заховані номери «Українського вісника», підготовлені Степаном Хмарою, Олесем Шевченком і Віталієм Шевченком, поїхала у Львів і передала їх правозахисниці, другій дружині В’ячеслава Черновола – Олені Антонів.

Ім’я Лариси Богораз нерозривно пов’язане зі знаковим публічним протестом проти окупації совєтами Чехословаччини. Незважаючи на заперечення багатьох відомих правозахисників (що зводилися до того, що їй, «лідеру руху», не варто піддавати себе небезпеці арешту), 25 серпня 1968 Богораз узяла участь у «демонстрації сімох» на Красній площі в Москві. За це її заарештували і засудили на 4 роки заслання. Термін відбувала в Східному Сибіру (Іркутська область, селище Чуна), працювала такелажницею на деревообробному комбінаті.

Повернувшись у 1972 в Москву, не стала брати безпосередню участь у роботі чинних тоді дисидентських громадських асоціацій (лише в 1979—1980 увійшла до складу Комітету захисту Тетяни Великанової), проте і далі час від часу виступала з важливими громадськими ініціативами, одна або в співавторстві.

Богораз неодноразово зверталася до уряду СРСР із закликом оголосити загальну політичну амністію. Кампанія за амністію політичних ув’язнених, розпочата нею в жовтні 1986 разом із Софією Каллістратовою, Михайлом Гефтером і Олександром Подрабінеком, була її останньою і найуспішнішою «дисидентською» акцією: заклик про амністію цього разу підтримала низка відомих діячів культури. У січні 1987 Михайло Горбачов почав звільняти політв’язнів. Проте другий чоловік Богораз, Анатолій Марченко, не встиг скористатися цією амністією — він помер у Чистопольській в’язниці в грудні 1986.

Громадська діяльність Богораз тривала і в роки перебудови та після неї. Зокрема, у 1991—1996 Богораз — керівник просвітницького семінару з прав людини для громадських організацій Росії і СНД.

 

 

ОЛЕКСІЙ ДОВГИЙ (1929- 2017) — письменник, поет, автор понад сорока поетичних збірок.

Народився у с. Городище Чернігівської області. Предки Довгого походили з козацько-селянького роду.

Навчався в Охтирському технікумі механізації сільського господарства, Харківському інституті механізації та електрифікації сільського господарства. Після здобуття вищої освіти у 1963 р. тривалий час був на редакційно-видавничій роботі — у видавництвах «Дніпро» (завідував редакцією поезії, драматургії та кінодраматургії), «Молодь», «Музична Україна», в журналі «Ранок». Перші твори друкував під псевдонімом Василь Груша.

З 12 січня 1971 року — член Національної спілки письменників України. На засіданні НСПУ, під час якого Олексія Довгого прийняли до спілки, головував Олесь Гончар.

Понад 100 поезій Олексія Довгого покладено на музику, частина з них стали вже народними піснями.

Улюблені поетичні форми Олексія Довгого — вірш-мініатюра, лірична медитація. В кожній збірці, а їх Довгий випустив кілька десятків, обов’язково присутні поезії в цьому жанрі.

Наприклад, на смерть  Сталіна він написав таку мініатюру:

Помер тиран, принишкли слуги,

Що службу віддано несли,

І молять Господа катюги:

Іще такого нам пошли.

Або от ще приклад, цього разу вже не на суспільно-політичну, а на вічну тему:

 

Є мудреці од чорної землі,

Є мудреці од вистиглого неба.

Йдемо завжди до вас, учителі,

Але приходимо самі до себе.

Почитати інтерв’ю з Довгим: https://litgazeta.com.ua/interviews/oleksij-dovgyj-ya-tak-pyshu-yak-dyhayete-vy/

І ще: http://kreschatic.kiev.ua/ua/3552/art/1249577869.html

 

ПАВЛО КОВТУН (1937-2014) — художник, майстер тематичної картини.

Народився на Курщині – в селянській українській родині. Пристрасть до малювання передалася йому від батька.  Художник згадував: «Батько дуже вправним художником був, художньої освіти ніякої не мав. Якось в конюшні вугіллям на стіні намалював коня, усе село приходило дивитися».

Під час Другої світової родина переїздить до Кемеровської області, а після війни родина переїздить до України – на цьому наполягла старша сестра. Але час виявися вкрай невдалим – повернення на історичну батьківщину припало саме на період післявоєнного голодомору 1947-го.

Поселилися Ковтуни в Угроїдах Сумської області. Все майно «проїли» – вимінявши на квасолю, тим і врятувалися.

По закінченню школи в Угроїдах Павло поїхав до Харкова, де навчався в Інституті мистецтв 1953–1958 рр.

Про вступ художник згадував:

– У мене була така маленька картоночка з наклеєними гудзичками фарб (набір для дітей), і для кожної фарби – сірник з ваткою. З цим «багажем» я до Харкова і прибув. Дивлюся, а там хлопці після студії – з ящиками, етюдник, кистями … Я був ошелешений. Вбирав все як губка. Наполегливий був, дуже хотів навчитися малювати, як вони. Купив справжні фарби, пензлі – всі гроші, що мама дала, на них витратив, а потім голодував. Прийняли мене з першого разу, хоча конкурс був – сім душ.

Картину «Мрійники» (1960), що прославила молодого художника, Ковтун задумав ще в 1957-му, коли в СРСР запустили перший супутник. Цікава композиція картини (до речі, з цього предмету у Павла завжди була п’ятірка): сільські хлопчаки, піднявшись на стіг, напружено вдивляються в нічне небо. Ми бачимо їх зверху – палаючі радісним очікуванням очі, напружені пози, в яких вгадується готовність прямо зараз летіти туди – в невідомий і прекрасний космос. Як далекі вони вже від цих маленьких занурених у сон білених хаток з палісадниками і городами, від домашнього затишку і звичних земних турбот. Вони вже там …

– У 1963 році в Суми приїхала сама Тетяна Яблонська – відбирати картини на республіканську виставку, – згадував художник. – В очікуванні її приїзду роботами художників Сумщини завантажили вантажівку-тритонку, я своїх «Мрійників» теж туди віддав. Яблонська все переглянула і вибрала тільки одну роботу – мою. А незабаром стало відомо, що дирекція Спілки художників закупила її в числі десяти картин. Це було нечуване справа – зазвичай закуповували роботи «своїх», вже маститих художників, а тут нікому не відомий 26-річний пацан!

На картинах Павла Ковтуна – все життя його покоління: голодне воєнне дитинство, розруха, повернення солдатів додому, реабілітація жертв сталінських репресій, мирні будні, реалії сьогоднішнього дня… І майже на кожній – діти. Здається, що художник дивиться на те, що відбувається їхніми очима і глядача запрошує сприймати ситуацію так само гостро.

– У мене в кожній роботі що-небудь «закопано», що потрібно розшифровувати. Прискіпливий глядач докопається до суті, задумається, щось відчує – для мене це найвища мета. Для мене головне – тема, внутрішній зміст картини, її смислове і емоційне значення, – казав Павло Ковтун.

 

Пом’янемо захисників України, що загинули за цілісність і незалежність України – у боротьбі з російськими окупантами.

 

ЮРІЙ ГІЛЬ (1985-2015) — старший солдат ЗСУ.

Народився в Олеську на Волині, проживав з родиною у селі Вижгів.

12 лютого 2015-го призваний за мобілізацією, старший солдат, номер обслуги 15-го окремого мотопіхотного батальйону.

3 травня 2015-го на закладеному фугасі біля села Катеринівка Попаснянського району на ґрунтовій дорозі підірвалася БРДМ-2, Юрій в цей час знаходився у транспорті. Загинули двоє військових — Юрій Гіль та Аркадій Чухнов, ще троє зазнали поранень й були госпіталізовані.

Без Юрія лишились дружина та четверо дітей. У серпні 2015-го любомльські волонтери придбали будинок у селі Радехів Любомльського району сім’ї Гілів.

 

АНАТОЛІЙ ПОЛІЩУК (1974-2015) — сержант ЗСУ.

Народився в селі Роднівка на Черкащині.

Під час Євромайдану стояв на блокпосту неподалік смт. Маньківки — завертав автобуси із «тітушками», що прямували на Київ для придушення протестів.

Боронити Україну пішов добровольцем: з квітня 2014-го подавав заявки у батальйон «Донбас», ходив до військкомату за повісткою, йому скрізь відмовляли, просили ще чекати. В серпні 2014-го забрали в батальйон «Донбас», де він став командиром відділення.

В зону бойових дій потрапив у січні 2015-го. Спочатку був біля Бахмутки, потім в Артемівську, зокрема супроводжував колони, які вивозили дітей.

12 лютого 2015-го бійці батальйону зайшли в село Логвинове — розташоване на трасі Дебальцеве — Артемівськ для проведення «зачистки» територій від залишків незаконних збройних формувань та виявили в лісосмузі танки противника. Внаслідок штурму в село по центру вдалося увійти лише 2 ротам 30-ї бригади, бійці якої взялися встановлювати контроль над Логвиновим, зазнаючи втрат.

Звільнити Логвинове не вдалося — дії українських військовиків були скуті ударами російської артилерії, підрозділ десантників 79-ї бригади (мав синхронно увійти в село з флангу) потрапив під танковий обстріл; загін же 24-ї бригади взагалі не дістався Логвинового.

 

Разом з Анатолієм Поліщуком у бою за Логвинове полягли також Андрій Браух, Андрій Камінський, Ігор Марквас, Роман Мельничук, Володимир Панчук, Володимир Самоленко, Володимир Суслик, Микола Сущук, Володимир Шульга.

Без батька лишилось двоє дітей.

 

АРТЕМ ВОРОНЮК (1980-2016) — солдат ЗСУ.

Народився 1993 року в селі Нижнє, Хмельницька область.

Від жовтня 2013 року служив за контрактом, солдат 1-го взводу 2-ї аеромобільно-десантної роти 1-го аеромобільного батальйону, 80-та окрема десантно-штурмова бригада.

1 березня 2016-го військовослужбовці вирушили в район проведення навчальних стрільб — мали відбутися між селищами Мирна Долина та Тошківка Попаснянського району (Луганська область). Рухаючись ґрунтовою дорогою уздовж лісосмуги в напрямі Тошківки автофургон «Hummer» наїхав на протитанкову міну «ТМ-64». Внаслідок підриву загинув водій Артем Воронюк та двоє військових, які сиділи позаду — солдати Андрій Питак та Олександр Дуленко, ще двоє зазнали поранень.

Без Артема лишилися батьки та молодша сестра.

 

РОМАН СЕЛІХОВ (1976-2018) — старший сержант ЗСУ.

Народився у місті Новомосковськ, Дніпропетровська область. Мешкав у місті Перещепине. Виріс в родині військових, дід — військовий льотчик, батько служив в ракетних військах. Закінчив Дніпропетровський державний університет внутрішніх справ, але не захотів працювати в МВС — працював у сфері будівництва. Захоплювався стрільбою.

Протягом 2015—2016 років служив за мобілізацією, 81-ша бригада, 5-та батальонна тактична група, розвідник 2-го взводу розвідроти, виконував обов’язки заступника командира взводу. Воював під Попасною, Горлівкою, Опитним, Авдіївкою; за опорні пункти «Зеніт», «Шахта Бутівка», «Мурашник».

Після демобілізації певний час служив у військкоматі в Дніпрі, по тому його запросили до 169 навчального центру «Десна». Закінчив в Україні канадсько-литовські снайперські курси, став інструктором снайперів. 2018 в Литві зайняв третє місце на європейському чемпіонаті з військового снайпінгу в особистому заліку. Був інструктором снайперів 169-го НЦ «Десна».

Восени 2018-го  вирушив на фронт до 72-ї бригади.

10 листопада загинув під час рекогностування місцевості та проведення інженерної розвідки між спостережними постами на Світлодарському напрямі — поблизу смт Луганське, внаслідок спрацювання встановленого ворогом радіокерованого фугасу (за 700 метрів від позицій українських захисників).

Без Романа лишилися батьки, дружина та дві дорослі доньки. Молодша донька вступила у Дніпропетровський державний університет внутрішніх справ.

 

ОЛЕГ ВАСЮК (1975-2014) — сержант ЗСУ.

Народився у м. Остер, Чернігівська область Закінчив школу, пройшов строкову службу в Збройних Силах України.

Працював в Острі на базі відпочинку у курортному містечку. Дискотеку в Будинку культури крутив. Після служби влаштувався слюсарем на хлібзавод. Потім на пару з батьком вдвох працювали більше шести років на власному КамАЗі дальнобійниками.

Від 1995 року проживав у Дарницькому районі Києва. Працював водієм на будівельній фірмі Стронг-центр, возив керівника. З 2008 року пішов у таксі і працював сам. Любив бути незалежним і був дуже задоволений роботою самостійною.

Навесні 2014 року прийшла повістка його сину, якому ще на той час не виповнилося 18 років.  Олег взяв цю повістку і поїхав у військкомат. Повернувся, сказав, що записався у добровольці. 13 травня, якраз після довгих травневих свят, уже з речами пішов до війська до Навчального центру Десна.

Після перепідготовки в 169-му Навчальному центрі «Десна», відбув до зони АТО як командир відділення 12-го батальйону територіальної оборони «Київ» ЗСУ.

Після прибуття у середині червня с. Оріхове у Старобільському районі Луганської області, Олег з його відділенням кілька тижнів супроводжував конвої з Харківщини (Ізюм) на передову. Потім стояв на великому опорному пункті біля с. Весела Гора. Від Веселої Гори до передмість Луганська – 4 км. Проводив спостереження, забезпечував охорону і оборону. Родина з інтернету і телебачення дізналася, що Олег не на полігоні, а на Луганщині.

10 вересня 2014 після обстрілу Дмитрівки відбув у відпустку на 10 днів. Назад поверталися з бойовим побратимом Віталієм Полонським на легковій машині для армії.

Разом з Полонським він і загинув – 30 листопада 2014 року під час виконання бойового завдання в районі села Дмитрівки.

Його бойовий товариш згадував: “Мені довелося їхати і розмовляти з Олегом буквально за день до його трагічної загибелі. Тоді ж загинув ще один справжній воїн – Віталік Полонський, якому кілька днів тому мав би виповнитися 31 рік. Хлопці загинули за одну добу до виходу батальйону на довгожданну першу за півроку ротацію. Олег користувався серед бійців незаперечним авторитетом. У чоловічому колективі, та ще й такому різношерстному, як армійський, це багато важить! Любив жартувати, кепкувати з колег. Як справжній солдат мав при собі мінімум речей – лише найнеобхідніше. Хай як це часто звучить відносно воїнів АТО, але у його випадку це безумовно вірно – відзначався загостреним відчуттям справедливості. Любив незалежність, волю. Дружина виховує двох хороших синів, кожен з яких по-своєму подібний на тата.”

Без Олега залишились батьки, дружина та двоє синів.

 

ВОЛОДИМИР ТІТАРЧУК (1968-2014) — капітан ЗСУ, один із «кіборгів».

Народився у с. Парипси, Чернігівська область

Його дід і батько були танкістами, Володимир учився в Північній Осетії, у військовому училищі. Навчання закінчив у Харкові — розвідник і танкіст. Брав участь у миротворчих операціях — країни Африки. У 1990-х роках потрапив під скорочення. Проживав у Менському районі. Працював дільничним міліціонером, через принциповість мав постійні конфлікти з кримінальним середовищем, криміналітет його «замовив», Тітарчука сильно побили. Дістав інвалідність, займався фермерством.

Попри проблемі зі здоров’ям боронити України пішов добровольцем – 31 березня 2014-го. Служив у 5-й роті 2-го танкового батальйону 1-ї окремої танкової бригади. Був поранений у липні, приїздив додому в 10-денну відпустку.

Воював у Донецькому аеропорту. Щодня на Т-64 «кіборгам» довозив в аеропорт набої, на броні евакуював поранених, відганяв пострілами терористів від терміналів.

Отримав важкі поранення під час одного з мінометних обстрілів проросійськими бойовиками. Поранених привезли в лікарню міста Красноармійськ, Тітарчук був непритомний. Другого дня його та ще кількох важкопоранених відправили на вертольоті в Дніпропетровськ, там прооперували. 17 жовтня о 6-й ранку він помер.

Без Володимира залишилися дружина, син та брат.

 

СЕРГІЙ ТИТАРЕНКО (1992-2014) — молодший сержант ЗСУ.

Народився в м. Мена на Чернігівщині. У Сосницькому професійному аграрному ліцеї здобув професії електрозварника ручного зварювання й водія автотранспортних засобів.

Протягом 2011—2012 років пройшов строкову службу в лавах Збройних Сил України, займав посаду командира автомобільного відділення, молодший сержант.

Мобілізований 19 березня 2014 року, молодший сержант, старший навідник 2-го гаубичного самохідного артилерійського взводу 3-ї гаубичної самохідно-артилерійської батареї гаубичного самохідно-артилерійсього дивізіону 1-ї окремої гвардійської танкової бригади.

З 24 липня брав участь в боях на сході України; підрозділ Сергія охороняв дорогу на аеропорт Луганська.

Загинув біля смт. Челюскінець внаслідок попадання снаряду в гаубичну самохідну установку. У Сергія була пошкоджена артерія, він помер на руках у лікарів в кареті медичної допомоги.

Залишились батьки та сестра.

 

ЯРОСЛАВ АНТОНЮК (1974-2014) — сержант ЗСУ.

Народився 1974 року в селі Бучачки  Івано-Франківська область. Одружився, проживав з родиною у селі Чижівка на Житомирщині.

Після початку російської агресії на сході України призваний на військову службу до 30-ї ОМБр; сержант, механік-водій 1-го танкового взводу. Від весни 2014 року підрозділ розміщався на межі з анексованим Кримом, згодом переведений під Бердянськ.

27 липня підрозділ переведений у район Савур-Могили. Розбивши сили терористів, українські військовики утворили коридор — для виведення оточених на кордоні з РФ підрозділів. 5 серпня 3 БМП та 1 танк зайняли висоту поблизу Никифорового, керував блокпостом старший лейтенант Артем Абрамович, ще за кілька кілометрів розміщено іще два блокпости.

12 серпня на блокпост старшого лейтенант Абрамовича відійшли 1 танк і 2 БМП з сусіднього блокпоста. Із штабом зв’язатися не вдалося. Після «наради лейтенантів» вирішили прориватися до своїх на Міусинськ, куди й прибули. Старший лейтенант, що керував у Міусинську, наказав повернутися на висоту та захищати тил бригади.

Після зайняття попередньої позиції побачили, як з півдня почався обстріл «Градами», проте ракети пролетіли далі. Почала стріляти ворожа артилерія. Запросивши в штабу артилерійську допомогу, почули відповідь: «снарядів немає». Незабаром на блокпост вийшли 4 танки, перший з яких був Т-64 з білими смугами, як в українських, з другого напрямку наступала піхота терористів. Після перших пострілів у одного танка заклинило гармату, на той час уже були підбиті 2 БМП. Абрамович наказав підлеглим відходити, сам лишився прикривати відступ.

12 серпня 2014 року танк Т-64, екіпаж якого: старший лейтенант Артем Абрамович — командир танка, сержант Ярослав Антонюк — механік-водій, вступив у двобій з російським Т-72. У двобої танки таранили один одного. Український екіпаж відтоді вважався зниклим безвісти. У бою було знищено 2 танки Т-72, українські сили втратили Т-64 — Абрамович, Антонюк, Петро Барбух та БМП-2 — загинули прапорщик Дмитро Руденко та сержант Борис Луцько.

Пошуки Ярослава Антонюка тривали найдовше, влітку 2017 року було проведено повторну експертизу, виявилося, що Артем Абрамович був похований не сам — а з Ярославом Антонюком. У грудні 2017 року на підставі висновку експерта Державного науково-дослідного експертно-криміналістичного центру Ярослава Антонюка оголошено померлим.

Без Ярослава лишилася дружина.

 

ПАВЛО СТРЕЛЬЧУК (1973-2014) — солдат ЗСУ.

Народився у м. Старокостянтинів на Хмельниччинні. Закінчив Кам’янець-Подільську ЗОШ № 2, радгосп-технікум, ПДАТА. З кінця 1990-х мешкав у Києві, працював у приватній фірмі.

З початку грудня 2013-го — на Майдані, у складі 15-ї сотні, охороняв намет біля Головпоштамту. У 20-х числах січня-2014 був в охороні Парубія, зазнав поранення ніг від вибуху гранати. Кінцем лютого організував охорону Михайлівського собору — після розстрілів 18—21 лютого утворилося містечко з гарячою кухнею та наметами, продуктовим складом. Потрапив у групу швидкого реагування «Яструб», переважно базувалася в Жовтневому палаці. У складі групи здійснив чимало операцій з контролю порядку на Майдані весною-2014, ловив диверсантів та аферистів, передаючи їх у відповідні органи.

У червні 2014-го невелика група «Яструба», в якій був Стрельчук, вчиняла диверсії у «ЛНР». За 3 тижні повернувся у Київ, 12 червня пішов добровольцем, гранатометник, 24-й батальйон територіальної оборони «Айдар». Опікувався вивезенням з передової поранених та загиблих вояків.

26 липня 2014-го загинув біля міста Щастя під час вивезення поранених — від ран, несумісних з життям внаслідок аварії. Лікарі боролися за його життя півдоби — зі шпиталю у Щасті після операції вертольотом доправили до Харкова, у повітрі двічі проводили реанімацію. Помер у Харкові.

Без Павла лишились дружина, двоє дітей.

 

АНТОН МАСЛІЙ (1989-2015) — головний старшина ДПС України.

Народився в селі Приліпка на Полтавщині. АПацював у ПСП «Деметра». 2007 року пов’язав свою долю з військовою службою, підписав контракт та потрапив до служби в місто Маріуполь. Проживав за місцем проходження служби в Маріуполі. Головний старшина, командир катера Маріупольського загону морської охорони Державної прикордонної служби.

7 червня 2015 року пополудні під час виконання завдань за 2 милі від входу в порт Маріуполя малий катер Морської охорони ДПСУ UMC-1000 підірвався на плавучому вибуховому пристрої.

На борту катера перебувало 4 військовики ДПСУ, 3 військовослужбовці ЗСУ та 1 особа. Шістьох постраждалих доставили в лікарню Маріуполя, один з них згодом помер — 45-річний мешканець Маріуполя, волонтер, чиновник міської служби Віталій Анатолійович Татар.

Без Антона лишилася дружина.

 

ОЛЕКСАНДР СТЕЛЬМАХ (1990-2015)— старший лейтенант ЗСУ.

Народився в селі Хомутець на Житомирщині. Його батько працював в органах СБУ. Випускник 2013 року Національної академії сухопутних військ ім. гетьмана Петра Сагайдачного, спеціалізація «комплекси, прилади та пристрої артилерійської розвідки». Командир взводу, 95-та окрема аеромобільна бригада.

2 лютого 2015-го загинув під час боїв за Піски біля Донецького аеропорту.

Без Олександра залишилися мама, батько, брат, який навчався в Національній академії внутрішніх справ.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада