Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
07.06.2020

Шановні відвідувачі нашого сайту “Громада Схід”. Через технічні проблеми, тимчасово буде відсутнє відео цієї рубрики. Дякуємо за розуміння.

8 червня.

Сьогодні в огляді:

  • письменниця, одна з зачинательок українського фемінізму, соратниця Олени Пчілки і подруга Ольги Кобилянської;
  • поетеса, дисидентка, учасниця визвольного руху, яка на питання слідчого відповідала віршами. У неволі провела 34 роки, але це не зломили її духу;
  • перекладач, завдяки якому для українського читача стали доступними чимало художніх та науково-популярних творів нідерландських письменників та вчених.

Як завжди, вшануємо пам’ять героїв неоголошеної російсько-української війни, завдяки яким була зупинена навала «русского міра».

 

Про цих двох жінок, які будуть на початку огляду, варто було б розповідати під 8 березня, – замість тих солоденьких  казочок, якими і досі повняться в цей день сторінки усіляких видань.


НАТАЛІЯ КОБРИНСЬКА (1855-1920) — письменниця, одна із зачинательок українського фемінізму.

Народилася в с. Белелуя (нині – Івано-Франківська область, тоді – Королівство Галичина та Лодомерія, Австрійська імперія) у родині греко-католицького священика з поважними національно-культурними традиціями.

Дід Кобринської — Іван Озаркевич — відомий як перший популяризатор творів письменників України в Галичині, ініціатор українського театрального аматорства. Батько письменниці о. Іван Озаркевич був депутатом Галицького сейму та Австрійського парламенту (райхсрату), писав вірші. Двоюрідною сестрою Наталі була Софія ОКуневська – перша жінка-лікарка в Австрійській імперії (про неї дивіться в огляді за 12 травня).

1874 року Наталія одружується з теологом і композитором Теофілом Кобринським. Закоханий чоловік легко погоджується на її умову – не надто переобтяжуватися хатньою роботою, не робити культу з родинних зобов’язань, не заводити дітей, а натомість присвятити себе служінню своєму народові. Таке служіння Наталія вбачала зокрема й у повсякчасній боротьбі за жіночі права. Чоловік усіляко її підтримував. Маючи ґрунтовну освіту, він сприяв інтелектуальному розвитку молодої дружини. Наталія отримала справжнього друга й соратника, який наче і не помічав іронічних, а часом і в’їдливо-зневажливих коментарів із боку тодішньої “еліти”. На жаль, ідилія ця обірвалася швидко – у 27 років Кобринська стає вдовою і знаходить розраду в письменницькій праці.

У 1883 році з’явилось оповідання «Шумінська» (пізніша назва — «Дух часу»), а через рік — повість «Задля кусника хліба». Тоді Наталія Кобринська переконалася, що мета її життя — реалізація феміністичних ідей через літературні твори. Іван Франко неодноразово наголошував Кобринській, що її публіцистичні твори не можуть так ефективно служити розвоєві жіночого духу, як твори художні.

Кобринська зініціювала заснування першої української жіночої організації — “Товариство руських жінок“.

Наталія Кобринська та Олена Пчілка у червні 1887 р. підготували й видали альманах «Перший вінок» – антологію жіночої творчості, що була зібрана, упорядкована й видана жінками. «Перший вінок» заклав основи розвитку жіночих часописів, які редагували і видавали членкині подібних гуртів.

При створенні альманаху до праці були залучені найкращі творчі жіночі сили як Наддніпрянської України, так і Галичини: Олена Пчілка, Леся Українка, Дніпрова Чайка, Людмила Старицька, Уляна Кравченко, Анна Павлик, Олеся Бажанська та інші.

Видання «Першого вінка» було здійснено завдяки приватним пожертвам та фінансовій підтримці Олени Пчілки. Наталія Кобринська вела активну громадську діяльність, організовувала збір підписів за право жінок навчатися в університетах та гімназіях. До Галицького сейму внеслося ряд вимог і пропозицій щодо захисту прав селян.

У 1893—1896 роках Наталія Кобринська займається видавничою справою. Її видавництво «Жіноча справа» випускає у світ три книги альманаху «Наша доля». Це незвичайний для того часу факт, високо оцінений Лесею Українкою та Іваном Франком. Для налагодження ефективнішого книгодрукування Наталія Кобринська виїхала на проживання до Львова, шукаючи кращих умов і для популяризації феміністичних ідей.

Проте жінки, до яких намагається “достукатися” Кобринська, здебільшого байдужі до її ідей. Розчарована, письменниця повертається до рідного Болехова. 1912 року ще встигає відновити діяльність видавництва, але всі її плани перекреслює Перша Світова.

Останні роки життя Наталія Кобринська майже не писала. 1915 року вона пережила ще й арешт зі звинуваченням у шпигунстві на користь Росії. Урятувалася чудом.

Зима 1920 року була дуже сніжна й морозна. До Кобринської кілька днів ніхто не заходив. А 22 січня її знайшли мертвою – померла від висипного тифу. Будинок спалили через загрозу інфекції. Що саме згоріло, ніхто не знає. Може, рукописи. Може, документи. Може, листи…

Письменниця Ольга Кобилянська присвятила Наталії Кобринській один із найкращих своїх творів – повість “Людина”.

Письменник-дисидент Іван Дзюба напише так: “Наталія Кобринська і Ольга Кобилянська в розумінні “жіночого питання” та у висоті жіночого ідеалу перевищували сучасних їм західноєвропейських емансипаторок і емансипаторів. Здавалося б, парадокс: глуха провінція попереду світових політичних і культурних центрів. Але, по-перше, не така вже й глуха провінція. Зв’язок з Віднем, вплив німецької філософії, знайомство з французькою і норвезькою літературами. По-друге, більший гніт може породжувати більший спротив і вищі поривання”.

Кобринська полемізувала з Кларою Цеткін, стверджуючи, що соціалізм у жодному разі не вирішить жіночого питання, а навпаки – поглибить проблему. Кобринська була переконана, що жіноче питання може вирішитися позитивно тільки через національне самоусвідомлення та ґрунтовну освіту: вільна жінка – передусім свідома жінка.

 

Про наступну героїню цього огляду Мирослав Маринович, правозахисник і політв’язень совєтів, писав так:

“Вона – це зразок отого особливого галицького феномену, коли молоду людину міжвоєнного часу виховували дві великі школи: школа ОУН і школа Митрополита Андрея Шептицького. Й обидві ці школи вживалися в тодішньому галичанинові, як дві природи – корпускулярна і хвильова – в єдиному феномені світла”.

 

ІРИНА СЕНИК (1926-2009) —поетеса, дисидент, в неволі була 34 роки. Член Української Гельсінської групи з 1979.

Народилася у Львові в родині колишнього січового стрільця Михайла Сеника. Навчалася у народній «Рідній Школі» ім. Короля Данила, приватній дівочій гімназії. З 1939 року — член Юнацтва ОУН, з 1941 року стала повним членом ОУН. Працювала в крайовому відділі пропаганди, в митрополичій консисторії під керівництвом Андрея Шептицького.

З дитинства вона марила журналістикою, тому наступним етапом освіти став Львівський університет. Та вже за рік, а це було після війни у 1945-му, коли дівчині виповнилося 19, її заарештували і кинули до сумнозвісної тюрми на Лонцького (у ХХ столітті – політична в’язниця польської, совєтської та нацистської влади; у 2009 році її перетворили на національний музей-меморіал жертв окупаційних режимів).

Ірину ув’язнили за активну діяльність національно-визвольного руху і як зв’язкову Романа Шухевича. У в’язниці молода дівчина зазнала нелюдських тортур на допитах. Під час катувань їй перебили дротяною нагайкою хребет, через те Ірина на все життя лишилася інвалідом. За звинуваченням у “зраді батьківщини” їй дали 10 років таборів і дозвіл на “листування” – два листи на рік.

Відбувати покарання відправили на будівництво БАМу. Там під час роботи впав камінь і зламав їй праву руку, почалося зараження крові. Попри зламаний хребет та руку інвалідності їй так і так не дали.

Водночас репресували всю родину Сеників: батька заарештували, згодом він помер. У Сибіру загинули її матір і сестра, у заслання відправили і молодшого брата.

У 1955 році після таборів Ірину етапували до Кемеровської області, де вона провела 13 років. Рана на спині від тортур десятилітньої давності ніяк не гоїлась, жінка вже ледь пересувалась. Її відправили до Ленінграда. Операція тривала вісім годин, лікар вийняв гомілкову кістку з ноги і вставив у хребет, щоб він міг хоч якось триматися купи. Після – півтора року у гіпсі. Тепер їй хотіли дати першу групу інвалідності, але Ірина просила присвоїти групу, щоб хоч якось заробляти на прожиття.

Та попри всі труднощі Ірина знайшла в собі сили і закінчила з відзнакою курси медсестер. У 1968 році скінчився термін заслання, і Ірина Сеник повернулася до України. Оселилася в Івано-Франківську і почала працювати медсестрою в Обласному тубдиспансері.

Тоді вона знайомиться із В’ячеславом Чорноволом, Валентином Морозом, Атеною Пашко та іншими дисидентами. Знаючи з власного досвіду, що таке табори, Ірина стала членкинею Івано-Франківської та Львівської груп захисту політв’язнів, збирала для них кошти, подавала скарги та писала протести. Через це за нею почали стежити спецоргани.

У 1972 році її почали викликати на допити і зрештою звинуватили в антирадянській агітації. Під час обшуків вилучили багато літератури, забороненої комуністичним режимом.

Львівська тюрма на Лонцького повторилася восени 1972 року. Перші допити у кабінеті, в тому самому, в якому колись була її камера і де у 45-му змушені були її судити, бо побили замало не до смерті і в такому стані не випадало показувати дівчину у суді…

І знову та інтелігентна, непоказна, шляхетна вищість над суддями: «Мій слідчий Андрусів, дуже мало ерудована людина, ніяк не міг дати собі ради з вилученою літературою…». А були ж там і «Нова літературна хвиля в Україні» француза Еммануеля Райса, і «Поема без героя» Ахматової, і антологія самвидавської поезії Ліни Костенко, Василя Стуса та Миколи Вінграновського.

Прохання слідчого «знайти серед того мотлоху свою писанину» виконала охоче: «Від свого не відмовляюся». Однак на принизливу вимогу зізнатися, хто дав їй роботу Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація», відповіла, що зізнається письмово і попросила папір та ручку. Ось що вона написала за одну ніч у камері:

На розі Арбату ресторан «Прага»,

Але у мене до іншого спрага,

Біжу в книгарню букіністичну,

Може придбаю щось фантастичне.

Арбат вирує в години пізні,

Крутяться типи і типчики різні.

Як тут спитати, сама не знаю,

Чи Мережковського хтось із них має.

Є – Мережковського «Цезар», «Христос»,

Але від цін пробирає мороз.

Аж раптом дядько – панночко люба,

Дайте десятку і беріть «Дзюбу».

А на додаток, прелюба панно,

Даю безплатно «Реквієм Анни»…

Арбат вирує в години пізні,

Крутяться типи і типчики різні,

А я спішуся чимдуж до хати,

Щоби до ранку Дзюбу читати…

На обурене запитання слідчого: «Що ви написали?» відповіла з гідністю: «А на що ви сподівалися?».

У період слідства Ірина оголосила голодування, 8 діб відмовлялася від їжі, але цим домоглася права писати і вишивати. Через два місяці після арешту її визнали особливо небезпечною рецидивісткою і засудили до 6 років таборів суворого режиму і п’яти літ заслання. Такий “м’який” вирок був обумовлений тим, що вона мала інвалідність. Покарання відбувала в жіночій зоні у Мордовії. Працювала на кухні, намагалася прикрасити життя політв’язенок, навчила всіх вишивати. На захист Василя Стуса знову оголосила голодування, підписувала листи і звернення до світової громадськості, звертаючи увагу на “кричущі порушення елементарних прав людини” в СРСР.

У 1978 році Ірину відправили до Казахстану. Дуже важко перенесла етапування. Ангіна, висока температура, ниркова коліка – після приїзду лікувалася у санчастині, але і туди їй викликали швидку із міста, бо самі не могли впоратися з хворобами. Документів їй не видали, тому вона не могла отримати грошовий переказ від брата, а от прискіпливий нагляд приставили одразу. На щастя, їй дозволяли листуватися. Писав Ірині і Борис Антоненко-Давидович, і колишній політв’язень Василь Дейко з Борислава, з яким вона одружиться після заслання.

У 1979 році Сеник стала членкинею Української Гельсінкської Групи. Ірина разом з іншими жінками УГГ створили документ – “Ляментація”. У ньому вони звернулися до світової громадськості, до людей доброї волі, і повідомили про численні факти “ескалації державного терору і наклепів проти учасників правозахисного руху в Україні”.

Після закінчення покарання оселилася з чоловіком у Бориславі, що на Львівщині. За нею завжди вівся негласний нагляд, це тривало аж до проголошення Незалежності України, коли у 1991 році була повністю реабілітована.

У 1990 році Ірина Сеник брала участь у створенні націоналістичної партії «Державна самостійність України».  Була головою місцевого відділення Союзу Українок, членом ВЛУЖ Всеукраїнська Ліга Українських Жінок, головою Бориславської міської організації Конгресу українських націоналістів.

У 1998 році під час поїздки до Рочестера у США, на з’їзді Світової Федерації Українських Жіночих організацій Ірину визнали однією зі 100 героїнь світу.

Попри поважний вік і підірване таборами здоров’я, Ірина Сеник продовжувала політичну активність. Після одного з її виступів на користь проукраїнських сил, у лютому 2002 року троє невідомих побили літню жінку у її помешканні і пограбували. Невдовзі після цього з нею стався інсульт, після чого вона жила в родині небожа, останні роки життя була прикута до ліжка.

Померла Ірина Сеник 25 жовтня 2009 року. Похована у відділі Дисидентів на Личаківському цвинтарі у Львові.

До відновлення незалежності України, твори Ірини Сеник видавалися лише за кордоном:

  • І. Калинець, І. Сеник, С. Шабатура. Нездоланний дух: Вірші. — Балтимор: Смолоскип, 1977.
  • Сувій полотна: Поезії. Видання друге. Упорядкували Наталія Даниленко та Надія Світлична. — Нью-Йорк: Спілка, 1990.
  • Біла айстра любови. Збірка віршів, вишивок та зразків сучасного одягу. — Видання ліґи українських католицьких жінок в Канаді при церкві Св. Димитрія. Етобіко, Онтаріо, 1992.

Перші видання в Україні відбулися лише 1996 року: у Дрогобичі вийшла збірка поезій «Загартована юність» та твори для дітей «Книжечка бабусі Ірини для чемної дитини» В нас одна Україна!: Поезії. — Дрогобич: ВФ «Відродження», 1999. — 148 с.

Хочеться навести ще один вірш цієї незламної жінки:

 

Лиця квадратові,

Шалики червоні.

А по серцях наших –

Копитами коні,

А по серцях наших –

Копита, копита.

Кажуть, наша правда

В Тайшетах зарита,

Кажуть, наша правда

В Мордові, Норільськах,

А тут повсякденно

Наруга, злочинства.

Це кати Шевченка,

Курбаса, Косинки.

Це тавром на лицях

Їх ганебні вчинки…

 

Почитати спогади про Ірину Сеник і деякі її вірші можна тут: http://zahid-shid.net/index.php?rt=history&num=2&start=2

 

ЯРОСЛАВ ДОВГОПОЛИЙ (1948) —перекладач з нідерландської мови.

Народився в австрійському місті Інсбрук, в сім’ї українських емігрантів – будівельника і швачки. 1956 року батьки переїхали до Нідерландів. У 1960-му вони повернулися в Україну й оселилися в Тернополі.

Ярослав проживав з ними, закінчив факультет іноземних мов Львівського університету (спеціальність — германська філологія). Викладав німецьку мову у школі, згодом працював викладачем німецької мови на кафедрі іноземних мов Львівської політехніки. У 1976—1980 роках Комісія Прокуратури Львівської області залучала Ярослава Довгополого як перекладача в розслідуванні злочинної діяльності нідерландського мільйонера Пітера Ментена під час Другої світової війни на території Львівської області.

У 1986 він став кандидатом філологічних наук, захистивши дисертаційну роботу «Лексикографічний аналіз тлумачного словника нідерландської мови Ван Дале», завідував кафедрою іноземних мов Львівського лісотехнічного інституту.

2000 року Ярослав Довгополий став членом Міжнародної асоціації нідерландистів. У 2000—2016 роках він обіймав посаду професора кафедри германістики Вармінсько-Мазурського університету в польському місті Ольштині. Вийшовши на пенсію, з 2016 року проживає у Львові.

Іще з 1984 року перекладає з нідерландської мови українською. Друкував переклади в журналі «Всесвіт»,  згодом став співпрацювати з українськими видавництвами.

Завдяки Довгополому українському читачеві стали доступні, зокрема такі художні та науково-популярні твори, а також фольклорні пам’ятки:

Одд Берецен. «Сумне життя та історія норвезького народу». Переклад з норвезької у співавторстві з Володимиром Карачинцевим. — К: Всесвіт N 8-9, 1996.

Рохір фан Аарде. «Щось краще за смерть». — К.: Всесвіт № 3-4, 2002

Сейс Ноотебоом. «Поминальний день». — К.: Юніверс, 2002.

«Летючий голландець. Нідерландські саги і легенди». — К.: Юніверс, 2003.

Гаррі Муліш. «Зіґфрід, або Чорна ідилія». — К.: Юніверс, 2006.

Белькампо. «Заморожений феєрверк». — Буча: Видавництво Жупанського, 2006.

Сейс Ноотебом. «Кружна дорога до Сантьяго». — Буча: Видавництво Жупанського, 2009.

Тойн де Фріс. «Рембрандт». — Буча: Видавництво Жупанського, 2010.

Ян Пауль Гінріхс. «Lemberg-Lwów-Львів. Фатальне місто». — Буча: Видавництво Жупанського, 2010.

Ян Пауль Гінріхс. «Міф Одеси». — К.: Дух і Літера, 2011.

Ренс Бод. «Забуті науки. Історія гуманітарних наук». — Буча: Видавництво Жупанського, 2016.

Єлле Роймер. «Homo Urbanus — парадокс еволюції». — Буча: Видавництво Жупанського, 2017.

Стефан Гертманс. «Війна і скипидар». — К.: Основи, 2019.

Гюс Кейєр. «Книга всіх речей». — Львів: Урбіно, 2019.

Книги в перекладах Довгополого: https://www.booklya.ua/translator/yaroslav-dovgopoliy-65842/

 

Пом’янемо наших захисників, які загинули заради того, щоб зупинити «русскій мір», який на збройно посунув на Україну:

 

ВІКТОР ГУРНЯК (1987-2014) – фотокореспондент, боєць 24-го батальйону територіальної оборони «Айдар», пластун.

Народився у Тернополі. Навчався у Технічному коледжі Тернопільського національного технічного університету ім. Івана Пулюя.

Працював у газеті «20 хвилин» (Тернопіль), редагував пластовий часопис «Цвіт України». У 2004-2005 роках був прес-секретарем партії «ПОРА» в Тернопільській області.

Разом із дружиною Іриною проживав у Львові, виховував доньку Юстину.

До Пласту вступив у 14 років. Належав до гуртка «Сірі вовки», що входив до куреня ч. 29 ім. Юрія Старосольського. У 2004 році став одним із співзасновників та першим курінним куреня ч. 77 ім. Івана Гавдиди. Згодом стає членом 15 куреня УСП «Орден Залізної Остроги» ім. Святослава Завойовника.

Виховував юнацький гурток «Орли». Був заступником із виховної роботи станичного та окружного пластового проводу. Керував інформаційною ділянкою в Тернопільському Пласті. Організатор багатьох акцій та комендант крайового (всеукраїнського) табору «Легіон-11».

Фотосправою захопився з дитинства, коли батько купив ФЕД-5, професійно — з 2004 року, друкувався в тернопільських виданнях. У 2007 випадково став свідком пожежі на Ай-Петрі. Ці фото потрапили у світлини ТОП-тижня, їх вперше опублікували рейтингові українські видання, у тому числі й УНІАН. Відтоді співпрацював із цим інформагентством. Для Reuters почав фотографувати під час епідемії грипу восени 2009 року.

Cпівзасновник фотоагентства LUFA, з грудня 2013 року також співпрацював з інтернет-виданням «Insider». Готував репортажі із зимового Євромайдану, залишив серію світлин із життя «Айдару».

Знявся у відеокліпі «Тартака» та «Нічлави» «Не кажучи нікому» (2007) в ролі Повстанця у вишиванці, який загинув у 1943 році в бою під Загоровим, боронячи рідну землю від загарбників. Чимало його товаришів та журналісти проводять аналогію цієї ролі з реальним життям Віктора Гурняка в останні місяці, коли він боронив рідну землю від загарбників на східних теренах України.

Також Віктор зіграв епізодичну роль повстанця у документальному фільмі Тараса Химича «Золотий вересень. Хроніка Галичини 1939—1941» (2007).

Гурняк став режисером кліпу на пісню Сашка Положинського «Мій Лицарський Хрест» (написана на пластовому таборі «Легіон» у 2008 році).

Світлини Віктора Гурняка з Євромайдану виставлялися у Варшаві, а також в Естонії та Німеччині.

Виставку Віктора Гурняка та Максима Музики з майже півсотні світлин із лінії фронту і визволених та окупованих міст зі сходу України «Донбас: війна та мир» відкрили 10 грудня 2014 року в Європарламенті.

З початком російської агресії Віктор займається волонтерською роботою: збирав кошти і закуповував необхідні речі, допомагав із транспортуванням і самостійно доправляв вантажі, забезпечуючи спорядженням бійців «Айдару» та інших батальйонів у зоні АТО. У липні Віктор став співзасновником військово-патріотичної організації «Український легіон».

У вересні 2014 року пішов служити добровольцем до батальйону «Айдар».

Загинув 19 жовтня 2014 від мінометного снаряду, коли під обстрілом вивозив поранених у районі 32-го блокпосту поблизу селища Сміле Луганської області.

Похований на Личаківському кладовищі у Львові біля пам’ятника Пласту на Меморіалі Української Галицької армії.

Друзі і товариши згадують Віктора Гурняка: https://life.pravda.com.ua/volunteers/2014/10/22/182550/

 

СЕРГІЙ ЖУК (1969- 2018) — солдат ЗСУ.

Народився в місті Усть-Кулом (Республіка Комі, РРФСР) З 1989-го мешкав у селі Демки на Черкащині. До 2002 року працював помічником комбайнера, токарем та ковалем — у фермерському господарстві. З 2002 до 2015 рік — ковалем у гарячому цеху Київського метрополітену. Повернувся до села Демки, влаштувався охоронцем у фермерське господарство «Нива».

27 березня 2017 року вступив на військову службу за контрактом; солдат, стрілець-помічник гранатометника 1-го механізованого батальйону 92-ї бригади.

14 червня 2018-го загинув під вечір під час обстрілу з РПГ та БМП, відбиваючи атаку противника, який двома бронегрупами намагався оточити позицію біля шахти «Бутівка» — між Авдіївкою та окупованим Спартаком.

Без Сергія лишились мама, дружина, донька та онука.

 

ЮРІЙ ЯСАН (1970-2015) — сержант ЗСУ.

Народився в селі Лище Луцького району, згодом проживав у селі Звози, де й закінчив школу. Проходив строкову військову службу в лавах ЗС СРСР.

4 лютого 2015 року мобілізований; старший сержант мінометної батареї 3-го механізованого батальйону, 14-та ОМБр.

13 листопада 2015-го загинув під час бойових сутичок з російсько-терористичними угрупуваннями в районі Мар’їнка — Курахове: на взводному опорному пункті зазнав вогнепального поранення, не сумісного з життям. Тоді ж загинуло ще троє вояків.

Без Юрія лишилися мама, дружина, син та донька.

 

ВІКТОР САДОВЕЦЬ(1965-2015) — молодший сержант ЗСУ.

Народився в с. Мовчани, Хмельницька область.

На фронт пішов добровольцем. Молодший сержант, 30-та ОМБр.

Загинув 31 січня 2015-го у бою поблизу селища Чорнухине. Перебував у списках зниклих, ідентифікований в Дніпропетровську серед загиблих за експертизою ДНК.

Лишилися батьки та сім’я.

 

ОЛЕКСІЙ ОРІХІВСЬКИЙ (1982-2017) — молодший сержант ЗСУ.

Народився на Полтавщині, з 1984-го проживав у селі Кам’янка, Сумська область. Закінчив ПТУ № 25 міста Тростянець за фахом тракторист-машиніст. Проходив строкову службу у військах ППО. Працював охоронцем, з 2011-го — кінологом у службі охорони Артемівського заводу шампанських вин.

Влітку 2014 року на прохідній заводу внаслідок вчиненого терористами артилерійського обстрілу зазнав поранень його товариш. Після цього Олексій добровольцем пішов до військкомату.

З серпня 2014-го по вересень 2015 року проходив службу на посаді командира саперного відділення 91-го полку, виконував бойові завдання в районі Дебальцевого. З жовтня по 12 грудня 2015 року проходив навчання в 184-му навчальному центрі — у жовтні підписав контракт. Після підготовки до свого підрозділу в десантну бригаду.

Молодший сержант, командир кулеметного відділення роти вогневої підтримки 2-го парашутно-десантного батальйону 25-ї бригади.

21 грудня 2017 року внаслідок обстрілу поблизу селища Кам’янка зазнав важкого поранення уламком міни калібру 120 мм, що пробив бронежилет; за дві години помер.

Без Олексія лишились мама та молодший брат.

 

КОСТЯНТИН ГРАНОВ (1983-2018) — старший солдат ЗСУ.

Народився і жив у Харкові, закінчив Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна.

В АТО — старший солдат, командир розвідувального відділення розвідвзводу 92-ї бригади.

27 травня 2018 року зазнав важкого поранення у голову кулею снайпера в зоні проведення ООС. 31 травня 2018-го помер вранці в Обласній клінічній лікарні ім. Мечникова міста Дніпро.

Без Костянтина лишились дружина та неповнолітній син.

 

ВАСИЛЬ ПУТАНЕНКО (1976-2015) — сержант ЗСУ.

Народився у с. Кузьминці на Київщині. Закінчив Ржищівське ПТУ № 28, здобув професії тракториста-машиніста широкого профілю та водія автомобіля. Протягом 1994—1996 років проходив військову підготовку в Гайсині, по тому проходив службу в повітряних військах у Криму.

Демобілізувавшись, працював трактористом в КСГП «Славутич» села Кузьминці. Після ліквідації господарства працював у селі Великі Пріцьки, ФГ «Вікторія», згодом — машиніст-бульдозерист у ТОВ «Кузьминецький цегляний завод». З грудня 2011 року працював охоронцем у ПрАТ КФ «Лагода». Був одружений.

В АТО— водій 40-ї бригади тактичної авіації, у складі зведеного загону «Дика качка».

13 квітня 2015-го під час одного з обстрілів терористами українських позицій (опорний пункт «Зеніт») поблизу Авдіївки уламок снаряду 120-мм міни влучив у ящики з набоями в бліндажі. Від вибуху загинули п’ятеро військових, зокрема Василь Путаненко.

Упізнаний за експертизою ДНК. 12 вересня 2015 року похований у Кузьминцях.

Без сина лишилася мама та дружина.

 

ДМИТРО ЗАПЛІТНИЙ (1983- 2015) – молодший сержант 128-ї гірсько-піхотної бригади ЗСУ.

Народився у с. Забойки Тернопільської області. Дмитро був найстаршим у багатодітній сім’ї.

Проживав у м. Тернопіль. Закінчив Тернопільське вище професійне училище за спеціальністю «Столяр по виготовленню художніх виробів з деревини». Займався греко-римською боротьбою.

Призваний у серпні 2014, після навчання захищав Україну в Донецькій області.

Загинув 28 січня 2015 під час артилерійського обстрілу в Шахтарському районі Донецької області (в районі Дебальцевого).

 

РУСЛАН ПРИСЯЖНЮК (1988-2015) — десантник, солдат ЗСУ. Один із «кіборгів».

Народився в селі Буцні на Хмельниччині. Після смерті батька мати самотужки виховувала трьох синів і дочку.

Руслан з відзнакою закінчив Хмельницький професійний будівельний ліцей, був призваний на строкову службу, яку проходив у десантних військах, — в миколаївській 79-ій аеромобільній бригаді та львівському 80-му аеромобільному полку. Після демобілізації працював будівельником у Києві. Одружився, придбав будинок в селі Пашківка на Київщині, де мешкав із сім’єю.

Під час російської збройної агресії проти України 23 серпня 2014 року був мобілізований до 95-ї окремої аеромобільної бригади, де почав формуватися окремий штурмовий батальйон «Житомир», який восени 2014 року був переведений до складу новоствореної 81-ї бригади.

Солдат, навідник (кулеметник) 90-го окремого десантного штурмового батальйону «Житомир» 81-ї окремої десантно-штурмової бригади.

З 15 листопада по 26 грудня 2014 року брав участь в АТО у Донецькій області, дістав поранення руки та контузію, але у госпіталі в Бахмуті пробув лише добу, — повернувся до побратимів. Після короткочасної відпустки 6 січня 2015 року повернувся на фронт.

15 січня виїхав на ротацію в район аеропорту «Донецьк» та з групою десантників заїхав у новий термінал. 19 січня у телефонній розмові з дружиною повідомив, що поранений. Востаннє зв’язувався з рідними 20 січня о 12:30.

20 січня 2015 року загинув під завалами в новому терміналі Донецького аеропорту внаслідок підриву російсько-терористичними угрупованнями другого поверху і руйнування споруди терміналу.

Залишились мати, сестра, двоє братів, дружина та 4-річний син.

 

АНДРІЙ БІЛИК (1984-2015) – розвідник, солдат ЗСУ.

Народився у селі Дубровиця Львівської області. Проживав у Львові. Закінчив НВК “Школа-гімназія «Сихівська».

Призваний до війська у лютому 2015 року, службу проходив у 130-му окремому розвідувальному батальйоні.

Загинув 22 листопада 2015 року у селі Малинове, Луганська область, підірвавшись на вибуховому пристрої у зоні бойових дій.

 

ІВАН ОХМАК (1991-2015)— старший солдат Збройних сил України.

Народився в с. Лугове на Рівненщині.

Мобілізований в серпні 2014-го. Водій, 128-а окрема гірсько-піхотна бригада.

2 лютого 2015-го загинув під час мінометного обстрілу, виконуючи бойове завдання з усунення пошкоджень зв’язку в базовому таборі під Дебальцевим.

Вдома залишилися батьки та брат.

 

ІГОР ПАНЬО (1991-2014) — молодший лейтенант ЗСУ.

Народився у Львові, навчався в Українській академії друкарства і в Академії сухопутних військ ім. гетьмана Петра Сагайдачного.

Командир 1-го протитанкового взводу 3-го батальйону територіальної оборони Львівської області «Воля» ЗСУ — 3-й окремий мотопіхотний батальйон у складі 24-ї окремої Залізної механізованої бригади  імені Князя Данила Галицького (Яворів).

Загинув 25 листопада 2014 року під час виконання бойового завдання в районі міста Лисичанськ Луганської області.

 

МИКОЛА ДЕМИДЕНКО (1992-2014) — солдат ЗСУ.

Народився в с. Розумівка на Полтавщині. Навчався в Полтавському будівельному училищі, будівельник, працював за спеціальністю.

Разом з рідним братом добровольцями пішли захищати Україну від російської агресії. В АТО – серпня 2014-го, солдат 92-ОМБр, номер обслуги.

Загинув 18 грудня 2014 року. Микола з братом та ще одним бійцем проводили обстеження лісосмуги поблизу міста Щастя. Микола йшов першим і підірвався на «розтяжці» на гранаті Ф1. Він помер на руках брата – останніми його словами були: «Подзвони мамі, скажи, що все нормально…»

 

ОЛЕГ ПОЛІЩУК (1978-2015) — солдат ЗСУ.

Народився 1978 року в селі Волосівка Житомирської області. Батьки були військовими, родина часто переїжджала, проживала в багатьох містах, оселилися у Вінниці. Там Олег закінчив технікум, працював ювеліром. В 2010-х родина переїхала до Житомира.

Добровольцем пішов у зону бойових дій; перейшов на контракт, гранатометник 1-ї роти 24-ї механізованої бригади.

20 вересня 2015 року підірвався на вибуховому пристрої під час перевірки «сірої зони» поблизу 29-го блокпосту на трасі «Бахмутка» (поблизу Новотошківського Попаснянського району). Олег накрив тілом вибуховий пристрій та прийняв на себе весь удар від вибуху й численні осколки, цим врятував бойових побратимів.

Без Олега лишилися батьки та син.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада