Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
08.03.2021

8 березня. Почнемо з ушанування пам’яті Героя Небесної Сотні, який був важко поранений снайпером під час спроб силового придушення Революції Гідності, і помер після тривалої боротьби за життя.

Далі в огляді:

  • кримськотатарський льотчик-ас, двічі Герой Радянського Союзу, батьки якого загинули через депортацію, а сам віг усупереч забороні совєтів повернувся в Крим;
  • людина, завдяки якій зберіглося і дійшло до наших днів мистецтво Петриківського розпису;
  • видатна скульпторка, статуетки якої колись розходилися мільйонними тиражами, а зараз стали предметом колекціонування антикварів;
  • режисер, представник «українського поетичного кіно», автор культової картини «Камінний хрест»;
  • кримськотатарський журналіст і блогер, який між кар’єрою та вірністю своєму народові обрав вірність;
  • поет і командир першого добробату «Правого сектора»;
  • поетка і перекладачка сербської літератури;
  • захисник України, який зазнав множинних поранень через обстріл прикордонної застави з території РФ, і попри важкі наслідки і пересування на милицях залишився служити в лах ЗСУ.

А ще – пом’янемо народжених цього дня захисників України, загинули у боротьбі зі збройною експансію «русского міра».


Починаємо.

ВІКТОР ОРЛЕНКО (1961-2015) — учасник Євромайдану.

Віктор Орленко був родом з Чернігівщини – народився в селі Талаліївка Ніжинського району. Службив в Афганістані. На цій війні, куди кинули людей совєтські керманичі, йому довелося провести 3 роки.

Далі було мирне життя: зустрів кохану, побралися, ростили доньку і сина. Жили у Києві, Віктор працював машиністом у локомотивному депо на станції Дарниця.

З перших днів Майдану Віктор Орленко був його палким прихильником, бо розумів, що країні конче потрібні кардинальні зміни. Позицію батька підтримували і його діти, які також брали активну участь в Революції Гідності: донька Героя стала волонтеркою на Майдані, а син був серед тих, хто в перших рядах стояв лицем до лиця перед озброєними “беркутівцями”.

Дружина Віктора, хвилювалась за рідних і намагалась їх відмовити йти на Майдан. Але марно. Одного разу син сказав, що втече через балкон, якщо його не пускатимуть через двері. Мати спробувала вмовити чоловіка поговорити з сином, але той, натомість, купив сину камуфляжний костюм. А ще Віктор попередив дружину, що він також піде разом з сином, якщо почнуть стріляти. Невдовзі все так і сталось…

18 лютого, коли ситуація в центрі Києва вкрай загострилась, батько з сином разом пішли з дому. Того вечора під час сутички із спецпризначенцями одна з кинутих ними гранат розірвалась поряд із сином Віктора. Батько побачив це і негайно кинувся йому на допомогу, але раптово ворожа снайперська куля влучила в голову чоловіка. Невдовзі синові Віктора вдалось оговтатись від того вибуху, а от з його батьком все склалося набагато гірше…

Лікарі-волонтери з Будинку профспілок доставили ще притомного, але у вкрай важкому стані Віктора Орленка у реанімацію київського Інституту нейрохірургії. Операція тривала 8 годин. Куля розлетілась на дрібні частинки, повністю видалити їх з мозку не вдалося. До того ж він ще втратив дуже багато крові. Після перенесеної операції він кілька днів перебував у вкрай важкому стані, після чого впав у кому.

В коматозному стані до 12 березня 2014 року Віктор залишався в українській клініці. Знайшлися благодійники, які оплатили  відправлення чоловіка на лікування в Німеччину в клініку “Шаріте”.

Згодом, в квітні, до Віктор прилетіла дружина і блуа з ним зранку до вечора 18 квітня, Віктор вперше відреагував, кивнувши головою в знак підтвердження, що чує і бачить її. Через місяць до тата приїхала і донька.

В “Шаріте” Віктор перебував до 7 липня 2014 року. Потім його перевели до реабілітаційного центру “Медікал парк” у Берліні. Стан чоловіка поступово покращувався. Але лікування коштувало величезних коштів, значну частину яких оплатили благодійні фонди. Та настав час, коли ця допомога закінчилась. Довелось повертатися до Києва.

В приватну клініку, куди хотіли покласти Віктора рідні, пацієнта взяти відмовились. Так само відмовили і в одній з державних лікарень, розуміючи, який важкий стан у хворого. Врешті вдалося покласти Віктора до Київської міської клінічної лікарні №1. Кілька тижнів стан пацієнта був задовільним. Але потім раптово підскочила температура та стався збій серцевого ритму, лікарі діагностували бактеріальний менінгіт.

Благодійні організації, які опікувались лікуванням Віктора за кордоном, в Україні про нього забули. А потім ще обдна біда – банківський рахунок, який було відкрито для збору коштів на його лікування, обікрали шахраї. Але це було не єдиною і не найголовнішою проблемою: в Україні Віктору не змогли надати рівноцінного комплексного лікуванні, яке йому раніше забезпечили в Німеччині.

Можливості відправити Віктора назад до Німеччини у родини не було і 3 червня 2015 року серце Героя перестало битися. 15 місяців боротьби за життя виявилися марними.

Віктора Орленка поховано у Талалаївці Ніжинського району Чернігівської області.

 

Доля нашого наступного героя – видатного льотчика – сповна демонструє підступність совєтів у ставленні до кримських татар. Тебе могли привічати, шанувати і нагроджувати – доки ти не згадував, що ти кримський татарин,  що в тебе є рідна земля і не вимагав справедливості. Якщо ж ти про це не забував – то з героя перетворювався на «небезпечний елемент»:

 

АБДУРАІМ РЕШИДОВ (1912-1984) — герой кримськотатарського народу. Льотчик-ас, учасник Другої світової війни. 27 червня 1945 року удостоєний звання Героя Радянського Союзу.

Абдураім Решидов народився в селі Мамашай Таврійської губернії в робітничій сім’ї. Закінчивши 5 класів школи, пішов працювати складальником в авіаційні майстерні Качинської військової авіаційної школи льотчиків. У 1932 році закінчив Сімферопольську школу цивільної авіації.

Згодом – курсант Луганської школи військових льотчиків, в березні 1934 року переведений в Одеську військову авіаційну школу льотчиків. Після її закінчення служив у Харкові. У 1938 році молодший лейтенант Решидов пройшов навчання на Курсах удосконалення командного складу ВПС. З червня 1940 року — старший льотчик 5-го швидкісного бомбардувального авіаційного полку.

З червня 1941 року в діючій армії. У складі 21-ї змішаної авіаційної дивізії Південного фронту завдавав бомбових ударів по стратегічних об’єктах і скупченням військ противника, здійснював розвідувальні вильоти. При виконанні бойових завдань старший лейтенант Решидов зарекомендував себе мужнім і досвідченим льотчиком і в січні 1942 року був призначений командиром ескадрильї, нагороджений орденами Леніна і Червоного Прапора.

У березні 1942 року Решидова направили на Курси удосконалення командирів і начальників штабів авіаційних полків. З жовтня 1943 року знову на фронті. Брав участь у битві за Дніпро, Кіровоградській, Корсунь-Шевченківській, Умансько-Ботошанській наступальних операціях.

В жовтні 1944 року гвардії майор Решидов призначений заступником командира 162-го гвардійського бомбардувального авіаційного полку, а також інструктором з техніки пілотування та теорії польоту. До лютого 1945 року він здійснив 166 бойових вильотів на бомбардування військ противника, завдав йому значної шкоди. У повітряних боях його екіпаж збив 8 ворожих винищувачів.

Всього за роки війни Решидов здійснив 222 бойових вильоти, знищивщи сотні солат і офіцерів ворога, десятки машин, танків, іншої військової техніки та літаків.

Війну завершив у Чехословаччині. 27 червня 1945 за зразкове виконання завдань командування і проявлені при цьому мужність і героїзм, гвардії майору Решидову присвоєно звання Героя Радянського Союзу з врученням ордена Леніна і медалі «Золота Зірка».

З 1958 року підполковник Решидов — в запасі. Після військової служби Абдраїм Решидов хотів повернутися на Батьківщину в Крим, але як і іншим його співвітчизникам — кримським татарам-учасникам війни, в цьму йому було відмовлено.

Він жив у різних містах, але ніде не міг отримати прописки. Батько його загинув під час депортації 1944 року, а мати померла в Самарканді, так і не побачивши більше рідних країв.

Серед кримських татар було восьмеро Героїв Радянського Союзу, що заслужили це звання за свої подвиги в боях з гітлерівськими загарбниками. Серед тих восьми троє – льотчики. Це двічі Герой Радянського Союзу Аметхан Султан, а також Емір-Усеїн Чалбаш і Абдураїм Решидов. Їх не вислали після війни до Середньої Азії, де після депортації опинився весь кримськотатарський народ, але й жити в Криму не дозволяли.

Цю заборону порушив льотчик-герой Абдураїм Решидов.

4 листопада 1967 Решидов, доведений до відчаю, направив телеграму на адресу Головнокомандувача військово-повітряними силами — заступника Міністра оборони СРСР головного маршала авіації Костянтина Вершиніна: «За бездушне ставлення до моєї долі як до колишнього офіцера-льотчика з боку партійних і радянських органів, влади міста Сімферополя… у зв’язку з відмовою в задоволенні житлоплощею, 6-7 листопада 1967 кінчаю життя самоспаленням. Герой Радянського Союзу Решидов».

Через два дні, 6 листопада 1967, голова Комітету державної безпеки при Раді Міністрів УРСР Нікітченко повідомляв керівництво: «Місцевими органами вжиті необхідні заходи, що запобігають можливі дії або провокації з боку Решидова. КДБ вважав би за доцільне після святкування 50-річчя Великої Жовтневої революції розглянути питання про партійність Решидова, а також опублікувати статтю, що викриває його дії».

Партійно-господарське керівництво Сімферополя, аби не було великого розголосу, вимушене було дати квартиру кримському татарину — Герою Радянського Союзу, але Абдураім Ізмаїлович категорично не змирився з тим, що його народ як і раніше не міг жити на Батьківщині. КДБ, під наглядом якого залишався бунтівний Герой повідомляло у 1972 році: «Герой Радянського Союзу Решидов Абдураім, що активно підтримує «автономістів», практично перетворив надану йому квартиру в Сімферополі в місце зборищ татар. У бесідах з ними веде підбурювальну роботу, агітуючи за масове повернення татар до Криму».

Коли Абдураім Решидов помер 24 листопада 1984, влада наполягала, щоб Героя поховали як звичайного відставника. Але однополчани льотчика наполягли на своєму, Решидов був похований з усіма військовими почестями.

Більше про те, як Герой намагався оселитися у рідному Криму: http://www.golos.com.ua/article/303119

 

Заслуга наступного героя нашого огляду в тому, що він не дав зникнути Петриківському розпису, організував та інституалізував передачу цього самобутнього мистецтва від старих майстрів до талановитої молоді, зберіг сотні творів майстрів-самоучок – носіїв автентичної традиції.

 

ОЛЕКСАНДР СТАТИВА (1898-1965) — мистецтвознавець, художник і педагог, засновник і перший директор художньої школи Петриківського розпису.

Олесь Статива народився в сім’ї петриківського лікаря Феодосія Павловича і Марії Іванівни Стативи.

У травні 1913 року, закінчивши училище в Петриківці, Олесь вступає до Миргородського художнього училища, де серед викладачів зустрічає Опанаса Сластіона (про нього – в огляді за 14 січня) – видатного етнографа, митця романтично-народницького напряму, який мав великий вплив на формування світогляду Олександра.

У 1917 році, повернувшись до Петриківки, Олесь працює одночасно у трьох школах (міністерській, земській і вищій) вчителем креслення і малювання. Статива допомагає обдарованим учням знайти власний стиль. Водночас він починає збирати колекцію творів талановитих митців Петриківського розпису.

Олександр Статива відновлює Петриківську бібліотеку, стає першим її завідувачем.  Значну частину книжок він дарує з власної бібліотеки, створює народний театр.

У 1921 році  Статива вступає до Одеського художнього інституту. Повернувшись до Петриківки, продовжує вчителювати, у 1928 році організовує артіль художньої вишивки “Вільна селянка”.

“Влітку 1935 року автор цих рядків довідався про те, що в Києві організується республіканська виставка народного мистецтва, – пише Олесь Статива. – Виставочний комітет звертався з проханням до всіх майстрів народної творчості, до сільської інтелігенції сприяти цій справі. Тоді я надіслав до Державного музею українського мистецтва 100 зразків петриківського розпису.

Я зрозумів, що в столиці звернули увагу на численні роботи петриківських майстрів, зібрані мною протягом 20 років, і негайно сповістив виставочний комітет про те, що всі петриківські майстри працюють в різних колгоспах. Невдовзі я одержав телеграму з проханням привезти петриківських жінок-художниць або сприяти їхньому виїзду в Київ на тимчасову роботу.

На початку жовтня 1935 року я зібрав усіх трьох: Тетяну Якимівну Пату, Надію Аврамівну Білокінь і Галину Іванівну Павленко — і відправив їх до Києва. Через місяць до столиці запросили ще двох жінок-петриківчанок: Ярину Уліянівну Пилипенко та Ганну Кіндратівну Пилипенко.

За участь у першій виставці народного мистецтва України Н. А. Білокінь. Т. Я. Пату, Г. І. Павленко, Я. У. Пилипенко і Г. К. Пилипенко було нагороджено грамотами і дипломами І ступеня, а в 1936 році, після Декади українського мистецтва і Першої республіканської виставки народної творчості, їм усім було присвоєно почесне звання майстра народної творчості.

За постановою Уряду УРСР у вересні 1936 року в Петриківці було відкрито школу для підготовки майстрів декоративного малювання. Перший набір учнів до цього навчального закладу зробив автор цієї роботи.”

Школа розпочала свою роботу 1 грудня 1936 року. Вік учнів був від 15 до 40 років, стипендія 100 карбованців на місяць. Олександр Статива запросив навчатись у школі і Марфу Тимченко, в майбутньому видатного майстра, народного художника України.

“Статива був добрим, грамотним вчителем, – пише Тимченко. – Діти його дуже любили. Він водив нас до Т.Я.Пати на екскурсїю, водив до своєї домівки, де було багато експонатів петриківського розпису старих майстрів, рушники, кераміка, ткацтво. Статива любив організовувати екскурсії в м.Дніпропетровськ по музеях, театрах, цирку. Він мені допоміг стати майстринею петриківського розпису, за що я йому дуже вдячна”.

Одного разу Олександра Стативу запросили реставрувати ікони у Білій Церкві – разом з Лісним Андроном. Атеїстична влада цього йому не простила. Репресивний апарат спрацював – і не стало Андрона Лісного.

У 1937 році внаслідок доносу Олександра Стативу заарештовують. Він не підписав самооговір навіть в тортурах, і врешті його випустили.

Після виходу на волю Олександр Статива знов вчителює, а вечори присвячує виставам створеного ним народного театру. Опинившись у Дрогобичі після втечі з фашистського полону, працює актором та декоратором у Дрогобицькому драматичному театрі. Незабаром переїздить до Києва, стає художником-методистом образотворчого мистецтва у Київському будинку народної творчості, з 1954 працює у Міністерстві культури України, пише статті і видає книги, підтримує тісні зв’язки з петриківськими і київськими художниками та мистецтвознавцями.

 

ІННА КОЛОМІЄЦЬ (1921-2005) — скульпторка-мініатюристка.

Інна Коломієць народилася на Алтаї, але вчилася в Києві. Ще в дитинстві у Інни народилася мрія стати художником. Формуванню життєвих позицій сприяли вчителя-діячі мистецтва – Кричевський, Гельман, Муравіна. Інна отримала вищу освіту в Академії архітектури УРСР.

Перша популярність до Інни Коломієць прийшла зі статуеткою, переповненою глибокого змісту, «Перша літера» (1953 рік), яка була випущена мільйонними тиражами.

Влітку 1958 року скульптор показала свої роботи на персональній груповій виставці, в якій разом з Коломієць брали участь художниці одного з нею покоління М. Баринова і Г. Морозова. Вона виставила на огляд шанувальників мистецтва невеличкі, виконані в майоліці «казкові» композиції за мотивами української класичної поезії та казок: «Русалка та водяний», «Коник-горбоконик», «Лукаш і Мавка», «Жар-птиця», «Кам’яна квітка», «Довбня», «Дівчина у полі», «Материнство» та інші.

В п’ятдесяті роки у радянській скульптурі панували тенденції описовості, риси мужньо-аскетичного ідеалу, звужене розуміння реалізму як елементарної правдоподібності. На цьому фоні дуже свіжими здалися казкові твори Коломієць, у яких вона вже тоді намагалася передати своє усвідомлення індивідуальності особистості. Про ці твори писали так: «Вони не вкладалися в уявлення про декоративну скульптуру. Їх внутрішній світ був такий просторий і непростий, але ще менще вони були схожі на звичайну «скульптуру малих форм», на станкові речі. Їх потужні маси, що течуть то стрімко, то плавно, то раптом круто скипають під зеленою, срібною, червоною поливою, їх темпераментна ліпка й несподівані композиційні рішення – усе це було її, несумісне із звичаями жанру»

Інна Коломієць гостро і по-своєму бачила нові країни, міста, типи людей. Серія робіт після подорожей до Франції, Італії, Іспанії, Японії, Єгипту демонстрували вирішення нових пластичних завдань, що їх майстриня ставила перед собою.

І французька «Продавщиця квітів» (1959), і «Єгиптянка» (1962), і «Стара гейша» (1966), і «На іспанських сходах» наділяють жінку роллю медіума між світом образу і свідомістю глядача, при цьому весь діапазон найтонших проявів життя втілюється у пластиці жіночого тіла. Мистецтво Інни Коломієць то жартівливе (весела іронія «Енеїди»), то безмежно драматичне (цикл робіт «Чорнобиль», «Річки»), то філософське (пам’ятник композиторам Максиму Березовському та Дмитру Бортнянському у Глухові).

З початку 70-х через заборону від органів КДБ Інна Коломієць стала «невиїзною», але продовжила чимало подорожувати територією СРСР.

Подивитися роботи Коломієць: http://uartlib.org/downloads/Kolomiec1968_uartlib.org.pdf

 

ЛЕОНІД  ОСИКА (1940-2001) — режисер, сценарист. Один із представників хвилі «українського поетичного кіно».

Народився в Києві, у робітничій сім’ї. Закінчив 8 класів і в 15 років поїхав навчатись у художньо-театральне училище Одеси. Займався там по класу художник-гример-портретист.

Закінчивши Одеське училище, Леонід намагався вступити до Всесоюзного державного інституту кінематографії (ВДІК), але не пройшов за конкурсом. Повернувся до Києва і пішов працювати викладачем гриму в Інститут театру, кіно і телебачення ім. І. Карпенка-Карого.

Згодом, прийшов лист з ВДІКу від режисера Герасимова. У ньому йшлося, що комісія не встигла вчасно розглянути роботи абітурієнтів, а прочитавши всі, Герасимов дуже зацікавився твором Леоніда й запросив взяти участь у конкурсних іспитах. Юнак приїхав до Москви, з успіхом склав іспити і був прийнятий на курс С. Герасимова.

З 1965 року працював на кіностудії ім. О. Довженка. У 1968 році створив абсолютний шедевр українського і світового кіно — «Камінний хрест», знятий за оповіданням Василя Стефаника.

У 1972 році виходить стрічка «Захар Беркут».

Режисер не залишив кіно добровільно, а тяжка недуга різко зменшила можливість творчої реалізації.

Похований в Києві на Байковому кладовищі (ділянка № 49а).

Читати про життя і творчість режисера:

https://ktm.ukma.edu.ua/2002/3/osyka.html

Особливо раджу статтю: https://www.ukrinform.ua/rubric-culture/2536049-leonid-osika-more-vono-zavzdi-sumne.html.

Не можу втриматися, щоб не навести уривок з неї: «Картина “Камінний хрест” випала із сучасної їй кінодійсності, бо потужно міфологізувала минувшину. Створюючи власний світ на окремо взятому знімальному майданчику, Леонід Осика, так, брав на себе дуже багато. Грішним ділом він скасував усталені дідівські традиції, ввів власні, бо без ризику проникливого образу було не досягнути. Коли знімалася сцена панахиди за живими Іваном Дідухом і його родиною, які назавжди полишали село, виїжджаючи в Канаду, Творець наполіг, аби відкрили місцеву капличку. Утім, тамтешній парох категорично відмовився правити службу по живим, навіть акторам – подібний чин вважається гріхом. Леонід Осика залишився несхитним і наполіг, пообіцявши, що прийме той гріх… на себе.

Далі – більше. Пам’ятайте фінальну сцену фільму “Камінний хрест”? Щоб сягнути апогея невимовності людських страждань, Леонід Осика попросив асистентів зібрати глухонімих і сліпих з усіх усюд; всі вони вбрані у власні празникові строї, заздалегідь підготовлені на смерть. Ось чому сцена прощання з селом, де всі живі уже померлі, незвичайно сильна – той ультразвуковий діапазон людських страждань навіть серце не фіксує.

Мовою кіно візуалізований біль першої хвилі еміграції до Канади західноукраїнського селянства став у 1968 р. центральним героєм геніальної кінострічки “Камінний хрест” Леоніда Осики, за сценарієм Івана Драча. Ніяких пояснень, коментарів, оцінок – суцільний біль, туга за втраченою землею… Одне слово, довершений шедевр світового кіно, який слід не переглядати, а переживати».

 

АЙДЕР МУЖДАБАЄВ (1972) — журналіст кримськотатарського походження, медіаменеджер, відеоблогер, заступник директора кримськотатарського телеканалу ATR (з 2015).

Народився в Тамбові (РФ), закінчив заочно факультет журналістики Тамбовського університету. Працював в місцевих газетах, з лютого 1998 до червня 2015 — кореспондент відділу політики і права газети «Московський комсомолець», з березня 2000 — редактор розділу про міське життя, до липня 2015 — заступник головного редактора газети.

Виступав на підтримку ув’язненого у Росії українського режисера Олега Сенцова. Відомий також зверненням до українців «Путін обов’язково нападе». Деякий час публікувався в блогах на сайті радіо «Ехо Москви». 22 червня 2015 — після 20 років співпраці, звільнився з «Московського комсомольця» і переїхав жити до України.

Відтоді працює заступником гендиректора кримськотатарського телеканалу ATR. З 25 травня 2016 веде щотижневу програму «Кримське питання» на цьому телеканалі.

З 2016 року є громадянином України. З жовтня 2017 — ведучий програми «Prime: Муждабаєв» на ATR.

Айдер Муждабаєв був прихильником Євромайдану, у грудні 2013—січні 2014 неодноразово приїздив до революційного Києва, засудив початок тимчасової анексії Криму Росією в лютому 2014-го.

Під час виборів президента України 2019 року підтримав Порошенка.

Муждабаєв – співавтор доповіді Бориса Нємцова «Путін. Війна» про втручання Росії в українську політику та застосування російських збройних сил у Російсько-українській війні. Після вбивства Бориса Нємцова був одним з тих, хто презентував доповідь у Москві в травні 2015 року. В доповіді є автором третьої глави під назвою «Як забирали Крим» про початок анексії Криму Росією.

Одна з останніх – за 6 березня – колонок Муждабаєва, в якій він засуджує наміри відновлення водопостаання в Крим: https://blogs.pravda.com.ua/authors/muzhdabaev/5e626f978e155/.

Крім блогів на УП, Муждабєва можна читати на його сторіці у ФБ:

 

ОЛЕГ КОРОТАШ (1976) — український поет, філософ, громадський діяч. Командир найпершого добровольчого батальйону «Правого сектору» «Дніпро-2». Один із засновників Добровольчого Українського Корпусу.

Народився в Івано-Франківську, у сім’ї студентів-медиків.

Навчався на факультеті міжнародних відносин Українського вільного Інституту Менеджменту і Бізнесу (м. Чернівці) та Інституті філософії Ягеллонського університету в Кракові.

1997 р. —вийшла перша збірка віршів «Світ блукаючих висновків».

У 1999 році Короташ упорядковує і видає антологію «Цех поетів», куди увійшла поезія івано-франківських авторів покоління «дев’яностиків».

1997 року за рекомендацією одного з найяскравіших представників «Київської школи» — поета Віктора Кордуна прийнятий до Спілки письменників України. У 21 рік став наймолодшим в історії її членом.

З початком 2000-х Короташ бере довгу паузу у творчості. Вочевидь йшлося про незадоволення поета своєю дебютної збіркою. Як зазначив Короташ: «Хочу сказати, що сьогодні, дивлячись на свою першу книжку, я нічого, окрім роздратування від там написаного не відчуваю. І якось зовсім стає не тепло від думки, що я відчуватиму, дивлячись, скажімо, років через десять на те, що пишу зараз».

У 2010 році Короташ присвячує В. Г. Одену книгу власного вибраного «Елегії острова Патмос». 2012 р. — вийшла збірка віршів «Поет без імперії».

Після чималої перерви – у 2017 р. — вийшла збірка віршів «Бордель для військових».

У довоєнному етапі творчості позиціонувався як метафізик і здійснював спробу вийти за рамки вузьконаціонального контексту української поезії. Творчість розвивалася під впливом англо-американської інтелектуальної лірики XX ст., зокрема поетів Одена та Волкотта. У ліриці пізнього періоду простежується конфлікт інтелектуальної ідентичності з філософією релігійного світу.

Короташ – фктивний учасник акцій «Україна без Кучми», Помаранчевої Революції та Революції Гідності у Києві.

У 2009 році Короташ підписує відкрите звернення представників української творчої інтелігенції до міністра освіти та науки України Івана Вакарчука стосовно надання Донецькому національному університету імені Василя Стуса. А також публікує резонансну статтю «Донецька міліція «пресує» студентів за любов до Василя Стуса».

На запрошення Народного депутата Олеся Донія влітку 2012 року О. Короташ увійшов до Всеукраїнського комітету захисту української мови — об’єднання («Список 300»).

Наприкінці листопада 2012 року заборонив оприлюднювати відео-записи своїх віршів, відзняті за кошти фонду олігарха Ріната Ахметова для проекту відео-поезії «Римовані міста». Про це він повідомив у своїй заяві у соціальних мережах. «Мені соромно, що мої вірші звучатимуть тоді, коли підприємства Ахметова так отруїли повітря Донбасу, що мешканці м. Маріуполя вийшли на багатотисячний мітинг бо не мають чим дихати», — зазначив поет. – «Мої вірші ніколи не звучатимуть за гроші катів українського народу».

18-19 лютого 2014 року впродовж доби брав участь у сутичках на вул. Інститутській, вул. Шовковичній та Майдані Незалежності.

У інтерв’ю Короташ неодноразово критикував сепаратистські висловлювання ряду українських письменників, зокрема Юрія Андруховича та Василя Шкляра щодо від’єднання від України територій Донбасу і Криму.

З початком Російської збройної агресії проти України Олег Короташ зголошується добровольцем. У квітні-травні 2014 року він командує диверсійно-розвідувальним батальйоном «Дніпро-2».

У червні 2014 року Короташ бере участь у нараді командирів «Правого Сектору» на якій було прийнято рішення про необхідність мобілізації резервних добровольчих батальйонів і створення на базі батальйону «Дніпро-2» нової структури — Добровольчий Український Корпус (ДУК). Короташ обіймає посаду заступника командира ДУК з тилового забезпечення.

Наприкінці липня 2014 року Короташ привозить на базу ДУК ветеранів-інструкторів з Великої Британії, Північної Ірландії та США, які спільно з Уляною та Марком Супрун та парамедиками «Захисту патріотів» залишаються жити на базі і проводять двотижневий вишкіл з польової медицини для бійців-добровольців та новостворюваного батальйону «Госпітальєри».

У липні 2014 року Короташ написав офіційного листа Прем’єр-міністру України Арсенію Яценюку з проханням закупити для Збройних Сил України партію медичних аптечок НАТівського взірця і підтримати на державному рівні ініціативу Уляни Супрун, яка навчає та надає військовим знання з першої медичної допомоги на полі бою.

13 вересня 2014 року на передвиборчому з’їзді партії «Правий сектор» обраний кандидатом у Народні депутати на позачергових виборах до Верховної Ради. Згодом, за наказом Дмитра Яроша  Короташ призначений керівником Департаменту матеріально-технічного забезпечення Військово-політичного руху «Правий сектор».

Наприкінці липня 2015 року, після резонансних подій у місті Мукачево, Короташ виходить з партії «Правий сектор», про що повідомляє Дмитра Яроша приватним листом. Також робить публічну заяву у соцмережах про складання з себе повноважень керівника Департаменту забезпечення ВПР ПС і про те, що повертається до поетичної творчості.

Читати інтерв’ю з Короташем за 18 рік, яке ще довго не втратить актуальності: https://hromadske.radio/podcasts/hromadska-hvylya/yakshcho-pysmennyk-na-viyni-ne-viddav-zhodnogo-nakazu-to-ne-maye-prava-govoryty-pro-vid-yednannya-terytoriy-oleg-korotash

Більш раннє інтерв’ю – здебільшого про творчі справи:  http://tisk.org.ua/?p=8431

 

КАТЕРИНА КАЛИТКО (1982) — поетеса, перекладачка.

Народилася у Вінниці, у 1999—2005 роках студіювала політологію та журналістику в Києво-Могилянський академії. Зараз живе і працює у Вінниці та в Сараєво.

Твори Катерини Калитко друкувалися в періодиці, з’являлися в антологіях та альманахах.

У 2017 році збірка короткої прози Катерини Калитко «Земля Загублених, або Маленькі страшні казки», що вийшла у «Видавництві Старого Лева», була відзначена премією «Книга року Бі-Бі-Сі — 2017».

Поетична збірка «Ніхто нас тут не знає, і ми – нікого» присвячена психології людини на тлі значних історичних подій. Частина віршів написана верлібром. Збірка отримала премію «ЛітАкцент Року» (2019) у номінації «Поезія».

Окремі твори Катерини Калитко перекладені англійською, німецькою, польською, вірменською, литовською, словенською, сербською, болгарською, італійською та на іврит. Збірка віршів «Золото, смирна і мед» вийшла 2014 року в Ізраїлі (переклад на іврит Антона Паперного).

Катерина Калитко досліджує та перекладає сучасну літературу Боснії і Герцеговини. Цикли оповідань Міленка Єрговича, Сніжани Мулич, Семездина Мехмедіновича, Ламії Бегагич та інших друкувалися в часописі «Кур’єр Кривбасу» в рамках авторської перекладної рубрики «Контурна карта». Добірки віршів Міленка Єрговича та Стевана Тонтича з’явилися в електронному часописі «Alarum».

Окремими книжками виходили переклади:

  • Меліна Камерич «Туфлі до вручення „Оскара“» (Фоліо, 2013)
  • Міленко Єргович «Історії про людей і тварин» (Темпора, 2013)
  • Міленко Єргович «Срда співає в сутінках, на Трійцю» (Темпора, 2014)
  • Емір Кустуріца «Смерть — неперевірена чутка» (Темпора, 2014)
  • Ненад Величкович «Сагіб» (Темпора, 2014)
  • Мілета Проданович «Аркадія» (Темпора, 2015)
  • Михайло Пантич «Прогулянка хмарами» (Темпора, 2015)
  • Углєша Шайтінац «Дуже скромні дари» (Темпора, 2016)
  • Озрен Кебо «Сараєво для початківців» (Discursus, 2017)

У грудні 2017 року незалежне видавництво «Круговерть» видало культовий роман письменника боснійського походження Меші Селімовича «Дервіш і смерть» у перекладі Катерини Калитко.

У травні 2018 року у «Видавництві Старого Лева» вийшов черговий переклад боснійського і хорватського письменника Міленка Єрговича, виконаний Катериною Калитко — збірка із 16 оповідань «Іншалла, Мадонно, іншалла».

Інтерв’ю з поеткою: https://espreso.tv/news/2017/09/28/khorosha_knyga_maye_vyvodyty_chytacha_z_zony_komfortu_pysmennycya_kateryna_kalytko

Розмова про збірку «Земля загублених або Маленькі страшні казки»: https://www.bbc.com/ukrainian/features-42225201

Ще одна цікава розмова з Катериною Калиткою – про все на світі: https://life.pravda.com.ua/culture/2019/09/30/238368/

 

Привітаємо з днем народження захисника України:

 

ДМИТРО МЕРЗЛІКІН (1984) – військовик-артилерист, майор, командир батареї.

Народився в Амурській області. Батько — військовий, росіянин, матір — українка. Після відновлення Незалежності родина переїхала на Львівщину. Останнім місцем служби батька була Жовква, де Дмитро закінчив школу. Як і батько, він вирішив ставти військовим.

2005 року Дмитро закінчив Сумський військовий інститут ракетних військ та артилерії ім. Хмельницького і проходив службу в артилерійській бригаді у Тернополі, згодом – на Львівщині.

У червні 2014 року вирушив у зону АТО — у 24-й Яворівській ОМБр. Спочатку на Дніпропетровщину, потім — до Амвросіївки Донецької області, згодом — під Зеленопілля Луганської області.

Під Зеленопіллям отримав важкі поранення. У ніч на 11 липня він у складі підрозділу батальйонно-тактичної групи, де були дві колони 72-ї та 79-ї бригади, прикриваючи державний кордон України, потрапив під вогонь реактивних систем залпового вогню БМ-21 «Град» з боку Російської Федерації. Був госпіталізований (гелікоптером переправили до Дніпра), переніс близько 40 різних операцій — через множинні важкі травми.

Попри те, що Дмитро Мерзлікін і донині пересувається на милицях, його не звільнили з лав ЗСУ, а перевели служити в Тернопільський обласний військовий комісаріат на посаду старшого офіцера відділу обліково-мобілізаційної роботи.

Одружений, виховує дочку.

 

Пом’янемо захисників України, які заплатили своїм життям за можливість зупинити російську агресію на Донбасі.

 

ІГІТ ГАСПАРЯН (1986-2915) — старший матрос ЗСУ.

Народився у вірменському селі Нор Аманос Астаранського району. Згодом сім’я переїхала в Україну, і в 1994 році він пішов у перший клас Червонопільської девятирічки. Потім вступив до Бобринецького сільськогосподарського технікуму, де в 2003-2007 роках навчався на відділенні «Агрономія». По закінченні технікуму Ігіта було призвано на строкову службу. За власним бажанням пішов у Військово-Морські Сили ЗСУ. Відслуживши, восени 2008-го старший матрос, старший навідник гранатомета, повернувся до цивільної справи. Але мирне життя було перервано російської агресією – і Ігіт пішов добровольцем захищати землю, яка стала йому, етнчіному вірменину, рідною.

Він любив українську землю і був вірний їй навіть більше, ніж дехто, хто тут народився й живе. «Я навіть ставив його за приклад молодим хлопцям, які вагалися й думали, що Україну має захищати хтось інший», – каже Бобринецько-Устинівсько-Компаніївський військовий комісар Микола Капітоненко.

Ігіт Гаспарян загину 10 лютого 2015-го на блокпосту поблизу міста Горлівка під час атаки російських збройних формувань — відстрілювався, при оточені блокпосту НЗФ задля того, щоб не потрапити в полон підірвався, тоді ж загинув сержант Вадим Харті.

Без Ігіта лишилися дружина та двоє дочок.

 

РОМАН ІЛЬЯШЕНКО ( 1991-2014) — боєць 2-го батальйону, 51-ї механізованої бригади МО України.

Народився в місті Чортків на Тернопільщині. У 23 роки став володарем Кубка України з фрі-файту, майстер спорту України, боєць спортивного клубу «Характерник» (м. Тернопіль).

Мобілізований 11 квітня 2014 року. Після підготовки на Рівненському полігоні його направили під Донецьк, пізніше — Луганськ. Воював у 51 бригаді, брав участь у звільненні Лисичанська та Сєвєродонецька. Наприкінці липня був у відпустці — вона стала останньою зустріччю з рідними.

Загинув 29 серпня 2014 при виході колони з-під Іловайська (Донецька область) через «гуманітарний коридор», який був обстріляний російськими військами.

 

ІВАН АНТОШИН (1981-2014)— капітан ЗСУ.

Випускник Одеського університету сухопутних військ. Командир роти, 92-га ОМБр.

7 серпня 2014-го вирушив для виконання завдання в зону бойових дій. 14 вересня 2014-го загинув в Луганській області від підриву на «розтяжці» під час перевірки лісосмуги. Тоді ж загинув капітан Вадим Демиденко.

Похований в Очакові.

 

АНДРІЙ ДЕНЩИКОВ (1987 – 2014) — солдат ЗСУ.

Проживав у місті Запоріжжя.

Призваний за мобілізацією 14 квітня 2014 року, солдат, номер обслуги-радіотелефоніст зенітно-ракетного взводу, 93-тя ОМБр.

Загинув під час виходу з оточення під Іловайськом. Перебував біля зенітної установки у кузові ЗІЛ-131, був вбитий снайпером. Коли машину було підбито, бійці пересіли до іншої. Тіла вбитих Андрія Денщикова та Сергія Калініна залишилися в кузові, 31 серпня були підірвані терористами разом з машиною.

Упізнаний за експертизою ДНК серед похованих під Дніпропетровськом невідомих Героїв. 29 серпня 2015-го перепохований на Леваневському кладовищі Запоріжжя.

Без Андрія лишились мама та сестра.

 

СЕРГІЙ МУРАВСЬКИЙ (1994-2014) — старший солдат ЗСУ.

Закінчив Хмільницьку ЗОШ № 1, 2013-го — Вінницький транспортний коледж — технік з аварійно-рятувальних робіт. Того ж року призваний на контрактну військову службу. Розвідник, 8-й окремий полк спеціального призначення, з червня 2014-го — в зоні бойових дій.

17 липня 2014-го загинув у бою під час операції з розблокування оточеного терористами Луганського аеропорту, рятуючи товаришів. У тому бою були ще восьмеро бійців поранені.

Вдома лишилися мама та батько — проживав окремо від родини, але по тіло сина приїхав у Луганськ саме він.

 

СЕРГІЙ МАЙБОРОДА (1988 – 2014) — солдат ЗСУ.

Народився в Ладижині, Вінницька область. Мав бажання служити у «гарячих точках» в Африці. Служив у Новограді-Волинському в пожежній частині. Солдат, стрілець-помічник гранатометника, 30-а ОМБРр.

Загинув під час обстрілу з БМ-21 «Град» і танків КП бригади в районі села Степанівка (Шахтарський район). О четвертій ранку його тіло знайшли побратими. Сергія і ще одного військового накрила бетонна плита, зруйнована під час артилерійського обстрілу.

Залишились дружина, син та донька.

 

ВАСИЛЬ РЕШЕТНЯК (1967 – 2014) — солдат ЗСУ.

Родом з Миколаївщини, вивчився на тракториста. Відслужив строкову службу в РА. Одружився, родина виховала двох доньок.

Мобілізований у вересні 2014-го, стрілець взводу охорони, 169-й навчальний центр Сухопутних військ. Частина розташовувалася під Шахтарськом.

14 листопада 2014-го близько полудня загинув під час бойового зіткнення колони техніки з провіантом із проросійськми терористами поблизу села Орлово-Іванівка.

Похований в рідному селі Новопетрівське.

 

ГЕННАДІЙ МЕДВЕДЄВ (1973-2015) — старший сержант ЗСУ.

Служив строкову службу у Туркменистанському ВО, учасник війни в Афганістані. Після розпаду СРСР дослужував в Одесі. Проживав в мікрорайоні Сонячний, працював чоботярем, на Криворізькому рудоремонтному заводі. Відкрив у 1990-х власну чоботярню, дружина покинула аптеку та пішла працювати на підприємстві чоловіка.

В АТО — командир машини, 40-й окремий мотопіхотний батальйон — 17-та окрема танкова бригада.

17 лютого 2015-го під Дебальцевим на блокпосту «Зірка» поранений осколком у стегно. При медичній евакуації машину обстріляли терористи, Медведєв зазнав смертельного осколкового поранення у голову.

Вдома лишилася дружина, батько, дочка.

 

ОЛЕКСАНДР ЦИБУЛЬСЬКИЙ (1994 – 2014) — солдат ЗСУ.

Народився на Одещині. Виховувався в багатодітній сім’ї, в якій молодша дитина — інвалід дитинства з ДЦП.

Олександр закінчив Цебриківський професійний ліцей за двома спеціальностями: кухар-офіціант і електрогазозварник. В січні 2014 року підписав контракт до 2017 року на службу в ЗСУ. Солдат за контрактом, навідник танку 28-ї ОМБр.

З липня 2014-го перебував у зоні бойових дій. Загинув під час обстрілу терористами з РСЗВ «Град» біля села Благодатне (Амвросіївський район). Тоді ж полягли ще п’ятеро бійців.

Без Олександра лишились батьки, бабуся, дві сестри.

Похований в селі Бранкованове 23 серпня 2014-го.

 

АНАТОЛІЙ ЦИМБАЛЮК (1989 – 2016) — солдат ЗСУ.

Народився 1989 року у місті Славута, Хмельницька область. Змалку втратив батька, єдиного сина ростила мама. В Славутському ПТУ вивчився на кухаря-кондитера.

У липні 2015 року мобілізований; солдат, старший стрілець механізованого батальйону 128-ї бригади.

30 травня 2016-го загинув внаслідок мінометного обстрілу терористами опівночі поблизу селища Невельське Ясинуватського району — увечері добровільно вирішив змінити товаришів на посту, аби вони відпочили; в цей час розпочався мінометний обстріл терористів, Анатолій зазнав осколкового поранення, помер дорогою до шпиталю.

Без Анатолія лишилися мама, дідусь та бабуся.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада