Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
07.07.2020

8 липня.

Цього дня народилися:

  • винахідник дугового електрозварювання, на рахунку цього невгамовного дослідника і конструктора – ще понад 100 винаходів – від електричної гармати до машинки для виготовлення морозива;
  • видатний діяч ОУН і УПА, начальник Головного військового штабу УПА (1946–1949). Вбитий у перестрілці з чекістами;
  • талановитий письменник, один з основоположників фантастики в українській літературі, автор цінних мемуарних творів. Водночас, зганьбив себе співпрацею з совєтськими репресивними органами «НКВД-МГБ-КГБ»;
  • художник-монументаліст, автор мозаїчних панно на Київському залізничному вокзалі, у місті Прип’ять та на Чорнобильській АЄС;
  • письменник, автор десятків популярних романів, працював в історичному, детективному, пригодницькому напрямках;
  • людина-епоха: шістдесятник, режисер, сценарист, правозахисник, голова знаменитого Київського Клубу творчої молоді, який був осередком видатних митців та учасників українського визвольного руху. Член Народного Руху України, депутат п’яти скликань Верховної Ради, що взяв участь у підготовці понад 60 законів, спрямованих на захист української мови, культури та історії;
  • майстер-писанкар, ветеран АТО.

 

Також в огляді – народжені цього дня захисники України, які загинули у боротьбі з російською збройною агресією. Пом’янемо їх…


А почнемо за хронологією:

 

МИКОЛА БЕНАРДОС (1842-1905) — видатний винахідник, винайшов і впровадив дугове електрозварювання.

Народився в селі Бенардосівка (тепер село Мостове Миколаївської області) – у маєтку свого батька. Основною професією чоловіків його роду була військова служба, але Миколу військова кар’єра не вабила. Він виявляв великий потяг до різноманітних ремесел.

Отримавши за звичаями тих років домашню освіту, двадцятирічний Микола, за наполяганням батька, вступив на медичний факультет Київського університету. Він навчався успішно, але медиуина не припала йому до душі, він перевівся до Петровської землеробської і лісової академії в Москві, обравши напрям сільськогосподарських наук.

У 1867 році в Парижі розпочала роботу Всесвітня виставка мистецтва та промисловості, що зібрала вчених та винахідників з 41 країни. Микола її відвідав і по поверненню винайшов і випробував безліч сільськогосподарських знарядь. Наприклад, запропонував плуг з обертовим відвалом для зменшення тертя між земельним пластом і частинами плуга. Повного курсу Московської академії Бенардос так і не прослухав. Відучившись три роки, він вирішив присвятити себе улюбленій справі – конструюванню нових речей.

На ділянці у Костромський губернії, що перейшла до нього від матері, Бенардос збудував садибу «Привільне». При ній була кузня, оранжерея, фруктовий сад, деревообробні, механічні та слюсарні майстерні. Саме тут Бенардос наступні кілька років розробляв і створював свої винаходи, серед яких спочатку переважали транспортні та сільськогосподарські засоби: жнивна машина, модернізовані плуги й сівалки. Сконструював він і знаряддя для перевезення різних вантажів. Винахід отримав патент і подяку Санкт-Петербурзького сільськогосподарського музею, чимало землевласників подбали про використання аналогічних знарядь у своїх господарствах, але в промислове виробництво розробку так і не впровадили.

Бенардос надавав селянам із сусідніх сіл щедру медичну допомогу, а незабаром заснував аптеку, і нерідко безкоштовно видавав з неї ліки. Крім того, він побудував у маєтку бібліотеку й школу, у якій діти селян могли безкоштовно навчатися. Місцевих мужиків невгамовний пан навчав токарній і слюсарній справі, а тим, хто в ході навчання кидав пити, доплачував по два рублі.

У 1873 році стався брудний інцидент, що надовго затьмарив життя винахідника й підірвав його матеріальне становище та моральний стан. Один земський лікар розпустив брехливі чутки, що Бенардос не байдужий до викладачки його школи. Бенардос не викликав кривдника на дуель, а просто відшмагав пліткаря. За образу земського лікаря Костромський окружний суд засудив його до заслання в Сибір. Пізніше цю сувору міру замінили на позбавлення прав перебувати на державній та громадській службі, а також накинули три місяці гауптвахти. До прийнятті суддівських рішень Бенардос понад рік просидів у в’язниці.

Після звільнення з в’язниці Бенардос узявся за втілення ідеї, що виникла в нього вже давно – винайдення пароплава на ковзанах, здатного долати мілини й річкові перекати, а також обходити по суші млинові греблі та інші перешкоди. Навесні 1877 року пароплаввсюдихід, повністю збудований у майстернях Бенардоса, був готовий і випробуваний в трьохсоткілометровій подорожі по річках Лух та Клязьма. Після цього судно було доставлено в Санкт-Петербург. Незважаючи на успішні випробування, новий вид транспорту не зацікавив жодного промисловця.

Бенардос, проте, рук не опустив. Він загорівся новою ідеєю. Споруджуючи свій пароплав, винахідник був змушений поєднувати великі металеві деталі. У той час це робилося ковальським зварюванням. Але в майстернях Бенардоса не було великих нагрівальних печей. Він спершу застосував електричну дугу для розігріву до пластичного стану краю сталевих листів, які потім зварювалися ударами молота. Незабаром Бенардос помітив, що іноді, після тривалого впливу дуги, кромка металу оплавляється, рідкий метал двох кромок зливається в загальний шов і, застигаючи, утворює монолітне з’єднання навіть без наступного проковування. Так було винайдено електрозварювання. Спосіб «з’єднання і роз’єднання металів дією електричного струму» винахідник назвав на честь давньоримського бога вогню «Електрогефест».

У 1881 році Бенардос продемонстрував новий спосіб з’єднання металів у Парижі – у лабораторії журналу «Електрисьєн», де застосував дугове зварювання для виготовлення акумуляторів.

Бенардос відразу не зміг запатентувати винайдений ним «Електрогефест» – через брак коштів, необхідних на патентування. Лише в грудні 1886 року, через шість років після відкриття, Миколі Бенардосу був виданий привілей під номером 11982 на «Спосіб роз’єднання і з’єднання металів дією електричного струму» строком на десять років.

Фінансувати підприємство з виконання зварювальних робіт погодився інженер Ольшевський. Протягом 1885 – 1887 років спосіб електродугового зварювання й устаткування для нього були запатентовані в усіх промислово розвинених країнах,  патенти були видані на ім’я Бенардоса й Ольшевського. У Петербурзі було організовано товариство «Електрогефест» і відкриті показові майстерні, у яких виконувалися різноманітні зварювальні й допоміжні операції, а також виготовлялося майже все необхідне устаткування для монтажу зварювальних апаратів.

Протягом декількох років новий спосіб з’єднання був упроваджений більш ніж на 100 заводах Західної Європи, Бенардос особисто впроваджував свій винахід на багатьох заводах Російської імперії та за кордоном. Компанія «Електрогефест», заволодівши правами на винахід, нещадно експлуатувала самого автора. Широке застосування винаходу не принесло Бенардосу багатства і навіть статків.

Але пристрасть Бенардоса до винахідництва була такою само нестримною, як в інших людей пристрасть до карт, вина або жінок. Не отримуючи матеріальної підтримки, усі роботи він проводив, як правило, за свій рахунок. З однаковим азартом він працював і над дрібницями, і над грандіозними проектами, причому діапазон його конструкторської думки охоплював такі галузі як військова справа, транспорт, сільське господарство, виробництво двигунів, побутова техніка.

Свої винаходи з військової справи – електричну гармату, саморушну сухопутну міну, гармату, здатну метати канати на корабель, який зазнає аварії, реберні кулі – Бенардос безкоштовно пропонував державі, вказуючи, що метою всіх його робіт «є турбота про полегшення праці народу й благополуччя Батьківщини».

Сумно, але практично нічого з десятків його задумів, за винятком «Електрогефесту» й ще кількох винаходів, так і не знайшли застосування на практиці. Імовірно, тому, що думки конструктора, як-от гідростанції на Неві або рухомі платформи для перевезення пішоходів через вулиці, здавалися його сучасникам фантастичними. А тим часом серед винаходів Бенардоса є й гальмо для залізниць, і водні лижі, і жнивна машина, і пралка-вичавниця…

Не маючи коштів на проживання в столиці, у 1899 році Бенардос виїхав з Петербургу. Останні роки свого життя  він провів якщо й не в злиднях, то без належного достатку. Він переїхав разом із сім’єю у Фастів Київської губернії, куди його запросила сім’я відомого цукрозаводчика й мецената Терещенка. На жаль, здоров’я Бенардоса на той час було підірваним численними дослідами з матеріалами на свинцевій основі, зі кілька років він помер.

Розвиток електрозварювання на початку XX століття загальмувався, але в 30 – 40-х роках, коли розробка нових методів з’єднання була поставлена на наукову основу, настало справжнє торжество зварювання над іншими способами нероз’ємних з’єднань – клепанням і ковальським зварюванням. Методам електрозварювання почали довіряти виготовлення будь-яких найвідповідальніших металоконструкцій. Сьогодні є кілька десятків способів електрозварювання, що застосовуються в промисловості й будівництві. Але спосіб «Електрогефест», створений понад 130 років тому М.М. Бенардосом, по праву стоїть під першим номером.

 

ОЛЕКСА ГАСИН (1907-1949) – учасник визвольних змагань 1940-х років, начальник Головного військового штабу УПА (1946–1949).

Життя Олекси Гасина – типовий приклад самовідданого служіння Україні, мужнього людського протистояння величезним репресивним машинам Польщі, Росії, Німеччини, які безупинно намагалися підім’яти під себе все українське.

Народився Олекса у заможній селянській родині на Львівщині. Навчався у Стрийській гімназії, де познайомився й потоваришував зі Степаном Бандерою. Член УВО, в ОУН від 1929 року. Навчався у Львівській політехніці (1931–1935, з перервами через арешти). Поряд з прагненням здобути вищу освіту ґрунтовно вивчав військову справу. Зокрема, у 1929 році закінчив польську школу підхорунжих зі званням чотового-підхорунжого, зайнявши друге місце серед всієї школи, що було нечуваним досягненням для українця. У 1937 пройшов скорочений курс Баварської воєнної академії.

У 1934-1935 відбував покарання у польському концтаборі Береза-Картузька. Неодноразово арештований польською поліцією (1931, 1933, 1937).

Напередодні німецько-совєтської війни викладав на краківських старшинських курсах ОУН, працював заступником шефа повстанського штабу. Співавтор «Єдиного генерального плану» збройного повстання проти радянської влади (1941).

У 1942 році Олекса Гасин був арештований гестапо. Після звільнення у 1943 році став одним із керівників партизанської боротьби проти гітлерівців і «совєтів» у Карпатах, яку вели відділи Української Народної Самооборони.

Разом із Євгеном Коновальцем написав «Військовий підручник».

В січні 1946 року був призначений начальником штабу УПА. Розробив і реалізував план боротьби УПА в нових умовах. Останнім часом мусив переховуватися, перебувати в підпіллі. На нього посилено полювали енкаведисти.

Загинув у перестрілці з чекістами 31 січня 1949 року у Львові.

Батьків Олекси Гасина було вислано до Сибіру, брати загинули, захищаючи незалежність України. Дружину Ольгу (теж підпільниця) згодом було арештовано й заслано до сталінських таборів (після звільнення жила в Броварах під Києвом, там і похована). Діти – син та дві дочки – поневірялися по дитбудинках та інтернатах.

 

 

Наступний фігурант огляду –  фігура вкрай суперечлива. І я вагалася – чи варто його тут згадувати, бо він зганьбив себе співпрацею з совєтськими репресивними органами – НКВД-МГБ-КГБ, тобто був стукачем – багато років. Втім, загал знав його як непересічного письменника, а його твори видаються і зараз – бо вони належать не лише тому часу, коли створювалися. Тож, нехай буде:

ЮРІЙ СМОЛИЧ (1900-1976) — письменник.

Народився на Київщині третьою дитиною в родині гімназійного вчителя. Навчався в Київському комерційному інституті. Під час совєтсько-української війни 1917—1921 працював санітаром і помічником лікаря у загонах Червоного Хреста по боротьбі із висипним тифом, актором у червоноармійському театрі-студії, театрах укрпрофсожу, наросвіти; пізніше — в Театрі імені Івана Франка. З 1923 року жив у Харкові, працював інспектором театрів у Головполітпросвіті Наркомату освіти УСРР (1924—1928), театральним критиком у журналі «Нове мистецтво», згодом – позаштатним постійним театральним рецензентом у газеті «Вісти ВУЦВК», «Комуніст».

Редагував низку совєтських газет, під час німецько-совєтської війни був евакуйований, з 1944 року жив у Києві.  Працював кореспондентом газети «Известия» по Україні (1946)

У творчому доробку Смолича є і надзвичайно талановиті та варті уваги твори, і відверта заідеологізована халтура написана на потребу «партіі і правітельства»…

Як прозаїк Смолич друкувався з 1924 року, був членом літературних організацій Спілка пролетарських письменників «Гарт», ВАПЛІТЕ, «Техно-мистецька група „А“», СПРУ/СПУ (1934—1976), СП СРСР (1935—1976).

Проза Смолича 1920-х років прикметна експериментами й шуканнями в галузі мистецької форми, оригінальністю й гостротою сюжетної будови. Смолич став одним з основоположників фантастичної прози в українській літературі, поклавши початок цьому жанрові романом «Останній Ейджевуд» (1926). Далі були романи «Півтори людини», «Господарство доктора Гальванеску», трилогія «Прекрасні катастрофи»: «Четверта причина», «Ще одна прекрасна катастрофа», та «Що було потім». З кінця 1920-х років Смолич звертається до жанру сатиричного роману з елементами «химерної прози».

До найкращих творів Смолича другої половини 30-х років належить автобіографічна трилогія «Наші тайни», «Дитинство», «Вісімнадцятилітні».

Подіям Другої світової війни (яку Смолич в очі не бачив) присвячено романи «Вони не пройшли», «Ми разом були в бою».  У 1950-х pp. Смолич звертається до подій перших визвольних змагань, які в СРСР називалися «громадянською війною» в Україні: «Світанок над морем» (1956) та дилогія «Мир хатам, війна палацам» (1958) і «Реве та стогне Дніпр широкий» (1960). Мистецька вартість романів-памфлетів про війну та и революційний час зведена нанівець гротесковим стилем політичної агітки.

Юрій Смолич уповні реалізувався в жанрі спогадів. Його найвище літературне досягнення — мемуарна трилогія «Розповідь про неспокій» (1968), «Розповідь про неспокій триває» (1969) та «Розповіді про неспокій немає кінця» (1970), а також окремі книги «Я вибираю літературу» (1970) та «Мої сучасники» (1978).

У 1990-х роках підтвердилися чутки про співпрацю Юрія Смолича з совєтськими спецслужбами:  органами НКВД-МГБ-КГБ. Зокрема, Смолич регулярно доносив на Олександра Довженка у 1930-х роках, «стучав» він, що називається, від душі – доноси були виконані на високому мистецькому рівні, так що нині слугують вагомим літературознавчим джерелом.

Співпраця інформатора Смолича з органами КДБ тривала і після Другої світової війни, він залучався до спецслужбістських розробок у середовищі української еміграції, вербував утікачів з СРСР на «репатріацію». У 1959 році перебував у Берліні як член Комітету за повернення на Батьківщину, завданням якого було брехливими обіцянками чи залякуванням повернути в СРСР тих совєтських громадян і просто мешканців совєтських теренів, які в силу різних обставин опинилися за кордоном.  Згодом був Головою правління, а з 1970 року президентом Товариства культурних зв’язків з українцями за кордоном «Україна» (1960—1976). Зрозуміло, що ця посада не могла не бути керованою спецслужбами…

 

Ділі в огляді знову будуть митці, щодо доцільності згадки про яких, немає жодних сумнівів. Твори наступного героя огляду бачив кожен, хто хоч раз приїздив до столиці залізницею.

 

ІВАН ЛИТОВЧЕНКО (1921-1996) — художник, майстер декоративного та монументального мистецтва.

Народився у с. Бугруватому Сумської області. Учасник німецько-совєтської війни. Закінчив Львівський інститут прикладного та декоративного мистецтва (1954).

Чи не найвідомішими творами Литовченка є геральдичні панно на склепінні центрального залу залізничного вокзалу станції Київ-Пасажирський (1955), мозаїчні панно на житлових будинках на проспекті Перемоги у Києві (у співавторстві з М. Литовченко і В. Прядкою), мозаїчні панно на житлових та адміністративних будівлях у Прип’яті та на Чорнобильській АЕС.

Почитати про створення Литовченком мозаїк у Прип’яті та подивитися на них можна тут: https://life.pravda.com.ua/culture/2016/04/26/211587/

 

 

Тепер згадаймо митця, чиїм покликанням стала популярна література. До цього напряму подеколи ставляться зверхньо, але жодна національна культура не може існувати без розвинутої популярної складової – як в музиці, так і в літературі.

ВАЛЕНТИН ЧЕМЕРИС (1936-2016) – письменник, автор популярних історичних, фантастичниіх, пригодницьких та детективних романів.

Народився у селі Заїчинці Полтавської області. Закінчив літературний інститут ім. О. М. Горького (Москва), працював на підприємствах Придніпров’я, в редакціях обласних газет, Дніпропетровському видавництві «Промінь». Працював головним консультантом Президента України з питань літератури (1993—1994).

Багато років працював у редакції газети «Літературна Україна» заступником головного редактора й завідуючим відділом сатири «Вишняк».

Творчий шлях Валентин Чемерис розпочав як сатирик–гуморист, згодом тематика творів істотно розширюється. Загалом у письменника вийшли десятки історичних, детективних, фантастичних та пригодницьких романів, а також 20 збірок гуморесекок, пародій, веселі повісті. Багато творів були написані для дітей та юнацтва.

Значна частина романів мала успіх у публіки по кілька разів перевидавалася.

У серії «Історія України в романах» видавництво «ФОЛІО» починаючи з 2008 року видало твори Чемериса «Ольвія», «Фортеця на Борисфені», «Генерали імперії», «Ордер на любов», “Смерть Атея”, «Ярославна», «Марина — цариця Московська», «Ваші пальці пахнуть ладаном», «Сини змієногої богині», «Трагедія гетьмана Мазепи», «Анна Київська — королева Франції», «Рогнеда», «Амазонка», “Київ-Соловки”, “Аравійська пустеля”, «Княгиня і хан», «Олена – вершниця зі списом», «Золота осінь Гетьманщини», «Тарас Шевченко: сто днів кохання».

Кар’єра письменника була цілком успішною, здавалося, навіщо б йому займатися політикою? Але, маючи швидке перо, він вірогідно, не встояв перед спокусою підзаробити: під час президентської компанії 2004 року написав агітаційну книгу «Загадка Віктора Януковича. Спроба дослідження», видану накладом 1 млн. 200 тис. прим. за підтримки виборчого штабу Януковича.

 

Життя наступного героя огляду є частиною важливих етапів у новітній історії України – складної, насиченої і надзвичайно плідної епохи шістдесятництва та дисидентства, буремної  і сповненої надій епохи здобуття незалежності, заплутаної і суперечливої епохи боротьбі за справжню незалежність під час наявності незалежності формальної…

ЛЕСЬ ТАНЮК (1938-2016) — режисер театру і кіно, поет і перекладач, рухівець, народний депутат України п’яти скликань.

Народився у с. Жукин на Київщині у родині вчителів. Закінчив школу в Луцьку, працював ливарником-формувальником на заводі, закінчив культосвітній технікум, працював актором у Волинському облдрамтеатрі. У 1958-1963 роках — студент Київського театрального інституту ім. Карпенка-Карого, режисерський факультет (один з викладачів — Мар’ян Крушельницький).

У роках 1959—63 – роках Танюк був головою знаменитого Клубу творчої молоді у Києві, навколо якого гуртувалися такі видатні митці і постаті українського визвольного руху як Іван Світличний, Алла Горська, Василь Стус, В’ячеслав Чорновол, Василь Симоненко та багато інших.

Разом з Аллою Горською Лесь Танюк доклався до вивчення масових поховань жертв сталінських репресій у Биківні на Київщині.

Згодом Клуб творчої солоді було розігнано вадою – через чисельні акції проукраїнського характеру – несанкціоноване вшанування пам’яті Тараса Шевченка, читання віршів Лесі Українки, літературні вечори, масове виконання українських пісень…

Через переслідування з боку місцевої влади Танюк виїхав до Москви. 1965—1986 — ставив спектаклі у ЦДТ, МХАТі, театрах ім. Станіславського, ім. Пушкіна, ім. Московської ради. Вів правозахисну діяльність, підтримував зв’язки з українськими діячами.

У 1986 році повертається до Києва, до 1988 року пацював головним режисером Київського молодіжного театру, звідки був звільнений без права на режисуру. Імперія – що царська, що совєтська – постійно вдавалася до заборони творчості як до запоібіжника загроз своєму існуванню…

Зі здобуттям незалежності Лесь Танюк активізується як митець, і проявляє себе як непересічний політик.

Відтоді Танюк — на творчій роботі, на керівних посадах у Спілці театральних діячів. 06.1990-05.94 — голова Комісії ВР України з питань культури та духовного відродження.

В творчому доробку Танюка – понад 50 вистав, понад 600 публікацій на теми культури, політики, мистецтва, суспільних процесів. Переклади українською творів Шекспіра, Мольєра, Брехта, Піранделло, Апполлінера, роману Дж. Кері «Улюбленець слави», Ж. Кесселя «Лев», Г. Креґа «Про мистецтво театру» та інших.

Лесь Танюк був народним депутатом першого демократичного скликання Верховної Ради України – йшов від Народного Руху України. Також був у складі парламенту ще чотирьох скликань, де відзначився активною законотворчою діяльністю. Танюк – автор і співавтор понад 60 законів, зокрема «Про культуру», «Про мови в Українській РСР», «Про видавничу діяльність», «Про охорону культурної спадщини», «Про благодійну діяльність та благодійні організації», «Про театр», «Про свободу совісті та релігійні організації», «Про Державний герб України». Ініціатор 24 постанов Верховної Ради і 19 парламентських слухань, присвячених символіці, українській мові, пам’яті жертв Голодомору 1932-33 років, державним архівам, «чорній археології», моніторингу щодо виконання законів гуманітарної сфери.

Він також один з ініціаторів створення Антикомуністичного антиімперіалістичного фронту. Засновник і голова Всеукраїнського товариства “Меморіал” ім. В.Стуса (1989-2014), з 2014 – почесний голова товариства.

Життя цього видатного українця було багатим наподії і зустрічі, цікаві і з історичної, і  з психологічної, і суто з людської точки зору. Більше почитати про Танюка, його час і його сучасників:

https://www.radiosvoboda.org/a/27626628.html

https://m.day.kyiv.ua/uk/article/kultura/lycar-shistdesyatnyk

https://www.5.ua/kultura/mashyna-chasu-zasnuvannia-kyivskoho-klubu-tvorchoi-molodi-173573.html

http://www.istpravda.com.ua/articles/2012/01/9/68217/view_print/

 

Інтерв’ю з Танюком за 2012 рік з пророчою назвою «Зростає золотий запас протестної енергії»: https://rozmova.wordpress.com/2013/01/11/les-tanuk/

 

 

ОЛЕГ КІРАЩУК (1972) – художник-писанкар, учасник АТО.

Народився і живе у Коломиї, вчився у місцевій художній школі. Писанкарством займається з другої половини 1980-х. Наприкінці 1990-х та на поч.2000-х, у пошуках зразків давніх писанок, самотужки провів кілька експедицій по селах Покуття, що на Івано-Франківщині, де зібрав близько 80 зразків покутських писанок. До кінця 1990-х писав суто автентичні писанки, на початку 2000-х став створювати авторські роботи.

– Це був 1985 рік. Тоді ще навіть не пахло вільною Україною, а наші традиції не були в моді, – згадує Олег про початок свого писанкарства. – Позаяк мій тато родом з Космача, то я часто бачив твори космацьких народних майстрів – вироби зі сиру, дерева і, звичайно ж, писанки. Не скажу, що сильно зацікавився, але часто милувався творами народного мистецтва. Моя мама розписувала вдома писанки на продаж, бо ми жили дуже бідно. Я сидів біля мами і починав робити перші спроби у писанкарстві. Відтоді щороку допомагав мамі писати писанки. Пізніше пішов до армії і навіть не думав, що в майбутньому моє життя буде пов’язане з писанкою. У 1992 році повернувся з армії. В Україні якраз тоді почалася шалена криза. Я пішов на роботу, але через мізерну зарплату через кілька днів звільнився. Мама каже: «Сідай і пиши писанки. У тебе гарно виходить». Спочатку розписував заради заробітку, а відтак, почав займатися більш професійно, цікавитись історією писанки, їздити в експедиції по селах і збирати давні, автентичні писанки. Замовлень не було, але, тим не менше, сидів і писав. Мама уже й шкодувала, і докоряла: «Хлопці ходять на кавалєрку, а ти сидиш вдома. Іди і погуляй». Але я вже не міг зупинитися. Мій молодший брат теж писав писанки. У 1993 році ми вже мали першу сімейну виставку.

Згодом у 1995-2000 роках Олег здобував вищу освіту у Прикарпатському університеті (художній факультет).

Увесь час створював багато писанок, брав участь у виставках, проводив майстер-класи. Втім, художник зовсім не був «не від світу сього».

Тільки-но наприкінці 2013 року у Києві почався Майдан, Олег одразу долучився до боротьби. Спочатку був в охороні у Громадському секторі «Євромайдан», потім учасником 14-ї сотні. Під час розстрілу Майдану вступив до «Правого сектора». Як активіст цієї організації пройшов вишколи і деякий час служив у складі добровольчого батальйону «Дніпро-1».

Через брак зброї, відсутність соцзахисту для сімей-«добробатівців», із власної ініціативи наприкінці липня 2014 року добровольцем прийшов до коломийського райвійськкомату і 1 серпня був відряджений до 128-ї гірсько-піхотної бригади. У її складі з початку вересня і по 30 січня обороняв так званий «Дебальцевський плацдарм». Був поранений осколком у голову. На початку червня 2015 року, після лікування у госпіталі, продовжив службу у цій же бригаді у Станиці Луганській. У вересні 2015 року був демобілізований. Загалом, провів у зоні АТО 8 місяців.

Після повернення не тільки знову зайнявся писанкарством, а й став проводити майстер-класи для ветеранів АТО в рамках курсів з реабілітації.

Прикметно, що орнаменти з писанок Олега узяли на озброєння модельєри дому Гуччі. Це не дивно – роботи Кіращука  знаходяться у приватних колекціях в США, Канаді, Люксембургу , Італії, Франції, інших країнах. Про це майстру повідомили його знайомі, бо за світом моди він не стежить. Олег не переймається авторськими правами, але дуже жалкує, що модельєри не повідомили, що одяг був створений за мотивами українських писанок…

 

Пом’янемо захисників України, які віддали життя у боротьбі з російською збройною агресією.

 

СЕРГЕЙ СЄНЧЕВ (1973-2014) – підполковник ЗСУ.

Народився у Донецьку в сім’ї військовослужбовця. Освіту здобув у військовому суворівському училищі Свердловської області (у зв’язку з переведенням батька до нового місця служби). Згодом — Донецьке вище військово-політичне училище інженерних військ і військ зв’язку, Одеський національний університет імені І. І. Мечникова, спеціальність — психологія.

З 1994 року служив у Кіровограді, 9-та окрема бригада спеціального призначення, де відтоді постійно проживав із своєю сім’єю.

Був заступником з виховної роботи відомого спецназівця Юрія Оліфренко. Згодом в 50-й учебный центр переформували у 3-й полк спецназ. І перед війною – 2013-го 3-й полк було визнано найкращою частиною ЗСУ.

Початок російської агресії не викликали у Сергія жодних вагань – попри те (а може – саме через те), що він вчився і певний час жив у Росії, для нього найважливішим було зробити все можливе для захисту України.

Вже з березня 2014 року 3-й полк спецназу виконував завдання на кордоні з РФ. Підполковник Сєнчев завжди перебував з передовими підрозділами. Заступник командира полка – з таким статусом він не посилав людей на бій, а вів за собою. Він брав із собою кулемет і вів бій як кулеметник.

Сєнчев брав участь у боях за звільнення Слов’янська та Краматорська, за ДАП.

В ніч з 3 на 4 серпня 2014 року Сергій зателефонував батькові: «Ми зараз біля Савур-Могили, штурмуємо її». Батько здивувався – бо передали, що вона вже наша. «Ні, – відповів син. – Поспішили сказати, що наша. Тепер кинули на її взяття спецназ».

Замкомполка Сєнчев повів в лобову дрібку спецназівців – люди йшли за ним не за наказом, а тому, що вірили йому.  В цій атаці він зазнав важких поранень, які виявилися смертельними.

Незважаючи на всі обстріли і втрати, 7 серпня Саур-Могилу взяли. І в результаті було врятовано багато життів українських воїнів. Але за ці сотні врятованих людей були віддані дорогоцінні життя кількох українських героїв.

Життя Сергія – зразок поведінки офіцера з виховної роботи. І підготовку психологів і вихователів у військах треба вести за таким само високим зразком, як це робив Сергій Сєнчев.

Без Сергія залишилися дружина, донька і син.

 

АНДРІЙ ЛЕЛЯКІН (1982-2016)- старший солдат ЗСУ.

Народився в с. Іванівка Друга на Харківщині.

В часі війни – старший навідник, 92-га ОМБр. Загинув від обстрілу при висуванні на позиції.

По смерті залишилися мати і брат.

 

ВОЛОДИМИР КАПРАЛОВ (1981-2017) – старший солдат ЗСУ.

Народився в місті Вільнянську на Запоріжжі у робітничій родині. Навчався у Вільнянському ПТУ, де здобув спеціальності маляра-штукатура та зварювальника. Працював на підприємствах ТОВ НВП «РІСТ», «Агрошляхбуд», молокозаводі, ТСЦ «Простор». До війни працював будівельником, їздив на заробітки до РФ.

У серпні 2015 року добровольцем пішов боронити Україну від російських окупантів. Виконував завдання в АТО у складі 37-го окремого мотопіхотного батальйону «Запоріжжя». У лютому 2017 підписав контракт на військову службу в 92 ОМБр. Старший солдат, гранатометник.

12 березня 2017 року внаслідок мінометного обстрілу поблизу м. Мар’їнка на Донеччині дістав численні осколкові поранення голови, тулуба та кінцівок, закривши собою двох побратимів. Перебував у стані коми в Обласній клінічній лікарні ім. Мечникова у Дніпрі. 9 годин тривала операція з видалення осколків, ще понад два тижні Володимир боровся за життя, але 31 березня його серце зупинилося.

Мати померла навесні 2016 року, без Володимира залишилися батько, сестра та син.

 

ПАВЛО СМИРНОВ (1989-2017) — старший солдат ЗСУ.

Народився селі Полуботки на Чернігівщині. Закінчив школу в сусідньому селі Халявин. Займався спортом. У 2012—2013 роках проходив строкову військову службу. Працював бібліотекарем в ЗОШ І-ІІІ ступенів у с. Халявин.

Під час російської збройної агресії проти України 6 липня 2015 року Чернігівським ОМВК призваний на військову службу за контрактом. Служив у 550-ій окремій радіолокаційній роті, (м. Чернігів) 138-ї радіотехнічної бригади Повітряного командування «Центр» Повітряних сил ЗСУ.

Був відряджений до 72-ї ОМБр, яка виконувала завдання в АТО в Донецькій області. Проходив службу на посаді номера обслуги зенітно-кулеметного відділення.

22 квітня 2017 року дістав тяжке поранення у живіт внаслідок мінометного обстрілу спостережного пункту поблизу смт Верхньоторецьке Ясинуватського району. Помер у шпиталі міста Торецька від поранення і втрати крові.

Залишились батьки і молодший брат, який служив разом із Павлом.

 

ЄВГЕН БУРКО (1991-2014) —спецпризначенець, сержант ЗСУ.

Народився в селі Вільне на Кіровоградщині. ЗВ школі участь у районних предметних олімпіадах, різноманітних конкурсах та спортивних змаганнях. Ще у 14 років Євген заробив свої перші гроші, допомагаючи фермерові на жнивах, він їх витратив на своє хобі — риболовлю, найняв екскаватор, який викопав копанку для риби, бо в селі не було ставка. Пізніше хлопець розчистив біля неї джерело. По закінченні школи хотів вступити до Кіровоградського юридичного інституту, але захворіла його мати, і він вирішив влаштуватись на роботу, щоб фінансово допомогти батькам. Працював на ринку «Престиж» в обласному центрі вантажником, а пізніше — оператором на заправці.

Восени 2009 року Євгена призвали до лав Збройних сил. Прослуживши дев’ять місяців у Кіровоградському полку спецпризначення, він підписав контракт. 2012 року одружився, мешкав із сім’єю в рідному селі поблизу обласного центру. 2013 року йому було присвоєно звання сержанта. Вступив на заочне навчання, хотів стати офіцером.

З весни 2014 року брав участь в АТО. Спецпризначенців 3-го полку направили до українсько-російського кордону в Донецьку область ще у березні, — вивчали місцевість, проводили розвідку, доповідали командуванню про поточну ситуацію, налагоджували співпрацю з місцевими мешканцями.

Вранці 12 червня 2014 року спецпризначенці 3-го полку в якості провідників супроводжували військову колону десантників 79-ї аеромобільної бригади під командуванням Максима Миргородського під час прориву укріпрайону противника біля висоти Савур-могила в Шахтарському районі Донецької області.

Близько 10:00 колону українських військових атакували російські терористи із засідки, яку вони облаштували на вершині двома годинами раніше. Розвідданих про перебування там терористів в українських військових не було.

Спецпризначенці їхали у передовій дозорній групі і першими прийняли бій. В ході бою сержант Бурко отримав поранення, але продовжував вести вогонь у відповідь, доки не почала відмовляти рука. Побратими Євгена витягнули його з поля бою. Після того, як дісталися безпечного місця, намагалися врятувати життя товариша, але всі спроби були марні. Куля противника зайшла під бронежилет, після чого у Євгена почалася внутрішня кровотеча, яка і стала причиною смерті.

За чотири години бою, за підтримки артилерії та вертольотів, вогонь противника було подавлено, але зі штабу АТО десантникам дали наказ відступити. Це був перший бій за висоту Савур-могила. За даними Міноборони України, втрати російських терористів: 2 БТР, 2 танки (йшли на підмогу зі Сніжного, підбиті ракетами з вертольотів) та 2 автомобілі «Камаз», на яких були встановлені великокаліберні кулемети «Корд». У боях в районі Савур-могили та Степанівки 3-й полк втратив одного бійця, десантники 79-ї бригади — двох вояків убитими та більше двадцяти пораненими.

Без Євгена залишились батьки, дружина та дві доньки. Молодша дочка народилася у жовтні 2014 року, вже після смерті батька, з пологового будинку її забирали спецпризначенці, товариші Євгена по службі.

Батько Євгена, Володимир Бурко, — відомий на Кіровоградщині волонтер та автор і виконавець власних пісень. Він відвідав з волонтерською допомогою Мар’їнку, Авдіївку, Попасну, Золоте, Волноваху, Володарське, Костянтинівку… Бере постійну участь у фестивалі «Пісні, народжені в АТО» як автор поезій і пісень, присвячених синові та його бойовим побратимам.

 

Наступні два захисника України народилися в один день, служили в одній бригаді і загинули в один день – в літаку, збитому проросійськими терористами поблизу Луганського аеропорту:

 

АРТЕМ САНЖАРОВЕЦЬ (1988-2014) – десантник, старший солдат ЗСУ.

Народився у місті Дніпро. Проходив строкову військову службу в Збройних Силах України.

У зв’язку з російською збройною агресією проти України навесні 2014 року мобілізований на захист Батьківщини.

Старший солдат, номер обслуги 25-ї Дніпропетровської повітряно-десантної бригади Високомобільних десантних військ ЗС України, смт Гвардійське.

 

ВЛАДИСЛАВ КИВА (1972-2014) — десантник, молодший сержант ЗСУ.

Народився в смт. Томаківка Дніпропетровської області. Здобув спеціальність «тракторист — машиніст широкого профілю».

У зв’язку з російською збройною агресією проти України в березні 2014 року мобілізований на захист Батьківщини.

Молодший сержант, водій-машиніст заправної машини 25-ї Дніпропетровської повітряно-десантної бригади Високомобільних десантних військ ЗСУ, смт Гвардійське,

Артем Санжаровець і Владислав Кива були серед тих десантників, що 13 червня 2014 року готувались до відправлення в зону проведення АТО. У ніч на 14 червня трьома військово-транспортними літаками Іл-76 МД з інтервалом у 10 хвилин вони вилетіли в Луганський аеропорт на ротацію особового складу. На борту також була військова техніка, спорядження та продовольство.

 

14 червня о 0:40 перший літак приземлився в аеропорту.

Другий Іл-76 МД, під керівництвом командира літака підполковника Олександра Бєлого, на борту якого перебували 9 членів екіпажу 25-ї мелітопольської бригади транспортної авіації та 40 військовослужбовців 25-ї Дніпропетровської окремої повітряно-десантної бригади, о 0:51, під час заходу на посадку на аеродром міста Луганськ, на висоті 700 метрів, був підбитий російськими терористами з ПЗРК. В результаті літак вибухнув і врізався у землю поблизу аеропорту. 49 військовослужбовців, — весь екіпаж літака та особовий склад десанту, — загинули. Третій літак за наказом повернувся в Мелітополь.

 

ПАВЛО РИМАР (1980-2015) –  боєць БТО «Збруч».

Народився у Тернополі, під час навчання у школі відвідував секцію боротьби. Колекціонував різноманітні військові речі: каски, ножі тощо. Навчався на факультеті психології (спеціальність «Практична психологія») у Тернопільському національному педагогічному університеті імені Володимира Гнатюка.

У 2001-2002 роках служив у Внутрішніх військах України.

Боронити Україну від російської агресії пішов добровольцем – вступив до батальйону територіальної оборони. З липня 2014 року ніс службу на блокпостах на в’їзді в Крим у складі 6-го окремого мотопіхотного батальйону 128-ї гірсько-піхотної бригади (раніше 6-й БТО Тернопільської області «Збруч».

Загинув 1 лютого 2015 року під час пожежі та вибуху складу боєприпасів на території старої ферми у польовому таборі ЗСУ поблизу с. Преображенка Херсонської області, де розміщувалися бійці Тернопільського батальйону територіальної оборони «Збруч». Тоді в пожежі загинуло шестеро військовослужбовців.

 

МАКСИМ ОЗЕРОВ (1988-2014, Малоорлівка) — старший солдат ЗСУ.

Виріс у багатодітній сім’ї, закінчив Кіровоградське училище за фахом кухар. Після строкової служби вирішив обрати професію військового й розпочав службу за контрактом. Планував вступати до Харківського військового училища.

У часі війни — військовослужбовець 169-го навчального центру Сухопутних військ ЗСУ (Десна).

Загинув уночі проти 27 вересня 2014-го, в районі селища Малоорлівка (Шахтарський район, Донецька область), під час обстрілу російсбко-терористичними угрупуваннями блок-посту підрозділу українських військ з РСЗВ «Град», гранатометів, мінометів і танків. Близько 23-ї години один зі снарядів влучив просто в блок-пост, разом з Максимом загинули ще двоє військовиків — солдати Денис Чередніченко й Олександр Приходько.

Без Максими залишились батьки, три брати й сестра.

 

ВАДИМ МАТРОСОВ (1989-2016) — солдат ЗСУ.

Народився в селі Коханівка, Одеська область. Вивчився на варювальника, заробляв «євроремонтами». Потім закінчив академію сухопутних військ, проживав в смт. Любашівка.

Влітку 2015 року мобілізований, солдат, старший розвідник розвідвзводу розвідувально-диверсійної роти, 46-й окремий батальйон спецпризначення «Донбас-Україна». Згодом уклав контракт на подальшу військову службу. Неодноразово вивішував український прапор перед позиціями російських бойовиків в «сірій зоні».

8 вересня 2016 року загинув увечері поблизу міста Мар’їнка внаслідок мінно-вибухових травм під час ворожого обстрілу з АГС.

Без Вадима лишилися мама, дружина та дві доньки-близнючки.

 

ВІТАЛІЙ СЕНЮК (1971-2017) – капітан ЗСУ.

Народився в селі Острівець на Івано-Франківщині.

1992 року закінчив Ачинське військове авіаційне технічне училище (м. Ачинськ, РФ) за спеціальністю «старший технік літаків». Мешкав за місцем служби — у Чорткові, Коломиї, останні роки проживав із сім’єю в Івано-Франківську.

20 років віддав військовій службі, служив на посадах офіцерського складу, 2010 року вийшов на пенсію. Захоплювався полюванням, рибальством, подорожами, ковальством. В рідному Острівці є велика кована брама, зроблена його руками.

У зв’язку з російською збройною агресією проти Україниу вересні 2014 року добровольцем пішов захищати Україну. Хоча Віталій переніс складну операцію на спинному мозку, але не зміг лишатися осторонь. Брав участь в АТО у складі 24-ї Залізної бригади. Пройшов бої в районі Зеленопілля, Лутугиного, звільняв Лисичанськ, обороняв Попасну. З

20016 року — на військовій службі за контрактом. Ніколи не відсиджувався в штабі, у «гарячих точках» війни завжди був разом із своїми солдатами. Капітан, помічник начальника штабу — начальник розвідки механізованого батальйону 24-ї окремої механізованої Залізної бригади імені князя Данила Галицького, м. Яворів.

Загинув 14 січня 2017 року неподалік села Новоолександрівки Попаснянського району Луганської області під час виконання бойового завдання. Військовий автомобіль був обстріляний російсько-терористичними угрупуваннями з ПТРК. Внаслідок прямого влучення протитанкової керованої ракети капітан Сенюк від множинних осколкових поранень загинув на місці.

Залишилися батьки, молодший брат, дружина та троє дітей: дорослі син і дочка та 9-річний молодший син.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада