Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
08.02.2021

8 лютого. Згадуємо таких непересічних особистостей, народжених цього дня:

– підприємець, меценат і колекціонер мистецтва, зібрання якого стало основою нинішнього Нацоінального музею «Київська картинна галерея»;

– вчений-хімік і комуністичний діяч, який на посаді секретаря ЦК КПУ з ідеології сприяв розвитку української культури і поверненню української мови в різні сфері, за що був усунутий з посади у 1972 році – у період посилення політики зросійщення та репресій українських діячів;

– видатна оперна співачка;

– художник, один з визначних митців-шістдесятників, чоловік художниці Алли Горської;

– художник, представник закарпатської мистецької школи;

– людина надзвичайно різнобічних обдарувань, лікар, математик, альпініст і письменник, перший фахівець з «космічної фізіології» та засновник альпіністської програми «Прапор України на вершинах світу».

– рок-співачка, пік популярності якої прийшовся на кінець 80-х – початок 90-х, крупна фігура андеграундної української музики;

– два в’язня путинського режиму – кримчанин, що після окупації Криму відмовився отримувати російський паспорт та вивісів на своєму будинку український прапор, та журналіст, спецкор «Укрінформу»;

– Олімпійська чемпіонка 2004 року з вільної боротьби, тричі чемпіонка світу.

А також вшануємо пам’ять народжених цього дня захисників України, що загинули у боротьбі зі збройною експансією «русского міра».


Почнемо наш огляд.

 

ФЕДІР ТЕРЕЩЕНКО (1832-1894) – підприємець, меценат, колекціонер.

Веде своє походження від старшини лохвицького козацького полку. Його батько, Артемій Якович, склав свій первісний статок на торгівлі хлібом і постачанні лісу, а накопичення вигідно вклав у цукрову промисловість. Проживаючи в Глухові (Чернігівщина), Терещенки розширювали свої володіння, стали найбільшими землевласниками, посідачами мільйонного статку. 1870 року батько й сини з сім’ями переїздять спочатку до Москви, а 1874-го до Києва.

Від 1870 року Артемій Терещенко відійшов від активних справ, передоручивши їх синам, котрі організували «Товариство цукроварень і рафінарень братів Терещенків». За великі заслуги Терещенків 1870 року підносить у спадкове дворянство імператор Олександр II. Девіз їхнього родового герба – «Поривання до громадських справ» – відбивав не тільки успішну підприємницьку діяльність, а й доброчинність, на яку родина виділяла величезні гроші.

Як батько й старший брат Микола, Федір Терещенко не тільки вкладав великі кошти в розширення власности, вдосконалення виробництва, а й постійно вносив пожертви на будівництво храмів, благоустрій міст, допомогу незаможним, хворим й убогим.

Як приклад можна назвати створення Рубежівської колонії для малолітніх злочинців, де їх навчали ремесел; 2-ї Київської гімназії. В Києві за гроші Терещенка було влаштовано нічліжний дім, пологовий притулок, побудовано лікарню для чорноробів.

1894-го – за кілька днів до смерти – пожертвував на будівництво споруди музею 25 тис. карбованців.

Федір Терещенко захоплювався колекціонуванням майже чверть сторіччя, приятелював з багатьма художниками. В його колекції з’являлося немало творів дуже високого художнього рівня, зокрема один з найліпших творів І.Крамського «Селянин з вуздечкою. Мина Мойсеєв» (1883). Зі спогадів сина художника, відомий збирач, засновник російської національної художньої ґалерії П.М.Третяков був «дуже невдоволений, що ця річ вислизнула від нього».

Ще за його життя в пресі повідомляли, що «зібрання картин Ф.А.Терещенка відкрито для публіки від 21 лютого до 1 квітня щосуботи від 1 до 4 години по півдні, вхід з двору». Є відомості, що в окремі дні її відвідувало до 1000 осіб.

Третяков писав Репину: «…Є сильні конкуренти – панство Терещенків (я, втім, радий тепер, коли щось їм дістається: мені здається, вони підуть моїм слідом)» – маючи на увазі створення відкритої галереї.

Його колекція скалала основу музею, відкритого в його особняку на вул.Терещенківській, 9. Зараз він називається «Київська картинна галерея» – так само, як і в той час, коли його було відкрито у 1922 році під егідою Всеукраїнської академії наук на основі націоналізованих художніх цінностей. У період активного зросійщення – 1936 року – галерея була перейменована на Київський державний музей російського мистецтва, згодом – на Музей російського мистецтва імені Рєпіна. І тільки у 2016 році було повернуто первинну назву. Керівництво музею було проти цього рішення Київради – і на сайті музею досі значиться стара назва – «Київський національний музей російського мистецтва». Хоча в фейсбуку сторінка названа як годиться.

https://www.facebook.com/knag.museum/

Для повного відновлення справедливості варто було б додати до назви «ім. Федора Терещенка».

 

Вперше в наш огляд потрапляє діяч комуністичної партії. І не тільки тому, що крім партійності був і видатним вченим, а й через свою діяльність як партійного функціонера.

 

ФЕДІР ОВЧАРЕНКО (1913-1996) – вчений у галузі колоїдної хімії, академік. Член ЦК КП України в 1967-1976 роках. Секретар ЦК КПУ з 1968-1972.

Народився на Сумщині в багатодітній селянській родині.

1934 року закінчив хіміко-біологічний фаультет Глухівського педагогічного інституту. У 1936 року переїхав до Києва, того ж року призвався до лав Червоної Армії, здобув спеціальність командира вогневого взводу. Дивом уникнув репресій 1937-го, вчасно демобілізувавшись. У 1937-1941 рр. працював асистентом на кафедрі неорганічної хімії Київського ветеринарного інституту у професора Бориса Шершевицького (його дід Павло Шершевицький був другом Тараса Шевченка).

Член ВКП(б) з 1939 року. Після повернення до Києва продовжував водночас і наукову роботу і партійну кар’єру. 1955 року захистив докторську дисертацію: «Гідрофільність глин і глинистих мінералів».

У 1956-1958 роках – завідувач відділу науки і культури ЦК КПУ.

У 1967 році створив і очолив Інститут колоїдної хімії та хімії води (ІКХХВ) АН УРСР. Директором ІКХХВ був до квітня 1968 р., коли перейшов на партійну роботу – 29 березня 1968 року призначений секретарем ЦК КПУ з ідеології.

І от саме через те, що він робив на цій посаді, Овчаренко і потрапив до нашого огляду, бо він усіляко сприяв розвитку української національної культури.

Овчаренко наполягав на переведенні на українську мову роботи партійних, радянських, судових органів, прокуратури, закладів торгівлі, в кінопрокаті, запровадженні викладання українською мовою у закладах середньої і вищої освіти. Сприяв виданню «Української Радянської Енциклопедії», перевиданню Словника Бориса Грінченка, творів Олександра Олеся, відродженню журналу «Всесвіт». У 1964-1968 роках був головою правління Товариства «Знання» Української РСР. Організував видання науково-популярного ілюстрованого щорічника «Україна. Наука і культура».

Овчаренко захищав Олеся Гончара під час цькування його за роман «Собор», і Сергія Параджанова, сприяв українським письменникам та історикам, зокрема виходу книг Олени Апанович «Збройні сили України першої половини XVIII ст.» (1970) і Раїси Іванченко «Михайло Драгоманов у суспільно-політичному русі Росії і України» (1971). Підтримував Миколу Киценка у створенні історико-культурного заповідника «Хортиця».

Все це стало причиною незадоволення у Москві і зняття його з посади 10 жовтня 1972 р., коли новим керівником України вже був Володимир Щербицький. Наступним після академіка Овчаренка секретарем ЦК КПУ з ідеології став Валентин Маланчук, який розглядав боротьбу з націоналізмом як основне завдання компартії. Маланчук влаштував жорсткий ідеологічний пресинг на творчу інтелігенцію, тільки за перші півроку на посаді він зупинив у видавництвах та друкарнях 600 версток готових до другу українських книг. Маланчук став одним із ініціаторів штучного звуження сфери вжитку української мови, натхненником перманентних ідеологічних «чисток» у Спілці письменників України, академічних установах республіки…

Овчаренко ж продовжив наукову роботу. У 1983 році створив в Інституті колоїдної хімії та хімії води відділ природних дисперсних систем. На його базі в 1991 р. створив Інститут біоколоїдної хімії АН УРСР, який очолила його учениця професорка Зоя Ульберг; перейшов працювати туди.

Овчаренко є автором наукового відкриття (1988) – вибіркової гетерокоагуляції мікроорганізмів з колоїдними частками металів. Це відкриття має фундаментальне значення, оскільки дозволяє видобувати «тонке золото» та інші цінні метали (срібло, платину) в родовищах із розсіяним вмістом цих металів у рудах (напр., Мужіївське родовище на Закарпатті), а також уникнути значного забруднення природного довкілля (що спостерігається при теперішніх технологіях із застосуванням ціанідів).

Після смерті Овчаренка було видано книгу «Спогади» (Київ, 2000).

 

ДІАНА ПЕТРИНЕНКО (1930-2018) – видатна українська співачка (сопрано).

Мати співака Тараса Петриненка, рідна сестра Івана Паливоди (1924-2004) – українського співака і педагога.

Народилася на Черкащині. Закінчила Київське музичне училище та Київську консерваторію.

Солістка (сопрано) Державної хорової капели «Думка», в 1962-1988 роках – солістка Київської філармонії.

Виконувала партії сопрано в 9-й симфонії Л.Бетховена, ораторії «Пори року» Й.Гайдна, «Реквіємі» В.А.Моцарта, кантаті «Радуйся, ниво неполитая» М.Лисенка, виконувала українські та російські народні пісні, арії з опер. З особливою виразністю співала українські народні пісні та романси українських композиторів.

Записала на грамплатівки такі українські народні пісні, як «Глибока кирниця», «Ой лугом іду, голосок веду», «Чотири воли пасу», «Чи я вплила», «Ой піду я до млина» та ін., а також романси Лисенка («Садок вишневий коло хати»), Заремби («Не тополю високую», «Утоптала стежечку»), Ревуцького, арії з опер укр. композиторів.

Подивтися передачу про Діану Петриненко: https://www.youtube.com/watch?v=fBx0lXfYeoI

Послухати її: https://www.youtube.com/watch?v=YCHqljlHBBg , https://www.youtube.com/watch?v=faOplmIfC0U&list=TLPQMDcwMjIwMjBl93Kll_AKaw&index=4 ,

і ще: https://www.youtube.com/watch?v=zjVJCL_Efao

 

 

ВІКТОР ЗАРЕЦЬКИЙ (1925-1990) – живописець, монументаліст, графік, педагог, громадський діяч. Чоловік Алли Горської.

Походить з шанованого козацького роду Зарецьких, що, за переказами, були одними із засновників міста Білопілля в XVII столітті. До 1917 року рід Зарецьких мав значні статки, це стало однієї з причин, що під час подій 1918-1919 років вони підтримали Білу армію Денікіна. 1925 року частина родини вимушено перебралася на Донбас, тікаючи від можливих переслідувань. Дитинство та юнацькі роки Віктора пройшли у робітничих селищах Горлівки та Сталіно (нині Донецьк).

У 1943-1945 рр. служив у запасному полку. Після демобілізації деякий час жив з батьками у селищі Обідімо під Тулою. Приватно навчався там у живописця Л.М.Орєхова. У 1947-1953 роках – студент Київського художнього інституту, 1953-1957 – викладач в тому-таки інституті.

Належав разом із дружиною Аллою Горською до відомих діячів руху шістдесятників. Після згортання ліберального курсу та посилення тиску влади заступив у 1963 року Леся Танюка на посаді голови Клубу творчої молоді «Сучасник». Цю ротацію було погоджено з Лесем Танюком.

Як учасник війни, член компартії, член Спілки художників він видавався начальству компромісною постаттю. Але курс Клубу не зазнав змін і Клуб невдовзі був розпущений.

Аллу Горську було вбито 28 листопада 1970 року, як тоді багато хто вважав, за загадкових обставин. Через сім років Віктор взяв шлюб з дочкою свого вчителя Майєю Григор’євою.

Творчість Віктора Зарецького характеризується багатовекторністю стильових уподобань. Ранні полотна позначені виразними композицією, ритмікою, силуетом, пошуками національної характерності – «Жаркий день», «Шахтний двір», «Дівчата», «Червоне марення», «Оля».

1955 року художник переїхав на Донеччину. Через певний час було надруковано роботу Зарецького «Шахтарі. Зміна». На шахті Зарецький написав картини «Після війни», «Жаркий день», «Шахтний двір». Як зазначає Ігор Шаров, кульмінацією шахтарської теми була велика картина «Після зміни». Міністр культури Бабійчук сказав, що після такої картини ніхто не піде працювати на шахту. Цілком випадково картина потрапила до Москви на виставку, де отримала диплом 1-го ступеня, її було висунуто на золоту медаль Всесвітнього молодіжного фестивалю у Москві. Проте українське начальство домоглося її усунення з виставки і медалі Віктор не отримав. З тих часів картина 30 років пролежала в майстерні. 1990 року її придбав швейцарський колекціонер.

У монументально-декоративних роботах художника, створених у співавторстві з дружиною Аллою Горською, відчутний вплив народного мистецтва. Вони характеризуються яскравістю, життєствердністю. Серед найвідоміших монументальних праць – декоративне оздоблення (мозаїка) середньої школи у Донецьку (разом із Г.Зубченко, Г.Синицею, Г.Марченком) у 1965-1966 роках.

1978 року відкрив власну художню студію. Розробив оригінальну педагогічну систему – «Роздуми біля полотна», текст якої вперше опублікував його син О.В.Зарецький у журналі «Образотворче мистецтво» (№1-2 за 1993). У художній студії навчалося понад 200 учнів. Серед них – відомі митці: Арсен Савадов, Олеся Авраменко, Олександр Куріненко, Лариса Піша, Марина Соченко, Тарас Лобода, Микола Шкарапута та інші.

На початку 1980-х років митець захопився мистецтвом сецесії. У його роботах цього часу естетичне починає переважати над соцартівським, ідеологічним. Пластична мова Зарецького-неомодерніста позначена активною колористикою народного мистецтва, розмаєм орнаментальних стилізацій, застосуванням фантастичних золотих і рубінових кольорів.

Після того, як упала «залізна завіса», творчість видатного художника набула широкого розголосу за межами України. У 1994 р. за картини останніх років життя «Солдатка», «Ой кум до куми залицявся», «Літо», «Весняні клопоти» та «Дерево» Зарецького посмертно удостоєно Державної премії України ім. Т.Г.Шевченка.

Творчість Віктора Зарецького є чи найбільш дослідженою серед українських художників другої половини ХХ ст. Видано ґрунтовні монографії: «Митець, рокований добою» Лесі Медведєвої (2006) та «Терези долі Віктора Зарецького» (2008, 2011) Олесі Авраменко.

Фільми про Віктора Зарецького [ред. | ред. код]

«Портрет» Реж. В.Василенко, Укртелефільм, 1990.

«Роздуми біля полотна» Реж. Л.Михалевич, Телерадіокомпаня «Глас», 2015.

Подивитися роботи Зарецького:

Віктор Зарецький – український “Густав Клімт”

Почитати про нього: https://sovietmosaicsinukraine.org/media/uploads/text/Avramenko_Zaetskiy.pdf

 

Наступний герой нашого огляду – митець не такого визначного масштабу, але теж вартий уваги.

 

ЙОСИП БАБИНЕЦЬ (1934) – живописець.

Народився на Закарпатті, закінчив Ужгородське училище прикладного мистецтва, навчався в Київському хореографічному училищі.

Після служби в Радянській арміїі прийнятий на роботу в танцювальну групу Закарпатського заслуженого народного хору.

Заочно навчався на факультеті історії і теорії образотворчого мистецтва Ленінградського інституту живопису, скульптури і архітектури імені І.Рєпіна, працював художником-плакатистом в різних організаціях Ужгорода, почав брати участь живописними творами в обласних, а згодом і республіканських виставках. Його вчителями за фахом були закарпатські художники Й.Бокшай, А.Ерделі, Ф.Монайло, А.Коцка.

Твори можна подивитися тут: https://sverediuk.com.ua/zhittya-u-poshukah-krasi-i-garmoniyi-hudozhnik-yosip-babinets/

 

ПАВЛО БІЛОШИЦЬКИЙ (1937) – лікар, математик, доктор медичних наук, письменник, альпініст, засновник програми «Прапор України на вершинах світу» (1990).

Народився у Києві у родині Василя Андрійовича та Олени Федорівни – вихідців з прадавніх шляхетських родів України.

Закінчив лікувальний факультет Київського медичного інституту ім. О.О.Богомольця і механіко-математичний факультет Київського університету ім. Т.Г.Шевченка. Після закінчення медінституту став аспірантом лабораторії космічної фізіології (зав. – академік Сиротинін Микола Миколайович) і першим лікарем в колишньому СРСР, який отримав спеціальність «космічна фізіологія».

В 1965 р. захистив кандидатську дисертацію («Підвищення стійкості гіпотермованих і зимосплячих тварин до факторів космічного польоту»). в 1982 – докторську («Транспорт і утилізація кисню при тривалій гіпотермії»). В 2000 р. за цикл робіт «Фундаментальні дослідження гіпоксичних станів та використання в медицині і спорті методів адаптації до нестачі кисню» разом з колегами отримав Державну премію України в галузі науки і техніки.

В 1972 р., завдяки організаторським здібностям та ентузіазму Білошицького, в Кабардино-Балкарії була створена унікальна станція, яка стала міжнародним центром вивчення фундаментальних проблем гіпоксії та впровадження отриманих результатів в практику авіакосмічної медицини, курортології, спорту. За його керівництва та безпосередньої участі в 1966-1968 роках у кратері найвищої вершини Європи (г. Ельбрус) була змонтована лабораторія й проведена робота з метою моделювання умов життя на Місяці та здійснена перша у світі посадка гвинтокрила на висоті 5621 м.

Павло Васильович не залишив ЕМБС навіть після запропонованої йому в 1988 р. посади директора єдиного в Союзі науково-дослідного інституту проблем високогір’я з витікаючи з цього призначення кар’єрними принадами. А в 2006 р. на піку своєї наукової діяльності доктор медичних наук з вищою математичною освітою був звільнений «у зв’язку з закінченням строку контракту» (саме тоді він активно виступав за необхідність реорганізації науки в НАНУ, проти здачі в т. зв. оренду площ ЕМБС). «…Щоб позбутися від неугодних, непокірливих, корумпована самоврядна патонівська академія впровадила у практику безліч “інновацій”…»

В 2009-2014 рр. – професор кафедри фундаментальної підготовки в мистецькому інституті ім. Сальвадора Далі.

Має відзнаки, медалі, зокрема «За честь, гідність і співробітництво в науці» (Барселона, 2002); найбільшою нагородою вважає знаходження його портрета в галереї найвидатніших борців за незалежність України «Творці Незалежності», написана художником, лауреатом Національної премії імені Тараса Шевченка Борисом Плаксієм, (Іван Марчук – український художник, що увійшов до сотні геніїв світу, назвав Бориса Плаксія «людиною тисячоліття»).

Вільний час присвячує літературній творчості, альпінізму. Засновник програми «Прапор України на вершинах світу» (1990), організовував та здійснював першосходження з синьо-жовтим прапором на найвищі вершини Європи (Монблан, Ельбрус), Африки, Америки. Чемпіон України з альпінізму у висотно-віковому класі (1997).

Більше про Білошицького: https://gazeta.ua/articles/people-and-things-journal/_selest-ne-lyubiv-patona-hotiv-na-jogo-misce-postaviti-fedora-ovcharenka/859760

Ну а тепер – до наших сучасників.

Привітаємо з днем народження рокерку, творча діяльність якої в Україні була недовгою, але яскраваю і незабутньою:

 

СЕСТРИЧКА ВІКА /справжнє ім’я ВІКА ВРАДІЙ/ (1961) – рок-співачка.

Народилася у Львові. На професійну сцену вперше вийшла ще школяркою – з 1976 року була солісткою ВІА «Арніка». В її репертуарі були українські естрадні пісні, дві з яких вийшли на міньйоні фірми «Мелодія». Згодом, навчаючись у Львівському університеті, була солісткою джаз-рокової групи Юрія Варума «Лабіринт». В 1985 році разом із гуртом переїзджає в місто Горький.

У 1989 році працює разом із «Братами Гадюкіними». На фестивалі «Червона рута» Віка Врадій, відома як «Сестричка Віка», завойовує перше місце в категорії рок-виконавців.

Перший альбом співачки «Мамо, я дурна», було випущено на компакт-касеті фірмою «СП Кобза (Україна-Канада)».

Віка закінчує Московський інститут театру і сцени ім.Гнєсіних по спеціальності «режисер естради». Знімається в головній ролі в фільмі В.Денисенка «Мана». Записує альбоми «По цимбалах» та «Львівський стьоб».

В липні 1993 року поїхала з концертами до США і залишилася в Нью-Йорку з сином. Виступала по відомих клубах з американськими музикантами, також працювала шафером-компаньйоном у американських реперів.

У 2004 році Віка Врадій повернулась в Україну, куди ще раніше повернувся її син. Думала поновити свою музичну діяльність в Україні, проте, після недовгого перебування, у 2006 році повертається до США, живе в Лос-Анжелесі.

З піснею «Ганьба», написаною спеціально для неї Сергієм Кузьминським («Брати Гадюкіни»), Сестричка Віка розривала аудиторії наприкінці 80-х:

Кричу: “Ганьба!”, але моє волання

Не долітає до престолу,

Була одна, тепер нас – тисячі,

І стали в коло,

І дивимся одне на одного,

Як молоді телєта.

Він каже: “Ето перші ростки

Національного самосознанія”.

Але без него знаю я:

 

Приспів:

Хто не живе, той не вмирає,

Хто не заснув, той си не просинає,

Хто очі не відкрив, той ніц не баче,

За тобою, Морозенко, вся Вкраїна плаче.

 

Знов кричу: “Ганьба тобі! –

Людських сердець загальна мрія.”

Ми колисали тебе стілько років,

Думали – свята, а ти – повія,

Тепер хто знає як воно:

Руйнуй чи бережи,

Ти знову кажеш жи: “То наслідки

Закоханого самолюбованія”.

Але єдине знаю я:

 

Приспів

 

Ось ви ратуєте за чистоту української мови,

А мені все єдино: ковбаса чи колбаса,

Аби вона була.

Ганьба! Ганьба!

Ганьба! Ганьба!

Ганьба!

Але я знаю:

 

Приспів

 

Кричу “Ганьба!” Кому? Собі!

А вам дарую слід від ярма на шиї,

Дітей, забувших рідну мову,

І жаль за ваші літа молодії,

Коли “Ура!” кричали на любу промову.

Замовкни, вчений жиду, облиш переконання!

Тепер вже точно знаю я.

Почитати про Віку: http://www.nrcu.gov.ua/news.html?newsID=91527

Послухати Віку: https://www.youtube.com/watch?v=ThfmiZzrhJU , https://www.youtube.com/watch?v=OqtMWADiYFI , https://www.youtube.com/watch?v=IzmlgFWU8aI

https://www.youtube.com/watch?v=lQpIn6h_X2E.

 

ВОЛОДИМИР БАЛУХ (1971) – політичний в’язень путінського режиму. Після окупації залишився громадянином України, відмовившись отримувати російський паспорт.

Народився в селі Серебрянка Роздольненського району Криму. Навчався в агроуніверситеті Сімферополя, працював інженером з водозбереження у місцевому колгоспі, займався фермерством.

Балух демонстративно відмовився від отримання російського громадянства, залишившись громадянином України після початку окупації Криму Росією. Відомий проукраїнською позицією, Балух постійно піддавався тиску з боку співробітників окупаційних силових структур та тимчасової окупаційної адміністрації, зокрема за вивішування прапора України на своєму будинку і за участь в проукраїнських акціях.

Йому намагалися «пришити» і крадіжку трактора в селі, яке знаходиться за 30 кілометрах від оселі Балуха, і крадіжу автівки.

Врешті, 8 грудня 2016 року в будинку Наталії Балух, дружини Володимира, у селі Серебрянка співробітниками ФСБ провели обшук. На горищі були нібито виявлені 89 «військових» набоїв, з яких 19 набоїв були придатні для стрільби. У той же день щодо Балуха було порушено кримінальну справу за ч.1 ст.222 КК РФ («Незаконне зберігання і носіння вогнепальної зброї та боєприпасів»), Балуха було затримано.

Судовий розгляд відбувався з масовими процесуальними порушенями. І врешті 4 серпня 2017 року Роздольненський районний суд анексованого Криму засудив Володимира Балуха до 3 років і 7 місяців колонії загального режиму.

7 вересня 2019 року був звільнений в рамках обміну між Україною і РФ.

Розмова з Балухом 2016 року – ще до його остаточного ув’язнення про реалії життя в Криму під окупацією: https://hromadske.ua/posts/vin-zhyve-pid-ukrainskym-praporom-v-krymu-istoriia-volodymyra-balukha

Інтервью після повернення з подробицями перебування у російських буцегарнях і зазнаних там тортур: https://ua.krymr.com/a/interviu-z-balukhom/30199768.html

https://ua.krymr.com/a/velyke-intervyu-vlolodymyra-baluha/30161267.html

https://glavcom.ua/interviews/vizvoleniy-branec-kremlya-volodimir-baluh-diyalnist-medvedchuka-i-yogo-partiji-ce-zlochin-625780.html

 

Сьогодні день народження відзначає ще один в’язень путінського режиму:

 

РОМАН СУЩЕНКО (1969) – журналіст, кореспондент національного державного агентства Укрінформ.

Був незаконно заарештований та утримуваний в РФ з 30 вересня 2016 до 7 вересня 2019-го.

Народився в Черкасах. Закінчив Київське вище танкове інженерне училище, брав участь у миротворчий місії в Боснії і Герцеговині протягом 1997-1998 рр., де, в тому числі, відповідав за зв’язки з громадськістю. У 2001 році звільнився зі Збройних сил, майор запасу.

Закінчив Інститут журналістики КНУ ім. Шевченка, з 2002 року працює кореспондентом національного державного агентства Укрінформ.

У 2010-2016 роках – спеціальний кореспондент Укрінформу у Франції.

У 2015-2016 роках тричі літав до Росії. Затриманий та заарештований 30 вересня 2016 року у Москві. Про місце перебування Сущенка стало відомо лише через два дні після затримання, у неділю 2 жовтня, коли у московський слідчий ізолятор «Лефортово» прибули російські правозахисники з плановою перевіркою умов утримання арештованих.

Звинувачений за статтею 276 Кримінального кодексу Росії за шпигунство на користь України. Ув’язнений у Лефортівській в’язниці.

2018 року Московський міський суд засудив Романа Сущенка до 12 років колонії суворого режиму.

За даними газети «Коммерсантъ», журналіста обвинувачували в тому числі у спробі з’ясувати можливість нового наступу на Маріуполь з боку ДНР.

7 вересня 2019-го Сущенка було звільнено з полону в РФ під час обміну українських полонених на злочинців.

2017 року Європарламент прийняв резолюцію «Політичні в’язні в тюрмах РФ і ситуація в Криму», в якій зазначено, що Роман Сущенко та інші українські громадяни незаконно утримуються в ув’язненні на території Росії. Депутати Європарламенту закликали негайно звільнити цих людей і сприяти їхньому поверненню на батьківщину. З такими ж вимогами виступила і Організація з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ) та Парламентська асамблея Ради Європи (ПАРЄ).

Звісно, РФ проігнорувала всі ці резолюції.

 

ІРИНА МЕРЛЕНІ, уроджена Ірина Мельник (1982). Олімпійська Чемпіонка (Афіни-2004) з вільної боротьби.

Бронзова призерка Олімпіади (Пекін, 2008); чемпіонка світу (2000, 2001, 2003), чемпіонка Європи (2004, 2005).

Народилася в Кам’янці-Подільському. Батько і перший тренер – Олексій Володимирович Мельник.

Прийшла в боротьбу у віці 15 років. Приїхала до Львова на навчання в училище фізичної культури під прізвищем Мельник.

Чемпіонка Олімпійських ігор 2004 в м. Афіни, Триразова чемпіонка світу, срібний призер чемпіонату світу 2007, Багаторазова чемпіонка України.

Тренери: Олексій Мельник, Руслан Савлохов, Ігор Дух.

28 серпня 2014-го року виставила на аукціон золоту медаль і кубок, здобуті нею на міжнародному турнірі «Чорне море»; кошти від продажу мають піти пораненим воякам, що воюють на сході України.

 

Пом’янемо захисників України від російської агресії:

 

ВОЛОДИМИР ГРИНЮК (1990-2014) – солдат ЗСУ. Родом з Волині. Стрілець-помічник гранатометника, 51-а ОМБр.

Загинув 1 липня при виконанні бойового завдання облизу с.Оленівка на Луганщині.

 

АНДРІЙ ЖУРАВЛЕНКО (1974-2014) – старший солдат резерву, Міністерство внутрішніх справ України.

На фронт вирушив наприкінці травня 2014-го, очолив групу розвідки. Командир відділення, 3-й батальйон оперативного призначення НГУ «Донбас», псевдо «Восьмий».

29 серпня загинув при виході з оточення поблизу Іловайська – від попадання снаряду в пожежну машину, на якій виїжджали з оточення.

 

ОЛЕКСАНДР ВОЙЧУК (1989-2014) – солдат ЗСУ.

Народився в Луцьку. Навчався у Луцькому національному технічному університеті.

З початком російської збройної агресії був мобілізований до лав ЗСУ, служив у лавах 51-ої механізованої бригади. Разом із підрозділом брав участь у боях під Іловайськом. 29 серпня під час виходу з оточення боєць загинув під час обстрілу українських військових російськими військовими у так званому «зеленому коридорі». Тривалий час Олександр Войчук вважався зниклим безвісти і спочатку був похований у Дніпропетровську разом із іншими неопізнаними воїнами. Особу встановлено через 5 місяців по аналізу ДНК. Після ідентифікації воїн був урочисто перепохований у Луцьку.

 

ДМИТРО СИРБУ (1994-2014) – солдат Державної прикордонної служби України.

Народився на Одещині. Закінчив Одеський коледж економіки, права та готельно-ресторанного бізнесу за спеціальністю «Правознавство.

З 11 квітня 2014 року проходив військову службу за контрактом на посаді курсанта в ДПС України. З червня 2014 року брав участь в АТО.

Загинув 11 липня 2014 року внаслідок ракетної атаки біля Зеленопілля поблизу кордону з РФ. Російська реактивна артилерія зі своєї території завдала потужного удару по позиціях українських військ. Це було перше безпосереднє масоване застосування військ РФ проти ЗСУ. Внаслідок обстрілу загинуло 6 прикордонників і 30 військовослужбовців ЗСУ.

 

ПАВЛО ПЛАЦИНСЬКИЙ (1978-2015) – старший сержант ЗСУ.

Механік-водій, командир відділу доставки набоїв, 30-та ОМБР.

Зник безвісти 9 лютого, коли дві машини бригади потрапили під обстріл поблизу села Логвинове у верхній частині «дебальцівського виступу». Павло разом із п’ятьма товаришами по службі направлялися за боєприпасами до Слов’янська, але бойовики влаштували на дорозі засідку.

Згодом в інтернеті з’явилося відео, де було видно, як бойовики знущаються над трьома полоненими українськими військовими. Рідні впізнали на цьому відео Олександра Бердеса. Разом з ним потрапив до полону військовослужбовець 30-ї ОМБР Василь Демчук.

Як з’ясувалося пізніше, 9 лютого бойовики розстріляли пораненого Олександра Бердеса, Василя Демчука та Павла Плацинського. Тіла вбитих прикопали в лісосмузі. Згодом волонтери групи «Патріот» знайшли тіла бійців.

 

ВАСИЛЬ ПИСАРЕНКО (1977-2015) – молодший сержант ЗСУ.

Народився на Полтавщині. Після строкової, працював з батьком столяром у сільськогосподарському підприємстві, їздив на заробітки до РФ. Коли Василь розлучився, донька лишилася з батьком.

9 березня 2015 року мобілізований, головний сержант роти, 28-ма ОМБр. З весни 2015 року – в АТО.

3 червня загинув у бою поблизу села Новомихайлівка Мар’їнського району – російсько-терористичні збройні формування пішли на штурм Мар’їнки, атака розпочалася з масованого обстрілу позицій ЗСУ із застосуванням САУ, артилерії та РСЗВ. Після артпідготовки на штурм пішли 2 тактичні групи піхоти за підтримки танків. ЗСУ задіяли артилерію, наступ відбито, терористи зазнали втрат і відступили. У бою загинули 3 військових 28-ї бригади, зокерма Василь Писаренко. 26 бійців зазнали поранень. Командир взводу Саша («Харків’янин») свідчить, що у бою Василь встиг здійснити 9 пострілів з РПС, поки не загинув від пострілу з ворожого танка.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада