Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
09.11.2020

8 листопада. Згадуємо народжених цього дня:

  • українсько-польський магнат, вояк і політик, якого часто називають засновником Запорізької Січі, який однак, лише спирався на козацтво для досягнення своїх власних цілей;
  • ініціатор Листопадового чину, в наслідок якого утворилася ЗУНР, державний секретар військових справ новопосталої держави;
  • лідер й ідеолог підпільної націоналістичної організації «Український національний фронт», яка діяла в Україні у 60-х роках, політв’язень совєтів;
  • учасниця українського визвольного руху, яку соратники називали «луганській світлячок» – сестра поета і дисидента Івана Світличного, подруга художниці-шістдесятниці Алли Горської;
  • художник, представник західноукраїнського андеграунду, чиїм творам притаманне потужне філософське звучання;
  • поетка, близька до герметизму, творчому методу якої притаманна сугестія. Авторка тексту хіта гурту «Мертвий півень» – «Ми помрем не в Парижі».

 

Також вшануємо пам’ять наших захисників, що загинули за цілісність і незалежність Україні у боротьбі з російською збройною агресією. Серед них – уродженець Луганщини, учасник Революції Гідності, який добровольцем пішов боронити рідний край від російських окупантів.


А почнемо з досить давніх часів:

 

ДМИТРО «БАЙДА» ВИШНЕВЕЦЬКИЙ (1516-1663(?)) — українсько-литовський магнат на Волині, який спирався на козаків у досягненні свої цілей. Збудований ним замок на острові Мала Хортиця вважається прототипом Запорозької Січі.

Дмитро був старшим з чотирьох синів князя Івана Вишневецького. Князі Вишневецькі володіли величезними маєтностями в Україні, зокрема на Кременеччині та Поділлі. Родина Вишневецьких походила з нащадків великого князя литовського Ольгерда, котрі поріднилися з українськими магнатами Острозькими.

Вперше ім‘я Дмитра Вишневецького згадується у середині 1540-х років як одного з найбільших кривдників причорноморських володінь Високої Порти. Зокрема, він у складі литовсько-польских загонів атакував Очаківську фортецю та інші причорноморські землі.

В цих походах він показав себе хоробрим та мудрим воїном, а його авантюризм і завзятість прийшлися по душі козакам – вони були ладні йти з ним проти татар і проти кого іншого, аби покликав.

Наприкінці 1540-х років король Сиґізмунд II Авґуст призначив Дмитра Вишневецького старостою міст-фортець Черкас та Канева. Від цього часу оборона від татарських набігів стала його офіційним обов’язком.

1553 року власним коштом розпочав будівництво фортеці на острові Мала Хортиця, куди до нього стікалися козаки; фортеця мала стати форпостом у боротьбі проти татарської агресії. Мала Хортиця за результатами археологічних досліджень 1990-2000-х рр. ототожнюється з островом Байда, розташованим на захід від острову Хортиця.

Згуртувавши навколо себе розрізнені козацькі ватаги, він розпочинає складну й небезпечну політичну гру, що полягала у відмові від підлеглості законному («природному») суверену на користь іншого, більш вигідного монарха, задля втілення в життя планів боротьби проти татарської загрози.

1553 року Дмитро Вишневецький разом з усім своїм військом залишив Малу Хортицю та вирушив до Стамбулу, де півроку служив султану Сулейману Великому. Існує декілька версій цього: можливо, не маючи достатньої підтримки від литовського уряду, князь намагався справити на нього відповідне враження, або налагодити добрі стосунки з султаном, щоб через нього мати вплив на кримського хана.

Також, імовірно, він намагався визволити з полону родичів його загиблого дядька Федора Вишневецького, зокрема, вдови – княгині Марії. Ймовірно, безпечному перебуванню в Стамбулі Дмитра сприяла дружина султана Роксолана.

В підсумку, Дмитро Вишневецький справив вплив на уряд Великого князівства Литовського та Польського королівства, і навіть отримав формальне доручення тримати оборону проти татар у закладеній ним фортеці. Але надалі князь міг розраховувати тільки на власні сили. Будівництво Хортицької фортеці він довершив, мобілізувавши козаків і селян своїх староств.

В подальші роки Дмитро Вишневецький неодноразово робив походи на Крим та причорноморські татарські та турецькі фортеці, хоча, на жаль, добитися рішучої поразки ворога не вдалося. Причиною того були, дії союзників, зокрема Польського королівства, що у вирішальний момент, фактично позбавляли своєї підтримки, укладаючи угоди із султаном, недостача власних сил.

Упевнившись у неспроможності правлячих кіл Великого князівства до рішучих дій, Дмитро звернувся до Москви. Але військової допомоги не отримав, йому прислали тільки гроші, при цьому запрошували на царську службу.

Влітку 1557 р. кримьський хан Девлет-Гірей зібрався з новими силами у похід на дніпровський замок Вишнивецького. З ним ішли османське військо на човнах і молдовська поміч. Фортецю на острові було взято у повну блокаду, після тривалої облоги він змушений був її залишити через нестачу харчів. Козаки невеликими групами прокрались крізь османсько-татарські заслони і подалися вгору Дніпром до Черкас. Покинута фортеця була зруйнована.

Вишневецький знову шукає допомоги у Москви. Але у зовнішній політиці Москви з 1558 р. першочерговою стала задача виходу до Балтійського моря, справа боротьби проти татар була занедбана.

Розпочата Іваном IV Ливонська війна загострила московсько-литовські відносини, 1561 року Литва вступила у війну проти Москви. Щоб не перебувати у становищі зрадника, Вишневецький разом із своїми козаками поїхав з Москви і попрямував до Дніпра. Посередництвом двоюрідного брата — тодішнього старости черкаського –  Вишневецький, домігся від великого князя для себе, своїх супутників  письмових гарантій безпечного перебування на території Великого князівства Литовського. Сиґізмунд II охоче прийняв Вишневецького «в свою ласку господарську».

Пізніше король послав царю Івану IV запит про поведінку Дмитра, одержав відповідь: «Прийшов, як пес, і втік, як пес; а шкоди від нього мені, государю, і моїй державі не було». На сеймі Вишневецького приймали, вітали, цінуючи, як і раніше, дуже високо. Але крах усіх планів підірвав його сили — тяжко захворів (думав, що отруєний).

1563 (за іншими відомостями – 1564) року Дмитро Вишневецький востаннє виступив проти Оттоманської імперії. З армією в 4 тисячі чоловік він зайшов до Молдавії, де якраз точилися міжусобні чвари, але тут його захопили в полон і відвезли до Стамбула. Султан наказав стратити князя, а козаків, що були разом з ним, відправили на галери.

В народі казали, що перед стратою йому пропонували відмовитись від православ‘я, обіцяючи життя і свободу, але князь відмовився.

Навколо життя і смерті Вишнивецького створено багато легенд. В українському, польському, литовському народах легенди почали творитись одразу після його трагічної загибелі. Оповідали, нібито його, після катувань, було скинуто з високої башти і він зачепився ребром за гак, що стричав із стіни, або що його було навмисно почеплено ребром на гак; що він прожив у такому стані три дні і при цьому без упину голосно лаяв османів та їхню віру.

Проте французький посол, повідомляючи із Стамбула про страту Вишневецького, жодним словом не обмовився про такі жахливі подробиці.

В українській народній творчості ця легенда перетворилася на широко відому думу про козака Байду; однак невідомо, чи була це обробка самих тільки чуток, чи справді сам Дмитро став прототипом козака Байди. У всякому разі, Байда, як історична особа, з тогочасних джерел невідомий, і в жодному документі того часу Вишневецький не називається Байдою.

Історичне значення діяльності Дмитра Вишневецького полягає в тому, що його попередники, залучаючи козацькі загони до своїх військових операцій, використовували їх як силу допоміжну. Вишневецький спирався на козацтво як на головну силу, якою він підпирав власні політичні амбіції.

Втім, вважати Вишнивецького засновником Запорізької Січі, підстав немає. Зв’язок Дмитрової фортеці з Січчю був лише ідейним. Діяльність Вишневецького лише вказала напрям, у якому пішов подальший розвиток українського козацтва, i дала йому потужний поштовх у цьому напрямі. Це просування козацтва на Низ Дніпра і врешті колонізація придніпровських степів, утворення організації не лише військової, але й політичної з міжнародними зв’язками, заснування козацької фортеці — справжньої Січі в Запоріжжі.

 

ДМИТРО ВІТОВСЬКИЙ (1887-1919) – політик, військовик і літератор. Керівник Листопадового Чину.  Державний секретар військових справ ЗУНР.

Народився у дрібношляхетській родині в селі Медуха Станіславського повіту, випускник правничого факультету Львівського університету.

Вітковський зі студентських років був активним учасником українського руху, брав участь у боротьбі за створення українського університету. Був членом Головної Управи Української радикальної партії, що постала під впливом драгоманівських ідей з ініціативи Івана Франка та інших діячів.

За активну політичну діяльність Вітовський був засуджений та позбавлений старшинського ступеня австрійської армії, якого отримав 1908 року.

В легіоні УСС, куди був переведений з австрійського війська, перебував із серпня 1914 року, командир однієї з найкращих сотень напівкурення Шухевича.

В жовтні сотню Вітовського підпорядкували генералу Леману, командиру восьмої кінної дивізії яка брала участь у жовтневому наступі Австрійських військ на Галичині. Згодом сотня Вітовського брала участь у боях під Туркою та Нагуєвичами, де заледве не потрапила до російського полону.

Дмитро Вітовський був стрілецьким ідеологом та одним з неформальних лідерів УСС, ініціатором стрілецького фонду.

В 1916–1917 рр. разом організовував українське шкільництво на Волині, а в 1918 — на Поділлі. В період Української держави деякий час був комендантом Жмеринки, де послідовно проводив організаційну діяльність зі створення українських державних органів влади.

Визначним для Вітовського став 1918 рік, коли він 31 жовтня на екстреному засіданні переконав Українську Національну Раду (яка сформувалася у жовтні для втілення права українців західноукраїнських земель на самовизначення і пізніше стала законодавчим органом ЗУНР) не сподіватися, що Відень віддасть владу українцям і не чекати допоки поляки проголосять у Львові свою владу, а самим збройно встановити своє право керувати українськими землями.

Так в ніч з 31 жовтня на 1 листопада почалося повстання, відоме в історії як Листопадовий чин, внаслідок якого утворилася нова держава – ЗУНР.

Вітовський став не лише натхненником, а й одним з керівників Листопадового чину. О 7-й ранку 1 листопада він звітував про те що Львів без жодних людських втрат узято під контроль.

В новопосталій ЗУНР Вітовський очолював збройні сили, пізніше був державним секретарем військових справ ЗУНР, член УНРади від Української радикальної партії.

У травні 1919 року Вітовський увійшов до делегації на мирній конференції в Парижі, яка мала домагатися припинення агресії Польської держави проти ЗУНР. Повертаючись в Україну, він загинув в авіакатастрофі на літаку ВПС УНР Zeppelin-Staaken RXIVа «R-71» під Ратибором (Сілезія).

 

ДМИТРО МАЇВСЬКИЙ (1914-1945) — член бюро Проводу ОУН, головний редактор органу ОУН «Ідея і чин», генерал-політвиховник УПА.

Народився в селі Реклинець (тепер Сокальського району на Львівщині) в родині вчителя. Навчався в Сокальській гімназії.

Членом ОУН став у 19 років. І вже наступного, 1934 року, був засуджений польським судом до десятилітнього ув’язнення. Втім, невдовзі був звільнений за амністією.

Напередодні Другої світової війни Маївський очолював повітовий провід ОУН Жовківщини, пізніше — обласний провідник ОУН на Холмщині. Був викладачем зорганізованих за сприяння Абверу краківських підготовчих курсів СБ ОУН з конспірації.

На початку нацистсько-совєтської війни був призначений референтом Крайового Проводу ОУН на ЗУЗ, основним завданням якого була координація дій Похідних груп ОУН.

20 листопада 1942 потрапив в засідку гестапо у Львові. Тоді то член Проводу Маївський, побачивши облаву, пострілом у голову вбив штурмбанфюрера СС Шарффа і поранив службовця Кріпо (Кримінальної поліції), а сам, незважаючи на одержані дві кулі, втік через вікно.

У помсту за це 27 листопада нацисти розстріляли 27 націоналістів, ув’язнених у Львові  і 52-х — у Старій Ягільниці біля Чорткова.

Маївський був головним редактором друкованого органу ОУН «Ідея і чин»(1942, 1944-45), а також видань «За самостійність України», «Молода Україна». Від травня 1943 р. в трійці членів Бюро Проводу ОУН (поруч із Романом Шухевичем та Зіновієм Матлою), обраний заступником голови Бюро.

Після закінчення нацистсько-советської війни, Маївський був одним з ініціаторів створення Антибільшовицького Блоку Народів та Української Головної Визвольної Ради (УГВР). За їх дорученням, в грудні 1945 року разом з генералом Грицаєм був направлений на зустріч зі Степаном Бандерою, Ярославом Стецьком та іншими членами Бюро Проводу, які перебували за кордоном, для узгодження дій руху Опору.

При переході чесько-німецького кордону потрапив у засідку чеської поліції. Під час короткої сутички Дмитро Маївський застрелився, а Дмитро Грицай був схоплений і через деякий час страчений у Празькій тюрмі (за іншими даними, покінчив життя самогубством).

 

ДМИТРО КВЕЦЬКО (1935-2010) —дисидент, лідер й ідеолог підпільної націоналістичної організації «Український національний фронт», політв’язень совєтів.

Народився в сім’ї селян-бідняків, багато членів якої воювали в лавах УПА.

По закінченні школи працював бібліотекарем, вступив на заочне відділення історичного факультету Львівського університету, відслужив у совєтскій армії і 1963 року закінчив навчання у виші, працював учителем історії.

Вже за рік 1964 — разом з Зіновієм Красівським – поетом, останнім крайовим провідником ОУН у підсовєтській України – створив підпільну націоналістичну організацію «Український національний фронт» (УНФ).

На відміну від усіх попередніх підпільних організацій, УНФ перший виробив програму, яка не базувалась ані на принципах марксизму-ленінізму, як Українська робітничо-селянська спілка (УРСС), ані на засадах інтегрального націоналізму, як, скажімо, Український Національний Комітет (УНК).  В основу програми УНФ покладені демократичні принципи свободи й рівності, вона охоплювала всі сфери суспільного життя. УНФ – перша підпільна організація, яка мала постійне періодичне видання “Воля і Батьківщина”.

Усього в УНФ налічувалось понад 150 осіб, які, завдяки конспірації, часто не знали один одного. Вони діяли у Донецьку, Івано-Франківську, Кіровограді, Львіві, Рівному.

Уже з самого початку діяльності УНФ Дмитро Квецко сформулював такі основні принципи організації: боротьба за повну незалежність України, дотримання прав і свобод людини, проведення широких соціальних і економічних перетворень, які б реально покращили добробут населення.

УНФ проіснував до 1967.

Початком активної діяльності УНФ слід вважати осінь 1964 р., коли Квецко разом із Красівським розпочали видання підпільного часопису «Воля і Батьківщина», перший номер якого було набрано на друкарській машинці у жовтні в будинку Краківського. Там було створено ще кілька номерів журналу.

Проте вже в 1965 р., побоюючись обшуку і провалу організації, видання журналу було перенесено у важкодоступне місце в горах, де Квецко разом з соратником Юсипом обладнали підземну криївку на зразок тих, якими користувалися члени ОУН і УПА в 40‒х — 50‒х роках.

Усього ж за час активної діяльності УНФ було надруковано 16 номерів часопису «Воля і Батьківщина», кожен з яких друкувався авторами у шести примірниках, а згодом уже будь-якими доступними способами розмножувався членами підпільних груп УНФ.

Члени УНФ поширили кількасот власних брошур і листівок у різних областях України (виготовлялися їх на друкарській машинці в помешканнях і в бункері, облаштованому Квецьком у Карпатах). Поширювали також знайдену пропагандистську літературу ОУН.

Квецько був автором більшості статей, написав документи «Програмові вимоги УНФ» і «Наші завдання». Проект програми витікав із положень Програми ОУН(б), прийнятої на її III Зборі. Становище України в документах оцінювалося як колоніальне.

Відкидаючи комуністичну доктрину і практику, Квецько вважав, що у вільних країнах Заходу відбувається соціалізація громадських виробничих відносин. Для України він пропонував незалежний самостійний розвиток у вигляді «народного соціалізму», дуже близького до реалій західноєвропейської соціал-демократії.

Від імені УНФ властям УРСР і СРСР були надіслані документи «Меморандум 23 з’їздові КПРС» і «Заява УНФ» з політичними вимогами організації (дійшли до адресатів).

Заарештований Квецько був у березні 1967 року. Жодних показів давав. Його було засуджено за звинуваченням у «зраді Батьківщини» та створенні антирадянської організації до 20 років позбавлення волі з утриманням перших 5 років у тюрмі (відбував їх у Владимирському централі), 10 років виправної трудової колонії суворого режиму (у 1972—1975 рр. його утримували в таборі в Мордовії, потім у Пермських таборах) і ще 5 років після цього був на засланні (м. Чуна, Іркутська область).

У таборах Дмитро Квецько проводив акції протесту, голодування, писав політичні заяви, брав участь у передачі матеріалів з ув’язнення на волю.

Відбувши покарання, у червні 1987 року Квецко вийшов на волю і повернувся на батьківщину. Перебував  під наглядом КГБ.

Ув’язнення не зламало дух і волю Квецька, майже одразу по поверненні він відновив підпільну діяльність — друкував позацензурні машинописні часописи «Оновлення-87» (5 чисел), «Гомін перебудови» (2 числа), «Альтернатива» (до проголошення незалежності України було видано 58 чисел).

Останні роки прожив у рідному селі Слобода-Болехівска, де й похований.

Розповідь Дмитра Квецька про родину, власне життя  і боротьбу: https://web.archive.org/web/20101205082913/http://khpg.org/archive/index.php?id=1121317525

Більше про УНФ: https://artefact.org.ua/history/ukrayinskyj-natsionalnyj-front-masony-hrushhovskoyi-vidlygy-vid-donbasu-do-karpat.html

 

НАДІЯ СВІТЛИЧНА (1936-2006) — учасниця руху шістдесятників, правозахисниця. Каралася у совєтських таборах. Сестра поета, дисидента і політв’язня Івана Світличного.

Народилася в селі Половинкине на Луганщині у селянській родині. Закінчила філфак Харківського університету, відділення української мови й літератури. У студентські роки їздила з діалектологічними і фольклорними експедиціями в райони Харківської області.

Після закінчення вишу працювала вчителькою, завучем і директоркою школи у середній школі робітничої молоді селища Бокова-Антрацит Луганської області (тепер — м. Антрацит), бібліотекаркою. 1963 року переїхала до Києва. Працювала у видавничому відділі республіканського сільськогосподарського технікуму, у видавництві «Радянська школа», перекладачем з російської у галузевих журналах, учителькою вечірньої школи на Дарниці. Співала у хорі у хорі «Жайворонок», а потім у хорі «Гомін» (Про його засновника – Леопольда Ященка – в огляді за 2 червня).

Під час репресій 1965 року працювала в м. Донецьку у складі групи художників-монументалістів на чолі з Григорієм Синицею (Алла Горська, Галина Зубченко та інші).

Надія згадувала: «… ми з Аллою Горською поїхали разом із бригадою художників-монументалістів — мене за помічницю взяла Алла Горська — ліпити мозаїки в Донецьку… І якраз у той час у Києві відбулися арешти. Ми були в Донецьку, коли арештували мого брата, багатьох моїх товаришів і трясли всіх підряд у Києві. Поарештовували тих, хто співав зі мною в «Жайворонку» — Івана Русина, Сашка Мартиненка, арештували Євгенію Кузнєцову, яку я не так близько знала, але знала. Обшуки були в дуже-дуже багатьох. Я приїхала, коли відчула, що тут діється щось неприємне. Приїхала довідатися, що тут робиться. На мене всі дивилися переляканими очима. Я перед тим якраз одружилася, то покійна Оксана Мешко, моя свекруха, мене прямо відпроваджувала: «Їдь геть, бо непереливки!» Я повернулася назад, бо ми, зрештою, так і домовилися з Аллою, що я одразу ж приїду. Я повернулася, ми закінчували там ті мозаїки.

Там, у Донецьку, мене викликали на перший у моєму житті допит у справі брата. Я інтуїтивно відчула, що кадебістам не можна вірити. Я тоді про них ще дуже мало знала, попри всі самвидави, які прочитала, попри всі розповіді, які я чула від старших каторжан, таких як Борис Антоненко-Давидович, чи Надія Суровцова, чи Віктор Леонтійович Петровський, який так само відсидів 19 і з яким ми спілкувалися дуже близько. Більш інтуїтивно я відчула, що вірити їм не можна. І того першого в своєму житті протоколу я не підписала.

Був дуже неприємний і гучний скандал, який навіть супроводжувався такою фразою: «Мало вас перестреляли в свое время!» Це сказав начальник КДБ у Донецьку. Всяке таке було.

Але мене не арештували і не затримували, хоч я весь час очікувала. Повернулися ми пізньої осені до Києва. Я в Донецьку ушкодила руку, вона була в поганому стані, тобто вже синіла-чорніла ціла рука, мене зустрічні перехожі зупиняли і пропонували якусь допомогу. Це була права рука, і я тішилася, що це добре, бо протоколів не буду підписувати.

Але це мене не врятувало: кликали на допити, допитували. Хоча невдовзі, через вісім місяців після арешту, брата випустили без суду — за браком доказів. Випустили його, очевидно, передусім щоб скомпрометувати — бо кого ж випускають просто так? Ясно, що продався.

Але він поводився так, як і перед тим: ні перед ким не виправдовувався і нічого не міняв у поведінці. Зрештою, ті, хто його знав і хто його бачив до того і після того, бачили зміну хіба що в очах: очі в нього були звичайно чи втомлені, чи напруженіші, ніж раніше. А більше ні в чому він не змінився, тільки став трошки обачнішим. А щодо своєї діяльності, то я би сказала, що він її навіть посилив після арешту. Тільки він поводився обачніше, глибше все обмірковував, усвідомлював, що до чого, і більш конспіративно все робив. За ним, очевидно, стежили. До нього було офіційно приставлено дуже високопоставленого наглядача, який опікувався ним.

На роботу йому більше ніколи вже не вдалося офіційно влаштуватися, хоча він багато разів пробував. Та він працював удома, як звичайно. Вставав о шостій і працював свій дуже чітко нормований робочий день. Мій брат був дуже дисциплінований. Я, на жаль, у нього в цьому не вдалася. Він багато писав, багато перекладав. Тоді він почав займатися перекладацтвом, а найбільше цим займався в тюрмі…»

8 листопада 1967 р. Надія Світлична разом із братом, Іваном Дзюбою, Ліною Костенко послали лист-протест Петру Шелесту, у якому кваліфікували процес над Вячеславом Чорноволом як порушення елементарних процесуальних норм, «як особисту помсту, розправу наділених владою людей над людиною, яка інакше мислить і зважується критикувати дії окремих радянських установ, тобто здійснює своє конституційне право».

У грудні 1970 р. у м. Василькові Київської області Надія Світлична разом з Євгеном Сверстюком знайшла забиту подругу — художницю Аллу Горську. Організувала похорон і зведення пам’ятника на її могилі.

Від 1968 р. до арешту в 1972 р. Світлична завідувала профспілковою бібліотекою в Київському холодокомбінаті № 2.

У 1960-х роках брала жваву участь у самвидавному процесі: передруковувала нецензуровані твори («Більмо» М. Осадчого, публіцистику Є.Сверстюка, І. Дзюби, В.Чорновола, збірки віршів М. Вінграновського, І. Драча, Л. Костенко, Б. Мамайсура, І. Сокульського, М. Холодного та інших), редагувала спогади Д. Шумука, перефотографовувала архів В. Симоненка, їздила з магнітофонними записами його нецензурованих віршів до шкіл, бібліотек і сільських клубів на Харківщині й Луганщині, виступала на вечорах із читанням самвидавних творів, що пізніше стало приводом до арешту.

Після «січневого покосу» – масових арештів – 1972 року Світличну 4 місяці майже щодня викликали на допити в КДБ у справі брата Івана, вдруге ув’язненого 12 січня 1972 р., Є. Сверстюка, Д. Шумука та інших. Невдовзі статус свідка їй було замінено на обвинуваченого з підпискою про невиїзд.

18 травня 1972 року Світличну заарештували. Понад рік після арешту перебувала у слідчій тюрмі КҐБ на Володимирській вулиці, а потім її було засуджено на 4 роки таборів суворого режиму. Каралася в Мордовії, разом з іншими ув’язненими жінками брала активну участь у протестах, голодуваннях.

Звільнили Надію Світличну у травні 1976-го. От що вона згадувала про це:

«Оскільки мене звільнили там, у Луганську, я зразу ж поїхала до мами, де був і мій син. Пізніше я зрозуміла, яка була мета того виховання і що було на меті цього «виховного процесу» майора Отставного.

На меті було залишити мене в Луганській області. Мені пропонували Лисичанськ, мені пропонували ще щось, я вже не пригадую. Пропонували квартиру, пропонували прописку, одразу все. Я тоді думала, що це так, між іншим, а пізніше я збагнула, що це й була мета. У мене за вироком не було передбачено заслання, а їм дуже не хотілося пускати мене назад до Києва. Права такого вони не мали — не пустити. І я все-таки поїхала до Києва. Побула трохи в мами і поїхала до Києва. Вони змушені були мені написати маршрутний лист до Києва.

У Києві, певна річ, мене не прописували, у Києві мені відповідно не давали роботи. У Києві я не могла ані лікувати дитину, бо не прописана, і син не був прописаний, бо його виписали так само, як і мене, хоч він у домовій книзі й був записаний, але якось вони то зробили…»

Надія жила у братової дружини Леоніди Світличної, яку регулярно штрафували за «порушення паспортного режиму».

У грудні 1976 року Надія Світлична надіслала до ЦК КПРС заяву — відмову від совєтського громадянства, мотивуючи цей крок жорстокою розправою над Левком Лук’яненком, Петром Григоренком, В’ячеславом Чорноволом, Василем Стусом, Стефанією Шабатурою та іншими достойними людьми. Свій вибір пояснила так: «Нижче людської гідності, після всього пережитого бути громадянином найбільшого в світі, наймогутнішого, найдосконалішого концтабору».

1978 року Світлична виїхала спочатку в Рим, де її прийняв Папа Римський Павло VI, а згодом прибула у США. Там вона працювала в Українському музеї в Нью-Йорку, редагувала жіночий журнал «Віра». Збирала кошти на пам’ятник Оксані Мешко та її матері Марії, на Козацький хрест «Убієнним синам України» в урочищі Сандармох (Карелія).

Працювала перекладачкою в Гарвардському університеті, брала активну участь у роботі Закордонного представництва УГГ, стала редактором-упорядником періодичного видання Представництва. До 1985 регулярно видавала «Вісник репресій в Україні» (коштом української діаспори).

З 1983 року майже десятиліття працювала в Українській редакції Радіо «Свобода». Вела журнал «Надія».

В доробку Світличної – спогади про багатьох учасників українського руху і репресії 1972-го року. Вона робила величезний обсяг роботи – непомітної на перший погляд, але без якої не побачили б світ численні матеріали про визвольний рух і твори його учасників.

Вона розшифровувала і розбирала передані з таборів матеріали, перетворюючи їх на брошури і книги, численні радіопередачі. Займалася підготовкою до друку книжки Василя Стуса «Палімпсести». Впорядкувала книжки Ярослава Лесіва «Мить», Миколи Руденка «За ґратами», Миколи Горбаля «Коломийка для Андрійка», Гелія Снєгирьова «Твори», брошуру Юрія Литвина, М. Горбаля «Деталі піщаного годинника» та ін.

Пізніше в незалежній Україні брала участь у виданнях творів Івана Світличного (збірка «У мене — тільки слово»), книги «Доброокий» (спогади про Світличного), листів Світличного. Від 1992 р. — ініціатор і засновник Музею шістдесятництва, на створення цього музею віддала свою частку Державної премії України імені Т. Шевченка.

«Життя Надії Світличної – то, передусім, постійна самовіддана праця. Розшифровка нелегально переданих табірних рукописів, впорядкування архівів самвидаву, підготовка до видання рукописів Івана Світличного, Василя Стуса, Миколи Горбаля и багатьох, багатьох інших – усе це робилось її руками або за її неодмінної участі», – зауважив Євген Сверстюк. «Луганський світлячок», – як називав пані Надію один із її знайомих, залишила по собі надзвичайно світлу пам’ять».

 

ДМИТРО СТЕЦЬКО (1943-2017) — художник, представник андеграунду.

Народився в листопаді 1943 року в селі Полонна (нині Польща). З 1973-го художник мешкав у Тернополі. Закінчив Львівське училище прикладного та декоративного мистецтва ім. Івана Труша. Учителями з фаху були Т. Драган, В. Трофимлюк.

Дмитро Стецько — представник західноукраїнського мистецького андеграунду 1970-80-х, відомий як живописець та скульптор, однак на початку ХХІ сторіччя заявив про себе акварелями.

З 1971 року працює в галузі станкового та монументального живопису, скульптури та графіки.

Після погрому андеграундної виставки художників у Ізмайловському парку (1984) у Москві партійні органи взялися за подібну зачистку і по регіонах: Стецька позбавили майстерні в Тернополі і не давали можливості творчо працювати, тобто жити з праці художника.

Коли в 1989 році художник взяв участь у виставці українського андеграунду, організованій у столиці України київським «Динамо», то й тоді ніби пішов проти течії, обравши мистецький пошук на противагу «правді» доби: тоді стартував час національно-демократичних мітингів, і на цій хвилі піднялося багато кон’юнктурщиків, для яких тема українського відродження була лише приводом заявити про себе…

На початку незалежності Дмитра Стецька прийняли до Спілки художників Україні, і на одному з пленарних засідань він запропонував перереєструвати всіх членів організації, вилучивши з неї тих, хто співпрацював з тоталітарним режимом. Коли ж цю пропозицію ніхто не прийняв, Дмитро Стецько покинув лави Спілки художників. «Люстрація» від Стецька не пройшла.

І  тоді він ініціював створення Національної Асоціації Мистців (заступник голови НАМу).

Дмитро Стецько – учасник численних міжнародних та національних виставок. Автор пам’ятників і меморіальних таблиць Івану  Франку, Василю Стусу, Миколі Лисенку, Ярославу Стецьку.

Його твори мають напружене філософське звучання, і національні теми нерозривно пов’язані з екзистенційними мотивами.

Дивитися картини Дмитра Стецька: https://sverediuk.com.ua/stetsko-dmitro-mitets-andegraundu/

Почитати роздуми художника про мистецтво, творчість, сьогодення і плагіат, а також проте, чому навіть реалістичне мистецтво не є реалістичним за своєю суттю – якщо це дійсно мистецтво: http://bukvoid.com.ua/events/culture/2013/11/14/095511.html

І ще – інтерв’ю зі Стецьком6 https://web.archive.org/web/20131115040353/http://wz.lviv.ua/interview/124575

 

НАТАЛКА БІЛОЦЕРКІВЕЦЬ (1954) — поетка і перекладачка.

Народилася на Сумщині у селі Куянівка. Батьки — вчителі української мови та літератури, покоління тієї сільської інтелігенції, котра, за словами поетеси, сказаними ще на початку 90-х, «вимирає як явище».

У родоводі — відоме прізвище Гамалій (лінія бабусі по батькові), а також Лисивець, котре також зустрічається у козацьких реєстрах. Батько походить із Сумщини, мама — з Березані на Лівобережній Київщині. Батько писав прозу (у 1960-і вийшли друком дві збірки оповідань), мама оприлюднила двома виданнями спогади про пережитий Голодомор та примусові роботи у гітлерівській Німеччині. Її «Спомини. Великий голод. Велика війна» перекладені французькою та румунською. Французьке телебачення ще встигло відзняти в Києві свідчення Анастасії Лисивець для фільму про український Голодомор незадовго до її смерті.

Білоцерківець почала писати дуже рано. За часом народження – вона дитина совєтської доби, котру тодішній режим програмував на посередність, пристосуванство, ренегатство. Але своєю творчістю спочатку інтуїтивно, а згодом свідомо Наталка заперечила цю совєтськість, уперто втовкмачувану соцреалістичність. Рано й дуже успішно вона почала друкуватися у «Літературній Україні», журналах «Дніпро», «Україна», газеті «Вісті з України», численних альманахах на зразок «Вітрила» (ще школяркою). І найголовніше, що яскравим дебютом все не закінчилося, як це, на жаль трапляється.

Наталка Білоцерківець перебуває поза чіткою поколіннєвою парадигмою – це по-своєму «межова» постать. Видавши перші дві книжки у 1970-х, вона стала виразницею, по суті, наступного покоління поетів, пройшовши шлях від формування структури художньої свідомості у «неонародницькому» дусі – до витворення цілком самобутнього стилю, котрий, певне, можна було б означити, за відомою формулою засновників МУРу, як «національно-органічний».

Взагалі вона завжди намагалася триматися власної думки, що базувалася передусім на добрій начитаності, інформованості, яка тільки була можлива в ті глухі часи. Поет і критик Микола Ільницький наголошував: Наталка Білоцерківець – ніби «річ у собі». Вона стояла ніби трохи осторонь тенденцій, які простежувалися в поетичному процесі.

В ранній період творчості до «неонародництва» Наалку нього схиляла її мама: «народній учительці» передусім ішлося про збереження певної автентики, вже тоді надзвичайно загроженої. Зокрема, мати не раз дорікала, чому Наталка пише вірші, які не зрозуміє «навіть директор цукрового заводу»: так би мовити, передова сільська інтелігенція зразка 1960-1970-х років.

Потрапивши до Києва, Наталка – студентка філологічного факультету університету ім. Тараса Шевченка — хоч і не була охочою до «тусовок», кілька разів поспіль з’явилася на зібрання літстудії, що її провадив  Володимир Забаштанський Старший поет із героїчною долею любив докладно аналізувати вірші молодших, дозволяючи собі певне вільнодумство чи, принаймні, вдаючись до досить прозорої езопової мови.

В часи підцензурні це було повчально й не могло не імпонувати. Однак Наталка, чемно відбувши кілька засідань, врешті перестала навідуватися туди. Причиною, напевне, стало зокрема те, що  Забаштанський цілком щиро агітував писати «просто і зрозуміло», відтворюючи народний дух.

Але неоромантичні ілюзії 1960-х років, зокрема ідеалізація народу, передусім селянства як носія найвищих етичних та естетичних цінностей, видалися їй непродуктивними. Тут, до речі, відіграв роль авторитет батька, котрий більше схилявся не до «народництва» ХІХ століття, а до вітчизняного модернізму 1920-х років.

Біорцерковець багато в чому вже тоді визначилася, внутрішньо сформулювавши, якою саме має бути її поетика в найширшому сенсі слова. Передусім вона мала бути модерною, спиратися на кращі зразки світової лірики, що, зрозуміло, передбачало нехтування вимогою «писати так, щоб було ясно і конюхові».

Завдяки батькам Наталка добре орієнтувалася у творчості раннього Тичини, поетів Розстріляного Відродження, також Симоненка й «недрукабельної» на тоді Ліни Костенко, шістдесятників. Їй були відомі подробиці біографії Рильського 1930-х років, неокласиків загалом. Із цими мало не «езотеричними» на ту пору знаннями вона прийшла навчатися на філфак, маючи 17 років: у певному сенсі, була на голову вища від однокурсників.

Наталчина жага пізнання була звернена до поезії світової – в перекладах російською мовою (недарма ж це була цілеспрямована політика єдиного вікна у великий світ), але також і до тих зразків, витлумачених українською, що з’явилися з-під пера зокрема М. Лукаша (епохальна подія – його український Лорка). Її цікавили італійські герметики, а також Аполлінер, Бодлер, Верлен,  Рембо. Про Еліота, Єйтса, Камінґса, Сільвію Плат, як і багатьох інших, довідалася пізніше. Любила Блока, цитуючи його напам’ять цілими циклами, Цветаєву, Ахматову, Мандельштама.

Паралельно йшло інтенсивне опрацювання історії світового та напівзабороненого українського мистецтва: інформація дослівно видобувалася, мов із-під землі, зі спецфондів університетської чи Наукової бібліотеки ім. Вернадського. Так витворювалася одна з очевидних характеристик поетики НБ – її різнопланова інтертекстуальність, що природно включала автентичні тексти у велике коло кровообігу культури світової.

 

В поетиці Білоцерківець надзвичайно важливу роль відіграє суґестія – потужна чуттєва конкретизація ідеї. Сугестія – миттєвий контакт і пронизування читача (звичайно, підготовленого) ліричною стихією, потоком асоціацій, яким він переймається:  він читач стає співтворцем поета.

Драматизм і романтизм – два полюси напруження її ліричного світу — ні, все-таки не полюси, а природно-діалектично злиті начала. Саме тому в збірках НБ, начебто дуже «літературної», «книжної» поетеси, так повнокровно відображене реальне життя, ба, навіть актуальність із упізнаваними ситуаціями й деталями, що переростають у певні символи – тому ця злободенність здіймається над плиткістю й одновимірністю.

Сама поетеса так мовить про заангажовану лірику: «Мабуть, аби політична поезія вийшла за межі конкретного історичного моменту й ситуації, – як-от у Шевченка, в ній має бути певний позачасовий, вічний вимір. Мусиш стати пророком, а не просто звичайним  агітатором. Це неймовірно важко, а то й неможливо: не дивно, що в багатьох прекрасних поетів або зовсім нема таких «політичних шедеврів», або це один-два вірші за всю поетичну кар’єру».

Друга важлива ознака поетики Наталки Білоцерківець – єдність образу чи не кожного її вірша. Ліричний сюжет розвивається послідовно від початку й до кінця, кожна деталь, «мікрообраз» співвідноситься із цілим, часто – парадоксальним чином. Разом із тим – і саме тут полягає диво творчості цієї авторки – вона не скута власним задумом, наперед-заданістю певної ідеї чи послання. Вона повсякчас перебуває у стихії свободи, виповнена атмосферою імпровізації.

Як це поєднується – твердість «каркасу» й гра імпровізації? Продумана спонтанність – чи не оксюморон, не парадокс? Тут і криється таємниця того, що називають Божим даром.

Поезія Наталки Білоцерківець , за словами американського рецензента української антології «З трьох світів» (From Three Worlds) Ендрю Вахтеля, «вирізняється суворістю форми й елегійністю почуттів… особливо вражають плинні каскади алітерацій у її чаклунських текстах…»

Значну роль у характеристиці творчого письма поетки грає, з одного боку, відсторонення (погляд «згори», «з космосу») і очуднення, чи не постійний перегук, взаємне віддзеркалення сакрального і профанного. Її авторська свідомість не раз «зашифровує» ліричного суб’єкта в «об’єктивних» сюжетах, предметах, персонажах, аби він уже в іншому ракурсі просвічував крізь них.

Від книжки до книжки «перетікають» певні образи-концепти, слова-сигнали, що збагачуються новими конотаціями і витворюють тяглість поетики, її відкритість і водночас єдність-замкненість – у коло, сферу. Це не просто константи, а домінанти, що на них, як на опорах, тримається складної конструкції міст. Ось деякі символічні ряди-коди: тунель – поїзд – вагон – протяг (наскрізний рух, перетікання часу); груди – дихання – подих; космос – зірки /зорі – сонце – місяць; архетипи: кров, сльози, вода, вино, змій / змії / вужі; камінь / земля.

Мотиви творчості – «прописані» давно: дитинство – юність – смерть –проминальність життя, плинність часу; Батьківщина, спорідненість із поколінням – самотність і самість – місія мистецтва.

 

Пом’янемо захисників України, що загинули у боротьбі з російською збройною агресією.

 

 

РУСЛАН КОНЮША (1994-2017) — старший солдат ЗСУ.

Народився в місті Лисичанськ на Луганщині. Був наймолодшим з чотирьох синів в родині. Здобув середньо-спеціальну освіту. Родина мешкала у місті Олександрівськ, що у кількох кілометрах від Луганська.

Руслан брав активну участь у подіях Революції Гідності в Києві, де перебував у 2-ій сотні Самооборони Майдану, яка відповідала за 2-гу барикаду та вулицю Грушевського.

З початком російської збройної агресії проти України у віці 19 років пішов добровольцем на фронт захищати рідну Луганщину, у 2014—2015 роках воював в батальйоні МВС «Луганськ-1» та батальйоні «Айдар».

В подальшому продовжив військову службу за контрактом. Старший солдат, військовослужбовець 58-ї окремої мотопіхотної бригади, військова частина А1376, м. Конотоп, Сумська область.

19 липня 2017 року поблизу смт Новотошківське Попаснянського району, під час патрулювання території біля лісопосадки спрацювала стрибаюча осколкова міна ОЗМ-72. Внаслідок вибуху двоє бійців загинули на місці, один дістав важкі поранення, врятувати його життя не вдалось. Ще троє військовослужбовців зазнали поранень. Разом із Русланом загинули молодший сержант Роман Детинченко і старший солдат Ілля Тимофієв.

Похований 22 липня на кладовищі села Бобриця Канівського району Черкаської області, куди його родина переїхала з окупованої Луганщини.

Батьки Надія та Сергій Конюші понад 35 років займаються бджолярством. В Олександрівську на Луганщині у них була своя пасіка, 80 % якої було знищено обстрілами. Спочатку родина Конюш переїхала з окупованої території на Полтавщину, а через рік оселилася на Канівщині у селі Бобриця, де почала відроджувати сімейну справу, — вдалося вивезти з Луганщини 30 бджолиних сімей. Справу продовжив син Олексій (брат Руслана) з дружиною Анастасією, — виграли грант та замовили обладнання з Польщі для виготовлення крем-меду, який продають під брендом «Конюшина», планують вихід на міжнародний ринок. Ще один брат Руслана, Максим Конюша, — приватний підприємець, займається доставкою питної води у Канєві та районі, став одним з переможців конкурсу бізнес-проектів «Село: Кроки до розвитку» у 2018 році.

 

ОЛЕКСАНДР ЗІНЧЕНКО (1977-2015) — солдат ЗСУ.

Народився в місті Фастів Київської області. Рано лишився без батьків (батько загинув від наслідків Чорнобильської катастрофи). Протягом 1990—1992 років проходив службу в лавах ЗСУ у місті Донецьк. Демобілізувавшись, пішов працювати охоронцем в місті Києві, був начальником зміни.

Від самого початку Революції Гідності перебував на Майдані. З початком російської агресії проти України став до лав добровольчого батальйону. В січні 2015 року офіційно призваний, солдат, сапер-розвідник 72-ї ОМбр.

Загинув 17 вересня 2015-го під час розмінування лісосмуги на околиці села Старогнатівка Волноваського району внаслідок підриву на міні. Тоді ж загинув старший лейтенант Олександр Вапняр.

Без Олександра лишилася вагітна на той час дружина та донька від першого шлюбу.

 

ДМИТРО РЯБИЙ (1992-2014 — старший солдат ЗСУ.

Народився в с Добровеличківка на Кіровоградщині.

У часі війни — розвідник 3-го окремого полку спеціального призначення.

Загинув 15 липня 2014 року під час мінометного обстрілу терористами українських позицій поблизу міста Краснодон, загалом тоді померло 9 вояків.

 

АНДРІЙ ПИСАРЕНОК (1989-2014) — солдат ЗСУ.

Народився у с. Петрівка на Кіровоградщині. Після школи почав працювати, займався селянським господарством.

З 4 липня 2014 року — доброволець, стрілець-помічник гранатометника, 24-й батальйон територіальної оборони «Айдар».

23 серпня 2014-го загинув у бою з російською ДРГ біля міста Сєвєродонецьк.

Без Андрія лишились батьки, сестра, дружина та два сини.

 

ДМИТРО ФРАНИШИН (1982-2015) — солдат ЗСУ.

Народився у с. Стадниця на Вінниччині.

В АТО – кулеметник, 81-а окрема аеромобільна бригада — 90-й окремий аеромобільний батальйон.

18 січня 2015-го отримали наказ дістатися до одного з терміналів ДАП, забрати вбитих та змінити поранених, мала відбутися чергова ротація. Вирушили на трьох МТЛБ. Уночі проти 20 січня через густий туман бригада збилася з визначеного курсу, відійшовши майже на кілометр від дороги, потрапили в засідку.

Почався одночасний обстріл з трьох сторін, 1 бойова машина встигла швидко змінити курс і відійти в безпечне місце, інші зазнали ушкоджень. Вибухом було вбито й поранено солдатів, що перебували зверху на броні, серед тих, що загинули — Володимир Загуба. Друге влучання сталося в задній люк машини, з якого в той час вибиралися бійці. Бабенко Вадим Вікторович залишився живим, поранений у ногу, потрапив до полону. Автомобіль, у якому їхав Франишин, врізався в будівельні конструкції та вибухнув. Перебував у списках зниклих безвісти. Впізнаний за експертизою ДНК.

Без Дмитра лишились батьки, дружина та донька.

 

СЕРГІЙ МАРЬЄНКО (1978-2015) — солдат ЗСУ.

Народився у смт Комишуваха. З малих років мешкав у Запоріжжі, навчався, згодом працював на заводі «Укрграфіт» – разом з батьком. Любив майструвати, був вправним столяром.

До армії Сергій був призваний на початку серпня 2014 року. Проходив бойове злагодження у навчальному центрі “Десна”, що під Києвом. Потім був направлений на службу в місто Ужгород, а згодом на схід України. Служив водієм, 128-ма бригада.

Сергій майже щодня телефонував додому, приїжджав у відпустку, але жодного разу і словом не обмовився про те, що йому доводилося бачити і переживати. Розповідав про допомогу волонтерів, про друзів – військових побратимів Богдана Руденка, Володимира Макаренка. Хлопці і нині підтримують зв’язок з родиною Сергія.

29 січня дружина востаннє говорила з Сергієм. Він надіслав їй своє фото. Вже наступного дня зв’язку з ним не було.

30 січня 2015-го Сергій загинув під час артилерійського обстрілу терористами взводного опорного пункту поблизу Дебальцевого.

Залишилися мама, дружина, двоє дітей.

 

ДМИТРО ПАЦИНО (1989-2014) — молодший сержант міліції України.

Народився в Іркутський області, РСФРС. Згодом родина переїхала у с. Голови на Івано-Франківщині, тут Дмитро пішов у школу. Після 9-го класу продовжив навчання в Івано-Франківському коледжі фізичного виховання,  по тому закінчив Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника, кваліфікація бакалавр фізичного виховання.

Певний час працював у пришкільному інтернаті свого села. Пройшов строкову військову службу в лавах ЗСУ, працював на будівництві. Вступив на третій курс заочної форми навчання Львівського державного університету внутрішніх справ, спеціальність «правознавство».

Сержант міліції, боєць батальйону патрульної служби міліції особливого призначення «Івано-Франківськ». У зоні бойових дій перебував з 18 серпня 2014 року.

Загинув при виході колони з Іловайська «гуманітарним коридором» на дорозі поміж селом Новокатеринівка та хутором Горбатенко.

3 вересня 2014-го тіло Дмитра Пацино разом з тілами 96 інших загиблих у Іловайському котлі привезено до дніпропетровського моргу. 16 жовтня 2014 року тимчасово похований на Краснопільському цвинтарі міста Дніпропетровська як невпізнаний Герой.

Ідентифікований серед загиблих за ДНК-експертизою, 3 квітня 2015 року відбулася поминальна панахида за трьома загиблими бійцями батальйону, 4 квітня похований у селі Голови.

Без Дмитра лишились мама та молодший брат.

 

ВОЛОДИМИР МАЛЯРЧУК (1975-2015) – солдат ЗСУ.

Народився у с. Божиківці, Хмельницька область.

В АТО – служив у 72-ій ОМБр.

Помер 6 липня 2015 року у відділенні інтенсивної терапії Дніпропетровської обласної лікарні ім. Мечникова від отриманого раніше поранення.

Залишилася дружина і двоє дітей.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада